Зупинення провадження у справі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зупинення провадження у справі до моменту розгляду іншої (пов’язаної) справи по суті: підстави, строки, обґрунтування та судова практика Верховного суду

09 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1667/19 (ЄДРСРУ № 90283287) досліджував питання щодо зупинення провадження у справі до моменту розгляду іншої (пов’язаної) справи по суті.

Відповідно до процесуального законодавства суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку, об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

За наведеною нормою обов`язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду до вирішення іншої справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Так, в Постанові Верховного Суду від 3 травня 2018 року по справі № 752/9802/17, зазначено, що визначаючи наявність підстав за яких провадження у справі підлягає обов`язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, застосовується в тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.

Отже, підставою для зупинення провадження у справі є не лише існування іншої справи на розгляді в суді та припущення про те, що рішення в ній має значення для справи, що розглядається, а саме неможливість її розгляду до вирішення іншої справи.

При цьому межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до порушення розумного строку розгляду справи.

Крім того, слід враховувати, що діючим цивільно-процесуальним законодавством України не передбачено можливості зупинення провадження у справі до закінчення розгляду справи в суді касаційної інстанції.

Відповідно до висновків, зазначених у постанові Верховного Суду України № 6-1957цс16 від 01 лютого 2017 року, вирішуючи питання про зупинення провадження у справі, суд повинен враховувати, що зупинення провадження у цивільній справі з мотивів наявності іншої справи, може мати місце тільки в тому разі, коли лише в тій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав вимог у даній справі чи умов, від яких залежить можливість її розгляду, і з`ясувати, чи дійсно від наслідків розгляду зазначеної цивільної справи залежить прийняття рішення у цій цивільній справі.

Правові висновки щодо необхідності зазначення обґрунтування зупинення провадження у справі та необхідності дотримання розумних строків розгляду справи зазначені у Постанові Верховного Суду у справі № 308/5006/16-ц від 27.02.2019 року та у Постанові Верховного Суду у справі № 1522/27468/12 від 07.11.2018 року.

Під неможливістю розгляду справи необхідно розуміти неможливість суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

По своїй суті зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені у цьому процесі, проте які мають значення для справи, провадження у якій зупинено. Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному випадку повинен з`ясовувати чим обумовлюється неможливість розгляду справи (10 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №  922/2462/18 (ЄДРСРУ № 87478684).

Суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Відповідний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.04.2019 у справі № 924/645/18 та від 20.12.2019 у справі № 910/13234/18, від 13.09.2019 у справі № 912/872/18, від 21.02.2019 у справі № 910/974/18.

ВИСНОВОК: Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному випадку повинен з`ясовувати, яким чином пов`язана справа, яка розглядається іншим судом, а також, чим саме обумовлюється неможливість розгляду цієї справи. Саме по собі твердження про неможливість розгляду даної справи до розгляду іншої справи не може бути підставою для зупинення провадження у справі. Взаємопов`язаність двох справ ще не свідчить про неможливість розгляду цієї справи до прийняття рішення у іншій справі.

Аналогічних  висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 20 червня 2019 року у справі №910/12694/18.

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Борг за ЖКП не є підставою для відмови у надані комунальних послуг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Балансоутримувач зобов`язаний забезпечувати управління майном незалежно від наявності боргу за ЖКП

08 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 504/4338/15-а, адміністративне провадження №К/9901/36731/18 (ЄДРСРУ № 90264465) досліджував питання щодо впливу боргу за житлово – комунальні послуги на їх надання з боку балансоутримувача.

Правовідносини із споживання житлово - комунальних послуг регулюються Законом України «Про житлово - комунальні послуги», відповідно до ст. 4 якого законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг базується на Конституції України і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства, цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг.

Порядок оплати за житлово-комунальні послуги визначений у статті Закону України «Про житлово-комунальні послуги», якою передбачено, що плата за житлово - комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядки визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку.

Згідно п. 35 Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1992 №572, обов'язок по сплаті за обслуговування і ремонт будинку, комунальні та інші послуги покладається на власника, наймача, орендаря житлового приміщення.

Відповідно до положень ст. 322 Цивільного кодексу України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», п. 35 Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1992 №572, обов'язок по сплаті за обслуговування і ремонт будинку, комунальні та інші послуги покладається на власника, наймача, орендаря житлового приміщення.

Відповідно до ч. 1 ст. 19, п. 1 ч. З ст. 20, п. 3 ч. 2 ст. 21, пп. 4, 13 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками сфери житлово- комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Виконавець зобов'язаний підготувати та укласти із споживачем договір на надання житлово - комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором. Істотними умовами договору на надання житлово - комунальних послуг є, зокрема, порядок оплати за спожиті житлово-комунальні послуги та відповідальність сторін і штрафні санкції за невиконання умов договору. Споживач зобов'язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, лише в разі його підготовки виконавцем на основі типового договору.

Тобто законом визначені обов'язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг. Зокрема, обов'язком споживача є укладення договору на надання житлово- комунальних послуг, підготовленого виконавцем на основі типового договору, а також оплата житлово-комунальних послуг у строки, встановлені договором або законом, а обов'язком виконавця - надання послуг вчасно та відповідної якості згідно із законодавством та умовами договору, а також підготовка та укладення зі споживачем договору про надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» балансоутримувач будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд (далі - балансоутримувач) - власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно з законом.

Разом із тим законодавче визначення терміну «балансоутримувач», дане в ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», допускає можливість існування різних ситуацій, у тому числі таких, коли багатоквартирний будинок існує, а особи, що має права та несе обов'язки балансоутримувача, немає (власники квартир балансоутримувачами бути не можуть за визначенням, а договір з будь-якою юридичною особою не укладався). За відсутності вирішення в цьому Законі питання про те, хто саме має ці права й обов'язки, застосуванню підлягає ч. 1 ст. 11 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», зі змісту якої випливає, що функції балансоутримувача до приватизації квартир виконував попередній власник будинку. Він повинен на вимогу об'єднання власників багатоквартирного будинку передати житловий комплекс на баланс об'єднання. Якщо ж немає особи, якій будинок може бути переданий на баланс, попередній власник (територіальна громада та уповноважені нею юридичні особи) змушені продовжувати виконувати функції балансоутримувача.

Передача майна з балансу на баланс відбувається відповідно до Порядку передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 №1521. Цей Порядок регулює процедуру передачі житлового комплексу на баланс об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, а також житлового комплексу або його частини на баланс іншої юридичної особи, статут якої передбачає можливість провадження такої діяльності, з балансу колишнього балансоутримувача.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно- технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Пунктом 1 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово- комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово- комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений п. 5 ч. 3 ст. 20 цього Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Відповідно до положень статей 47, 50 Конституції України кожен має право на житло та на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Отже, держава взяла на себе позитивний обов`язок вжити заходів до гарантування особі права мати житло, яке б було безпечне для життя та здоров`я громадян.

З метою забезпечення прав, визначених статтями 47 та 50 Конституції України чинним законодавством, зокрема, Законом №    1875  -  IV визначено, що до повноважень органів місцевого самоврядування належить не тільки встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги відповідно до закону, але й контроль за дотриманням якості житлово-комунальних послуг; управління об`єктами у сфері житлово-комунальних послуг, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації. Балансоутримувач зобов`язаний, серед іншого, забезпечувати управління майном власними силами або укладати договір з юридичною особою на управління майном; забезпечити умови для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів відповідно до встановлених стандартів, нормативів, норм та правил; забезпечити належні експлуатацію та утримання майна, що перебуває на його балансі.

Забезпечення нормального функціонування жилих будівель та  прибудинкових територій протягом усього періоду їх використання за призначенням; проведення єдиної технічної політики в житловій  сфері,  що забезпечує   виконання   вимог   чинних  нормативів  з  утримання, поточного і капітального ремонту та реконструкції  жилих  будинків та прибудинкових територій здійснюється відповідно до Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2003 року №76.

Відповідно до підпунктів 2, 4 пункту «а» статті 28 Закону України » від 21  травня 1997 року  № 280/97-ВР   «Про місцеве самоврядування в Україні (далі - Закон №  280/97-ВР  ) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів на побутові, комунальні (крім тарифів на теплову енергію, централізоване водопостачання та водовідведення, перероблення та захоронення побутових відходів, послуги з централізованого опалення, послуги з централізованого постачання холодної води, послуги з централізованого постачання гарячої води, послуги з водовідведення (з використанням внутрішньо будинкових систем), які встановлюються національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг), транспортні та інші послуги; здійснення в установленому порядку фінансування видатків з місцевого бюджету.

Згідно з статею 30 Закону №  280/97-ВР   до власних повноважень виконавчого комітету сільської ради належить управління об`єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв`язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню.

Статтею 7 Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги»  (далі - Закон №    1875-IV)  передбачено, що до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг належить, в т.ч. встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги відповідно до закону; затвердження норм споживання та якості житлово-комунальних послуг, контроль за їх дотриманням; визначення виконавця житлово-комунальних послуг відповідно до цього Закону в порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства; управління об`єктами у сфері житлово-комунальних послуг, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації.

Статтями  24,  25 Закону Закону №  280/97-ВР визначені обов`язки балансоутримувача та управителя майна. Так, балансоутримувач зобов`язаний, серед іншого, забезпечувати управління майном власними силами або укладати договір з юридичною особою на управління майном; забезпечити умови для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів відповідно до встановлених стандартів, нормативів, норм та правил; забезпечити належні експлуатацію та утримання майна, що перебуває на його балансі. Управитель зобов`язаний, серед іншого, забезпечувати експлуатацію будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд та об`єктів благоустрою, розташованих на прибудинкових територіях, згідно з умовами укладених договорів, стандартами, нормативами, нормами і правилами; надавати необхідну інформацію споживачам та реєструвати звернення споживачів у встановленому законодавством порядку в разі виникнення аварій або тимчасового припинення виконання будь-якої послуги, передбаченої договором.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 2 Закону №    1875  -  IV державна політика у сфері житлово-комунальних послуг базується на таких принципах, зокрема: регулювання цін/тарифів на житлово-комунальні послуги, перелік яких визначено цим  Законом, з урахуванням досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, природних особливостей відповідного регіону та технічних можливостей.

Правила утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджені наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2003 року №76 визначають порядок надання послуг з утримання будинків і прибудинкових територій.

Згідно з пунктом 1.6. вказаних вище Правил повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг; регулювання відносин у сфері житлово-комунальних послуг; порядок доступу до житла та іншого володіння для ліквідації аварій, проведення оглядів технічного стану, перевірки показів засобів обліку; права та обов`язки споживачів, виконавців, виробників; оформлення претензій споживачів до виконавців; порядок укладання договорів у сфері житлово-комунальних послуг визначаються згідно із Законом України «Про житлово-комунальні послуги».

В даній справі балансоутримувач визнав, що роботи проводилися не в повному обсязі внаслідок наявності заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг мешканців будинку в тому числі і позивача.

Верховний Суд зазначає, що Правила утримання жилих будинків та прибудинкових територій визначають коло обов`язіків, зокрема, балансоутримувача незалежно від наявності заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг. Це мінімальні стандарти, дотримання яких має бути гарантоване органами місцевого самоврядування. Факт наявності заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг є підставою виключно для вжиття заходів, визначених чинним законодавством.

ВИСНОВОК: Правила утримання жилих будинків та прибудинкових територій визначають коло обов`язиків балансоутримувача незалежно від наявності заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг

Матеріал по темі: «Особливості стягнення заборгованості за комунальні послуги з балансоутримувача»

Податкові спори: природні втрати товару, деталізація господар.операції, докази наданої послуги

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доведення господарської операції: природні втрати товарів в процесі виробництва, ступінь деталізації господарської операції, послуга у матеріальному виражені та інші податкові «викрутаси»

02 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 560/711/19, адміністративне провадження № К/9901/34958/19 (ЄДРСРУ № 90199023 ) досліджував питання щодо доведення господарської операції.

За змістом підпункту 14.1.36   пункту    14.1    статті    14 ПК України господарська діяльність - це діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу.

Недотримання учасниками господарської операції вимог цивільного або господарського законодавства щодо істотних умов договору під час його укладення не має безпосереднього впливу на результати податкового обліку. Значення для податкового обліку має факт господарської операції, її дійсний зміст, фінансовий результат та економічний ефект.

Відповідно до підпункту    14.1.231  пункту 14.1 статті    14 ПК   розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.

Розумна економічна причина (ділова мета) для цілей податкового обліку передбачає обов`язкову спрямованість господарської операції платника податків на отримання позитивного економічного ефекту.

Поняття економічного ефекту в нормах ПК не розкрито, однак, виходячи із визначення господарської діяльності, наведеного в підпункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК, та розуміння економічної доцільності, можна дійти висновку, що економічний ефект передбачає отримання доходу, зокрема у формі приросту (збереження) активів платника податків та/або їх вартості.

При цьому не обов`язково щоб такий ефект спостерігався негайно після вчинення господарської операції. Також не виключено, що в результаті об`єктивних причин економічний ефект може не настати взагалі і операція може виявитися збитковою, що є природнім перебігом подій при здійсненні господарської діяльності.

Проте з визначеного   ПК  поняття ділової мети випливає, що обов`язково повинен бути намір платника податків отримати відповідний економічний ефект, тобто господарська операція (принаймні за умови досягнення поставлених завдань) має передбачати можливість отримання доходу.

Мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку (які є формою здійснення господарської діяльності), то розумна економічна причина має бути наявною в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненої в межах господарської діяльності платника податків. Якщо ж та чи інша операція не зумовлена розумними економічними причинами (позбавлена ділової мети), то такі операції для цілей податкового обліку не можуть вважатися вчиненими в межах господарської операції.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 16 грудня 2019 року у справі №0940/2484/18.

  

Втрати товарів у процесі зберігання/транспортування та навантаження

Втрати товарів у процесі зберігання/транспортування та навантаження є об`єктивно існуючими природніми та невідворотними процесами, що знаходяться поза межами прямого контролю та впливу підприємства і є невід`ємною частиною         звичайного технологічного процесу їх експорту.

При цьому втрати в межах норм слід вважати такими, що пов`язані із здійсненням господарської діяльності, що виключає застосування положень підпункту "г" пункту 198.5 статті 198 ПК України.

Отже, природні втрати не є додатковим самостійним об`єктом оподаткування податком на додану вартість.

Аналогічного підходу дотримувався  Верховний Суд у постанові від 16 січня 2020 року у справі №320/6241/18 (ЄДРСРУ № 86955802).

Ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі законодавством не встановлена

Умовою документального підтвердження операції є можливість на підставі наявних документів зробити висновок про те, що витрати фактично понесені. Відсутність максимальної деталізації виду виконаних послуг та окремих позицій у первинних облікових документах, які не впливають на зміст господарської операції, не перешкоджає прийняттю цих документів до обліку та не є свідченням відсутності виконаних господарських операцій чи не використання їх у господарській діяльності.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові  від 20 березня 2020 року у справі №560/3956/18 (ЄДРСРУ № 88337232) та від 04 квітня 2018 року у справі № 810/4751/13-а.

Послуга не має матеріального виразу та реалізується в процесі здійснення

Верховний Суд у постановах від 04.04.2018 у справі №810/4751/13-а та від 09.10.2018 у справі №806/1013/17 вказав, що за своїм економіко-юридичним змістом послуга являє собою діяльність, результати якої не мають матеріального виразу, а реалізуються та споживаються у процесі її здійснення. Виходячи зі специфіки послуги як предмета господарської операції, акт наданих послуг з переліком фактично поставлених послуг за напрямами, вказаним в договорі, є достатнім доказом, що підтверджує факт виконання такої господарської операції. Обґрунтування податкового органу в акті перевірки та змісті касаційної скарги про непідтвердження надання послуг за ланцюгом постачання є таким, що не відповідає правовій природі послуги як явища та приписам статті 901 ЦК України, яка встановлює, що послуга споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, відтак її не можливо «перевиставити».

Таким чином, виходячи зі специфіки послуги як предмета господарської операції, акт наданих послуг з переліком фактично поставлених послуг за напрямами, указаними в договорах, є достатнім доказом, що підтверджує факт виконання такої господарської операції.

ВИСНОВОК: Фактичне нівелювання презумпції правомірності дій платника податків призводить до безглуздих «податкових викрутасів» в акті перевірки з метою застосування найбільших штрафних санкції на платника податків та «акробатичні кульбіти» останнього, в позовних вимогах до контролюючого органу, з метою спростування викладеного та доведення правомірності своїх дій (виключно в межах діючого законодавства).

Матеріал по темі: «Податкова «солянка» або судова практика Верховного суду на захисті прав платника податків»

Заява про залишення позову без розгляду на стадії апеляційного перегляду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Момент часу до якого позивач може реалізувати надане йому право на звернення із заявою про залишення його позову без розгляду

03 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0540/7588/18-а, адміністративне провадження № К/9901/36350/19 (ЄДРСРУ № 90199103) досліджував питання щодо правової можливості подання заява про залишення позову без розгляду на стадії апеляційного перегляду.

Відповідно до частини 3 статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною 4 статті 44 КАС України учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Частиною 1 статті 47 КАС України, крім прав та обов`язків, визначених у статті 44 цього Кодексу, позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову.

У пункті 5 частини 1, частині 2 статті 240 КАС України закріплено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо надійшла заява позивача про залишення позову без розгляду.

(!!!) Заява про залишення позову без розгляду може бути подана лише до початку розгляду справи по суті.

Главою 6 КАС України регламентовано розгляд справи по суті, який розпочинається з відкриття судового засідання та завершується ухваленням судом першої інстанції рішення за результатами розгляду справи.

Відповідно до частини 1 статті 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що адміністративний процесуальним законодавством чітко визначено, до якого саме часу позивач може реалізувати надане йому право на звернення із заявою про залишення його позову без розгляду: до початку судом першої інстанції розгляду справи по суті.

Аналогічний правовий підхід викладено в постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 815/2362/17 та від 10.10.2019 у справі № 805/556/17-а.

У розумінні частини 2 статті 240 КАС України клопотання про залишення позовної заяви без розгляду має подаватися на стадії підготовчого провадження чи судового розгляду справи, на яких зазначене в позовній заяві порушення прав чи інтересів ще не отримало правової оцінки у вигляді судового рішення по суті спору. Заява про залишення позовної заяви без розгляду подається до виходу суду до нарадчої кімнати і ухвалення судового рішення щодо предмета спору.

Зміст вищенаведених норм свідчить, що на стадії апеляційного розгляду скасування постанови чи ухвали суду першої інстанції і ухвалення рішення про залишення позовної заяви без розгляду дозволяється у випадку, коли позивач під час підготовчого провадження чи судового розгляду подав клопотання про відкликання позовної заяви, а суд з якихось причин його не розглянув.

Водночас, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що частиною 1 статті 47 КАС України, крім прав та обов`язків, визначених у статті 44 цього Кодексу, позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову, що за правилами статті 238 КАС України буде мати наслідком закриття провадження у справі.

ВИСНОВОК: Заява про залишення позову без розгляду не підлягає задоволенню, якщо вона подана на стадії апеляційного перегляду (окрім випадку, коли суд першої інстанції чомусь не розглянув подану заяву), оскільки може бути порушена стабільність адміністративних правовідносин внаслідок повторного звернення позивача до суду з одним і тим же позовом, так як можливість для такого звернення передбачена частиною 4 статті 240 КАС України.

Теги: заява про залишення позову без розгляду, апеляційний перегляд, розгляд справи по суті, ухвала про залишення без розгляду, судова практика, Адвокат Морозов

Ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД не є доказом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальні документи про надання дозволу на проведення НСРД не є самостійним доказом у кримінальному провадженні

18 червня 2020 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду розглядаючи справу № 711/7900/17, провадження № 51-170км20 (ЄДРСРУ № 89929158) вказав на наступне.

Процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД, не є документами у розумінні частини другої статті 99 КПК, оскільки не містять зафіксованих та зібраних оперативними підрозділами фактичних даних про протиправні діяння. Відповідно такі процесуальні документи, у тому числі, ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення НСРД повинні досліджуватися судом під час судового розгляду з метою оцінки допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД.

Так, під час безпосереднього дослідження доказів у змагальній процедурі судового розгляду суд має оцінити докази, отримані в результаті НСРД із перевіркою процесуальних підстав для проведення НСРД, в тому числі у випадках, коли такі матеріали не були надані стороні захисту у порядку, передбаченому ст. 290 КПК через їх фактичну відсутність у сторони обвинувачення на час завершення досудового розслідування. Водночас сторона обвинувачення повинна вживати необхідних і достатніх заходів для розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД з метою найшвидшого надання їх стороні захисту, в т.ч. і для відкриття матеріалів іншій стороні у відповідності зі ст. 290 КПК. Якщо відповідні процесуальні документи були отримані стороною обвинувачення після передачі справи в суд, вона зобов`язана здійснити їх відкриття згідно з ч. 11 ст. 290 КПК.

Системне тлумачення ст. 290 КПК дозволяє зробити висновок, що відповідно до ч. 12 ст. 290 КПК, якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів, які є в її розпорядженні, то відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази. В ухвалі слідчого судді про проведення НСРД немає жодних відомостей, які можуть бути доказами у конкретному кримінальному провадженні. Ця ухвала за своєю правовою природою є процесуальною підставою для отримання доказів. Але сам доказ вона не підміняє і у доказ не трансформується.

Ухвала слідчого судді про проведення НСРД повинна досліджуватися судом з метою оцінки допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД.

На етапі досудового розслідування сторони у відповідності до ст. 290 КПК повинні розкрити всі докази, які є у їхньому розпорядженні. Однак, оцінка належності, допустимості кожного із доказів буде здійснюватися судом, і суд, аналізуючи кожен із доказів, повинен дослідити процесуальні підстави (ухвали, клопотання тощо), які стали підставою для отримання будь-якого з доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 КПК, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК. Таким чином, докази у вигляді результатів НСРД повинні бути безумовно відкриті стороні захисту у порядку, визначеному ст. 290 КПК. Однак процесуальні документи, а саме ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД можуть бути надані і під час судового розгляду.

Невідкриття таких процесуальних документів до моменту передачі кримінального провадження до суду не може стати безумовною підставою для визнання всіх результатів НСРД недопустимими доказами. Лише у випадку відсутності у сторони обвинувачення і ненадання суду під час розгляду справи в суді відповідних ухвал слідчих суддів про дозвіл на проведення НСРД, суд може поставити під сумнів допустимість отриманих результатів НСРД, як доказів.

Якщо відповідні ухвали будуть надані суду, що розглядає кримінальне провадження, суд на основі оцінки доказів у їх сукупності, а також з урахуванням процесуальних підстав для проведення НСРД, з урахування позицій сторін, в тому числі, з урахуванням позиції сторони захисту, може прийняти рішення про їх допустимість.

Зважаючи на наведене, ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД не є доказом у розумінні статей 84, 99 КПК, в ній не містяться відомості, які можуть бути використані як докази. Водночас, така ухвала є процесуальною підставою для отримання доказу, а тому повинна бути надана стороні захисту для забезпечення принципу змагальності.

Процесуальні підстави для проведення НСРД повинні бути враховані судами під час всебічної оцінки доказів, отриманих в результаті проведення НСРД. Суд, на основі комплексної оцінки доказів, отриманих в результаті НСРД, за умови дотримання принципу змагальності, повинен перевірити процесуальну підставу для їх отримання та вирішити питання про їх допустимість.

ВИСНОВОК: Ухвала слідчого судді за своєю правовою природою є процесуальною підставою для отримання доказів, але сам доказ вона не підміняє і у доказ не трансформується

Матеріал по темі: «Відкриття стороні захисту матеріалів, які стали підставою для проведення НСРД»

Особливості визнання спадкового договору недійсним

Адвокат Морозов (судовий захист)

Недійсність спадкового договору, який укладений сторонами під час дії заборони на відчуження земельних часток (паїв)

20 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 629/3502/16-ц, провадження № 61-39405св18 (ЄДРСРУ № 89700925) досліджував питання щодо особливостей визнання спадкового договору недійсним.

Відповідно до статті 1217 Цивільного кодексу України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі статтею 1302 ЦК України за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов`язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Згідно з ЦК України сутність спадкового договору полягає в тому, що за таким договором відбувається розпорядження належним відчужувачеві майном ще за життя, але із набуттям набувачем права власності на майно після смерті відчужувача. При цьому до спадкового договору не застосовуються норми спадкового права, незалежно від того, що норми, які його регулюють включені до Книги шостої ЦК України «Спадкове право», оскільки перехід майна від відчужувача до набувача на підставі спадкового договору не є окремим видом спадкування, а тому на відносини сторін не поширюються відповідні правила про спадкування, в тому числі перехід обов`язків фізичної особи яка померла до інших осіб.

Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а також державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України (стаття 1304 ЦК України).

Згідно зі статтею 1305 ЦК України набувач у спадковому договорі може бути зобов`язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

(!!!) Таким чином спадковий договір має подвійну правову природу: він одночасно є і розпорядженням на випадок смерті, і договором, змістом якого обумовлюються його істотні умови.

Спадковий договір виступає різновидом договорів про передачу майна у власність. Схожість спадкового договору із спадкуванням виявляється в спільності основної юридичної підстави виникнення права на спадкування у спадкоємців і права власності у набувача, якою є смерть фізичної особи - відчужувача.

Майно, яке є предметом спадкового договору, переходить у власність набувача лише з моменту смерті відчужувача. До настання смерті відчужувача ніяких прав на його майно у набувача немає.

На відміну від спадкоємця, який прийняв спадщину та відповідно до статті 1282 ЦК зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора, на набувача за спадковим договором такий обов`язок не покладається.

Спадковий договір може бути визнано недійсним із підстав, визначених нормами глави 16 ЦК України, тому вимогу про визнання недійсним спадкового договору може бути заявлено як відчужувачем та набувачем, так й іншою заінтересованою особою. У разі пред`явлення позову особою, яка не є стороною спадкового договору, необхідно перевіряти, які права та охоронювані законом інтереси цієї особи порушено (стаття 3 ЦПК України).

Особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання, отже підставою для визнання його недійсним та/або припинення є належні та допустимі докази його невиконання.

Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справа № 639/9198/16-ц (ЄДРСРУ № 85009100).

Відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними, як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Такий висновок щодо застосування статті 228 ЦК України викладено у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15.

Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до положень пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу України в редакції, чинній на момент укладення спірного договору, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2017 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2017 року, в порядку, визначеному цим Законом. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

ВАЖЛИВО: Перехід майна від відчужувача до набувача на підставі спадкового договору не є окремим видом спадкування, а способом відчуження, тому на відносини сторін не поширюються відповідні правила про спадкування.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 22 березня 2018 року у справі № 648/3671/16-ц (провадження № 61-451св18), від 19 березня 2020 року у справі № 692/86/19 (провадження № 61-311св20).

З огляду на наведене, спадковий договір, який укладений сторонами під час дії заборони на відчуження земельних часток (паїв) щодо передачі прав на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє, порушує публічний порядок держави та є недійсним в силу закону (нікчемним).

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 171/1447/18 (провадження № 61-16213св19, ЄДРСРУ № 88062166).

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 квітня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) дійшла правового висновку, відповідно до якого визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (пункти 94, 95).

ВИСНОВОК: Спадковий договір, який укладений сторонами під час дії заборони на відчуження земельних часток (паїв), в частині передачі прав на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними в силу закону (нікчемними), а отже захист інтересів власника земельної ділянки шляхом визнання недійсними такого спадкового договору не є належним.

Матеріал по темі: «Спадкування на незавершений будівництвом об`єкт нерухомого майна»