Законність повернення апеляційної скарги через відсутність довіреності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність повернення апеляційної скарги через відсутність довіреності в додатках до апеляції з урахуванням наявності останньої в матеріалах справи

28 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 389/4340/24, провадження № 61-13844св25 (ЄДРСРУ № 133782555) досліджував питання щодо законності повернення апеляційної скарги через відсутність довіреності в додатках до апеляції з урахуванням наявності останньої в матеріалах справи.

Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи (частина третя статті 356 ЦПК України).

До апеляційної скарги додаються: довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо апеляційна скарга подана представником і ці документи раніше не подавалися (пункт перший частини четвертої статті 356 ЦПК України).

Апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено (пункт 1 частини п`ятої статті 357 ЦПК України).

Згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду реалізація права на звернення до суду є процесуальною дією, яка має здійснюватися самою особою у порядку самопредставництва або її процесуальним представником (постанови від 13 березня 2018 року у справі № 914/2772/16; від 21 березня 2018 року у справі № 914/2771/16).

У рішенні Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 зроблено висновок, що за правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Таким чином, обов’язок суду перевірити належність доказів наявності у представника права вчиняти конкретну процесуальну дію зумовлений, головним чином тим, що такий представник виступає самостійно в суді від імені довірителя (особи, яка відмовилася захищати в суді свої права в порядку самопредставництва) і виконує процесуальні дії виключно в інтересах довірителя, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для нього права та обов'язки.

Окрім того, Суд не позбавлений можливості самостійно перевірити уповноваженого представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами за допомогою Єдиного державного реєстру  юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (13 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/21107/20 (ЄДРСРУ № 98971163)

Більше того, Закон не встановлює обов`язок засвідчення копій довіреності на представництво нотаріусом03 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.001204, адміністративне провадження № К/9901/34870/19 (ЄДРСРУ № 94602567)

ВИСНОВОК: Верховний суд зауважує, що

парламентом покладено обов`язок представника додати до апеляційної скарги довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника лише якщо документи, які посвідчують повноваження, раніше не подавалися;

апеляційний суд при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження позбавлений можливості повернути апеляційну скаргу, якщо він вирішує це питання за наявності матеріалів справи в яких містяться документи, що посвідчують повноваження представника.

 

 

 

Матеріал по темі: «Суд не позбавлений можливості самостійноперевірити повноваження представника юридичної особи»

 

«Представництво інтересів в суді по копії довіреності»

 

 

 

 

Теги: повноваження представника юридичної особи, уповноважена особа, підтвердження повноважень, самопредставництво, ЄДР, завірення довіреності, представництво інтересів, ордер, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Спецконфіскація майна, яке було знаряддям злочину і набуте у шлюбі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ККС ВС: застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній сумісній власності подружжя

02 лютого 2026 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 669/338/24, провадження № 51-5214кмо24 (ЄДРСРУ № 133947342)  досліджувала питання щодо застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній сумісній власності подружжя.

Згідно з ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, та не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а також визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Норми Конституції України, положення міжнародних актів та практика Європейського суду з прав людини надали Конституційному Суду України підстави для висновку, що спеціальна конфіскація, визначена в статях 96-1, 96-2 КК, є можливим для правозастосування кримінально-правовим заходом. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022 приписи статей 96-1, 96-2 КК узгоджуються із нормами Конституції України та Конвенції.

Підстави застосовування спеціальної конфіскації визначаються законом України про кримінальну відповідальність, отже, положення кримінального процесуального закону застосовуються в тій частині, що їм не суперечить.

(!) Спеціальна конфіскація є заходом кримінально-правового характеру, який полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у визначених законом випадках. Порядок її застосування унормовано положеннями частин 9-12 ст. 100 КПК.

Підставою застосування цього заходу є вчинення особою умисного кримінального правопорушення або суспільно-небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, про які йдеться в ч. 1 ст. 96-1 КК.

Слід мати на увазі, що відповідно до ч. 3 ст. 96-2 КК спеціальна конфіскація застосовується й у разі, коли особа не підлягає кримінальній відповідальності у зв`язку з недосягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, або неосудністю, або звільняється від кримінальної відповідальності чи покарання з підстав, передбачених цим Кодексом, крім звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності.

Окремі підстави та умови для застосування спеціальної конфіскації щодо грошей, цінностей чи іншого майна юридичної особи визначені в ч. 4 ст. 96-2 КК, які не є предметом аналізу в цьому провадженні.

За приписами п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК спеціальна конфіскація, серед іншого, застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Отже, метою застосування спеціальної конфіскації є припинення володіння знаряддям та засобами вчинення кримінального правопорушення, їх вилучення у особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння і в такий спосіб забезпечення превенції вчинення нових правопорушень та убезпечення суспільства від їх вчинення.

Стягнення частини вартості майна, яке було використано як знаряддя чи засоби вчинення кримінального правопорушення, не може дієво забезпечити досягнення вищевказаних цілей та належно убезпечити суспільство від вчинення аналогічних кримінально-караних діянь суб`єктом кримінального правопорушення у майбутньому.

Законодавець чітко визначив у тексті кримінального закону випадки, коли спеціальній конфіскації підлягають грошові кошти, що є еквівалентом вартості майна, яке було використано як знаряддя або засоби кримінального правопорушення. Так у ч. 2 ст. 96-2 КК вказано, що якщо конфіскація грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у ч. 1 цієї статті, на момент прийняття судом рішення про спеціальну конфіскацію неможлива внаслідок їх використання або неможливості виділення з набутого законним шляхом майна, або відчуження, або з інших причин, суд виносить рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна.

Положення п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК про те, що гроші, цінності та інше майно були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання, фактично вимагають з`ясувати питання про те, чи є особа, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння, власником (законним володільцем) знарядь та засобів його вчинення, а якщо ні, то чи знав власник (законний володілець) про їх незаконне використання.

Ці положення водночас недвозначно стверджують, що обізнаність власника (законного володільця) про незаконне використання предметів спеціальної конфіскації, а тим більше їх особисте застосування як засобів чи знарядь вчинення правопорушення, безумовно унеможливлює їх повернення іншим співвласникам (в тому числі другому з подружжя), про яких кримінальний закон не згадує в цьому контексті.

Норми КК передбачають застосування спеціальної конфіскації до знарядь та засобів вчинення кримінального правопорушення, а не до їх певної частини, отже, відсутні підстави вирішувати питання про повернення відповідних предметів спеціальної конфіскації особі, яка співвласником, і не знала і не могла знати про їх незаконне використання.

Відповідно до ч. 10 ст. 100 КПК у разі відсутності у винної особи майна, на яке може бути звернене стягнення, крім майна, яке підлягає спеціальній конфіскації, збитки, завдані потерпілому, цивільному позивачу, відшкодовуються за рахунок коштів від реалізації такого майна, а частина, що залишилася, переходить у власність держави.

В аспекті застосування положень ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вказаний вище припис визначає дієвий порядок захисту особою, яка є подружжям або співвласником і не знала і не могла знати про незаконне використання предметів спеціальної конфіскації як знаряддя або засобу вчинення кримінального правопорушення, своїх майнових інтересів в умовах, коли державою застосовуються спеціальні заходи в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом, для убезпечення суспільства від вчинення кримінальних правопорушень.

ВИСНОВОК: Відповідно до статей 96-1, 96-2 КК майно, що перебуває у спільній власності, підлягає спеціальній конфіскації, якщо співвласник, який є правопорушником, використав його як знаряддя чи засіб вчинення кримінального правопорушення.

Якщо майно, яке було використано як знаряддя чи засіб вчинення кримінального правопорушення, перебуває у спільній власності подружжя і воно було використано одним із подружжя в ході вчинення кримінально-караного діяння, то таке майно підлягає спеціальній конфіскації в повному обсязі, оскільки його власник (той з подружжя, який вчинив кримінальне правопорушення) усвідомлено використав його в протиправних цілях.

 

 

 

Матеріал по темі: «ОП ККС ВС: дозвіл на обшук за відсутності слідчого та без доказів фіксації судового процесу»

 

 

Теги: спецконфіскація, спеціальна конфіскація, конфіскація майна, спільна сумісна власність подружжя, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

ОП ККС ВС: дозвіл на обшук за відсутності слідчого та без доказів фіксації судового процесу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ККС ВС: недопустимість протоколу обшуку, дозвіл на який надано слідчим суддею за відсутності слідчого/прокурора і відсутності фіксації судового процесу

19 січня 2026 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 336/4830/22, провадження № 51 - 1139 кмо 25 (ЄДРСРУ № 133579181) досліджувала питання щодо недопустимості протоколу обшуку, дозвіл на який надано слідчим суддею за відсутності слідчого/прокурора і відсутності фіксації судового процесу.

Відповідно до частин 3, 4 ст. 234 КПК у разі необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором або прокурор звертається до слідчого судді з відповідним клопотанням, яке розглядається у суді в день його надходження за участю слідчого або прокурора.

Закон чітко визначає, що таке клопотання про обшук повинно містити відомості, перелік яких зазначено у ч. 3 ст. 234 КПК. До клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими прокурор, слідчий обґрунтовує доводи клопотання, а також витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження, в рамках якого подається клопотання.

За змістом ч. 5 ст. 234 КПК прокурор, слідчий має довести перед слідчим суддею наявність достатніх підстав вважати, що: 1) було вчинено кримінальне правопорушення; 2) відшукувані речі і документи мають значення для досудового розслідування; 3) відомості, які містяться у відшукуваних речах і документах, можуть бути доказами під час судового розгляду; 4) відшукувані речі, документи або особи знаходяться у зазначеному в клопотанні житлі чи іншому володінні особи; 5) за встановлених обставин обшук є найбільш доцільним та ефективним способом відшукання та вилучення речей і документів, які мають значення для досудового розслідування, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб, а також заходом, пропорційним втручанню в особисте і сімейне життя особи.

Якщо ж вказані обставини прокурором або слідчим не доведені, слідчий суддя відмовляє у задоволенні клопотання про обшук.

Отже, участь слідчого або прокурора під час розгляду клопотання про обшук забезпечує доведення його ініціатором перед слідчим суддею необхідності проведення такої слідчої дії. Тому колегія суддів звертає увагу на важливість ролі сторони обвинувачення під час розгляду слідчим суддею клопотання про обшук, яка забезпечує можливість для слідчого судді повно з`ясувати та перевірити доводи клопотання, дослідити підстави для його вирішення по суті.

Водночас суд звертає увагу на те, що у тих випадках, коли в законі йдеться про те, що участь когось із учасників є обов`язковою, це чітко визначено в його приписах шляхом використання формулювань «за обов`язкової участі», «лише за участю». Колегія суддів не вважає, що використання в законі формулювання «за участю» є тотожним формулюванню «за обов`язкової участі».

Вочевидь вказівка на те, що розгляд клопотання здійснюється за участі певного учасника, зумовлює обов`язок суду повідомити сторону обвинувачення про судовий розгляд, який має бути проведено у визначеному КПК порядку й строки.

Щодо застосування судом технічних засобів фіксування кримінального провадження, то об`єднана палата наголошує, що участь слідчого або прокурора під час розгляду клопотання про обшук зобов`язує слідчого суддю відповідно до ч. 4 ст. 107 КПК здійснювати такий розгляд з фіксуванням за допомогою технічних засобів кримінального провадження в порядку, передбаченому Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи. У протилежному випадку, а саме у разі незастосування технічних засобів фіксування кримінального провадження у випадках, якщо воно є обов`язковим, відповідна процесуальна дія та отримані внаслідок її вчинення результати визнаються недійсними (ч. 6 ст. 107 КПК).

До того ж, враховуючи істотність втручання в права і свободи, гарантовані Конвенцією, законом у ст. 87 КПК встановлено спеціальну підставу до визнання доказів недопустимими як таких, що отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Зокрема, п. 4 ч. 3 вказаної статті імперативно визначено, що недопустимими є докази, що були отримані під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання.

За таких обставин, об`єднана палата вважає, що в аспекті реалізації приписів частин 4, 6 ст. 107 КПК у їх взаємозв`язку із положеннями п. 4 ч. 3 ст. 87 КПК та ч. 4 ст. 234 цього Кодексу, постановлення ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи слідчим суддею за участю слідчого або прокурора без проведення повної технічної фіксації засідання тягне за собою відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 87 КПК визнання доказів, що були отримані під час виконання такої ухвали, недопустимими.

ВИСНОВОК  щодо правозастосування положень п. 4 ч. 3 ст. 87, ч. 4 ст. 234 КПК:

Частина четверта статті 234 КПК визначає, що клопотання про обшук розглядається за участю слідчого або прокурора і у такому разі вимагає здійснення обов`язкового фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження під час його розгляду слідчим суддею.

Винесення за таких обставин ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання тягне за собою відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 87 КПК визнання доказів, що були отримані під час виконання такої ухвали, недопустимими.

 

 

Матеріал по темі: «Дозвіл на обшук за відсутності слідчого та без доказів фіксації судового процесу»

 

 

Теги: обшук, проведення_обшуку, без_ухвали_слідчого_судді, слідчий, прокурор, адвокат, легалізація_обшуку, проникнення_у_приміщення, судова_практика, Верховний_суд, Адвокат_Морозов

Дозвіл на обшук за відсутності слідчого та без доказів фіксації судового процесу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

(НЕ)допустимість протоколу обшуку, дозвіл на який надано слідчим суддею за відсутності слідчого/прокурора і відсутності фіксації судового процесу

19 листопада 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 336/4830/22, провадження № 51-1139км25 (ЄДРСРУ № 132043822) досліджував питання щодо недопустимості даних протоколу обшуку через розгляд слідчим суддею клопотання про надання дозволу на його проведення за відсутності слідчого або прокурора і відповідно за відсутності фіксації судового процесу.

Під час розгляду вказаної касаційної скарги колегією суддів було встановлено, що у Верховному Суді існує правова позиція щодо недопустимості даних протоколу обшуку через розгляд слідчим суддею клопотання про надання дозволу на його проведення за відсутності слідчого або прокурора і відповідно за відсутності фіксації судового процесу.

Так, у постанові від 21 березня 2023 року в справі № 336/941/19 (провадження № 51-298км23) колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду зазначила: «Згідно з ч. 4 ст. 234 КПК клопотання про обшук розглядається у суді в день його надходження за участю слідчого або прокурора. Системний аналіз положень ч. 4 ст. 234 КПК свідчить про те, що клопотання органу досудового розслідування про обшук повинно розглядатися слідчим суддею місцевого суду за обов`язкової участі сторони, яка ініціює вказане питання …В ході дослідження вказаних матеріалів судового провадження суд першої інстанції встановив, що розгляд клопотання слідчого про надання дозволу на обшук було здійснено з істотним порушення КПК, без участі слідчого або прокурора і, у зв`язку з цим, без повної фіксації судового засідання.» Тож за наслідками касаційного розгляду колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду погодилася із висновком судів попередніх інстанцій в частині визнання цього доказу недопустимим.

У той же час, як зазначено судами у цій справі слідчим було подано заяву про розгляд клопотання за його відсутності. Тож розгляд клопотання слідчого про обшук було здійснено слідчим суддею без фіксування за допомогою технічних засобів, що повністю узгоджується з ч. 4 ст. 107 КПК України. А участь прокурора та слідчого під час розгляду клопотання про обшук не є обов`язковою. А тому відсутні підстави вважати недопустимим доказом протокол обшуку і всі похідні від нього докази.

Колегія суддів вважає наведений висновок апеляційного суду обґрунтованим з урахуванням такого.

Як убачається з висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постанові від 31 серпня 2022 року в справі № 756/10060/17, відповідно до яких у разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося. Оцінюючи докази на предмет допустимості відповідно до критеріїв, встановлених кримінальним процесуальним законом, суд виходить з обставин конкретної справи і також повинен вмотивувати своє рішення.

У той же час Велика Палата Верховного Суду зауважила, що послідовність викладу в диспозиції ст. 2 КПК України, яка визначає завдання кримінального провадження, дала підстави для висновку, що застосування належної юридичної процедури є не самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів кримінального судочинства, які законодавець визначив як пріоритетні, - захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних правопорушень і справедливого судового розгляду. Невідповідність тим чи іншим вимогам закону нівелює доказове значення відомостей, одержаних у результаті відповідних процесуальних дій, не в будь-якому випадку, а лише в разі, якщо вона призвела до порушення прав людини і основоположних свобод або ж ставить під сумнів походження доказів, їх надійність і достовірність. Адже для прийняття законного та обґрунтованого рішення суд має отримувати максимально повну інформацію щодо обставин, які належать до предмета доказування, надаючи сторонам у змагальній процедурі достатні можливості перевірити й заперечити цю інформацію. В основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду мають бути права людини і виправданість втручання в них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права. На користь такого висновку свідчить зміст ст. 87 КПК України, якою визначено критерії недопустимості засобів доказування у зв`язку з недотриманням законного порядку їх одержання.

Велика Палата Верховного Суду констатувала, що імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини - заборони катування й нелюдського поводження (ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 1 ст. 28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (п. «С» ч. 3 ст. 6 Конвенції, ст. 59 Конституції України), на участь у допиті свідків (п. «d» ч. 3 ст. 6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (ст. 8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім?ї та близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України). У кожному із зазначених вище випадків простежується чіткий зв`язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини, гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України.

Так, згідно з ч. 4 ст. 234 КПК України клопотання про обшук розглядається у суді в день його надходження за участю слідчого або прокурора.

Отже клопотання про дозвіл на проведення обшуку розглядається слідчим суддею за участі сторони, яка його подала. Проте, на переконання колегії суддів, у випадку, якщо такий розгляд не порушує фундаментальні права сторін кримінального провадження, суд не може визнавати одразу недопустимими доказами дані отримані у ході обшуку через саме лише формальне посилання сторони про надання дозволу на його проведення за відсутності слідчого або прокурора.

(!) Втім слід враховувати, що проведення процедури обшуку під час розгляду слідчим суддею клопотання про надання дозволу є недопустимим доказом та застосовується позиція «плодів отруєного дерева» (14 березня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 288/1206/16-к, провадження № 51-5281км23, ЄДРСРУ № 117788854)

З огляду на викладене, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 21 березня 2023 року в справі № 336/941/19 (провадження № 51-298км23).

Водночас передача вказаного провадження на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду є необхідною для забезпечення єдиної правозастосовчої практики та формування висновку про те, чи тягне за собою визнання безумовно недопустимими доказами дані протоколу обшуку, якщо розгляд слідчим суддею клопотання про надання дозволу на його проведення відбувся за відсутності слідчого і прокурора та без повної технічної фіксації судового процесу.

 

 

Матеріал по темі: «Проведення обшуку до, а не після отримання дозволу слідчого судді»

 

 

 

Теги:обшук, проведення_обшуку, без_ухвали_слідчого_судді, слідчий, прокурор, адвокат, легалізація_обшуку, проникнення_у_приміщення, судова_практика, Верховний_суд, Адвокат_Морозов

Добросовісний набувач на іпотечне майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: розповсюдження інституту добросовісного набувача на відносини іпотеки

13 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/1374/20 (ЄДРСРУ № 133348319) досліджував питання щодо розповсюдження інституту добросовісного набувача на відносини іпотеки.

За змістом статті 575 Цивільного кодексу України іпотека - це застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до іншої (третьої) особи, серед яких, зокрема, визначено:

- у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі, в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою;

- особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; примусове відчуження земельної ділянки, іншого нерухомого майна відповідно до статті 14-1 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення, не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі (такий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17).

Тобто специфікою іпотечних правовідносин є те, що законодавець у Законі України «Про іпотеку» чітко визначив правові наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до іншої (третьої) особи, зокрема, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, а також підстави для припинення права іпотеки, серед яких відсутня така підстава припинення, як набуття права на майно іншою (третьою) особою, щодо якого на час набуття майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно була відсутня інформація про обтяження його іпотекою.

Отже, на думку колегії суддів, висновок, викладений у пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, підлягає конкретизації з урахуванням специфіки іпотечних правовідносин шляхом уточнення, а саме: добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Водночас специфікою іпотечних правовідносин є те, що законодавець у Законі України «Про іпотеку» чітко визначив правові наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до іншої (третьої) особи, зокрема, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, а також підстави для припинення права іпотеки, серед яких відсутня така підстава припинення, як набуття права на майно іншою (третьою) особою, щодо якого на час набуття майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно була відсутня інформація про обтяження його іпотекою.

З огляду на викладене вище, існують також підстави для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, який викладений у пункті 7.22. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, за змістом якого Суд, з посиланням на пункт 38 постанови від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (який має загальний характер без урахування специфіки саме іпотечних правовідносин), виснував, що за таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню. Колегія суддів вважає, що зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду в іпотечних правовідносинах не узгоджується з імперативними приписами статей 17, 23 Закону України «Про іпотеку» та у ньому не враховано, що пункт 38 постанови від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, який був покладений в основу висновку у справі № 922/2416/17 про припинення права іпотеки за умови відсутності в Державному реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень та добросовісності набувача майна, придбаного за відсутності в Державному реєстрі відомостей про обтяження, - не стосувався безпосередньо іпотечних правовідносин, відповідно, не враховував специфіку їх правового регулювання.

Колегія суддів також вважає, що інститут добросовісного набувача на відносини іпотеки не має розповсюджуватися, адже ні норми чинного цивільного законодавства України, ані правова цивілістична доктрина не передбачають припинення чи не припинення іпотеки в залежності від добросовісності набувача іпотечного майна, що очевидно не відповідає нормам частини першої статті 17 та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку», які не тільки не визначають такої умови для припинення іпотеки, а й навпаки - прямо встановлюють, що при переході права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача такого майна, навіть тоді, коли він не знав про обтяження майна іпотекою (тобто незалежно від добросовісності набувача).

У цивільному праві України інститут добросовісного набувача використовується для вирішення спорів про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння та набуття права власності на майно, яке відчужене особою, яка не мала на це права (статті 330, 388 ЦК України).

ВИСНОВОК: Отже, на думку Верховного суду, поширення інституту добросовісного набувача на відносини іпотеки не передбачено.

Справу № 922/1374/20 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання та реєстрація права власності на предмет іпотеки»

 

 

 

Теги: іпотека, застава, відчуження предмета обтяження, боржник,  без згоди обтяжувача, підстави для зняття арешту,  заборона на предмета застави, обтяження в держреєстрі, судова практика, Адвокат Морозов

Скріншоти переписки у месенджері Viber, як доказ у судовому спорі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скріншоти переписки у месенджері Viber в якості належних і допустимих доказів у судовому спорі

09 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 751/4083/24, провадження № 61-14964св25 (ЄДРСРУ № 133182740) досліджував питання щодо належності доказів скріншоти переписки у месенджері Viber.

Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23) вирішуючи питання щодо використання електронних доказів у справі, зазначила таке: «Процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України).

У постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.07.2022 у справі № 914/1003/21 зазначено, що «паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, в якій учасник справи має право подати електронний доказ.

Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21).

(!!!) Поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа.

Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа, в тому числі електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.

При цьому слід враховувати, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, і така позиція суду в окремо взятій справі не може розцінюватися як загальний висновок про застосування норм права, наведених у статті 96 ГПК України, у подібних правовідносинах».

Аналогічні процесуальні положення закріплені в частині третій статті 100 ЦПК України та пункті 1 частини другої статті 76 ЦПК України.

Отже, якщо з урахуванням конкретних обставин справи суд дійде висновку про те, що відповідне листування дає змогу встановити його учасників та може підтверджувати ті чи інші доводи сторін, наприклад, щодо наявності між ними відповідних відносин, ведення певних перемовин тощо, суд може прийняти таке листування як доказ і в такому разі надати йому оцінку сукупно з іншими доказами у справі.

Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» не виключає можливості використання електронних доказів, які не є електронними документами у розумінні цього Закону, без кваліфікованого електронного підпису, якщо такі докази у сукупності з іншими матеріалами справи дають змогу встановити відповідні обставини.

Слід відмітити, що  не є порушенням норм процесуального права не дослідження оригіналу електронних доказів за наявності в матеріалах справи паперових копії цих доказів за відсутності обґрунтованих сумнів у їх відповідності оригіналу (постанова Верховного суду  від 28.04.2021 по справі № 234/7160/20).

ВИСНОВОК: Враховуючи викладене та приймаючи той факт, що скріншоти у цій справі не використовувалися як самостійний електронний доказ, а були оцінені судами разом з іншими доказами, то суд мав право визнати їх належними та допустимими доказами.

 

 

Матеріал по темі: «Переписка в Telegram, Viber та Skype, як доказ в судовому спорі»

 

 

 

Теги: переписка Telegram, Viber, Skype, електронний підпис, лист у відповідь, скріншот, електронний доказ, допустимість доказів, электронное доказательство, скрин, фотографія екрану, скрін, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов