Істотне збільшення вартості майна подружжя при його поділі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд вказав порядок та особливості поділу майна подружжя у разі істотного збільшення його вартості

12 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справ № 438/1673/13-ц, провадження № 61-17441св20 (ЄДРСРУ № 98971394) та  № 307/4052/14-ц, провадження № 61-11240св20 (ЄДРСРУ № 98971393) досліджував питання щодо порядку та особливостей поділу майна подружжя у разі істотного збільшення його вартості.

У абзаці 1 частини другої статті 3 СК України встановлено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу

У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно; по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток. При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 595/970/20 (провадження № 61-4017св21) та від 04 серпня 2021 року у справі № 711/3032/19 (провадження № 61-6118св21, ЄДРСРУ № 98812541)

Відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: істотність збільшення вартості майна; таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

(!!!) Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2021 р. в справі № 332/4629/15.

ВАЖЛИВО: За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості. Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна. У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі. Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами.

Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя.

Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості саме по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

При цьому, тягар доказування обставин, необхідних для виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало іншому з подружжя, покладається на того із подружжя, який заявляє такі вимоги

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 161/17237/19 (провадження № 61-15св21).

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

Такого ж правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 березня 2021 року у справі № 161/17237/19, провадження № 61-15св21 (ЄДРСРУ № 95815656).

Аналогічний правовий висновок висловив і Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 10 червня 2021 року у справі № 462/1305/16-ц, провадження № 61-7448св19.

ВИСНОВОК: Враховуючи вищевказане,  обов’язком позивача у аналогічному виді судових спорів, буде довести в суді, що вартість нерухомого майна істотно збільшилась порівняно з його вартістю, яка була на момент укладення між сторонами шлюбу, саме внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна одного із подружжя, яке за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності»

 

 

Теги: виділ часток, спільна сумісна власність, спільна часткова власність, поділ нерухомого майна, співвласник, ідеальні частки, грошова компенсація, технічний паспорт, судово – будівельна експертиза, судовий захист, Адвокат Морозов

Зупинення стягнення – ефективне забезпечення при оскарженні виконавчого напису нотаріуса

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зупинення стягнення – ефективний спосіб забезпечення позову при оскарженні в судовому порядку виконавчого напису нотаріуса шляхом подання позову про визнання його таким, що не підлягає виконанню

13 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 902/1264/20 (ЄДРСРУ № 98999653) наголосив, що при оскарженні в судовому порядку виконавчого напису нотаріуса шляхом подання позову про визнання його таким, що не підлягає виконанню, застосування заходів забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі такого виконавчого напису є адекватним та ефективним способом забезпечення позову.

Так, при вирішенні питання про забезпечення позову  суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Таким чином, необхідною умовою вжиття заходів для забезпечення позову є наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду. Безпосередньою метою вжиття заходів є саме забезпечення виконання рішення суду. Інститут забезпечення позову в судовому процесі існує виключно з метою забезпечення гарантії виконання майбутнього судового рішення.

Адекватність заходу для забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, позивач повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою та надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

Отже, у кожному конкретному випадку, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суду належить встановити наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду у разі задоволення позову. При цьому обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника.

Верховний Суд зазначає, що, у аналогічному  випадку, коли позивач звернувся до суду з немайновою позовною вимогою, судове рішення у разі задоволення якої не вимагатиме примусового виконання, то в даному випадку не має взагалі застосуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

При цьому в таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі №910/1040/18, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема  у постановах від 25.02.2019 у справі №924/790/18, від 11.10.2019 у справі №910/4762/19, від 21.02.2020 у справі № 910/9498/19, від 30.09.2020 у справі №910/19113/19, від 30.11.2020 у справі №910/217/20, від 17.12.2020 у справі №910/11857/20, від 15.01.2021 у справі №914/1939/20, від 13.05.2021 у справі  №916/2761/20).

Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що у випадку оскарження в судовому порядку виконавчого напису нотаріуса шляхом подання позову про визнання його таким, що не підлягає виконанню, застосування заходів забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі такого виконавчого напису є адекватним та ефективним способом забезпечення позову.

Наведене повністю узгоджується з правовою позицією, яка викладена  у постановах Верховного Суду від 06.04.2020 у справі №203/1491/19, від 30.09.2020 у справі № 910/19113/19 тощо.

ВИСНОВОК: При оскарженні в судовому порядку виконавчого напису нотаріуса шляхом подання позову про визнання його таким, що не підлягає виконанню – ефективним забезпеченням позову є зупинення стягнення на підставі такого виконавчого напису.

 

Матеріал по темі: «Вчинення виконавчого напису на кредитному договорі»

 

Теги: виконавчий напис нотаріуса, безспірність заборгованості, строк звернення, позовна давність, підтвердження безспірності заборгованості, визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов

Суд не позбавлений можливості самостійно перевірити повноваження представника юридичної особи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суд не позбавлений можливості самостійно перевірити уповноваженого представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами за допомогою Єдиного державного реєстру  юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань

13 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/21107/20 (ЄДРСРУ № 98971163) досліджував питання щодо самостійної перевірки судом повноважень представника юридичної особи.

Згідно із частиною третьою статті 56 Господарського процесуального кодексу України юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Верховний Суд в постанові від 02.07.2020 у справі N 9901/39/20, ухвалах від 13.03.2020 у справі N 922/2844/19, від 22.02.2021 у справі N 908/183/20 звернув увагу на те, що за загальним правилом у теорії права самопредставництво юридичної особи - це право одноосібного виконавчого органу (керівника) чи голови (уповноваженого члена) колегіального виконавчого органу безпосередньо діяти від імені такої особи без довіреності, представляючи її інтереси за законом, статутом, положенням.

Для визнання особи такою, що діє в порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначено її право діяти від імені такої юридичної особи (суб`єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження (довіреності).

Відповідно до статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються офіційними, достовірними і можуть бути використані для будь-якого державного органу, яким є і суд.

З огляду на зазначену законодавчу норму Верховний Суд дотримується такої позиції: якщо до поданої заяви (скарги), клопотання не додано документів, які б підтверджували повноваження особи представляти юридичну особу в порядку самопредставництва в суді відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) на момент подання заяви (скарги), і такі документи відсутні в матеріалах справи, то суд не позбавлений права перевірити прізвище, ім`я, по батькові, дату обрання (призначення) осіб, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи та уповноважені представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, а також дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи, наведені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (ухвали КГС ВС від 23.01.2020 у справі N 926/1336/19, від 07.03.2018 у справі N 921/502/17-Г/8, від 13.03.2020 у справі N 922/2844/19).

Також Верховним Судом в ухвалах від 07.03.2018 у справі N 921/502/17-Г/8, від 23.01.2020 у справі N   905/1144/19, від 02.03.2020 у справі N   910/6718/19, від 13.03.2020 у справі N 922/2844/19, від 23.01.2020 у справі N 926/1336/19 викладено правову позицію, що за відсутності в матеріалах справи документів, які б підтверджували повноваження особи представляти юридичну особу як представника (адвоката) в суді або діяти від імені юридичної особи в порядку самопредставництва, та відсутності в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відомостей, що така особа уповноважена діяти від імені юридичної особи в суді без довіреності в порядку самопредставництва, касаційна скарга у справі не може бути прийнята до розгляду та підлягає поверненню скаржнику.

Отже, вирішуючи питання наявності повноважень у особи, яка звертається від імені юридичної особи, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування в порядку самопредставництва, суд з урахуванням вимог частини другої статті 86 Господарського процесуального кодексу України щодо оцінки вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності повинен дослідити документи, на підставі яких відповідна особа уповноважена діяти від імені органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, іншої юридичної особи незалежно від порядку її створення в порядку самопредставництва, а також перевірити наявність відповідних відомостей та документів в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

В свою чергу, для іноземних юридичних осіб, відомості про керівника яких і його повноваження відсутні в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, повинні надаватися документи на підтвердження повноважень такого керівника, видані відповідно до законодавства країни місцезнаходження такої юридичної особи, які належним чином оформлені для їх представлення на території України, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Подібна правова позиція викладена в ухвалах Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №522/20475/16-ц, від 18.06.2018 у справі №826/17190/17, від 19.11.2018 у справі №826/15813/16, від 23.04.2021 у справі №916/1457/19, від 06.07.2021 у справі №910/6260/20.

ВИСНОВОК: Суд не позбавлений можливості самостійно перевірити уповноваженого представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами за допомогою Єдиного державного реєстру  юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, окрім іноземних юридичних осіб, відомості про керівника яких і його повноваження відсутні в Реєстрі.

Матеріал по темі: «Представництво інтересів в суді по копії довіреності»

Теги: повноваження представника юридичної особи, уповноважена особа, підтвердження повноважень, самопредставництво, ЄДР, завірення довіреності, представництво інтересів, ордер, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Експертиза в судовому спорі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для проведення судової експертизи та залучення судового експерта для проведення відповідного дослідження в судовій справі

13 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  917/1196/19 (ЄДРСРУ № 98971161) досліджував питання щодо проведення судової експертизи.

Верховний Суд зазначає про те, що суд зобов`язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування такому відхиленню чи спростуванню, а також навести ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема суду (стаття 1 Закону України «Про судову експертизу»).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Дульський проти України» (рішення (Dulskiy v. Ukraine) від 01.06.2006, заява № 61679/00, пункт 71) зазначено, що експертиза, призначена судом, є одним із засобів встановлення або оцінки фактичних обставин справи і тому складає невід`ємну частину судової процедури.

Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

У постанові Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц та від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 (ЄДРСРУ № 95848812)  зроблено висновок, що отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі, є письмовим доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку та мотивувати, чи визнає доказ, чи відхиляє його.

Згідно зі ст. 9  Закону України "Про судову експертизу" атестовані відповідно до цього Закону судові експерти включаються до державного Реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладається на Міністерство юстиції України. Особа або орган, які призначають або замовляють судову експертизу, можуть доручити її проведення тим судовим експертам, яких внесено до державного Реєстру атестованих судових експертів, або іншим фахівцям з відповідних галузей знань, якщо інше не встановлено законом.

За змістом ст. 10 цього Закону - судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності. До проведення судових експертиз (обстежень і досліджень), крім тих, що проводяться виключно державними спеціалізованими установами, можуть залучатися також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у порядку, передбаченому цим Законом.

«Судовий експерт (a priori), незалежно від судді, в ході спеціального дослідження за допомогою спеціальних знань визначає об’єкт, предмет і суб’єктів, яких потрібно залучати до експертизи, оскільки його діяльність супроводжується правовими гарантіями доступу до інформації. Але експерт не може бути залучений суддею як свідок, адвокат, бо він попереджається про відповідальність за свою діяльність відносно процесуальних прав і обов’язків. Він повинен бути особою без особистої юридичної заінтересованості, тому його обов’язок, участь у процесі — дати об’єктивний висновок щодо питань, поставлених суддею, і про це закон конкретно попереджає кожного судового експерта» (Анатолій Селіванов, доктор юридичних наук, професор, дійсний член (академік) Національної академії правових наук України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки).

Також, статтею 11 Закону України "Про судову експертизу" чітко визначено, що не може залучатися до проведення судової експертизи та виконання обов`язків судового експерта особа, на яку накладалося  дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення кваліфікації судового експерта, тощо. Інші обставини, що забороняють участь особи як експерта в судочинстві, передбачаються процесуальним законодавством.

Таким чином, висновок, який склав експерт, притягнений до дисциплінарної відповідальності та позбавлений кваліфікації, не є належним та допустимим доказом (02 лютого 2021 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 721/265/17, провадження № 51-568км19 (ЄДРСРУ № 94738004). 

ВИСНОВОК: Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено судом з призначенням відповідної судової експертизи, а кожен експертний висновок повинен оцінюватися судами на предмет його належності, допустимості, достовірності та достатності

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 902/834/20, ЄДРСРУ № 98454086.

 

Матеріал по темі: «Вимоги до експертного висновку підготовленого для суду»

 

Теги: експерт, експертний висновок для суду, спеціалізація експерта, попередження про кримінальну відповідальність, завідомо неправдивий висновок, эксперт, экспертиза, судова практика, Адвокат Морозов

Повернення коштів стягнутих за недійсним виконавчим документом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення грошових коштів, стягнутих за виконавчим документом (виконавчий напис нотаріуса, виконавчий лист/наказ суду), який було визнано таким, що не підлягає виконанню

04 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/15621/19 (ЄДРСРУ №95502227) досліджував питання щодо повернення грошових коштів, стягнутих за виконавчим документом (виконавчий напис нотаріуса, виконавчий лист/наказ суду), який було визнано таким, що не підлягає виконанню.

З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 Цивільного кодексу України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. 

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19).

В свою чергу, виконавчий лист/наказ суду видається за результатами судового розгляду та є виконавчим документом для примусового виконання судового рішення.

В разі визнання виконавчого напису нотаріуса або іншого виконавчого документу, таким що не підлягає виконання повинна відбутися реституція сторін, тобто повернення в першочерговий стан.

Частиною першою статті 1212 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до частини другої статті 1212 Цивільного кодексу України положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Частиною третьою статті 1212 Цивільного кодексу України встановлено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

- повернення виконаного за недійсним правочином;

- витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

- повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні;

- відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналіз статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали. (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі   № 910/1238/17).

Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Крім того згідно з пунктом 3 частини третьої статті 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні. Однак необхідною умовою для цього є відсутність або відпадіння достатньої правової підстави (висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі  № 910/9072/17).

Отже для виникнення зобов`язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якої це відбулося.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, якщо така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена, або була відсутня взагалі (аналогічний висновок викладений у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.08.2018 у справі № 334/2517/16-ц та від 13.01.2021 у справі № 539/3403/17).

Подібний висновок також сформульовано у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.01.2021 у справі  № 910/16334/19.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

В рамках даної справи, рішенням суду виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом визнано таким, що не підлягає виконанню, а отже суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про те, що отримані стягувачем на підставі вказаного виконавчого напису кошти підлягають поверненню позивачу на підставі ст.   1212 ЦК України, адже підстава, на якій вони були отримані відпала.

Висновок про можливість застосування до спірних правовідносин ст. 1212 ЦК України викладений також Верховним Судом у постанові від 06.03.2019 у справі №910/1531/18 (ЄДРСРУ № 80308663) та від 28 січня 2020 року Верховним Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/16664/18 (ЄДРСРУ № 87214786).

 

P.s. Водночас, відмовляючи в частині позовних вимог про стягнення з ВДВС витрат виконавчого провадження та виконавчого збору, суди попередніх інстанцій виходили з того, що вказані кошти були зараховані до державного бюджету, а тому відповідачами за таким позовом мають бути Відділ виконавчої служби та Казначейська служба, а позивачем визначено лише одного відповідача, а тому заявлені ним в цій частині вимоги з неналежним суб`єктним складом не підлягають задоволенню.

 

Матеріал по темі: «Перевірка відомостей про боржника до відкриття виконавчого провадження»

 

Теги: виконавчий напис нотаріуса, повернення стягнутого, возвращение взысканого имущества, повернення коштів за виконавчим написом нотаріуса, виконавчий збір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Конкретизація земельної ділянки – обов’язкова умова безоплатної приватизації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Безоплатна приватизація землі включає в себе обов’язковість подання графічних матеріалів, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки

12 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/666/19, адміністративне провадження № К/9901/8034/21, К/9901/8234/21 (ЄДРСРУ № 98947428) досліджував питання щодо подання графічного матеріалу земельної ділянки, як обов’язкової умови для безоплатної приватизації.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом статті 3 ЗК України земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

За змістом пункту «г» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.

Згідно з частиною шостою статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

З аналізу вказаних норм вбачається, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельні ділянки із земель державної або комунальної власності, зокрема для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень. До клопотання зацікавлений громадянин повинен додати, зокрема, графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.

Тобто, встановлений ЗК України порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами встановлює обов`язок для громадянина подати до уповноваженого органу разом із клопотанням графічний матеріал, з якого має убачатися конкретна, обрана особою, а не органом місцевого самоврядування, бажана для отримання земельна ділянка.

При цьому, Земельним кодексом України не встановлюється жодних вимог до графічних матеріалів, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, а отже  графічні матеріали (викопіювання) роздруковані із Публічної кадастрової карти України є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати земельну ділянку на місцевості.

Аналогічна правова позиція висловлена 09 січня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 812/1264/17, адміністративне провадження №К/9901/46454/18 (ЄДРСРУ № 86815234).

Висловлена правова позиція підтримана 29 жовтня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 822/900/18, адміністративне провадження №К/9901/59617/18 (ЄДРСРУ № 92551352).

У свою чергу, обов`язком уповноваженого органу, який розглядає клопотання, є опрацювання графічних матеріалів для перевірки відповідності місця розташування бажаної для отримання у власність земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Від перевірки вказаних підстав залежить рішення уповноваженого органу про надання чи відмову в надані дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

А вимагаючи зазначити координати земельної ділянки до визначення її кадастрового номеру, відповідач діє завідомо протиправно, оскільки координати земельної ділянки є складовою проекту землеустрою та не можуть бути самостійно визначені заявником до виготовлення проекту та присвоєння земельній ділянці кадастрового номеру. Тому незазначення координат земельної ділянки не може слугувати підставою для відмови у наданні дозволу на розробленням проекту землеустрою щодо цієї ділянки (29 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №822/3589/17, адміністративне провадження №К/9901/55349/18, ЄДРСРУ № 91850926).

ВИСНОВОК: Таким чином, у підсумку, конкретизація земельної ділянки саме громадянином – обов’язкова умова безоплатної приватизації, однак вона може виражатися у наданні графічних матеріалів, зокрема викопіювання з Публічної кадастрової карти України, без надання точних координат.

 

P.s. Стаття 118 ЗК України не містить виключень з обов`язку щодо долучення до клопотання графічного матеріалу для громадян, які бажають отримати земельну ділянку на пільгових умовах. Не містять таких виключень і інші закони.

 

Матеріал по темі: «Викопіювання з Публічної кадастрової карти України для ідентифікації земельної ділянки»

 

 

Теги: земельні спори, дозвіл на розробку проекту землеустрою, одержання безоплатно у власність земельної ділянки, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Не перерахування коштів до бюджету з вини банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Не перерахування коштів до бюджету з вини банку – межа відповідальності платника податків

12 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/4116/17, адміністративне провадження № К/9901/11071/19 (ЄДРСРУ № 98947264) досліджував питання щодо не перерахування коштів до бюджету з вини банку.

За загальним правилом відповідальність за неналежне виконання податкового обов`язку несе платник. Це визначено статтею 109 Податкового кодексу України, відповідно до якої податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Вчинення платниками податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів порушень законів з питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами України.

Статтею 111 Податкового кодексу України визначено, що за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовується, зокрема фінансова відповідальність. Фінансова відповідальність за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства встановлюється та застосовується згідно з цим Кодексом та іншими законами. Фінансова відповідальність застосовується у вигляді штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.

Пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України визначено, що у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток підприємств протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу, а підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 вказаного Кодексу передбачено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

Таким чином, у Податковому кодексу України під відповідальністю за несвоєчасну сплату самостійно визначеного податкового зобов`язання розуміється застосуваня штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.

Разом з тим положення статті 129 Податкового кодексу України містять застереження щодо застосування до платника відповідальності за неналежне виконання податкового зобов`язання, зокрема пунктом 129.6 статті 129 передбачено, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду.

При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

Таким чином, платник звільнений від відповідальності у вигляді штрафу та/або пені за порушення строків або неповний обсяг перерахованого податкового зобов`язання у разі, якщо такі дії/або бездіяльність вчинені обслуговуючим його банком, оскільки вини та/або умислу у невчасній чи не в повному обсязі сплаті податкового зобов`язання у діях платника у цьому випадку немає.

Зокрема у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 31.07.2018 р. у справі № 808/2491/17 зроблено висновок, що з моменту прийняття банком зобов’язання з виконання доручення клієнта на переказ коштів, платник не може нести відповідальності у вигляді штрафних санкцій за невчасну сплату податків, зборів та обов’язкових платежів, з урахуванням того, що він вчасно виконав свій обов’язок зі сплати платежу.

Аналогічні позиції  викладені у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07.09.2018 р. у справі № 823/1985/17 та від 03.04.2019 р. у справі № 826/573/18.

Водночас відповідно до пункту 113.2 статті 113 Податкового кодексу України застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), передбачених цією главою, не звільняє платників податків від обов`язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, а також від застосування до них інших заходів, передбачених цим Кодексом.

Із загальних положень статті 38 Податкового кодексу України вбачається, що належним виконанням податкового зобов`язання є сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань.

Таким чином, звільнення платника від відповідальності за порушення строків погашення податкового зобов`язання не свідчить про звільнення від обов`язку виконати податкове зобов`язання.

Крім того, слід звернути увагу і на положення статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», відповідно до яких переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.

Наведена норма також свідчить про те, що належним виконанням податкового зобов`язання шляхом ініціювання платником переказу є надходження коштів від платника на відповідний казначейський рахунок.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 804/4602/16 та підтримана в ряді судових рішень ВС КАС, зокрема від 20 травня 2021 року у справі № 640/10296/20, адміністративне провадження № К/9901/35797/20 (ЄДРСРУ № 97043978).

Отже у разі несвоєчасного або перерахування не в повному обсязі суми податкового зобов`язання з вини банку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та/або пені, проте, не звільняється від обов`язку сплатити в повному обсязі податкове зобов`язання.

ВИСНОВОК: Незважаючи на причину несплати податкових зобов`язань, зокрема, у разі порушення банком строків виконання або невиконання доручень клієнтів на переказ коштів, платник податків не звільняється від обов`язку сплатити основну суму податкового зобов`язання або податкового боргу.

 

Матеріал по темі: «Не перерахування коштів до бюджету з вини банку: відповідальність платника?»

 

 

Теги: податки, налоги, збори, не перерахування коштів з вини банку, звільнення від відповідальності, банк не здійснив платіж, платіжне доручення, переказ коштів, судовий захист, Адвокат Морозов