Нарахування 3% річних та індексу інфляції при невиконанні зобов’язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції (стаття 625 ЦК України) та орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою.

26.04.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 3-1522гс16 досліджував питання стягнення 3% річних та індексу інфляції, а також застосування строків позовної давності у такого роду спорах.

За змістом положень ст. 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ст. 530 ЦК).

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК).

Положеннями ст. 611 ЦК передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Зокрема, статтею 625 ЦК врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов’язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми   боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

(!!!) Формулювання ст. 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні  положень ст. 549 ЦК і ст. 230 ГК.

Таким чином, проценти, передбачені ст. 625 ЦК, не є штрафними санкціями (постанова Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 р. у справі № 6-42цс11).

Отже, за  змістом  наведеної  норми  закону  нарахування  інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Аналогічне положення міститься у постановах Верховного Суду України від 6 червня 2012 р. у справі № 6-49цс12, від 24 жовтня 2011 р. у справі № 6-38цс11.

ВАЖЛИВО: Правовий аналіз положень ст.ст. 526, 599, 611, 625 ЦК дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за Договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього Договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за  час прострочення.

Необхідно підкреслити, що судова практика виходить з того, що приписи ст. 625 ЦК про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов’язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. («Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві» - ВСУ).

Разом із тим, главою 19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов’язання, передбачених ст. 625 ЦК, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК).

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного суду України від 18.05.2016 р. у справі за № 6-474 цс16.

Матеріал по темі: «Відлік і строк позовної давності при стягненні неустойки (пені,штрафу)» 

Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов’язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов’язання до моменту його усунення.

Аналогічне положення міститься у постанові Верховного суду України від 19.10.2016 р. у справі № 6-2129цс16.

ВИСНОВОК:  нарахування  інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних: 
1) розмір процентів за порушення грошового зобов’язання є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом; 
2) орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів; 
3) входить до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника; 
4) не є неустойкою у розумінні  положень ст. 549 ЦК і ст. 230 ГК; 
5) до цих правовідносин застосовується загальний строк позовної давності – три роки; 6) право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов’язання до моменту його усунення.

Теги: проценти, індекс інфляції, штраф, пеня, неустойка, позовна давність, 3% відсотки річних, відповідальність, позивач, відповідач, суд, судова практика, Верховний суд України, Адвокат Морозов

Спір щодо оскарження дій державного реєстратора НЕ є публічно-правовим

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спір щодо оскарження дій державного реєстратора НЕ є публічно-правовим, а отже не відноситься  до юрисдикції адміністративних судів. 

11.04.2017 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-3632а16 зазначила, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>».

ВАЖЛИВО: З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

За правилами пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи, зокрема, у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.

У постанові від 17 лютого 2015 року по справі № 21-551а14 Верховний Суду України висловив правову позицію, яка полягає у тому, що  у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки особи та такі права підтверджуються чи оформленні відповідним правовстановлюючим документом, подальше оспорювання іншою особою правомірності набуття фізичною чи юридичною особою права має вирішуватись у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Такого ж висновку Верховний Суд України дійшов у постановах від 24 лютого 2015 (справа №21-34а15), від 16 грудня 2014 року (справа №21-544а14) від 09 грудня 2014 року (справа №21-308а14), від 11 листопада 2014 року (справа №21-493а14).

ВИСНОВОК: Враховуючи те, що спірні правовідносини пов’язані із невиконанням умов господарського договору (в даній справі), колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ГПК.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року № 21-41а16 де колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

Матеріал по темі: «ПІДВІДОМЧІСТЬ СПОРІВ ЩОДО ОСКАРЖЕННЯ РІШЕННЯ НОТАРІУСА-ДЕРЖРЕЄСТРАТОРА»

Теги: оскарження рішення державного реєстратора, нотаріус, держреєстр, нерухоме майно, державний реєстратор, речові права, скасування запису, іпотечне застереження, кредитний, іпотечний договір, судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов 

Призначення податкової перевірки: оскарження ухвали слідчого судді

Адвокат Морозов (судебная защита)

Правова можливість (законність) звернення слідчого, прокурора до слідчого судді щодо призначення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства в рамках ст. 78 Податкового кодексу України.

Предметом дослідження є законність та обґрунтованість клопотання слідчого до суду щодо призначення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства в рамках п.п. 78.1.11 п. 78.1. ст. 78 Податкового кодексу України.

