Адвокат Морозов (судовий захист)
Право розпорядження
нерозмежованими земельними
ділянками (державна та/або комунальна власність). Витребування земельної
ділянки. Практика Верховного та Європейського суду.
05.07.2017 р. в контексті справи № 3-911гс16 судові палати у господарських та цивільних справах
Верховного Суду України дослідили питання неоднакового застосування норм
матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК
України, статті 388 ЦК України в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до
Конвенції.
Верховний Суд України вказав, що
відповідно до частин першої – третьої статті 78 ЗК України право
власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися
земельними ділянкам. Право власності на землю набувається та реалізується на
підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що
видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній,
комунальній та державній власності.
Згідно зі статтею 80 ЗК України
суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на
землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це
право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної
власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної
влади, – на землі державної власності.
Згідно з частиною першою статті 116
ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права
користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності
за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в
межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі
земельних ділянок у власність або у користування із земель
державної чи комунальної власності належить
до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого
самоврядування.
Крім того, правова позиція
ВСУ від 23.10.2013 р. у справі № 6-93цс13 передбачає,
що державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі
рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому
вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить
від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання
вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК
України.
Відповідно до пункту 12 розділу X
«Перехідні положення» ЗК України, який був чинним на час прийняття Радою
оспорюваного рішення від 2010 року, до розмежування земель державної та
комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель,
переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього
пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні,
міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади.
Крім того, частина четверта статті
122 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття Радою оспорюваного рішення
від 2010 року, також передбачала, що обласні державні адміністрації передають
земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або
у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів
для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї
статті.
ВАЖЛИВО: З огляду на викладене, право
державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його
характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності
на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють
комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті
78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності.
У державній власності перебувають усі
землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша
статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання
передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в
компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування.
Крім того, згідно з законодавством,
чинним на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 2010 року (пункт 12
розділу X «Перехідні положення» ЗК України), до моменту розмежування земель
державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була
повноважна розпоряджатися нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту.
Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту
належало органам виконавчої влади.
У цьому контексті, з огляду на
положення статті 13 Конституції України, у сфері земельних правовідносин
важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття приватними
суб’єктами права власності на землю із земель державної власності в поєднанні з
додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи
державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).
Отже, прийняття
органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею,
виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить
закону і засадам правового порядку, порушує права того
державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого
самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо
орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у
державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про
вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для
застосування статті 388 ЦК України при вирішенні позову про витребування
земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави.
Окремо необхідно вказати, що
оскарження рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних
ділянок необхідно заявляти у комплексному поєднанні із вимогами про визнання
недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних
актів (Рішення ВСУ від 19.04.2017 р. у справі № 3-1471гс16).
ВИСНОВОК: Положення статей 80, 83, 84,
116, 122 ЗК України, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, а
також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та
комунальної власності», чинних на час прийняття Радою оспорюваного рішення, не
наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду
в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної
власності.
P.s.
Окрім цього, за результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора в
частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень
статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судові палати у господарських та
цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування
до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу до Конвенції,
ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, та практики
ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі
статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини».
Так, предметом регулювання статті 1
Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння
майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у
справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та
інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти
України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року,
«Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року,
«Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України»
від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23
січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет
сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із
гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2)
чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід
(втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне
володіння майном є
законним, якщо здійснюється на підставі закону –
нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб,
чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є
виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення
«суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави в право на мирне
володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у
формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес
держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні
органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить
суспільний інтерес, яка б вимагала таких заходів. Поняття «суспільний інтерес»
має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король
Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі
правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний
інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти
України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в
право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до
Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між
інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами
особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива
рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення
(обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та
засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо
особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки
«пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного»
інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком
випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Судові палати у господарських та
цивільних справах Верховного Суду України погодились із тим, що може бути
враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч
проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в
справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого
протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу
«належного урядування» при втручанні держави в право особи на мирне володіння
своїм майном.
Разом із тим, у пункті 71 рішення в
справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного
урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти
випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка
інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного
розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним
інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна
непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на
легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки
державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть
виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування
помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише
покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою
помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду
належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.
ВАЖЛИВО: З огляду на викладене, принцип «належного урядування»
не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна,
в тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно
вибуло з власності держави в незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід
з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити
правомірність і допустимість втручання держави в право на мирне володіння
майном. Додержання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з
додержанням принципу «пропорційності», при тому, що не має чіткого, вичерпного
переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання
чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю
додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою
оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому
має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі обставин і фактів,
безпосередньо встановлених.
Крім того, колегія суддів Судових
палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду
України за результатами розгляду справи № 21-405а14 за позовом заступника прокурора
м. Києва до Київської міської ради про визнання протиправним та скасування
рішення прийняла постанову від 11 листопада 2014 року, в якій викладено такий
правовий висновок: у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як
суб’єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується
одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з
прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних
суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема рішення про
передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов,
предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен
розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не
забезпечує їх реального захисту.
Зазначений правовий висновок зроблено
за результатами розгляду адміністративної справи, в якій заступник прокурора
м. Києва оспорював виключно рішення міської ради про передачу
кооперативу земельних ділянок і не
порушував питання про захист права власності на землю. У цій справі
Верховний Суд України не робив висновку про абсолютну відсутність підстав для
скасування подібних рішень органів місцевого самоврядування за результатами
розгляду спорів, які виникли в сфері приватноправових відносин, і розглядаються
в порядку цивільного чи господарського судочинства.
Натомість із урахуванням правового
висновку, викладеного в постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, та в розвиток цього висновку Верховний Суд України в
постанові від 16 грудня 2015 року, прийнятій за результатами розгляду справи № 6-2510цс15 на спільному засіданні Судових палат у цивільних,
адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, сформулював
такий правовий висновок.
Із урахуванням висновків
Конституційного Суду України в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009
(справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та з огляду на
положення статті 11 ЦК України, статей 78, 116, 122 ЗК України, у зв’язку з прийняттям
суб’єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини,
пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом
інтересів, зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний
акт є підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов’язків
фізичних і юридичних осіб приватного права.
Рішення суб’єкта владних повноважень
у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою
дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення
незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства,
якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло
право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають
приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення
незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за
статтею 16 ЦК України та пред’являтися до суду для розгляду в порядку
цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою
пред’явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання
цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що
виникло в результаті та після реалізації рішення суб’єкта владних повноважень.
Таким чином суди попередніх інстанцій
помилково витлумачили правову позицію Верховного Суду України, викладену у
постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, не врахували правового висновку,
викладеного у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в
справі № 6-2510цс15, і відмовили в задоволенні позову
заступника прокурора, фактично не перевіряючи його доводи про незаконність
оспорюваного рішення Ради.
Теги: підвідомчість судових справ з
земельних правовідносин, передача земельних ділянок, речове право на землю,
земельна ділянка, оренда, державна реєстрація, право приватної власності,
державний акт, комунальна власність, судовий захист, Адвокат Морозов
