Стягнення орендної плати та пені після припинення орендних відносин

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність одночасного стягнення орендної плати та неустойки після припинення орендних відносин

07 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/5303/19 (ЄДРСРУ № 98140099) досліджував питання щодо правомірності одночасного стягнення з наймача орендної плати та неустойки після припинення орендних відносин.

Правовідносини оренди (найму) врегульовані положеннями глави 58 "Найм (оренда)" розділу ІІІ "Окремі види зобов`язань" книги п`ятої "Зобов`язальне право" Цивільного кодексу України та статей 283 - 291 Господарський кодекс України.

Згідно із частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Частинами першою та шостою статті 283 Господарського кодексу України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

У частині першій статті 284 Господарського кодексу України законодавець як істотні умови договору оренди, визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.

За частиною першою статті 773 Цивільного кодексу України на наймача покладений обов`язок користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору.

Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України встановлене загальне правило, за яким договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Аналогічні за змістом положення містить частина четверта статті 284 Господарського кодексу України, відповідно до якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

(!!!) Закінчення строку, на який було укладено договір оренди, є однією з підстав його припинення (частина четверта статті 291 Господарського кодексу України).

Виняток з наведеного правила передбачено частиною першою статті 764 Цивільного кодексу України, відповідно до якої в разі якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.

Частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України передбачено, що в разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

За змістом наведених норм із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, за наявності заперечень наймодавця щодо подальшого користування наймачем майном, договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а їх невиконання (невиконання окремих його умов) протягом дії договору оренди є невиконанням зобов`язання за цим договором, що має відповідні наслідки (настання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов`язків під час дії договору тощо), однак не зумовлює продовження дії (чинність) договору в цілому або тих його умов, що не були виконані (неналежно виконані) стороною (сторонами).

Частиною першою статті 762 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Відповідно до частини першої статті 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Зі змісту наведених норм вбачається, що договір оренди є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку його дії зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору; а припинення такого договору є підставою виникнення обов`язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Користування майном за договором оренди є правомірним, якщо воно відповідає його умовам та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.

Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України, статей 283, 284, 286 Господарського кодексу України. Із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ.

Після спливу строку дії договору оренди невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

Таким чином, користування майном після припинення договору оренди є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв`язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) і регулятивним нормам Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

ВАЖЛИВО: Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма статті 762 Цивільного кодексу України ("Плата за користування майном") і охоронна норма частини другої статті 785 Цивільного кодексу України ("Обов`язки наймача у разі припинення договору найму") не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов`язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно.

Отже, положення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 Цивільного кодексу України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 Цивільного кодексу України).

Неврахування таких висновків щодо застосування положень цивільного та господарського законодавства на практиці призводить до того, що з орендаря, який після припинення строку дії договору оренди не повернув майно орендодавцю на його вимогу, фактично стягується потрійний розмір орендної плати, а саме: безпосередньо орендна плата, а також неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Наведений підхід у регулюванні орендних правовідносин, вочевидь, не узгоджується з такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України).

З викладеного вбачається, що обов`язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення договору оренди (до спливу строку його дії), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об`єктом оренди на платній основі.

Водночас, неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору оренди - якщо наймач не виконує обов`язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення вказаного договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов`язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України.

Таким чином, яким би способом в договорі оренди не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення такого договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 Цивільний кодекс України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов`язання, окрім того, що передбачений вказаною нормою).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19 та підтримана 22 червня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/4512/20 (ЄДРСРУ № 97999972), 08 червня 2021 року у справі № 906/564/20 (ЄДРСРУ № 97735131),  №917/631/19 (ЄДРСРУ № 97806447) та ін.

Право наймодавця вимагати оплати неустойки відповідно до частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України та обов`язок наймача сплачувати таку неустойку зберігається до моменту повернення наймачем наймодавцю орендованого майна. Винятком з такого правила можуть бути, зокрема, підтверджені належними доказами неправомірні дії (бездіяльність) наймодавця, спрямовані на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна, про що зроблено висновок Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 28.08.2018 р. у справі №913/155/17 та об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 13.12.2019 р. у справі №910/20370/17.

Крім того, як вказав Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 06.02.2020 у справі №915/1429/19, визначальним для застосування частини другої статті 785 Цивільного кодексу України у спірних правовідносинах є саме факт неповернення об`єкта найму наймодавцю, а не факт користування/не користування наймачем об`єктом найму, оскільки поняття "неповернення речі" не є тотожним поняттю "не користування" у правовому сенсі статті 785 Цивільного кодексу України.

Для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання, відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України. Тобто суду необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але не виконав цього обов`язку зі своєї вини.

Окрім цього, відсутність договірного зобов`язання орендаря після припинення дії Договору зі сплати орендної плати виключає можливість стягнення з останнього інфляційних втрат та 3% річних, оскільки частина друга статті 625 Цивільного кодексу України встановлює обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних виключно у разі порушення боржником грошового зобов`язання перед кредитором, так само як і виключає можливість стягнення пені та штрафу з відповідача за відсутності порушення основного зобов`язання під час дії договору.

ВИСНОВОК: Приймаючи до уваги викладене, вимога про стягнення з орендаря основного боргу (орендної плати після припинення дії Договору ) не підлягає задоволенню, а здійснення розрахунків позовних вимог: сума заборгованості з орендної плати після припинення дії Договору + нарахована на цю плату сума пені, не відповідають вищенаведеним висновкам.

 

P.s. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), а також у постанові КГС ВС від 02.06.2020 № 910/6110/19).

Матеріал по темі: «Карантин, як спосіб зменшити орендні платежі»

 

Теги: оренда, аренда, припинення оренди, орендна плата, арендная плата, стягнення заборгованості, пеня, неустойка, орендодавець, оренда, неповернення майна, орендоване майно, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Помилкове визначення рахунку при перерахуванні грошового зобов`язання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до державного бюджету

01 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/2772/16, адміністративне провадження № К/9901/36444/18 (ЄДРСРУ № 98013347) досліджував питання щодо здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до державного бюджету

Згідно з абзацом 1 частини четвертої статті 45 Бюджетного кодексу України, податки і збори та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету (за винятком установ України, які функціонують за кордоном).

Відповідно до частини п`ятої вказаної статті податки і збори та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Таким чином, усі податкові надходження, справляння яких передбачено законодавством України, є доходами державного бюджету, які визнаються зарахованими до бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Поняття «єдиний казначейський рахунок» визначене в Положенні про єдиний казначейський рахунок, затвердженому Наказом Державного казначейства України від 26 червня 2002 року №  122, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 липня 2002 року за № 594/6882 (далі - Положення № 122), як консолідований рахунок, відкритий Державному казначейству України в Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України.

У відповідності до пункту 2.1 Положення № 122 єдиний казначейський рахунок консолідує кошти державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, коштів інших клієнтів, обслуговування яких здійснюється органами Державного казначейства України та регламентується законодавством.

Таким чином, всі сплачені податки і збори (обов`язкові платежі), в будь-якому випадку зараховуються та акумулюються на один консолідований рахунок - єдиний казначейський рахунок, а зарахування коштів на відповідний рахунок має значення лише для обліку коштів.

Крім цього, згідно з пунктом 22.4 статті 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05 квітня 2001 року № 2346-III, під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника.

Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов`язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів.

Така ж сама правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 01 квітня 2021 року у справі № 810/3355/17 (ЄДРСРУ №95946110) , від 09 квітня 2021 року у справі № 805/1161/17-а.

Окрім цього, 03 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/9800/16, адміністративне провадження № К/9901/40516/18 (ЄДРСРУ № 94602951) вказав, що здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до державного бюджету в строк, встановлений законом, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова.

Для підтвердження факту несплати узгодженої суми грошового зобов`язання необхідно встановити, що у межах законодавчо встановленого строку для такої сплати платник не вчинював дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до державного бюджету.

ВИСНОВОК: Оскільки суми грошового зобов’язання перед бюджетом зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення номеру рахунку та/або коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов`язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов`язання.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 25 березня 2019 року (справа №823/567/17), від 11 квітня 2019 року (справа №822/3323/17), від 16 грудня 2020 року (справа №806/1146/16) та Верховним Судом України у постановах від 16 червня 2015 року (справа №21-377а15) та від 2 грудня 2015 року (справа №826/6059/13-а).

Матеріал по темі: «Несвоєчасне надходження до державного бюджету грошових коштів з вини банку»

 

Правомочність висновку аналітичного розслідування податкового органу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прийняття податковим органом висновку аналітичного розслідування, який зроблено в рамках кримінального провадження, як доказу в адміністративній справі та у кримінальному провадженні

24 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/675/21-а, адміністративне провадження № К/9901/15268/21 (ЄДРСРУ № 97881090) досліджував питання щодо правомочності висновку аналітичного розслідування податкового органу.

Суть справи: Правомірність проведення за постановою прокурора податкового контролю та складання й надання, за його наслідками, органу досудового розслідування за вказівкою прокурора висновку аналітичного дослідження про результати дослідження фінансово-господарської діяльності платника податків щодо наявності ознак правопорушень, пов`язаних з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванням тероризму або фінансуванням розповсюдження зброї масового; знищення та/або інших правопорушень.

Згідно до п. 61.1 ст. 61 ПК України податковий контроль - це система заходів, що вживаються контролюючими органами та координуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Відповідно до п. 62.1 ст. 62 ПК України податковий контроль здійснюється шляхом: ведення обліку платників податків, інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючих органів, перевірок та звірок відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірок щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі орлани, у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин.

Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів - це комплекс заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій (п. 71.1 ст. 71 ПК України).

Податкова інформація, зібрана відповідно до Податкового кодексу України, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів (п. 74.1 ст. 74 ПК України).

Порядок збору та отримання контролюючими органами податкової інформації визначено ст. ст. 72, 73 ПК України.

Зібрана податкова інформація та результати її опрацювання використовуються для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань (п. 74.2 ст. 74 ПК України).

З аналізу вищевикладених норм законодавства вбачається, що у разі встановлення порушень платниками податків та/або їх посадовими особами податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, складені за результатами податкового контролю документи передаються до відповідного органу для вжиття відповідних заходів згідно чинного законодавства.

При цьому, факти або ознаки порушень платниками податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, можуть бути встановлені, як у результаті проведення документальних перевірок платників податків, так і в результаті опрацювання посадовими (службовими) особами контролюючих органів податкової інформації, зібраної в ході інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючих органів.

За таких обставин вбачається, що результати податкового контролю можуть бути відображені шляхом складання документів, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (звітів, висновків, доповідних записок тощо), які пов`язані зі здійсненням контрольних, наглядових функцій контролюючими органами.

П. 1 ч. 1 ст. 9 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-УІ «Про доступ до публічної інформації» визначено, що інформація, яка міститься в документах суб`єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов`язані зі здійсненням контрольних або наглядових функцій органами державної влади може належати до службової інформації, що відноситься до інформації з обмеженим доступом.

Отже, факти викладені в Аналітичному висновку за наслідками перевірки, є відображенням дій працівників податкових органів і самі по собі не породжують правових наслідків для платника податків а, такий висновок відповідно, не порушує прав останнього.

Включення суб`єктом владних повноважень до бази даних інформації про таку перевірку не створює жодних перешкод для діяльності платника податку.

За таких обставин Аналітичний висновок є внутрівідомчою службовою кореспонденцією ДФС, яка пов`язана зі здійсненням контрольних, наглядових функцій контролюючими органами, процесом прийняття рішень і передує публічному обговоренню та/або прийнято рішень та є носієм доказової інформації, який не породжує правових наслідків для платника податків, тобто не змінює стану його суб`єктивних прав та не створює жодних додаткових обов`язків для платника податків, а отже не порушує його права, чинне законодавство передбачає правові підстави для проведення такого аналітичного дослідження фінансово - господарської діяльності платників податків.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 червня 2018 року № 826/91/15 та від 12 вересня 2019 року № 826/10290/17 (ЄДРСРУ № 84228736).

Згідно із статтею 93 КПК України збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до частини 2 цієї статті сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом

Частиною 3 статті 93 КПК України сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Ініціювання стороною захисту, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому статтею 220 цього Кодексу. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

Згідно із статтею 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Крім того, відповідно до статті 71 КПК України спеціалістом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками і може надавати консультації та висновки під час досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Спеціаліст може бути залучений для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) сторонами кримінального провадження під час досудового розслідування і судом під час судового розгляду, а також для надання висновків у випадках, передбачених пунктом 7 частини четвертої цієї статті, а саме надавати висновки з питань, що належать до сфери його знань, під час досудового розслідування кримінальних проступків, у тому числі у випадках, передбачених частиною третьою статті 214 цього Кодексу.

У рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами Кримінально-процесуального кодексу України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися у порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України), оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості, не належить до сфери управлінської.

Отже, органи досудового розслідування та прокурори під час вчинення діянь, пов`язаних із досудовим розслідуванням злочинів, не здійснюють публічно-владних управлінських функцій, отже, оскарження таких діянь має відбуватися виключно за правилами, встановленими КПК України

Аналізуючи наведені норми законодавства та фактичні обставини справи, Верховний суд дійшов висновку, що оскаржувані дії податкового органу  вчинялися ним на виконання постанови прокурора про проведення аналітичного дослідження при проведенні досудового розслідування, тобто на підставі процесуальних документів, прийнятих (складених) на підставі норм та в порядку, передбаченому КПК України.

Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури.

Отже, з наведеного слідує, що посадова особа управління ДПС діяла на виконання постанови прокурора у відповідному кримінальному провадженні та здійснювала не публічно-владні управлінські функції, а виключно процесуальні функції, як спеціаліст залучений в кримінальному провадженні.

Такі дії не є способом реалізації посадовими особами владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства.

Таким чином, частиною першою статті 24 КПК України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Процедура та порядок такого оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування регламентований § 1 глави 26 КПК України.

Частиною 1 ст. 303 КПК України передбачено, які рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора підлягають оскарженню під час досудового провадження та ким (заявником, потерпілим, підозрюваним, володільцем майна тощо) такі рішення, дії або бездіяльність можуть бути оскаржені. При цьому, встановлений частиною 1 статті 303 КПК перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора під час досудового розслідування є вичерпним. До дій, які можуть бути оскаржені під час досудового провадження, належать лише дії слідчого або прокурора при застосуванні останніми заходів безпеки (пункт 6 частини 1 зазначеної статті).

Згідно частини 2 ст. 303 КПК України інші дії слідчого чи прокурора (як і їхні рішення та бездіяльність, які не визначені у частині 1 статті 303 КПК), можуть бути оскаржені під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами ст.ст. 314-316 КПК України.

Таким чином, якщо платник податків не погоджуються із діями слідчого або прокурора (як процесуального керівника) під час досудового розслідування, він не позбавлений права звернутись з відповідною заявою (або скаргою) до відповідного місцевого суду в порядку, передбаченому КПК України.

У цьому зв`язку доречним буде згадати Рішення Конституційного Суду України № 12рп/2011 від 20 жовтня 2011 року (справа № 1?31/2011), у якому, з-поміж іншого, зазначено, що визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом" дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо (пункт 3.2 Рішення).

ВИСНОВОК:

1) Перевірка правомірності таких дій (складання аналітичного висновку) податковим органом з огляду на положення пункту 2 частини другої статті 19 КАС України знаходиться поза межами юрисдикції адміністративного суду, адже їхнє оскарження має здійснюватися у порядку, установленому КПК України;

2) Аналітичний висновок є службовою інформацією податкового органу та не порушує прав платника податку, а отже й не має сили доказу в адміністративному спорі з податковим органом;

3) Може бути використаний виключно в рамках кримінального провадження, як доказ сторони обвинувачення, який підлягає дослідженню поруч з допитом «спеціаліста», який такий висновок надав, а також перевірка його компетенції та правомочності щодо надання відповідних аналітичних висновків.

 

Матеріал по темі: «Рішення слідчого судді про призначення / надання дозволу на проведення перевірки»

 

Теги: налоговые споры, висновок аналітичного розслідування, аналітичний висновок, висновок спеціаліста, доказ в адміністративній справі, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Сплата судового збору за вимогою щодо стягнення середнього заробітку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судовий збір за позивними вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди

17 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/5849/20, провадження № 61-4525св21 (ЄДРСРУ № 97771899) досліджував питання щодо сплати судового збору за позивними вимогами похідного характеру про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».

Судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат (стаття 1 Закону України «Про судовий збір»).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) зроблено правовий висновок щодо застосування пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» та реалізації особою права звільнення від сплати судового збору, відповідно до якого пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.

З урахуванням наведеного, позивач не звільняється від сплати судового збору у справі за заявленою ним позовною вимогою щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Так само Закон України «Про судовий збір» не визначає пільг щодо сплати судового збору за позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди у вказаній категорії справ.

Таким чином, при зверненні з указаним позовом позивач був звільнений від сплати судового збору лише в частині вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, а в іншій частині вимог судовий збір підлягав оплаті.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 761/943/18, від 15 лютого 2021 року у справі № 372/4328/19.

ВИСНОВОК: Спеціальним законом не передбачено пільг щодо сплати судового збору за вимогами щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди незважаючи навіть на те, що вони  є похідними від основної вимоги (поновлення на роботі).

Матеріал по темі: «Звільнення від сплати судового збору самозайнятої особи»

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Ключова різниця між завдатком та авансом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд дослідив ключову різницю та правові наслідки між авансом та завдатком

17 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 711/5065/15-ц, провадження № 61-18537св19 (ЄДРСРУ № 97771767) досліджував питання щодо різниці та правових наслідків між авансом та завдатком.

Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Правові наслідки порушення або припинення зобов`язання, забезпеченого завдатком передбачені вимогами статті 571 ЦК України, зокрема: якщо порушення зобов`язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора; якщо порушення зобов`язання сталося з вини кредитора, він зобов`язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості; сторона, винна у порушенні зобов`язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором; у разі припинення зобов`язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

За змістом наведених норм ЦК України завдаток є доказом існування зобов`язання, виконує платіжну функцію та є способом забезпечення виконання зобов`язання.

Згідно з положеннями статей 546, 548 ЦК України завдатком може бути забезпечене лише дійсне зобов`язання, яке випливає із договору, укладеного сторонами.

Відповідно до частини першої статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, -у письмовій формі.

Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

(!!!) Оскільки договору купівлі-продажу, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам законодавства між сторонами укладено не було, а вони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, то передана грошова сума є авансом, який підлягав поверненню, а не завдатком.

Враховуючи наведене та положення статті 570 ЦК України сума, яка названа в розписках завдатком, фактично є авансом, оскільки сторонами не дотримано умов, визначених статтею 570 ЦК України, а саме не укладено договору купівлі-продажу на виконання якого передано кошти.

Верховний суд наголошує, що за своєю правовою природою аванс, підлягає поверненню особі, яка їх сплатила, незалежно від того, з вини якої сторони не відбулося укладення договору.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеними Верховним Судом України у постановах: від 25 вересня 2012 року у справі № 6-82цс13 та від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12 та Верховним Судом у постанові від 30 січня 2019 року № 461/5297/16-ц (провадження № 61-22017св18).

Таким чином, за змістом статей 546, 548 ЦК України завдатком може бути забезпечене лише дійсне зобов`язання, яке випливає із договору, укладеного сторонами.

Отже, ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання.

На відміну від завдатку, аванс це лише спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку невиконання зобов`язання.

Законом не передбачено, що якщо аванс згідно з умовами попереднього договору був переданий, а зобов`язання не виконано, тобто основний договір у визначений попереднім договором строк не укладений, то аванс залишається у сторони, яка його отримала. Така умова попереднього договору суперечить вимогам чинного законодавства.

При цьому, у разі отримання авансу кредитор не може бути зобов`язаний до його повернення у подвійному розмірі.

У разі, коли сторони лише домовилися укласти договір, але відповідно його не оформили, сплачені в рахунок виконання договору платежі повертаються в тому розмірі, в якому вони надавалися.

Зазначений правовий висновок сформований Верховним Судом України в постанові від 13 лютого 2013 року у справі №6-176цс12, в постанові від 25 вересня 2013 року у справі № 6-82цс13 та в подальшому неодноразово підтримувався Верховним Судом в постановах від 28.08.2019 р. у справі № 128/1885/14-ц, та від 27.11.2019 р. у справі № 520/6286/16-ц.

Стосовно неустойки (штрафу, пені), то вона визначена як правовий наслідок невиконання виключно дійсного зобов`язання, тобто такого, якого сторони дійшли згоди та оформили у відповідності до вимог чинного законодавства.

ВИСНОВОК: Не зважаючи на той факт, що сторони укладають договір завдатку, але дійсного зобов’язання не відбувається (купівля-продаж), то передана сума завжди є авансом, яка підлягає поверненню без застосування штрафних санкцій з кожної із сторін.

Матеріал по темі: «Різниця між поняттям "аванс» та "завдаток"»

 

Теги: аванс, завдаток, задаток, попередня оплата, різниця між авансом та завдатком, форма оплати, забезпечення виконання договору, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

Встановлення факту спільного проживання однією сім’єю при спадкуванні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення форми судового провадження (позовне чи окреме) при встановлення факту спільного проживання однією сім’єю при спадкуванні

17 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/10157/20, провадження № 61-1048св21 (ЄДРСРУ № 97736099) та Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року у справі №  367/6780/20, провадження № 61-2909св21 (ЄДРСРУ № 97656953) досліджували питання щодо визначення форми судового провадження (позовне чи окреме) при встановлення факту спільного проживання однією сім’єю при спадкуванні.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з частинами першою, другою статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

(!!!) Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтереси інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

Окреме провадження - це одностороннє провадження, в якому відсутній спір про право.

Характерною ознакою категорії справ окремого провадження є відсутність у них спору про право і метою яких є встановлення юридичного факту або стану. При цьому в порядку окремого провадження може вирішуватися спір про факт, але не спір про право цивільне.

Постановою Пленуму Верховного суду України за №5 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз`яснено, що суд вправі розглядати справи про встановлення юридичних фактів, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки. Тобто, від встановлення такого факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян та встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Так, у порядку окремого провадження суд може вирішити спір про факт, про стан, але не спір про право цивільне, так як метою такого судового розгляду є лише встановлення наявності або відсутності самого факту, і факт, що встановлюється судом у порядку окремого провадження, повинен мати юридичне значення, і мати безспірний характер, оскільки якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд повинен залишити заяву без розгляду і роз`яснити заявнику право подачі позову на загальних підставах.

З вище наведеного вбачається, що встановлення факту, що має юридичне значення в окремому провадженні, можливе при умові, що факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають безпосередньо залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичної особи без повторного звернення до суду на підставі цього рішення та встановлення такого факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Однак, звертаючись до суду з вказаною заявою, визначаючи мету встановлення вищезазначеного факту, заявник посилається на необхідність реалізації права на спадщину після померлого чоловіка/дружини, а це вже спір про право!!!

У постанові Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 520/19532/19 наведено правовий висновок, згідно з яким юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтереси інших осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок, що «[…] у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів».

Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження з`ясується, що має місце спір про право, суд залишає заяву без розгляду та роз`яснює заявникові, що він має право звернутися до суду з позовом на загальних підставах.

Тобто визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.

Аналогічних висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 19 березня 2020 року в справі № 639/489/18 (провадження № 61-1162св19), від 15 квітня 2020 року в справі № 302/991/19 (провадження № 61-1128св20), від 27 серпня 2020 року в справі № 201/1935/20 (провадження № 61-8149св20), від 28 квітня 2021 року в справі № 520/19532/19 (провадження № 61-13709св20).

Разом з тим, суд, зазначивши про наявність спору про право, що має розглядатися у порядку позовного провадження, повинен визначитися між ким існує спір, оскільки існування спору про право має бути реальним, а не гіпотетичним.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 336/709/18-ц (провадження № 61-39374св18); від 14 квітня 2021 року у справі № 205/2102/19 (провадження № 61-872св21).

ВИСНОВОК: Справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов`язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, в разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження.

 

Матеріал по темі: «Встановлення факту спільного проживання разом із спадкодавцем»

Теги: встановлення факту, спільного проживання спадкоємця із спадкодавцем, спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Витрати ФОП: сплата орендної плати за землю та земельного податку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Віднесення до витрат фізичної особи-підприємця витрат на сплату орендної плати за землю та земельного податку

18 червня 2021 року Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в рамках справи № 120/4866/18-а, адміністративне провадження №К/9901/20816/19 (ЄДРСРУ №97771462) досліджувала питання щодо правомірності віднесення до витрат безпосередньо пов`язаних з отриманням доходів фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності, сплаченої підприємцем плати за землю.

Зокрема, у постановах від 14 травня 2019 року (справа № 820/4398/18), від 22  березня 2018 року (справа № 820/3255/17) Верховний Суд висловив правову позицію, що відповідно до приписів підпункту 177.4.4 пункту 177.4 статті 177 ПК України (в редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин (до 1 січня 2017  року) до витрат фізичної особи-підприємця, пов`язаних зі здійсненням ним господарської діяльності, відносяться витрати на сплату орендної плати за землю та земельного податку. Верховний Суд виходив із того, що перелік інших витрат, пов`язаних з господарською діяльністю такої особи, зазначених в підпункті 177.4.4 пункту 177.4 статті 177 ПК України, не є вичерпним.

Вказану правову позицію було висловлено Верховним Судом також у справі №  821/274/17. Спірні правовідносини, які були предметом розгляду в цій справі, мали місце, зокрема, у 2015 році (спірні правовідносини у справі, що розглядається - у 2016 році), проте, правове регулювання таких правовідносин у цих роках не змінилось. З огляду на зазначене, застосування Верховним Судом підпункту 177.4.4 пункту 177.4 статті 177 ПК України у справі № 821/274/17 також може бути піддано правовій оцінці Судовою палатою під час розгляду даної справи.

Водночас, у постанові від 8 травня 2018 року у справі № 809/674/17 Верховним Судом було висловлено протилежну правову позицію, а саме: Верховний Суд дійшов висновку про вичерпність наданого у пункті 177.4 статті 177 ПК України (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин (до 1 січня 2017 року)) переліку витрат фізичної особи-підприємця, безпосередньо пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якого не входять сплачені суми обов`язкових платежів за користування наданими в оренду земельними ділянками державної і комунальної власності.

Судова палата, вирішуючи питання правильного застосування вказаної норми права, виходить із системного аналізу норм статті 177 ПК України (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин (до 1 січня 2017 року).

Так, відповідно до пункту 177.2 статті 177 ПК України (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) об`єктом оподаткування доходів, отриманих фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов`язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця.

Пунктом 177.4 цієї статті встановлено перелік витрат, безпосередньо пов`язаних з отриманням доходів фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності, а саме:

підпункт 177.4.1: витрати, до складу яких включається вартість сировини, матеріалів, товарів, що утворюють основу для виготовлення (продажу) продукції або товарів (надання робіт, послуг), купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, палива й енергії, будівельних матеріалів, запасних частин, тари й тарних матеріалів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об`єкта витрат;

підпункт 177.4.2: витрати на оплату праці фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку, які включають витрати на оплату основної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат виходячи з тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, відшкодувань вартості товарів (робіт, послуг), витрати на оплату за виконання робіт, послуг згідно з договорами цивільно-правового характеру, будь-яка інша оплата у грошовій або натуральній формі, встановлена за домовленістю сторін (крім сум матеріальної допомоги, які звільняються від оподаткування згідно з нормами цього розділу);

обов`язкові виплати, а також компенсація вартості послуг, які надаються працівникам у випадках, передбачених законодавством, внески платника податку на обов`язкове страхування життя або здоров`я працівників у випадках, передбачених законодавством;

підпункт 177.4.3: суми єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірах і порядку, встановлених законом;

підпункт 177.4.4: інші витрати, до складу яких включаються витрати, що пов`язані з веденням господарської діяльності, які не зазначені в підпунктах 177.4.1 - 177.4.3 цього пункту, до яких відносяться витрати на відрядження найманих працівників, на послуги зв`язку, реклами, плати за розрахунково-касове обслуговування, на оплату оренди, ремонт та експлуатацію майна, що використовується в господарській діяльності, на транспортування готової продукції (товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов`язані з транспортуванням продукції (товарів), вартість придбаних послуг, прямо пов`язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг.

Відсутність у наведених підпунктах пункту 177.4 статті 177 ПК України (у редакції до 1  січня 2017 року) орендної плати та земельного податку не свідчить про те, що такі не відносяться до витрат ФОПа за змістом пункту 177.2 статті 177 ПК України.

Вони пов`язані з господарською діяльністю ФОПа та документально задекларовані.

Наведене тлумачення стосується змісту регулювання до 1 січня 2017 року. Так Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» (набув чинності 1 січня 2017 року) до статті 177 ПК України внесені зміни, зокрема, підпункт 177.4.3 пункту 177.4 викладено в такій редакції: (до переліку витрат, безпосередньо пов`язаних з отриманням доходів фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності, відносяться) «суми податків, зборів, які пов`язані з проведенням господарської діяльності такої фізичної особи - підприємця (крім податку на додану вартість для фізичної особи - підприємця, зареєстрованого як платник податку на додану вартість, та акцизного податку, податку на доходи фізичних осіб з доходу від господарської діяльності, податку на майно); суми єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірах і порядку, встановлених законом; платежі, сплачені за одержання ліцензій на провадження певних видів господарської діяльності фізичною особою - підприємцем, одержання дозволу, іншого документа дозвільного характеру, які пов`язані з господарською діяльністю фізичної особи-підприємця».

Примітка автора: Дивно, але  в Кодексі після слів «податку на нерухоме майно» йде «…відмінне від земельної ділянки, з об’єктів житлової нерухомості» - кінець цитати, лапки закриваються… {Підпункт 177.4.3 пункту 177.4 статті 177 в редакції Законів № 1797-VIII від 21.12.2016, № 466-IX від 16.01.2020}, але мабуть Верховний суд це не враховує, оскільки керується нормами права, які існували на момент фактичних правовідносин, чим фактично змінює контекст норми права (думка автора).

При цьому, незважаючи на те, що вказаними законодавчими змінами було розширено перелік податків та зборів, які пов`язані з господарською діяльністю фізичної особи - підприємця та відносяться до її витрат, з цього переліку законодавцем прямо виключено податок на майно, до складу якого відповідно до статті 265 ПК України входить, зокрема, плата за землю, яка, в свою чергу, може бути у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України).

Таким чином, з урахуванням наведеного Судова палата вважає за потрібне правовий висновок Верховного Суду, викладений, зокрема, у постановах від 14 травня 2019  року (справа № 820/4398/18), від 22 березня 2018 року (справа № 820/3255/17), від 27 лютого 2018 року (справа № 821/274/17) про застосування норми права у подібних правовідносинах, відповідно до якого до витрат фізичної особи-підприємця, пов`язаних зі здійсненням ним господарської діяльності, на час виникнення спірних правовідносин відносилися витрати на сплату орендної плати за землю державної і комунальної власності та/або земельного податку, підтримати та відступити від правового висновку щодо невключення плати за землю до переліку витрат фізичної особи-підприємця, безпосередньо пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, відповідно до приписів ПК України в редакції, чинній до 1 січня 2017 року, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 8 травня 2018 року у справі №  809/647/17.

ВИСНОВОК: До переліку витрат, безпосередньо пов`язаних з отриманням доходів фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності відносяться витрати на сплату орендної плати за землю та земельного податку, але до 1 січня 2017 року.

Після вказаної вище дати, з переліку витрат ФОПа  (підпункт 177.4.3 пункту 177.4 ст. 177 ПК України) законодавцем Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» прямо виключено податок на майно, до складу якого відповідно до статті 265 ПК України входить, зокрема, плата за землю, яка, в свою чергу, може бути у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України), але в Кодексі в редакції Закону № 466-IX від 16.01.2020 цілком фраза звучить так: «податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, з об’єктів житлової нерухомості», а отже фактично, на погляд автора, фізична особа- підприємець має право відносити сплату орендної плати за землю та земельного податку до своїх витрат .