Необхідно зазначити, що ст. 309 КПК України не передбачає оскарження ухвал слідчого судді про призначення слідчим суддею податкових перевірок в рамках кримінального провадження…«на думку автора апеляції законодавець в КПК України не передбачив взагалі права слідчим суддям приймати такі судові рішення, не закріпивши при цьому права і процедури на призначення такого характеру перевірок. При цьому апелянт, обґрунтовуючи своє право на апеляційне оскарження такої ухвали слідчого судді посилається на положення ст.ст. 7, 21, 24 КПК України, ст.ст. 55, 129 Конституції України, наводить правові позиції КСУ, ст. 8 Загальної декларації прав людини 1948 року, практику ЄСзПЛ та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 04.11.2015 у справі № 522/21938/15-к, (ЄДРСРУ № 53391774)  та вважає, що йому,  гарантовано право на подачу зазначеної апеляційної скарги та її розгляд у суді апеляційної інстанції.» (Ухвала Апеляційного суду м. Києва від 11.04.2017 р., справа №  757/11320/17-к, ЄДРСРУ № 66139077).

Суд вказав, що відповідно до вимог ч.3 ст.392 КПК України в апеляційному порядку, окрім іншого, також можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК України.

ВАЖЛИВО: ч.1 ст.309 КПК України встановлює перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування.  Відповідно до ч.2 ст.309 КПК України, під час досудового розслідування також можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову у задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність  слідчого, прокурора або  відмову у відкритті провадження  по ній. Відповідно до правил ч.3 ст.309 КПК України,  скарги  на інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть  бути  подані під час  підготовчого провадження в суді. Таким чином,  процесуальний закон встановлює вичерпний перелік випадків коли ухвали слідчого судді підлягають оскарженню, але постановлені в межах його (слідчого судді) повноважень. 

Разом з тим, кожна людина має право розраховувати, що до неї буде застосована належна правова процедура.  Відповідно до  ст.8 КПК України, кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи  визнаються найвищими цінностями  та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Одним з елементів цього засадничого принципу є доступ до правосуддя, забезпечений  незалежними та неупередженими судами.  Також, відповідно до вимог  ч.1 ст.9 КПК України,  під час кримінального провадження  суд, слідчий суддя, прокурор, керівник  органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов'язані  неухильно додержуватися вимог Конституції  України, КПК України, міжнародних договорів, згода на  обов'язковість  яких  надана Верховною Радою України, вимог інших актів  законодавства.  Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій  Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб  юридичного захисту  в національному органі, навіть якщо таке  порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. 

В свою чергу відповідно до вимог  п.18 ст.3 КПК України, слідчий суддя - це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому КПК, судового контролю  за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному  провадженні.  Тобто,  за змістом вказаної норми однією з головних функцій слідчого судді є  насамперед здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів учасників кримінального провадження під час досудового розслідування.

(!!!) Наступне,  відповідно до вимог ч.3 ст.26 КПК України, слідчий суддя, суд  у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд  сторонами та віднесені до їх повноважень  цим  Кодексом (КПК України). Тобто, враховуючи сферу дії  принципу диспозитивності, процесуальний закон чітко зазначає у який спосіб суд, слідчий суддя  вирішують питання.  Таким чином, слідчий суддя  має вирішувати питання, які віднесені до його повноважень процесуальним законом і саме в спосіб, передбачений процесуальними нормами.

ВАЖЛИВО: Натомість, задовольняючи клопотання слідчого/прокурора при відсутності процесуального способу розгляду і вирішення  даних клопотань, про призначення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог  податкового,  валютного та іншого законодавства слідчий суддя зазначив, що ухвала оскарженню  в апеляційному порядку не підлягає.

Враховуючи вищевикладені підстави, а також приймаючи до уваги правову позицію Конституційного Суду України, висловлену у рішенні  від 08.04.2015 №3-рп/2015 (п.2.1 рішення), що згідно з практикою  Європейського  суду з прав людини  у статті 6 Конвенції якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав  засновувати апеляційні  або касаційні  суди.  Там, де такі суди існують, гарантії  що містяться  у вказаній статті повинні відповідати  також і  забезпеченню ефективного  доступу до цих судів (п.25 Рішення ЄСПЛ у справі «Делкур проти Бельгії» від 17.10.1997 та п.65 Рішення ЄСПЛ у справі «Гофман проти Німеччини» від 11.10.2001). 

Отже,  позбавлення за даних  обставин апелянта  права на апеляційне  оскарження ухвали слідчого судді було б порушенням принципів рівності всіх перед законом і судом  та доступу до правосуддя.        

Щодо суті вирішення клопотання слідчим суддею, то суд апеляційної інстанції виходить з того, що  відповідно до ч.1 ст.370 КПК України  судове рішення повинно бути  законним, обґрунтованим  і вмотивованим. Частина 2 даної статті вказує, що законним  є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням  вимог  щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом (КПК України). Оскаржуване судове рішення   не відповідає цим вимогам .

Так, в обґрунтування прийнятого рішення слідчий суддя послався на ст.78 ПК України, відповідно до якої  документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б  однієї з таких обставин: п.п. 78.1.11 отримано судове рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки або постанову органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчого, прокурора, винесену ними відповідно  до закону.

Тобто, вказана норма відсилає до Закону в порядку якого має бути отримано зазначене судове рішення, а  процесуальний порядок визначений саме  КПК України.  Проте,  вирішення слідчим суддею  вказаних клопотань  не  охоплюється його  повноваженнями,  які мають реалізовуватися в спосіб, передбачений процесуальним законом, адже не відносяться ані до заходів забезпечення кримінального провадження, ані  до слідчих дій, ані  до негласних слідчих дій. 

ВИСНОВОК: Отже,  КПК України не передбачає права слідчого, прокурора на звернення до слідчого судді з клопотанням про призначення (проведення) податкової перевірки, більше того, в КПК відсутня процесуальна процедура розгляду такого виду клопотань. В той же час, відповідно до  правової позиції викладеної в Рішенні ЄСПЛ «Михайлюк та Петров проти України» від 10.12.2009 (п.25 Рішення) зазначається, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві,  він  також  стосується якості відповідного законодавства і потребує, аби воно було доступне відповідній особі, яка, крім  того, повинна  передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права. 

Ті ж самі обґрунтування стосуються і посилань слідчого судді на положення ч.2 ст. 93 КПК України , адже дана норма передбачає , що сторона обвинувачення здійснює збирання доказів  шляхом проведення слідчих ( розщукових ) дій,  та негласних слідчих ( розшукових ) дій,  витребування та отримання документів, відомостей, висновків експертів, висновків  ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних  дій, передбачених КПК  і не містить окремого права прокурора, слідчого звертатися до слідчого судді з даними клопотаннями .

Натомість необхідно зазначити і протилежне: «чинний Кримінальний процесуальний Кодекс України не містить норми, яка безпосередньо регламентує можливість та порядок звернення слідчого та прокурора з клопотанням про призначення документальної невиїзної перевірки фінансово-господарської діяльності та розгляд слідчим суддею такого клопотання.

В той же час, виходячи з норм кримінального процесуального закону визначених ст.ст. 1, 2, 3, 7, 8, 9, 22, 26, 40, 91, 92, 93 КПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що слідчий за погодженням з прокурором або прокурор, в рамках кримінального провадження, можуть звернутися з таким клопотанням до слідчого судді районного суду.

Діючими положеннями п.п.78.1.11. ст.78 Податкового Кодексу України передбачена можливість призначення позапланової перевірки на підставі постанови слідчого судді, що співвідноситься з положеннями ст.ст. 1, 2, 7, 8, 9, 22, 26, 40, 91, 92, 93 КПК України» (Ухвала Апеляційного Одеської області від 17.02.2017 р. у справі № № 522/20851/16-к,1-кс/522/21932/16, ЄДРСРУ № 64866151).

Підсумовуючи зазначене вбачається наступне:

1. ухвала слідчого судді про призначення позапланової документальної перевірки підлягає оскарженню, навіть якщо її немає в переліку ст. 309 КК України;
2. п.п.78.1.11. ст.78 Податкового Кодексу України передбачена можливість призначення позапланової перевірки на підставі рішення слідчого судді;
3. КПК України не передбачає права слідчого, прокурора на звернення до слідчого судді з клопотанням про призначення (проведення) податкової перевірки…))

  

P.s.  Єдиний державний реєстр судових рішень, станом на момент написання цієї статі, містить лише три ухвала суду апеляційних інстанцій щодо оскарження ухвал слідчого суді стосовно призначення перевірки на підставі п.п.78.1.11. ст.78 Податкового Кодексу України: № 66139077, Ухвала від 11.04.2017р. у справі № 757/11320/17-к, Апеляційний суд міста Києва (Ігнатов Роман Миколайович); №  64866151, Ухвала від 17.02.2017 р. у справі № 522/20851/16-к,1-кс/522/21932/16, Апеляційний суд Одеської області (Мандрик В. О.) та № 53391774, Ухвала від 04.11.2015 у справі № 522/21938/15-к, Апеляційний суд Одеської області (Кадегроб А. І.).

Теги: податкова перевірка, слідчий суддя, клопотання слідчого, прокурора, призначення позапланової перевірки, дотримання податкового, валютного законодавства, оскарження ухвали слідчого судді, судова практика, Адвокат Морозов

Земельні спори: оскарження рішень органів місцевого самоврядування

Адвокат Морозов (судовий захист)   

Оскарження рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок необхідно заявляти у комплексному поєднанні із вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів.

19.04.2017 р.  Судова палата у господарських справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 3-1471гс16 вирішувала питання щодо законності передачі земельної ділянки житлово-будівельному кооперативу.   

Відповідно до положень ст. 41 ЗК житлово-будівельним (житловим) кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.

Згідно зі ст. 133 ЖК громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, вправі вступити до ЖБК і одержати в ньому квартиру.

На облік бажаючих вступити до ЖБК беруться громадяни, які постійно проживають у даному населеному пункті і потребують поліпшення житлових умов (ч. 1 ст. 134 ЖК).

Відповідно до ст. 135 ЖК до членів ЖБК приймаються громадяни, які постійно проживають у даному населеному пункті, які потребують поліпшення житлових умов.

Згідно зі ст. 137 ЖК ЖБК організуються при виконавчих комітетах місцевих Рад народних депутатів, при підприємствах, установах і організаціях. Порядок організації та діяльності ЖБК установлюється цим Кодексом, Примірним статутом та іншими актами законодавства.

 Відповідно до п. 3 Примірного статуту число громадян, які вступають до організовуваного кооперативу, повинно відповідати кількості квартир у жилому будинку (будинках) кооперативу, запланованому до будівництва. При будівництві жилих будинків садибного типу число громадян, необхідне для організації кооперативу, не може бути менше п'яти чоловік.

ВАЖЛИВО: Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що безоплатне надання у власність ЖБК земельних ділянок зумовлено необхідністю забезпечити громадян, які потребують поліпшення житлових умов, жилими приміщеннями у будинках створеного ними ЖБК.  При вирішенні відповідною радою питання про надання житлово-будівельним (житловим) кооперативам безоплатно земельної ділянки має враховуватися мета створення такого кооперативу, зокрема потреба засновників та членів кооперативу у поліпшенні житлових умов та їх перебування на квартирному обліку, порядок організації кооперативу відповідно до ЖК та Примірного статуту. Тобто ЖБК є спеціальним суб’єктом права відповідно до положень ст. 41 ЗК.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 17 червня 2014 року у справі № 21-195а14.

Згідно висновку Верховного Суду України у справі № 3-553гс15 самостійний позов про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок не виконує функції захисту прав особи, оскільки не впливає на права та обов’язки сторін таких правовідносин (у зв’язку з тим, що дія цих ненормативних актів вичерпується фактом їх виконання), що однак не виключає можливості оскарження зазначених актів у комплексному поєднанні із вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів.

Правова позиція ВСУ від 23.10.2013 р. у справі № 6-93цс13 передбачає, що державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК України.

Більше того, у постанові Верховного Суду України від 16.12.2015 р. у справі № 6-2510цс15 (спільне засідання Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах), предметом якої був спір про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки та витребування цієї земельної ділянки із чужого незаконного володіння, викладено такі правові висновки:  

1) рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта, вичерпує свою дію після його реалізації, а вимоги про визнання такого рішення незаконним повинні розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло речове право. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним розглядається як спосіб захисту порушеного цивільного права за п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК і повинна пред’являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства.

Див. матеріал по темі: «Підвідомчість судових справ що виникають з земельних правовідносин» 

Між тим, якщо предметом спору є рішення міськ-, сільради про надання дозволу на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльності, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. (Постанова Верховного суду України від 19 січня 2016 року у справі № 21-3690а15);

2) відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу. Принцип «пропорційності» передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб’єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб’єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб’єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб’єктом права власності на землі державної власності. 

З огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті 84 ЗК України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст; у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Статтею 122 ЗК України визначені повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування відповідно із земель державної та комунальної власності.

Крім того, з урахуванням статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Однак первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада – жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

(!!!) Прийняття рішення про передачу земель державної власності в комунальну власність, а також земельної ділянки в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

ВИСНОВОК:  правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Теги: підвідомчість судових справ з земельних правовідносин, передача земельних ділянок, речове право на землю, земельна ділянка, оренда,  державна реєстрація, право приватної власності, державний акт, комунальна власність, судовий захист, Адвокат Морозов