Правова можливість поновлення строку, що встановлений судом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: продовження та поновлення пропущеного учасником процесуального строку для вчинення відповідної процесуальної дії

05 червня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 914/2848/22, провадження № 12-66гс23 (ЄДРСРУ № 120396090) досліджував питання щодо продовження та поновлення пропущеного учасником процесуального строку для вчинення відповідної процесуальної дії.

За змістом частин першої та четвертої статті 119 ГПК України пропущений учасником процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений судом за умови вчинення учасником процесуальної дії, для вчинення якої було встановлено строк, подання учасником заяви про поновлення процесуального строку та визнання причин пропуску строку поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Натомість відповідно до частини другої статті 119 ГПК України за заявою учасника може бути продовжений строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою.

Зі змісту наведеної норми випливає, що за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Процесуальний строк може бути продовжений також з ініціативи суду. Разом з тим на відміну від поновлення процесуального строку, вирішення судом питання про продовження процесуального строку не обумовлене вчиненням учасником процесуальної дії. Навпаки, процесуальний закон виходить з того, що процесуальний строк продовжується для вчинення процесуальної дії, яка ще не вчинена.

Процесуальний строк може бути продовжений також з ініціативи суду. Водночас суд не може продовжити строк понад встановлений цим Кодексом (правова позиція викладена в постанові Верховного суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2018 у справі № 904/5995/16).

Відповідно до частини першої статті 295 ГПК України, учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Вирішуючи питання про поновлення або продовження процесуальних строків, суд має враховувати зміст заяви (клопотання) учасника та вчинених ним дій, уникаючи як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом

ВИСНОВОК: Ураховуючи наведене вбачається, що суд може поновити лише пропущений процесуальний строк, що встановлений законом, натомість поновлення строку, що встановлений судом, є неможливим.

 

 

Матеріал по темі: «Заява про перегляд заочного рішення подана з пропуском установленого законом строку»
 

 

 

Теги: процесуальні строки, поновлення строків, звернення до суду, оскарження судового рішення, порушення строків, строки на оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Продовження строку тримання під вартою в умовах воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Конституційний суд України щодо гарантій судового контролю за дотриманням прав осіб, яких утримують під вартою 

Конституційний суд України висловився щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (справа № 3-88/2022 (205/22,114/24) про гарантії судового контролю за дотриманням прав осіб, яких утримують під вартою) 

Конституційний Суд України наголошує, що законодавець у частині шостій статті 615 Кодексу не врахував того, що рішення про продовження строку тримання особи під вартою не тільки має ухвалювати лише суд, а й потребує підвищеного рівня обґрунтування, оскільки йдеться про найбільш серйозне втручання у право на особисту свободу. 

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що врегулювання законодавцем порядку розв’язання питання про продовження строку тримання особи під вартою як запобіжного заходу у спосіб, що не передбачає участі суду (судді), має наслідком порушення конституційного права кожного на судовий захист (частина перша статті 55 Конституції України) у взаємозв’язку з правом на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29 Конституції України) та правом обвинуваченого на захист (частина друга статті 63 Конституції України). 

Конституційний Суд України зазначає, що встановлене частиною шостою статті 615 Кодексу тримання особи під вартою як запобіжний захід не є покаранням за вчинене особою кримінальне правопорушення; тримання під вартою може бути застосоване до особи, яку тільки підозрюють у вчиненні такого правопорушення, а тому його застосування має бути винятковим та відповідати вимогам принципу презумпції невинуватості. 

Конституційний Суд України вже висловлював юридичну позицію, за якою „конституційний принцип презумпції невинуватості є багатоаспектним, діє на всіх стадіях кримінального провадження та навіть після його завершення, адже сутність цього принципу полягає в тому, що презумпція стосовно непричетності особи до вчинення кримінального правопорушення має універсальний характер, поширюється на всі сфери суспільного життя особи та діє доти, доки її не спростовано належним чином, тобто, за приписами статті 62 Конституції України, у законному порядку й обвинувальним вироком суду. У розумінні зазначених конституційних приписів метою принципу презумпції невинуватості є захист особи, стосовно якої здійснюється/здійснювалось кримінальне провадження, від будь-яких виявлених у зв’язку із цим форм осуду від публічної влади, унаслідок чого піддано сумніву непричетність такої особи до вчинення кримінального правопорушення, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. 

За частиною першою статті 62 Конституції України лише обвинувальний вирок суду є тим судовим актом, у якому повинна бути встановлена винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, тому інші акти публічної влади не можуть містити жодних позицій щодо винуватості особи, навіть у вигляді припущень стосовно такої винуватості“ [абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2022 року № 3-р(II)/2022]. 

Конституційний Суд України на підставі наведеного висновує, що конституційний принцип презумпції невинуватості є застосовним у різних аспектах до всіх етапів кримінального провадження, зокрема й на етапі обрання та/чи продовження для особи запобіжного заходу. Отже, утілення принципу in dubio pro reo (у разі сумнівів – на користь обвинуваченого) як складника презумпції невинуватості об’єктивно встановлює потребу під час продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою в умотивованому рішенні суду, яке ухвалюють за результатами судового розгляду за участю обвинуваченої особи. 

Оспорювані приписи Кодексу не відповідають змісту принципу презумпції невинуватості стосовно його вимоги: „усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь“ (друге речення частини третьої статті 62 Конституції України). 

Отже, частина шоста статті 615 Кримінального процесуального кодексу України, визнана неконституційною та утрачає чинність через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Матеріал по темі: «Скасування обов`язку носіння електронного засобу контролю»

Врахування боргів при поділі майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: врахування та поділ боргів подружжя за зобов`язаннями при поділі майна подружжя в судовому порядку

12 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 495/1719/18, провадження № 61-9250св23 (ЄДРСРУ № 120341993) досліджував питання щодо врахування боргів подружжя за зобов`язаннями при поділі майна подружжя.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Подібні положення містить і стаття 368 ЦК України.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За правилами частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

З огляду на зміст статей 60, 65 СК України, при поділі майна подружжя враховуються також борги подружжя за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому якщо боргові зобов`язання підтверджуються наявними у справі доказами, такі боргові зобов`язання повинні ураховуватися при поділі майна подружжя.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц.

У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 205/5882/18 зазначено, що при укладенні договорів одним із подружжя, вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). За нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність. При вирішенні спору про порядок виконання подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 грудня 2021 року у справі № 205/4616/15-ц (провадження № 61-12830св21) зазначено, що перебування відповідачів у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики само по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов`язків визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеність укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім`ї. Подібних висновків дійшов і Верховний Суд у постановах: від 28 серпня 2019 року № 638/20603/16, від 03 травня 2018 року № 639/7335/15 та постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року в справі № 6-55цс13.

Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.

Такий правовий висновок викладено в названій вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) та у постанові Верховного Суду від 13 грудня 2023 року у справі № 489/1101/21 (провадження № 61-11382св22).

ВИСНОВОК: Солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями можуть виникати тільки по правочинам, що  вчинені в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене його умовами.

  

 

Матеріал по темі: «Поділ боргів «цивільного подружжя»»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Відшкодування шкоди завданої прокурором з огляду на скасування його рішень слідчим суддею

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування моральної шкоди завданої бездіяльністю прокурора з огляду на скасування його рішень слідчим суддею

15 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/17413/22, провадження № 61-1890св24 (ЄДРСРУ № 120370670) досліджував питання щодо відшкодування моральної шкоди завданої бездіяльністю відповідача, вважаючи процесуальні рішення прокурора незаконними з огляду на їх скасування слідчим суддею.

Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п`ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

За загальним правилом підставою виникнення зобов`язання з компенсації моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до яких моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 дійшов висновку про те, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості вимог покладається на позивача, який має надати суду докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто завдав шкоду, а також причинно-наслідковий зв`язок такої поведінки із завданою шкодою.

(!!!) Саме лише задоволення скарги щодо неправомірності дій працівників правоохоронного органу не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між діями працівників (посадових осіб) такого органу та завданою шкодою. Причинний зв`язок, як обов`язковий елемент цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди, між протиправною поведінкою та шкодою виражається у тому, що шкода, повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.

Сам по собі факт винесення слідчим суддею процесуальних ухвал, якими за результатами розгляду скарг позивача зобов`язано відповідача вчинити певні процесуальні дії, не тягне наслідок цивільно-правового характеру і не може бути доказом того, що дії та бездіяльність відповідачів заподіяли позивачу моральної шкоди. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлені ухвали слідчих суддів, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідачів і притягнення їх до відповідальності (див. постанови Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 686/27967/19 (провадження № 61-14451св20), від 31 травня 2024 року у справі № 463/9819/21 (провадження № 61-13921св23)).

Однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до змісту частини першої статті 303 КПК України під час досудового розслідування можуть бути оскаржені бездіяльність слідчого, прокурора.

За правилом частини другої статті 307 КПК України слідчий суддя за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування виносить ухвалу про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов`язання припинити дію; 3) зобов`язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги.

Таким чином, в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунення недоліків у такій діяльності.

Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При цьому не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 січня 2021 року у справі № 227/4410/19 (провадження № 61-9407св20), від 25 березня 2021 року у справі № 227/3052/19 (провадження № 61-22337св19), від 19 грудня 2022 року у справі № 466/5021/18 (провадження № 61-21157св19), від 27 березня 2023 року у справі № 757/221/21-ц (провадження № 61-10631св22).

Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення. Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

ВИСНОВОК: Саме лише оскарження процесуальних рішень прокурора є механізмом реалізації права скаржника на контроль за діяльністю уповноважених осіб на здійснення функцій досудового розслідування в порядку кримінального судочинства, що не є підставою для відшкодування моральної шкоди у розумінні статті 23 ЦК України, оскільки не є порушенням прав особи.

Але рішення слідчого судді, якими визнана протиправна дія/бездіяльність прокурора, можна використовувати в якості підґрунтя в судовому процесі, щоб довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення…

 

 

  

Матеріал по темі: «Цивільна конфіскація необґрунтованих активів (ч.1)»
 

 

 

 

Теги: прокурор, відшкодування шкоди, скасування рішень прокурора, слідчий суддя, бездіяльність прокурора, противоправні рішення, потерпілий, Верховний суд, Адвокат Морозов

Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Державна реєстрація прав є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, а не підставою набуття права власності

15 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 621/3214/19, провадження № 61-9724св23 (ЄДРСРУ № 120370688) досліджував питання щодо державної реєстрація прав, як засвідченням державою вже набутого особою права власності.

Згідно з частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частини перша, друга статті 328 ЦК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (Частина перша статті 391 ЦК України).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягає право власності.

(!) Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (пункт 4 частини першої статті 3 цього Закону).

Перевірка документів на наявність підстав, зокрема, для прийняття відповідних рішень є одним з етапів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 4 частини першої статті 18 зазначеного Закону).

Державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (пункти 1-2 частини третьої статті 10 того ж Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 27 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Згідно з частиною другою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, а також у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 12 січня 2023 року у справі № 940/1275/20 згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

(!!!) Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц зазначено, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)).

Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)).

У постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі № 917/553/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 922/1645/18 зазначено, що частиною другою статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» законодавець врегулював правову ситуацію, коли відомості, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не відповідають наявним чинним та нескасованим правовстановлюючим документам, на підставі яких проведені реєстраційні дії та які мають пріоритет над записами, що містяться в Державному реєстрі.

ВИСНОВОК: Отже, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

При дослідженні судом обставин існування в особи права власності передусім потрібно встановити підставу, на якій особа набула таке право, оскільки сама лише державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанова Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18).

 

 

 

Матеріал по темі: «Державна реєстрація права власності на підставі рішення суду»
 

 

 

Теги: визнання право власності, узаконение, признание право собственности через суд, судебное решение, право собственности, собственность, иск в суд, Верховний суд, Адвокат Морозов

(НЕ) Оновлення даних в ТЦК, ЦНАП, Резерв+

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки неоновлення даних в ТЦК, ЦНАП, Резерв+ до 16 липня 2024 року та можливість їх оновити після визначеної дати

Закон про мобілізацію в Україні набув чинності 18 травня 2024 року. Відповідно до його вимог усі військовозобов'язані, резервісти та призовники (віком від 18 до 60 років) повинні були оновити свої облікові дані протягом 60 днів – тобто до 16 липня 2024 року!!!

Наслідками неоновлення може бути штраф на суму від 17 до 25 тисяч гривень + поліція буде мати можливість затримувати порушників та доставляти їх до ТЦК, після чого їх може бути притягнуто до адміністративної відповідальності з накладенням штрафів, про це свідчить ст. 210 КУпАП «Порушення призовниками, військовозобов’язаними, резервістами правил військового обліку»:

Порушення призовниками, військовозобов’язаними, резервістами правил військового обліку  + в особливий період -  тягне за собою накладення штрафу від однієї тисячі до однієї тисячі п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У Генштабі підтвердили, що автоматично штрафи виписуватися не будуть, тому що відповідно до КУпАП накладення штрафу можливо протягом трьох місяців з дати виявлення правопорушення, але не більше як рік з дати вчинення такого правопорушення. 

На захисті громадян може виступати так звана "примітка" до ст. 210 КУпАП: 

Положення статей 210, 210-1 цього Кодексу не застосовуються у разі можливості отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов’язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи.

Отже, на погляд автора ключовою фразою у вищевказаній примітки є фраза: «…у разі можливості», а у нас, як звичайно, ця можливість відсутня (наприклад, відсутнє світло, інтернет, обладнання; кошти; людський фактор і т.і.).

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного вище, єдиною «соломинкою» для військовозобов’язаного  віком від 18 до 60 років є надмірна завантаженість ТЦК, адже строки визначені в КУпАП ніхто не відміняв!

 

Теги: оновлення даних,  призовниками, військовозобов’язаними, резервістами,  правила військового обліку, особливий період, ТЦК, ЦНАП, Резерв+, Адвокат Морозов

Повернення заяви у справі про банкрутство без розгляду з мотивів її необґрунтованості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: повернення заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство без розгляду з мотивів її необґрунтованості

11 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 909/1179/23 (ЄДРСРУ № 120341722) досліджував питання щодо повернення заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство без розгляду з мотивів її необґрунтованості.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (наразі - КУзПБ), а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною 6 ст. 12 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених КУзПБ.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КУзПБ провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України.

Особливості відновлення платоспроможності боржника, який є фізичною особою, врегульовано Книгою четвертою КУзПБ.

За змістом ч. 1 ст. 115 та ст. 116 КУзПБ провадження у справі про неплатоспроможність боржника - фізичної особи або фізичної особи - підприємця може бути відкрито лише за заявою боржника, яка подається ним за наявності підстав, передбачених цим Кодексом, із викладенням, зокрема, обставин, що стали підставою для звернення до суду, а також наданням документів, передбачених ч. 3 ст. 116 КУзПБ. Разом із заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність боржник зобов`язаний подати пропозиції щодо реструктуризації боргів (проект плану реструктуризації боргів).

Відповідно до ст. 113 КУзПБ провадження у справах про неплатоспроможність боржника - фізичної особи, фізичної особи - підприємця здійснюється в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб, з урахуванням особливостей, встановлених цією Книгою.

(!!!) Так, Верховний Суд враховує, що Книгою четвертою КУзПБ не визначені підстави для залишення заяви фізичної особи про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність без руху або для повернення такої заяви без розгляду.

Водночас ч. 3 ст. 37 КУзПБ передбачено, що господарський суд залишає без руху заяву про відкриття провадження у справі з підстав, передбачених статтею 174 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням вимог цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КУзПБ господарський суд не пізніше п`яти днів з дня надходження заяви про відкриття провадження у справі або закінчення строку на усунення недоліків заяви повертає її та додані до неї документи, якщо:

- заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано;

- до постановлення ухвали про відкриття провадження у справі від заявника надійшла заява про відкликання заяви про відкриття провадження у справі;

- заявником до цього суду подано іншу заяву про відкриття провадження у справі про банкрутство щодо того самого боржника і щодо такої заяви на час вирішення питання про відкриття провадження у справі не постановлена ухвала про відкриття або відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство, повернення заяви про відкриття провадження у справі, залишення заяви без руху.

Отже, КУзПБ передбачає можливість повернення заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство без розгляду, водночас такі випадки чітко регламентовані.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.06.2024 у справі №904/1273/23, яка підлягає врахуванню під час розгляду цієї справи.

Отже, КУзПБ не містить такої підстави для повернення без розгляду заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство/неплатоспроможність як необґрунтованість такої заяви.

У разі відсутності підстав для відмови у прийнятті заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність або для повернення такої заяви господарський суд не пізніше п`яти днів з дня надходження заяви постановляє ухвалу про прийняття заяви до розгляду та призначає дату підготовчого засідання, в якому розглядає подані документи, з`ясовує наявність підстав для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, а також вирішує інші питання, пов`язані з розглядом заяви (ч. 1 ст. 117, ч. 1 ст. 119 КУзПБ).

За наслідками підготовчого засідання господарський суд постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність або про відмову у відкритті провадження у справі про неплатоспроможність (ч. 3 ст. 119 КУзПБ).

Тобто саме на стадії підготовчого засідання у справі суд надає оцінку відповідності поданої заяви боржника за формою і змістом вимогам ст.ст. 115, 116 КУзПБ та наявності підстав для відмови у відкритті провадження у справі про неплатоспроможність за ч. 4 ст. 119 КУзПБ, за відсутності яких суд зобов`язаний відкрити провадження у справі.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 29.07.2021 у справі №909/1028/20, від 26.05.2022 у справі №922/1426/21.

При цьому, на стадії вирішення питання про прийняття до розгляду чи повернення без розгляду заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність не перевіряються ознаки неплатоспроможності боржника, добросовісності боржника, а оцінка реального стану платоспроможності боржника фактично надається судом за наслідком відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, введення процедури реструктуризації боргів боржника, звернення кредиторів до суду із заявами про визнання грошових вимог до боржника, їх розгляду судом, розгляду звіту про результати перевірки декларації боржника, оцінки доказів наданих на підтвердження фінансово-майнового стану боржника. Подібний за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 26.05.2022 у справі №922/1426/21 і від 28.09.2022 у справі №916/106/22.

ВИСНОВОК: Повернення заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність є передчасним, оскільки господарські суди по суті повертаючи таку заяву без розгляду виходили з її необґрунтованості, що суперечить вимогам КУзПБ.

 

Матеріал по темі: «Закриття провадження у справі про банкрутство з підстав перевищення 12-місячного терміну»

 

 

Теги: закриття провадження у справі про банкрутство, перевищення 12-місячного терміну ліквідаційної процедури, кредитор, боржник, ліквідатор, обґрунтована заява, перевищення процесуального строку, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов