Наслідки незазначення в дорученні конкретного прізвища слідчого (прокурора)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки незазначення в дорученні конкретного прізвища слідчого(прокурора) при проведенні досудового слідства 

24 вересня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 708/809/20, провадження № 51-2367км24 (ЄДРСРУ № 122009073) досліджував питання щодо наслідків незазначення в дорученні конкретного прізвища слідчого (прокурора) при проведенні досудового слідства. 

Суд вказав: «Незазначення в дорученні конкретних прізвищ слідчих (слідчого) не свідчить про те, що досудове розслідування здійснювалося неуповноваженою особою, не вплинуло на допустимість письмових доказів, зібраних слідчим та не протирічить висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, сформульованому в постанові від 04 жовтня 2021 року (справа № 724/86/20, провадження № 51- 1353кмо21)». 

Однак, в постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 04.10.2021 року по справі № 724/86/20 (провадження № 51-1353кмо21) та від 21.03.2023 у справі № 336/941/19 викладено правовий висновок, що за приписами статей39,110, ч. 1 ст.214 КПК України, рішення про призначення (визначення) групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, визначення старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, обов`язково приймається у формі, яка повинна відповідати визначеним кримінальним процесуальним законом вимогам до процесуального рішення у формі постанови. 

Окрім цього, 28 жовтня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 753/8957/21, провадження № 51-1431км24 (ЄДРСРУ № 122769535) наголосив, що відсутність такого процесуального рішення (постанови) в матеріалах кримінального провадження обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані не уповноваженою на те особою. 

Подібний правовий висновок об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду викладений у постанові від 22 лютого 2021 року у справі № 754/7061/15 (провадження № 51-4584кмо18) в аспекті вирішення питання допустимості доказів у разі відсутності постанови про призначення прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора в конкретному кримінальному провадженні. 

З наведених вище висновків касаційного суду вбачається, що відсутність в матеріалах досудового розслідування постанови про призначення прокурора або групи прокурорів, які здійснюють повноваження прокурора у кримінальному провадженні, а також постанови про призначення (визначення) групи слідчих обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування. 

Відсторонювати слідчого від проведення досудового розслідування відповідно до п.2 ч.2 ст.39КПК керівник органу досудового розслідування має право лише вмотивованою постановою, як і призначати іншого слідчого за наявності підстав, передбачених цим Кодексом, для його відводу або у разі неефективного досудового розслідування. 

Таким чином, системне тлумачення зазначених норм свідчить про те, що законодавець у своїй термінографічній практиці застосовує словосполучення «визначати слідчого» та «призначати слідчого» як синонімічного змісту терміни, що мають тотожне семантичне значення стосовно визначення обсягу, форми та змісту дій, які вони характеризують. 

Статтею 110КПК установлено, що процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. Рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне. 

Така специфічна процесуальна форма рішення про визначення групи слідчих, які здійснюватимуть відповідні повноваження у конкретному кримінальному провадженні, як постанова вбачається із тлумачення положень ч.2 ст. 39, ч.1 ст. 214КПК у взаємозв`язку з положеннями ст. 110 цього Кодексу. 

Об`єднана палата в контексті застосування приписів ст.110КПК виходить з того, що зміст і значення процесуального рішення у формі постанови визначає не виключно його назва, а зміст, структура і обсяг викладеної у процесуальному рішенні інформації про визначення групи слідчих у кримінальному провадженні з огляду на приписи зазначеної статті кримінального процесуального закону. 

Отже, процесуальне рішення керівника відповідного органу досудового розслідування про визначення групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, має відповідати вимогам ст. 110 КПК. При цьому, враховуючи вимоги ч. 6 вказаної статті, таке рішення повинно бути виготовлене на офіційному бланку та підписане службовою особою, яка його прийняла. 

Застосування належної правової процедури означає здійснення справедливого правосуддя згідно з визначеними загальними засадами кримінального провадження для досягнення мети і вирішення його завдань. Дотримання встановленої правової процедури здійснення слідчих (розшукових) дій означає, що дії процесуальних суб`єктів мають відповідати вимогам закону. Такі дії мають здійснюватися на підставі законних повноважень щодо вирішення конкретного процесуального завдання, яке постає перед органом досудового розслідування на певному етапі кримінального провадження. 

Виконання вимог кримінального процесуального закону забезпечується дотриманням кримінальної процесуальної форми, тобто пов`язане з дотриманням гарантій прав і свобод учасників кримінального провадження щодо будь-яких дій та рішень владних суб`єктів кримінального провадження, зокрема: щодо гарантій оскарження і можливості перевірки законності таких рішень, перевірки безсторонності та об`єктивності владних суб`єктів. 

Дотримання належної правової процедури здійснення слідчих дій, крім іншого, означає їх виконання спеціально уповноваженою в конкретному провадженні особою, що має забезпечувати його відповідність стандартам захисту прав людини, єдність змісту та форми кримінального провадження, налагоджену взаємодію верховенства права і законності, що в результаті врівноважує приватні та публічні (суспільні) інтереси заради досягнення цих завдань. 

(!!!) Водночас витяг з ЄРДР не може замінити процесуального рішення про визначення групи слідчих у кримінальному провадженні. Витяг з ЄРДР не є процесуальним рішенням, а отже, не породжує правових наслідків щодо групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування. Процесуальне рішення про визначення групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, визначення старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, має прийматися у формі, яка повинна відповідати визначеним кримінальним процесуальним законом вимогам до процесуального рішення у формі постанови. 

При цьому таке процесуальне рішення необхідно долучати до матеріалів досудового розслідування для підтвердження наявності повноважень слідчих, які здійснюють досудове розслідування. Відсутність такого процесуального рішення в матеріалах кримінального провадження обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані неуповноваженою на те особою. 

В аспекті застосування приписів ч.2 ст. 39, ч.1 ст. 214КПК у взаємозв`язку з положеннями ст.110 цього Кодексу недотримання належної правової процедури тягне за собою порушення гарантованого кожному ст.6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд. 

Крім того, в постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 22.02.2021 року по справі № 754/7061/15 (провадження № 51-4584кмо18) викладено правовий висновок, що за змістом статей36,37,110 КПК України, рішення про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, та у разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, обов`язково повинно прийматись у формі постанови, яка має міститись у матеріалах досудового розслідування для підтвердження факту наявності повноважень. 

ВИСНОВОК: На погляд автора, висновок Верховного суду щодо «незазначення в дорученні конкретних прізвищ слідчих (слідчого) не свідчить про те, що досудове розслідування здійснювалося неуповноваженою особою, не вплинуло на допустимість письмових доказів» протирічить вищевикладеним позиціям Верховного суду. 

Навпаки, іноді судова практика зводиться до «вільного» визначення «форми» рішення (наприклад лист, а не постанова – див. ухвалу Вищого антикорупційного суду від 07 листопада 2024 у справі № 991/12197/24 (ЄДРСРУ № 123079710), але зміст, структура і обсяг викладеної у процесуальному рішенні інформації є обов’язковим.

 

 

 

Матеріал по темі: «Статус пояснень особи наданих під час її затримання»

 

 

 

 

 

 

Статус пояснень особи наданих під час її затримання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Пояснення особи, надані під час її затримання, не є джерелом доказування у кримінальному провадженні

16 жовтня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 279/315/22, провадження № 51-1474км22 (ЄДРСРУ № 122510897) досліджував питання щодо статусу пояснень особи наданих під час її затримання.

Відповідно до ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Статтею 86 КПК передбачено, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Натомість ст. 87 КПК визначає, які докази є недопустимими, зокрема, відповідно до ч. 1 цієї статті недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

При цьому ч. 2 ст. 87 КПК передбачено, що суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: 1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; 2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; 3) порушення права особи на захист; 4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; 5) порушення права на перехресний допит. Частиною 3 цієї статті передбачено, що недопустимими також є докази, що були отримані: 1) з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; 2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; 3) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи у зв`язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої (розшукової) дії. Факт недопущення до участі в обшуку адвокат зобов`язаний довести в суді під час судового провадження; 4) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання.

Відповідно до положень ч. 5 ст. 208 КПК про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, обов`язково складається протокол, у якому, крім відомостей, передбачених ст. 104 цього Кодексу, зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання відповідно до положень ст. 209 КПК; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов`язків затриманого.

Відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Згідно з ч. 1 ст. 95 КПК України, показання -  це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, які мають значення для цього кримінального провадження.

За правилами ст. 23 КПК України показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, крім порядку отримання показань, визначеного у ст. 615 цього Кодексу (Постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 175/1906/22 (ЄДРСРУ № 116639572).

ВИСНОВОК: Враховуючи це, пояснення обвинуваченого під час затримання не є джерелом доказування у кримінальному провадженні щодо злочину, тому не можуть виступати допустимим доказом, у тому числі в аспекті свободи особи від самовикриття.

Зазначене узгоджується із судовою практикою, зокрема висновками, що містяться в постановах Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18 березня 2024 року у справі № 462/1945/23 (ЄДРСРУ № 117823833), від 24 січня 2024 року у справі № 175/1906/22 (ЄДРСРУ № 116639572), від 27 лютого 2024 року у справі № 705/2863/22 (ЄДРСРУ № 117527828).

 

 

Матеріал по темі: «Проведення обшуку до, а не після отримання дозволу слідчого судді»

 

 

 

Військова службова особа

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: саме по собі військове звання не може вважатися ознакою військової службової особи

15 жовтня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 216/1675/22, провадження № 51-1363км23 (ЄДРСРУ № 122579334) досліджував питання щодо статусу військової службової особи.

Суд зазначає, що визначення в статутах Збройних Сил України, зокрема в статті 32 СВС, військовослужбовця як начальника іншого військовослужбовця не означає набуття ним статусу військової службової особи в значенні примітки 1 до статті 425 КК.

Частиною 12 статті 6 Закону «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що військові посадові особи - це військовослужбовці, які обіймають штатні посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов`язків, або які спеціально уповноважені на виконання таких обов`язків згідно із законодавством.

Стаття 32 Статуту внутрішньої служби Збройних сил України (СВС) та стаття 8 Дисциплінарного статуту Збройних сил України (ДС) не наділяють старшу за військовим званням особу дисциплінарною владою або розпорядчими повноваженнями командира. Стаття 8 ДС передбачає, що «командири, посади яких у цьому Статуті не визначені, користуються дисциплінарною владою стосовно підлеглих військовослужбовців згідно з військовим званням, передбаченим їх посадою». Таким чином, це положення означає, що дисциплінарна влада належить лише командиру, і ця дисциплінарна влада, незалежно від його дійсного звання, обмежується званням, притаманним цій посаді. Таким чином, якщо майор призначений на посаду командира взводу, він користується повноваженнями, якими наділені молодший лейтенант, лейтенант, старший лейтенант.

(!!!) Військовослужбовець, який не займає командирську посаду, може отримали дисциплінарну владу і розпорядчі повноваження в силу свого звання лише за умов, визначених статтею 81 ДС та статті 34 СВС, коли вони виконують спільну задачу.

Таким чином, Суд вважає, що статус військової службової особи військовослужбовець отримує внаслідок призначення на посаду, яка покладає на цього обов`язки командира (начальника) або інші обов`язки, передбачені у примітці 1 до статті 425 КК, або внаслідок отримання спеціального доручення повноважного командування, пов`язаного з виконання таких функцій.

ВИСНОВОК: Саме по собі військове звання не може вважатися ознакою військової службової особи.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Кваліфікація протиправних дій військовослужбовця за Кримінальним Кодексом України»
 

Виселення з іпотечного житла без надання іншого помешкання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові підстави та особливості виселення при зверненні стягнення на предмет іпотеки (судовий/позасудовий спосіб) без надання іншого постійного житла/тимчасового помешкання

21 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 641/6111/23, провадження № 61-9612св24 (ЄДРСРУ № 123193706) досліджував питання щодо виселення з іпотечного житла без надання іншого помешкання.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає потребу сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка містить правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

(!) Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

У частині третій наведеної статті деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

ВАЖЛИВО: Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено й у частині першій статті 109 ЖК України, у якій зазначено, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Окрім цього, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19) зазначено, що в разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, неможливо виселити відповідачів без надання іншого жилого приміщення.

Також наявність іншого житла не унеможливлює застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, так як необхідно надати докази про те, що це майно використовується відповідачем як місце постійного проживання.

Подібний правовий висновок зазначено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 344/5278/13, в якій вказано, що у позовній заяві банк не обґрунтовував можливість виселення відповідачів із квартири без надання іншого житла придбанням її за кредитні кошти, а лише посилався на обов`язок відповідача виселитися із спірного майна після звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку», однак саме позивач повинен був довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, чого зроблено позивачем не було.

Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені цією статтею гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19).

ВИСНОВОК: Отже, у разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

 

 

 

Матеріал по темі: «Підстави для виселення при зверненні стягнення на предмет іпотеки»
 

 

 

 

Теги: виселення з квартири, ипотека, іпотека, звернення стягнення, позасудовий спосіб, тимчасове, постійне житло, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло, співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Віднесення до витрат підприємця на утримання сідельних тягачів, вантажних автомобілів та напівпричепів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи відносяться витрати на утримання, технічне обслуговування і ремонт сідельних тягачів, вантажних автомобілів та напівпричепів до витрат підприємця? 

19 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 600/1113/20-а, адміністративне провадження № К/9901/34336/21 (ЄДРСРУ № 123152001) досліджував питання щодо віднесення до витрат підприємця на утримання, технічне обслуговування і ремонт сідельних тягачів, вантажних автомобілів та напівпричепів. 

Суть справи: віднесення сідельних тягачів і напівпричепів до основних засобів подвійного  призначення - вантажних автомобілів і, як наслідок, можливість віднесення вартості придбання таких та їх утримання (придбання запасних частин, ремонту та технічного обслуговування тощо) до складу витрат фізичної особи-підприємця.

Положеннями статті 177 Податкового кодексу України визначено оподаткування доходів, отриманих фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування.

Об`єктом оподаткування є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов`язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця (пункт 177.2 статті 177 Податкового кодексу України).

Відповідно до пункту 177.4 статті 177 Податкового кодексу України до переліку витрат, безпосередньо пов`язаних з отриманням доходів, належать, зокрема: витрати, до складу яких включається вартість сировини, матеріалів, товарів, що утворюють основу для виготовлення (продажу) продукції або товарів (надання робіт, послуг), купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, палива й енергії, будівельних матеріалів, запасних частин, тари й тарних матеріалів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об`єкта витрат (підпункт 177.4.1. пункту 177.4 статті 177 Податкового кодексу України); інші витрати, до складу яких включаються витрати, що пов`язані з веденням господарської діяльності, які не зазначені в підпунктах 177.4.1-177.4.3 цього пункту, до яких відносяться витрати на відрядження найманих працівників, на послуги зв`язку, реклами, плати за розрахунково-касове обслуговування, на оплату оренди, ремонт та експлуатацію майна, що використовується в господарській діяльності, на транспортування готової продукції (товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов`язані з транспортуванням продукції (товарів), вартість придбаних послуг, прямо пов`язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг (підпункт 177.4.4. пункту 177.4 статті 177 Податкового кодексу України).

Отже, об`єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб є чистий оподатковуваний дохід, який визначається як різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та не грошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов`язаними з отриманням доходу у межах здійснюваної фізичною особою-підприємцем господарської діяльності. У податковому обліку понесені витрати мають бути підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, які містять відомості про господарську операцію, підтверджують її фактичне здійснення, тобто призводити до фактичного руху активів або зміни у власному капіталі чи зобов`язаннях платника податків у зв`язку з його господарською діяльністю. При цьому, платник податків зобов`язаний вести в установленому порядку облік доходів і витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань (зокрема, у відповідності з вимогами пункту 177.10 статті 177 Податкового кодексу України).

Так, Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» від 21 грудня 2016 року № 1797-VIII, пункт 177.4 статті 177 Податкового кодексу України доповнено, зокрема, підпунктами 177.4.5-177.4.6, згідно з якими, зокрема,  не включаються до складу витрат підприємця:  витрати, не пов`язані з провадженням господарської діяльності такою фізичною особою-підприємцем; витрати на придбання, самостійне виготовлення основних засобів та витрати на придбання нематеріальних активів, які підлягають амортизації;  витрати на придбання та утримання основних засобів подвійного призначення,  визначених цією статтею; документально не підтверджені витрати.

Отже, у цій нормі законодавець чітко визначив, що до складу витрат підприємця  не включаються витрати на придбання та утримання основних засобів подвійного призначення,  визначених цією статтею.  Тобто, йдеться про основні засоби подвійного призначення, які визначені такими саме у цій статті Податкового кодексу України.

В свою чергу, відповідно до підпункту 177.4.6 пункту 177.4 статті 177 Податкового кодексу України не підлягають амортизації  такі основні засоби подвійного призначення: земельні ділянки; об`єкти житлової нерухомості; легкові та  вантажні автомобілі.

(!!!) Системний аналіз наведених норм дає підстави вважати, що не включаються до складу витрат підприємця витрати на придбання та утримання основних засобів подвійного призначення, а саме тих, які визначені у статті 177 Податкового кодексу України: земельних ділянок, об`єктів житлової нерухомості, легкових та вантажних автомобілів.

Так, засади організації та діяльності автомобільного транспорту регулюються Законом України від 5 квітня 2001 року № 2344-III «Про автомобільний транспорт» (далі - Закон № 2344-III у редакції на момент виникнення спірних правовідносин).

В розумінні статті першої Закону № 2344-III автомобільним транспортним засобом є колісний транспортний засіб (автобус, вантажний та легковий автомобіль, причіп, напівпричіп), який використовується для перевезення пасажирів, вантажів або виконання спеціальних робочих функцій (далі - транспортний засіб).

Згідно з визначенням, наведеним у статті 1 Закону № 2344-III автомобілем вантажним є автомобіль, який за своєю конструкцією та обладнанням призначений для перевезення вантажів.

(!) Таким чином, основною ознакою вантажного автомобіля, в порівнянні з іншими транспортними засобами, є його використання з метою перевезення вантажів.

Разом з тим, відповідно до Закону № 2344-III транспортні засоби за своїм призначенням поділяються на такі різновиди:

загального призначення - транспортний засіб, не обладнаний спеціальним устаткуванням і призначений для перевезення пасажирів або вантажів, до якого, в тому числі, відноситься напівпричіп з бортовою платформою відкритого або закритого типу;

спеціалізованого призначення - транспортний засіб, який призначений для перевезення певних категорій пасажирів чи вантажів, до яких, в тому числі, відноситься сідельний тягач);

спеціального призначення - транспортний засіб, призначений для виконання спеціальних робочих функцій.

Відповідно до норм Закону № 2344-III напівпричіп - причіп, вісь (осі) якого розміщено позаду центра мас транспортного засобу (за умови рівномірного завантаження) і який обладнано зчіпним пристроєм, що забезпечує передачу горизонтальних і вертикальних зусиль на інший транспортний засіб, що виконує функції тягача.

Згідно з визначенням поняття «сідельний тягач», наведеним у Правилах перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року № 363, таким є автомобіль, який за своєю конструкцією та обладнанням призначений для буксирування напівпричепа.

При цьому, відповідно до пункту 1.10 Правил дорожнього руху, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, автопоїзд (транспортний состав) - механічний транспортний засіб, що з`єднаний з одним або кількома причепами за допомогою зчіпного пристрою.

Отже, сідельний тягач у поєднанні з напівпричепом складають автомобільний поїзд та є транспортним засобом, єдиним призначенням якого є перевезення вантажів, відтак відноситься до категорії вантажних автомобілів. Водночас, автомобільний поїзд не є окремим видом транспортних засобів, а тільки різновидом вантажних автомобілів за ознакою конструктивної схеми.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 11 травня 2023 року у справі № 400/1580/19, від 04 березня 2021 року у справі № 500/2170/19, від 04.11.2021 у справі №620/1384/20, від 03.06.2021 у справі №540/1969/19, від 11.10.2021 у справі №140/8956/20, від 16.12.2021 у справі №140/3766/19, від 03.02.2022 у справі №280/2750/19.

Окрім цього, згідно з висновком Верховного Суду викладеним у постанові від 08 лютого 2023 року по справі № 500/458/19 (адміністративне провадження № К/9901/33925/20) застосування УКТ ЗЕД, яка відповідно до Закону України "Про Митний тариф України" від 19.09.2013 №584-VII лежить в основі Митного тарифу України, визначеного цим Законом для цілей визначення призначення основних засобів є неприйнятним, враховуючи цільове призначення УКТ ЗЕД - систематизація товарів з метою визначення ставки ввізного мита на товари, що ввозяться на митну територію України.

ВИСНОВОК: Віднесення платником податків до складу витрат фізичної особи-підприємця витрати на придбання та утримання сідельного тягача з напівпричепом є неправомірними, а отже витрати на утримання, технічне обслуговування і ремонт сідельних тягачів, вантажних автомобілів та напівпричепів, не відносяться до витрат підприємця. 

Такий правовий висновок підтримано і Верховним Судом у постанові від 17 лютого 2023 р. у справі № 320/6834/19, у постанові від 24 лютого 2023 р. у справі № 160/9839/19.

 

  

Післямова: … Натомість, сідельні тягачі, причепи та напівпричепи, які використовуються фізичною особою - підприємцем у господарській діяльності, неможливо використати за призначенням відмінним від комерційного, тобто для особистих потреб фізичної особи…тому вважаю, що судову практику на стадії касаційного перегляду необхідно змінювати!

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Витрати на утримання сідельного тягача та вантажного напівпричіпа»

 

 

 

Теги: седельный тягач, сідельний тягач, полуприцеп, причіп, напівпричіп, придбаних запасних частин,  склад витрат, утримання автомобіля, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов