Спецконфіскація майна, яке було знаряддям злочину і набуте у шлюбі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ККС ВС: застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній сумісній власності подружжя

02 лютого 2026 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 669/338/24, провадження № 51-5214кмо24 (ЄДРСРУ № 133947342)  досліджувала питання щодо застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній сумісній власності подружжя.

Згідно з ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, та не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а також визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Норми Конституції України, положення міжнародних актів та практика Європейського суду з прав людини надали Конституційному Суду України підстави для висновку, що спеціальна конфіскація, визначена в статях 96-1, 96-2 КК, є можливим для правозастосування кримінально-правовим заходом. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022 приписи статей 96-1, 96-2 КК узгоджуються із нормами Конституції України та Конвенції.

Підстави застосовування спеціальної конфіскації визначаються законом України про кримінальну відповідальність, отже, положення кримінального процесуального закону застосовуються в тій частині, що їм не суперечить.

(!) Спеціальна конфіскація є заходом кримінально-правового характеру, який полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у визначених законом випадках. Порядок її застосування унормовано положеннями частин 9-12 ст. 100 КПК.

Підставою застосування цього заходу є вчинення особою умисного кримінального правопорушення або суспільно-небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, про які йдеться в ч. 1 ст. 96-1 КК.

Слід мати на увазі, що відповідно до ч. 3 ст. 96-2 КК спеціальна конфіскація застосовується й у разі, коли особа не підлягає кримінальній відповідальності у зв`язку з недосягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, або неосудністю, або звільняється від кримінальної відповідальності чи покарання з підстав, передбачених цим Кодексом, крім звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності.

Окремі підстави та умови для застосування спеціальної конфіскації щодо грошей, цінностей чи іншого майна юридичної особи визначені в ч. 4 ст. 96-2 КК, які не є предметом аналізу в цьому провадженні.

За приписами п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК спеціальна конфіскація, серед іншого, застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Отже, метою застосування спеціальної конфіскації є припинення володіння знаряддям та засобами вчинення кримінального правопорушення, їх вилучення у особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння і в такий спосіб забезпечення превенції вчинення нових правопорушень та убезпечення суспільства від їх вчинення.

Стягнення частини вартості майна, яке було використано як знаряддя чи засоби вчинення кримінального правопорушення, не може дієво забезпечити досягнення вищевказаних цілей та належно убезпечити суспільство від вчинення аналогічних кримінально-караних діянь суб`єктом кримінального правопорушення у майбутньому.

Законодавець чітко визначив у тексті кримінального закону випадки, коли спеціальній конфіскації підлягають грошові кошти, що є еквівалентом вартості майна, яке було використано як знаряддя або засоби кримінального правопорушення. Так у ч. 2 ст. 96-2 КК вказано, що якщо конфіскація грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у ч. 1 цієї статті, на момент прийняття судом рішення про спеціальну конфіскацію неможлива внаслідок їх використання або неможливості виділення з набутого законним шляхом майна, або відчуження, або з інших причин, суд виносить рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна.

Положення п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК про те, що гроші, цінності та інше майно були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання, фактично вимагають з`ясувати питання про те, чи є особа, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння, власником (законним володільцем) знарядь та засобів його вчинення, а якщо ні, то чи знав власник (законний володілець) про їх незаконне використання.

Ці положення водночас недвозначно стверджують, що обізнаність власника (законного володільця) про незаконне використання предметів спеціальної конфіскації, а тим більше їх особисте застосування як засобів чи знарядь вчинення правопорушення, безумовно унеможливлює їх повернення іншим співвласникам (в тому числі другому з подружжя), про яких кримінальний закон не згадує в цьому контексті.

Норми КК передбачають застосування спеціальної конфіскації до знарядь та засобів вчинення кримінального правопорушення, а не до їх певної частини, отже, відсутні підстави вирішувати питання про повернення відповідних предметів спеціальної конфіскації особі, яка співвласником, і не знала і не могла знати про їх незаконне використання.

Відповідно до ч. 10 ст. 100 КПК у разі відсутності у винної особи майна, на яке може бути звернене стягнення, крім майна, яке підлягає спеціальній конфіскації, збитки, завдані потерпілому, цивільному позивачу, відшкодовуються за рахунок коштів від реалізації такого майна, а частина, що залишилася, переходить у власність держави.

В аспекті застосування положень ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вказаний вище припис визначає дієвий порядок захисту особою, яка є подружжям або співвласником і не знала і не могла знати про незаконне використання предметів спеціальної конфіскації як знаряддя або засобу вчинення кримінального правопорушення, своїх майнових інтересів в умовах, коли державою застосовуються спеціальні заходи в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом, для убезпечення суспільства від вчинення кримінальних правопорушень.

ВИСНОВОК: Відповідно до статей 96-1, 96-2 КК майно, що перебуває у спільній власності, підлягає спеціальній конфіскації, якщо співвласник, який є правопорушником, використав його як знаряддя чи засіб вчинення кримінального правопорушення.

Якщо майно, яке було використано як знаряддя чи засіб вчинення кримінального правопорушення, перебуває у спільній власності подружжя і воно було використано одним із подружжя в ході вчинення кримінально-караного діяння, то таке майно підлягає спеціальній конфіскації в повному обсязі, оскільки його власник (той з подружжя, який вчинив кримінальне правопорушення) усвідомлено використав його в протиправних цілях.

 

 

 

Матеріал по темі: «ОП ККС ВС: дозвіл на обшук за відсутності слідчого та без доказів фіксації судового процесу»

 

 

Теги: спецконфіскація, спеціальна конфіскація, конфіскація майна, спільна сумісна власність подружжя, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Правова природа набуття права власності на новобудову в період шлюбу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правовий режим майна в новобудові набутого в період шлюбу. Визначення частки права власності подружжя в новобудові. 

15.11.2017 р. Верховний суд України в контексті справи № 6-2921цс16 досліджував питання щодо правового режиму майна в новобудові набутого в період шлюбу.

Норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в його набутті.

Аналогічна правова позиція висловлена у рішеннях Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07, від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 та від 02.10.2013 р. у справі № 6-79цс13, від 01.07.2015 р. у справі № 6-612цс15 та від 16.12.2015 р. у справі № 6-2641цс15, від 07.12.2016 р. у справі № 6-1568цс16 та ін.).

Застосовуючи  норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти  або спільна праця подружжя.

Судова практика називає критерії, які дозволяють надати спірно-набутому майну режим спільного майна, зокрема це:

1) час набуття такого майна,

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття),

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Однак, правова природа набуття права власності на новобудову відрізняється від набуття права власності на інше майно, оскільки новобудова може бути здійснена за рахунок інших осіб, у тому числі й за рахунок колишнього подружжя, а прийнята в експлуатацію вже під час укладення нового шлюбу.

Визначення частки права власності подружжя в новобудові здійснюється відповідно до часток вкладу у зведення будівлі у період шлюбу.

ВИСНОВОК:  сам по собі факт оформлення права власності на новозабудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Теги: спільна сумісна власність подружжя, особиста приватна власність, подружжя, поділ майна подружжя, раздел имущества супругов, дружина, чоловік, спірне майно, поділ майна, шлюб, кошти, придбання майна, судова практика, набуття право власності, Адвокат Морозов

Приватна або спільна сумісна власність подружжя: критерії поділу

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України, узагальнюючи судову практику щодо поділу майна подружжя, не тільки назвав правила визначення правового режиму майна останніх: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність дружини та/або чоловіка, а й чітко вказав критерії, які необхідно враховувати при вирішенні такого роду судових проваджень.

Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя  (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (Рішення Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07, від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 та від 02.10.2013 р. у справі № 6-79 цс 13).

Досліджуючи судову практику щодо зміни правового режиму майна подружжя у випадку його поділу необхідно звернути увагу на Постанову Верховного суду України від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15. Знаковою цю постанову робить те, що суд назвав критерії, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна, зокрема це:

1) час набуття такого майна,

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття),

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

ВАЖЛИВО: належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. (Постанова Верховного суду України від 01.07.2015 р. справа № 6-612цс15 та від 16.12.2015 р. справа № 6-2641цс15).

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 вересня 2016 року у справі 6-801цс16 тільки підтверджує все вищевказане, зокрема статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

ВАЖЛИВО: Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може  вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

ВИСНОВОК:  сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя, оскільки враховуючи вищенаведену судову практику і в рамках судового процесу,  необхідно також надати докази походження та джерела коштів за яке придбане спірне майно.

Теги: спільна сумісна власність подружжя, особиста приватна власність, подружжя, поділ майна подружжя, раздел имущества супругов, дружина, чоловік, спірне майно, поділ майна, шлюб, кошти, придбання майна, судова практика, набуття право власності, критерій, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов