«Гонорар успіху», як форма оплати винагороди адвокату

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: «Чи є гонорар, у тому числі гонорар успіху, ціною договору про надання правничої допомоги?»

28 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №903/781/21 (ЄДРСРУ № 105493740) досліджував питання щодо умов стягнення гонорару успіху за надані адвокатські послуги.

Слід відмітити, що висновки Верховного Суду щодо законності «гонорару успіху», викладені у постановах:

- від 12 травня 2020 року у справі №  904/4507/18 (щодо законності «гонорару успіху», застосування статей 627, 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність"),

- від 25 листопада 2020 року у справі № 754/3571/16-ц (щодо законності «гонорару успіху», застосування статей 627, 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність"),

- від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (щодо презумпції правомірності правочину, застосування статті 204 Цивільного кодексу України),

- від 04 листопада 2020 року у справі № 463/4901/16-ц (щодо законності «гонорару успіху», застосування статей 627, 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність").

Разом з тим, 25 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/868/21 (ЄДРСРУ № 105435894) досліджуючи вищевказане питання вказав.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону про адвокатуру договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права (ч.3 ст.27 Закону про адвокатуру).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг та на нього поширює своє регулювання гл.63 ЦК (постанови Верховного Суду від 03.02.2022 у справі №910/17183/20, від 21.06.2022 у справі №904/2925/18, від 30.06.2022 у справі №915/517/21 тощо).

Стаття 903 ЦК передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Вимоги щодо оплати послуг за договором про надання правової допомоги передбачені, зокрема, ст.30 Закону про адвокатуру, у ч.1 якої зазначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги (ч.2 ст.30 Закону про адвокатуру).

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ч.3 ст.30 зазначеного Закону).

Аналогічні положення містяться і у ст.28 Правил адвокатської етики, затверджених звітно-виборним з`їздом адвокатів України 2017 року 09.06.2017 (далі - Правила адвокатської етики).

Відповідно до ч.3 ст.28 Правил адвокатської етики розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та / або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. У разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання), розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Не погодження клієнтом та / або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката (ч.4 ст.28 Правил адвокатської етики).

Адвокат, який надає безоплатну правову допомогу, отримує винагороду виключно за рахунок держави у порядку та розмірах, встановлених законодавством (ч.6 ст.28 Правил адвокатської етики).

(!!!) З наведеного вбачається, що договір про надання правової допомоги, як і будь-який договір про надання послуг, може бути оплатним або безоплатним.

Верховний Суд погоджується що передбачена між сторонами у справі договору винагорода є додатковою винагородою адвоката, платою за досягнутий адвокатом результат, та є за своєю суттю так званим «гонораром успіху», нарахування та сплата якого залежать від настання певної події.

Чинне законодавство хоча і не містить визначення такого виду гонорару, як гонорар успіху, проте Верховний Суд враховує те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 фактично дійшла висновку про можливість існування «гонорару успіху» як форми оплати винагороди адвокату, визнала законність визначення між адвокатом та клієнтом у договорі про надання правової допомоги такого виду винагороди як «гонорар успіху», що відповідає принципу свободи договору та численній практиці Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

Разом з цим Верховний Суд вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій, що передбачена сторонами договору додаткова винагорода не є ціною договору з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За змістом частин першої та четвертої статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорів встановлюється за домовленістю сторін.

Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Відповідно до частин першої та другої статті 189 Господарського кодексу України ціна в цьому Кодексі є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування.

Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що важливою умовою відплатних договорів є ціна, яка є істотною умовою відплатного договору.

У випадку, коли ціна є істотною умовою договору, вона має бути обов`язково встановлена ним. Проте невизначеність ціни у відплатному договору не звільняє покупця (замовника) від обов`язку оплатити прийнятий ним товар (роботи, послуги).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та статті 28 Правил адвокатської етики гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

ВАЖЛИВО: Отже ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару.

Відповідно до тлумачного словника української мови слово «винагорода» вживається у такому значенні: те, що є платою за працю, нагородою за які-небудь заслуги. Слово «гонорар» є синонімом слова «винагорода». (Словник української мови: в 11 тт./ АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. - К.: Наукова думка, 1970 - 1980. - Т.1. - с. 438; Словарь української мови: в 4-х тт./За ред. Б. Грінченка. - К., 1907 - 1909. - Т.1. - с. 172).

При цьому Верховний Суд зазначає про те, що Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та Правила адвокатської етики надають визначення поняття «гонорар» без поділу цього поняття на види. Зокрема норми зазначених закону та Правил не передбачають такі різновиди винагороди (гонорару) як основний, додатковий чи «гонорар успіху», що свідчить про те, що поняття «гонорар», яке міститься у зазначених нормативно-правових актах, є загальним, під яким розуміється як основна, так і додаткова винагороди. 

З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що погоджений сторонами у договорі про надання правової допомоги розмір гонорару загалом (як основний так і додатковий) є за своєю суттю погодженою сторонами ціною договору в розумінні статей 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 189 Господарського кодексу України, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства гонорар безвідносно до його виду (основний, додатковий (гонорар успіху)) є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту, тобто є платою за виконану роботу / надані послуги.

Верховний Суд зазначає про те, що «гонорар успіху», погоджений сторонами у договорі під відкладальною умовою (у разі досягнення результату: зменшення судом заявленої до стягнення з Клієнта у межах справи суми заборгованості та набрання судовим рішенням у зазначеній справі законної сили), є складовою частиною гонорару адвоката. Зазначене узгоджується і з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті 5.46. постанови від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, відповідно до якого відповідна сума, обумовлена сторонами до сплати у твердому розмірі під відкладальною умовою (прим.: гонорар успіху), є складовою частиною гонорару адвоката.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже статті 204 Цивільного кодексу України закріплює презумпцію правомірності правочину, яка означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18).

Відповідно до вимог чинного законодавства адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

При цьому Верховний Суд зазначає про те, що визначення сторонами у договорі про надання правової допомоги порядку обчислення гонорару у відсотковому відношенні до певної грошової суми (у даному випадку - від розміру суми, на яку судом у справі буде зменшена заявлена до стягнення з відповідача сума заборгованості, тобто від розміру досягнутого адвокатом результату наданих послуг у справі з майновими вимогам) відповідає такій формі обчислення гонорару як фіксований розмір. При такому порядку обчислення гонорару фактична кількість витраченого адвокатом часу на надання послуг клієнту не має значення, а у підсумку визначається саме чітка фіксована грошова сума.

ВИСНОВОК: Обставина того, що обчислення гонорару успіху пов`язане з настанням певної події  є обґрунтованою та логічною в силу самої суті гонорару успіху, можливість обчислення якого залежить виключно від певних подій - досягнутих адвокатом та обумовлених в договорі результатів при наданні послуг правової допомоги.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що визначений у договорі «гонорар успіху» за формою його обчислення не є фіксованим розміром та не відповідає вимогам чинного законодавства.

 

Матеріал по темі: «Визначення форми гонорару адвоката у твердій (фіксованій) сумі»

 

 

 

Ветерани ВСУ мають право на отримання житла навіть після звільнення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнені військовослужбовці з вислугою понад 20 років мають право залишатися на квартирному обліку та право на отримання житла

 

24 вересня 2021 року Верховний суд у справі № 748/303/20 (ЄДРСРУ № 99890206) досліджував питання щодо права звільненого військовослужбовця з вислугою понад 20 років залишитися на квартирному обліку.

Щодо юрисдикційної підсудності спору

Окрім цього, слід враховувати, що позови діючих та колишніх військовослужбовців стосовно забезпечення житлових прав, у тому числі, оскарження рішень житлово-побутових комісій військових частин, установ та організацій, підлягають розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

Так, у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (провадження № 14-62цс20) Велика Палата Верховного Суду з метою забезпечення єдності судової практики щодо визначення юрисдикції суду з розгляду спорів про забезпечення житлових прав діючих та колишніх військовослужбовців відступила від висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 806/104/16, вказавши, що спори про оскарження відмови у забезпеченні жилим приміщенням або у призначенні грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення належать до юрисдикції адміністративних судів, оскільки стосуються проходження публічної (військової) служби, у зв`язку з якою держава передбачила відповідні соціальні гарантії (пільги), а також призначення та надання таких гарантій (пільг).

Оскільки у справі, що переглядається, спір стосується проходження публічної (військової) служби, у зв`язку з якою держава передбачила відповідні соціальні гарантії (пільги), а саме забезпечення військовослужбовців жилими приміщеннями, а відповідачі у цих правовідносинах виконують публічно-владні управлінські функції, спір, що виникли між сторонами, є адміністративно-правовими, а тому така справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Схожі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 308/1213/18, від 24 листопада 2021 року у справі № 461/5225/19, від 27 жовтня 2021 року у справі № 266/3935/20, від 11 жовтня 2021 року у справі № 750/6370/19, від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21.

Більше того, 08 червня 2022 року Велика Палата Верховного Суду  у справі № 362/643/21 прийшла до висновку, що для забезпечення єдності судової практики щодо визначення юрисдикції суду з розгляду спорів з приводу проходження військової служби (зокрема щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності, пов`язаних із реалізацією внаслідок проходження публічної (військової) служби соціальних гарантій забезпечення жилими приміщеннями), Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо розгляду таких спорів за правилами цивільного судочинства, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року у справі № 752/5881/15-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 488/1176/14-а, від 20 вересня 2018 року у справі № 815/2551/15, від 23 січня 2019 року у справі № 806/5217/15, від 13 лютого 2019 року у справі № 826/19681/16, від 24 квітня 2019 року у справі № 494/1234/17, від 4 вересня 2019 року у справі № 826/17556/16, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 127/15109/18 і від 24 вересня 2021 року у справі № 748/303/20, а також у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2139цс15 і від 2 березня 2016 року у справі № 6-14цс16.

Велика Палата зробила висновок, що спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, пов`язаних із реалізацією соціальних гарантій забезпечення військовослужбовців і членів їх сімей жилими приміщеннями, належать до юрисдикції адміністративних судів, оскільки стосуються проходження позивачами військової служби як різновиду служби публічної.

 

Щодо права залишатися на обліку після звільнення

Відповідно до абзацу 4 частини першої статті 12 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їхніх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їхнім бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла. На виконання приписів статті 12 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» постановою КМУ від 03.08.2006 № 1081 затверджено Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями.

Згідно з пунктом 3 Порядку військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їхніх сімей надається житло для постійного проживання. Забезпечення військовослужбовців та членів їхніх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного із числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла.

Порядок передбачає також і випадки, коли військовослужбовці знімаються з обліку, а саме в разі: 1) поліпшення житлових умов, унаслідок чого відпала потреба в наданні житла; 2) засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження; 3) звільнення з військової служби за службовою невідповідністю у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем; 4) подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; 5) в інших випадках, передбачених законодавством (пункт 30 Порядку).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2021 року в справі № 638/1341/20 (провадження № 61-4777св21) зазначено, що «пунктом 30 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями (в редакції, чинній на момент зняття позивача з обліку) передбачено, що військовослужбовці знімаються з обліку у разі: поліпшення житлових умов, внаслідок чого відпала потреба в наданні житла; засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження; звільнення з військової служби за службовою невідповідністю, у зв`язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем; подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; в інших випадках, передбачених законодавством. Аналіз зазначених норм закону дає підстави зробити висновок про те, що військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та члени їх сімей мають право на отримання житла, а отже, і на залишення на обліку до отримання ними житла, в тому числі і у разі звільнення в запас чи відставку, крім випадків, передбачених пунктом 30 Порядку. […] Крім того, відповідно до абзацу 1 пункту 2.16 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року № 737 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 січня 2012 року за № 24/20337 (діючої на момент звільнення позивача з військової служби), військовослужбовці, які перебувають на обліку, під час звільнення з військової служби в запас або відставку за віком, станом здоров`я, а також у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, за неможливості використання на військовій службі, а також після закінчення строку контракту при досягненні 20 років вислуги на військовій службі в календарному обчисленні, залишаються (за їх бажанням) на обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду за останнім місцем проходження служби, а в разі розформування військової частини - у військовому комісаріаті і КЕВ (КЕЧ) району, на території обслуговування яких знаходилася розформована військова частина, та користуються правом позачергового одержання житла. Згідно з пунктом 2.18 цієї ж Інструкції військовослужбовці та особи, звільнені з військової служби, знімаються з обліку за місцем служби (за місцем звільнення з військової служби) у разі: поліпшення житлових умов, унаслідок чого зникла потреба в наданні житла; переміщення військовослужбовця до нового місця служби в інший населений пункт; звільнення з військової служби за підставами, які не зазначені в абзаці 1 пункту 2.16 цього розділу; подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; звільнення в запас або відставку до досягнення 20 років вислуги на військовій службі особами, які зараховані на облік після 01 січня 2005 року (крім випадків, вказаних у пункті 2.17 цього розділу); обрання для місця проживання іншого населеного пункту особами, які звільнені у запас або у відставку; в інших випадках, передбачених законодавством. Отже, наведені норми цієї Інструкції також передбачають підстави для залишення позивача на обліку громадян, потребуючих поліпшення житлових умов, з огляду на його звільнення у запас у зв`язку з закінченням строку дії контракту та наявністю у нього більше 20 років календарної вислуги».

ВИСНОВОК: Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та члени їх сімей мають право на отримання житла, а, отже, і на залишення на обліку до отримання ними житла, в тому числі, і у разі звільнення в запас чи відставку, крім випадків, передбачених пунктом 30 Порядку.

Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 17 березня 2020 року у справі № 487/5835/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 638/5769/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 683/2197/18 та від 19 травня 2020 року у справі №683/2198/18, від 23 жовтня 2021 року у справі №295/11871/19, від 13 грудня 2021 року у справі №359/9212/19.

 

Матеріал по темі: «Викуп та будівництво житла для внутрішньо переміщених осіб»

 

 

 

Необхідність засвідчення електронного платіжного документу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Електронний платіжний документ для підтвердження здійснення платежу не вимагає додаткового засвідчення банком

28 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/5389/20, адміністративне провадження № К/9901/19046/21 (ЄДРСРУ № 105465907) досліджував питання щодо використання електроно-платіжного засобу при  здійсненні розрахунків за допомогою систем «клієнт - банк», «клієнт - Інтернет - банк».

Відносини учасників платіжних систем «клієнт-банк», «клієнт-Internet-банк» регулюються, крім договору між банком та клієнтом, Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон №2346-ІІІ), Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Національного банку України від 21.01.2004 №22 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29.03.2004 за №377/8976) (далі - Інструкція № 22).

Відповідно до пункту 1.14 статті 1 Закону № 2346-ІІІ електронний платіжний засіб - платіжний інструмент, який надає його держателю можливість за допомогою платіжного пристрою отримати інформацію про належні держателю кошти та ініціювати їх переказ.

Згідно зі статтею 18 Закону № 2346-ІІІ електронний документ на переказ має однакову юридичну силу з паперовим документом. Електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа на переказ.

Порядок застосування електронного підпису для засвідчення електронного документа на переказ установлюється нормативно-правовими актами Національного банку України. Відповідальність за достовірність інформації, що міститься в реквізитах електронного документа, несе особа, яка наклала на цей документ електронний підпис. В іншому разі відповідальність несе банк або інша установа - учасник платіжної системи (пункти 18.2, 18.3 цієї статті).

(!!!) Електронний документ на переказ, що не засвідчений електронним підписом, не приймається до виконання. Учасник платіжної системи має передбачити під час приймання електронних документів на переказ: процедуру перевірки електронного підпису; процедуру перевірки цілісності, достовірності та авторства електронного документа на переказ. У разі недотримання зазначених вимог банк або інша установа - учасник платіжної системи несуть відповідальність за шкоду, заподіяну суб`єктам переказу (пункт 18.4 цієї статті).

Відповідно до пункту 1.4 Інструкції № 22 електронний розрахунковий документ - документ, інформація в якому представлена у формі електронних даних, уключаючи відповідні реквізити розрахункового документа, який може бути сформований, переданий, збережений і перетворений у візуальну форму представлення електронними засобами.

Згідно з пунктом 10.1 Інструкції № 22 оперативне ведення клієнтом своїх рахунків у банку та обмін технологічною інформацією, визначеною в договорі між банком та клієнтом, клієнт може здійснювати за допомогою систем дистанційного обслуговування.

Дистанційне обслуговування рахунку клієнт може здійснювати за допомогою систем «клієнт - банк», «клієнт - Інтернет - банк», «телефонний банкінг», «платіжний застосунок» та інших систем дистанційного обслуговування.

Під час здійснення розрахунків за допомогою систем «клієнт - банк», «клієнт - Інтернет - банк» тощо застосовуються електронні розрахункові документи. Якщо це передбачено договором між банком та клієнтом, то використання клієнтом системи не виключає можливе оброблення банком документів клієнта на паперових носіях.

Реквізити електронного розрахункового документа, що використовуються в системах «клієнт - банк», «клієнт - Інтернет - банк», визначаються договором між банком та клієнтом, але обов`язково цей документ має містити такі з них: дату і номер; найменування, код платника та номер його рахунку; найменування, код одержувача та номер його рахунку; суму цифрами; призначення платежу; електронний(і) підпис(и) відповідно до вимог, установлених нормативно-правовим актом Національного банку з питань застосування електронного підпису в банківській системі України; інші реквізити, які під час формування електронного розрахункового документа системою електронних платежів розміщуються в полі «Допоміжні реквізити» (пункт 10.5 Інструкції № 22).

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» (далі - Закон №851-IV) оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги».

Згідно статті 8 Закону № 851-IV юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму.

ВИСНОВОК: Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що електронний платіжний документ при наявності всіх реквізитів, встановлених правовими нормами, підтверджує здійснення платежу. Підтвердження відповідності електронної форми платіжного доручення його оригіналу, який прийнятий в платіжні системи «клієнт-банк» та «клієнт-Internet-банк», не вимагає додаткового засвідчення банком (вчинення підтверджуючого напису, підпису, скріплених відтиском печатки).

 

Матеріал по темі: «Е-комерція або електронна комерція: позиція Верховного суду»

 

Теги: екомерція, електрона комерція, електронний договір, цифровий підпис, одноразовий ідентифікатор, оферта, електрона пошта, письмова форма, договір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Підстави та умови призначення судової експертизи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: підстави та умови призначення й проведення експертизи у судовому спорі

07 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/886/21 (ЄДРСРУ № 105178961) досліджував питання щодо підстав та умов призначення й проведення експертизи у судовому спорі.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст.129 Конституції.

Відповідно до положень процесуального Кодексу, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Порядок призначення судової експертизи у науково-дослідних судово-експертних установах Міністерства юстиції України, обов`язки, права та відповідальність судового експерта, організація проведення експертиз та оформлення їх результатів визначається Законом України «Про судову експертизу», Цивільним процесуальним кодексом, Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, Науково-методичними рекомендаціями з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, іншими нормативно-правовими актами з питань судової експертизи.

Судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду. (ст.1 Закону України «Про судову експертизу»)

Згідно положень ч.1 ст.102 ЦПК України, висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.

Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. ( ч.2 ст.102 ЦПК України).

У відповідності до п.п.1.2.1. Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 року №53/5, основними видами (підвидами) експертизи є, зокрема: експертиза у сфері інтелектуальної власності: літературних та художніх творів; фонограм, відеограм, програм (передач) організації мовлення; винаходів і корисних моделей; промислових зразків; сортів рослин і порід тварин; комерційних (фірмових) найменувань, торговельних марок (знаків для товарів і послуг), географічних зазначень; топографій інтегральних мікросхем; комерційної таємниці (ноу-хау) і раціоналізаторських пропозицій; економічна у сфері інтелектуальної власності.

Суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. У разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу. При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд. Суд з урахуванням обставин справи має право визначити експерта чи експертну установу самостійно. У разі необхідності може бути призначено декілька експертів для підготовки одного висновку (комісійна або комплексна експертиза). Питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом. Учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз`яснення яких, на їхню думку, потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, запропонованих учасниками справи, суд зобов`язаний мотивувати таке відхилення або зміну. Питання, які ставляться експерту, і його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта. Призначений судом експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.

В роз`ясненнях, викладених у пунктах 1, 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», звернуто увагу судів на необхідність суворого додержання вимог закону при призначенні судових експертиз та використанні їх висновків. Вказано на неприпустимість призначення експертизи у випадках, коли з`ясування певних обставин не потребує спеціальних знань, а також порушення перед експертом правових питань, вирішення яких віднесено законом до компетенції суду. Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду. Таким чином судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення.

Означена правова позиція висловлена, зокрема, в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 січня 2018 року в справі №907/425/16 та від 24 січня 2018 року в справі №917/50/17.

Недотримання порядку призначення та проведення судової експертизи має наслідком затягування судового процесу і призводить до порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку, відтак безпідставне призначення судової експертизи та зупинення у зв`язку з цим провадження у справі перешкоджає подальшому розгляду справи.

При цьому важливим моментом також є те, що судова експертиза призначається виключно для встановлення обставин справи, які стосуються предмету доказування у справі.

Отже, питання, які ставляться перед експертом, мають бути сформульовані чітко, ясно і таким чином, щоб вони виключали неоднозначне їх розуміння й тлумачення та відповідали тим об`єктам і матеріалам, які направляються на експертизу. Недопустимим є порушення перед експертом питань, вирішення яких не спрямовано на встановлення даних, що входять до предмета доказування у справі.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Дульський проти України» зазначено, що експертиза, призначена судом, є одним із засобів встановлення або оцінки фактичних обставин справи і тому складає невід`ємну частину судової процедури.

Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено судом з призначенням відповідної судової експертизи. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 902/834/20, від 13.08.2021 у справі   № 917/1196/19, від 30.09.2021 у справі № 927/110/18, від 23.12.2021 у справі   № 5015/45/11 (914/1919/20).

З урахуванням наведеного, суди не позбавлені можливості з власної ініціативи призначити експертизу для з`ясування питання, що потребує спеціальних знань (23 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 5015/45/11 (914/1919/20), ЄДРСРУ № 102736035).

ВИСНОВОК: Судова експертиза (в тому числі і по ініціативі суду) призначається для з`ясування обставин, що мають значення по справі і потребують спеціальних знань, виходячи з предмету позову. Призначення експертизи у випадках, коли з`ясування певних обставин виходить за межі предмету доказування, є неприпустимим.

 

Матеріал по темі: «Зупинення апеляційного провадження з підстав призначення судової експертизи»

 

 

Теги: експерт, експертний висновок для суду, спеціалізація експерта, попередження про кримінальну відповідальність, завідомо неправдивий висновок, эксперт, экспертиза, судова практика, Адвокат Морозов

Право співвласника квартири брати участь в управління будинком

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право співвласника квартири брати участь в управління будинком та оскаржувати рішення ОСББ

28 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1413/20 (ЄДРСРУ № 105458946) досліджував питання щодо права співвласника квартири брати участь в управління будинком та оскаржувати рішення ОСББ.

Відповідно до статті 385 Цивільного кодексу України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків).

Частиною другою статті 382 Цивільного кодексу України передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Згідно з частинами першою - третьою статті 4 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» власниками квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, держава.

Власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку.

Якщо квартира або нежитлове приміщення належить більш як одному співвласникові, реалізація прав та виконання обов`язків співвласниками квартири або нежитлового приміщення, включаючи участь в управлінні багатоквартирним будинком, здійснюються в порядку, передбаченому законодавством для реалізації права спільної власності.

Частинами першою та другою статті  355 Цивільного кодексу України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до частин першої та третьої статті 368 Цивільного кодексу України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Верховний Суд у постанові від 22.10.2021 у справі №916/1636/21 дійшов висновку, що конструкція норм, закріплених у частині третій статті 368 Цивільного кодексу України та частині першій статті 60 Сімейного кодексу України, свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільності набутого майна щодо певного об`єкту у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її заперечує.

Така ж позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №372/504/17, в постанові Верховного Суду від 17.06.2021 у справі №910/2478/20.

Частиною першою статті 65 Сімейного кодексу України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Положеннями статті 369 Цивільного кодексу України встановлено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується.

З огляду на викладене, Верховний суд погоджується, що оскільки чоловік є власником квартири на праві спільної сумісної власності, він є і співвласником багатоквартирного будинку, а тому має право на участь в управлінні багатоквартирним будинком.

ВИСНОВОК: Член подружжя, хоч і не є титульним, однак є співвласником квартири, а тому має статус співвласника багатоквартирного будинку та користується всіма правами у сфері управління будинком та відповідно до статті 4 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» має право брати участь в управлінні багатоквартирним будинком.

 

Матеріал по темі: «Зобов`язання балансоутримувача передати документацію на будинок створеному ОСББ»

 

Теги: осбб, управління будинком, співвласник, сумісна власність, титульний власник, оскарження рішення осбб, спільна часткова власність, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку,  технічна документацію на будинок, технічне обслуговування, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов