(НЕ) виключення платника податків із переліку ризикових

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова (не) можливість виключення Товариства із переліку ризикових платників податків

03 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 240/3665/19, адміністративне провадження №К/9901/36283/19 (ЄДРСРУ № 87963343) досліджував питання щодо виключення платника податків із переліку ризикових платників податків.

Позиція Верховного Суду зводиться до того, що контролюючий орган здійснює моніторинг податкових накладних/розрахунків коригування шляхом аналізу наявної податкової інформації, що міститься в інформаційних ресурсах ДФС з метою виявлення ризиків порушення норм податкового законодавства.

Здійснюючи моніторинг, контролюючий орган виявляє ризик порушення норм податкового законодавства, який проявляється у ймовірності складання та надання податкової накладної з порушенням ПК України та неможливості здійснення операцій з постачання товарів/послуг дані про які зазначені у податковій накладній/розрахунку коригування та/або ймовірності уникнення платником податку виконання свого податкового обов`язку.

Дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, незалежно від джерела її отримання (чи то отриманої внаслідок проведення податкової перевірки, чи то за результатами засідання Комісії ГУ ДФС), є службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов`язків в порядку передбаченому ПК України та нормативно-правових актів, прийнятих на виконання вимог цього Кодексу. Способом здійснення таких дій є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів. Інформація, зібрана відповідно до норм ПК України, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів.

Обов`язковою ознакою дій/бездіяльності/рішень суб`єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб`єктів відповідних правовідносин і мають обов`язковий характер.

Дії контролюючого органу щодо внесення до Інтегрованої системи результатів засідання Комісії (за результатами, якої не приймалось рішення про відмову у реєстрації податкової накладної) рівно як і протокол Комісії не породжують правових наслідків для платників податків та не порушують їхні права, оскільки розміщена в цій системі інформація є службовою та використовується податковими органами для обробки зібраної інформації в автоматичному режимі (використовуються для виконання покладених на контролюючі органи, функцій та завдань) з метою здійснення відповідних прав та обов`язків.

Така позиція вже викладалась Верховним Судом у постанові від 20.11.2019 у справі №480/4006/18.

Верховний Суд також зауважує, що на користь цієї позиції свідчить аналіз положень підпункту 201.16.3. пункту 201.16. статті 201 Податкового кодексу України в редакції, яка вже не діяла на час спірних правовідносин, проте чітко визначала, що саме рішення про відмову в реєстрації податкової накладної \ розрахунку  коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних може бути оскаржено в адміністративному або судовому порядку.

Таким чином, саме рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в ЄРПН призведе до певних негативних правових наслідків для платника податків, яке може бути оскаржене в судовому порядку, у тому числі й з підстав неправомірності дій контролюючого органу із віднесення платника податків до переліку платників, які відповідають критеріям ризиковості.

Після внесення змін до пункту 201.16 статті 201 Податкового кодексу України Законом № 2245-VIII законодавець виключив зазначену норму з Кодексу, надавши повноваження Кабінету Міністрів України визначати порядок та підстави реєстрація податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1165 від 11 грудня 2019 року затверджено Порядок, який визначає механізм зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних (далі за текстом - Порядок № 1165).

Відповідно до пункту 6 Порядку №1165 у разі коли за результатами автоматизованого моніторингу платник податку, яким складено податкову накладну/розрахунок коригування, відповідає хоча б одному критерію ризиковості платника податку, реєстрація таких податкової накладної/розрахунку коригування зупиняється.

(!!!) Питання відповідності/невідповідності платника податку критеріям ризиковості платника податку розглядається комісією регіонального рівня.

У разі встановлення відповідності платника податку хоча б одному з критеріїв ризиковості платника податку комісією регіонального рівня приймається рішення про відповідність платника податку критеріям ризиковості платника податку.

Включення платника податку до переліку платників, які відповідають критеріям ризиковості платника податку, здійснюється в день проведення засідання комісії регіонального рівня та прийняття відповідного рішення.

Платник податку отримує рішення про відповідність критеріям ризиковості платника податку через електронний кабінет у день прийняття такого рішення (додаток 4).

У рішенні зазначається підстава, відповідно до якої встановлено відповідність платника податку критеріям ризиковості платника податку.

В той же час, у разі надходження до контролюючого органу відповідного рішення суду, яке набрало законної сили, комісія регіонального рівня виключає платника податку з переліку платників податку, які відповідають критеріям ризиковості платника податку.

ВАЖЛИВО: Враховуючи, що приписами Порядку №1165 передбачено зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку, у разі віднесення платника податків хоча б одному критерію ризиковості платника податку, то віднесення платника податків хоча б одному критерію ризиковості платника податку створює перешкоди у здійсненні платником податків його господарської діяльності.

Відповідно до стаття 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, законодавством передбачено певний порядок виконання податковими органами своїх функцій щодо податкового контролю, що в правовідносинах, які розглядаються, визначений у формі перевірки наданих платником податків пояснень та документів щодо проведених ним операцій. А тому, саме рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН призведе до певних негативних правових наслідків для платника податків, та, вважаючи рішення контролюючого органу неправомірним, особа може звернутись до суду за захистом прав, (свобод) та інтересів від порушень з боку суб`єкта владних повноважень, і в межах цього спору підставами позову, серед іншого, можуть бути доводи щодо неправомірності дій контролюючого органу по віднесенню платника податків до переліку таких платників податків які відповідають критеріям ризиковості.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 27.08.2019 у справі №540/2077/18.

Відтак, Верховний Суд дійшов висновку, що використання контролюючим органом податкової інформації наявної в інформаційних системах ДПС або внесення інформації в такі бази за результатами її опрацювання у певних спосіб здійснення податкового контролю, зокрема, віднесення Товариства до платників, які відповідають критеріям ризиковості, є одним із заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на відповідача функцій та завдань, безпосередньо рішення Комісії по віднесенню платника податків до переліку таких платників які відповідають критеріям ризиковості без прийняття рішення про відмову у реєстрації податкових накладних / розрахунків коригувань не порушує права та інтереси позивача.

Між тим рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН призведе до певних негативних правових наслідків для платника податків, та, вважаючи рішення контролюючого органу неправомірним, особа може звернутись до суду за захистом прав, (свобод) та інтересів від порушень з боку суб`єкта владних повноважень, і в межах цього спору підставами позову, серед іншого, можуть бути доводи щодо неправомірності дій контролюючого органу по віднесенню платника податків до переліку таких платників податків які відповідають критеріям ризиковості.

Аналогічна правова  позиція викладена Верховним Судом у постанові від 27.08.2019 у справі №540/2077/18 та постанові від 03.03.2020  у справі №240/3665/19 (ЄДРСРУ № 87963343).

Додатково: Постанова КМУ № 1165

Матеріал по темі: «Заборона зупиняти реєстрацію ПН/РК на підставі Порядку № 117…боротьба з вітряками»

Теги: порядок 1165, постанова кму 1165, перелік ризикових підприємств, підприємство, контрагент задіяні у проведенні ризикових операцій, виключення з ризикових, реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

Зобов’язати казначейську службу виконати рішення суду по стягненню коштів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимога щодо зобов`язання ДКС України здійснити виконання рішення суду шляхом перерахування заборгованості на користь стягувача

16 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/1814/17, адміністративне провадження №К/9901/59822/18 (ЄДРСРУ № 88815205) досліджував питання щодо судового зобов’язання казначейської служби виконати рішення суду в частині перерахування  заборгованості на користь стягувача.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 1291 Конституції України та, зокрема, статті 370 КАС України закріплено принцип обов`язковості судових рішень, відповідно до якого судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статті 1 зазначеного Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною другою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Поряд з цим положеннями статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачено, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган.

Згідно з частиною першою статті 3 вказаного Закону виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

На виконання вимог цього Закону постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 р. № 440 затверджено Порядок погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, згідно з пунктом 20 якого, погашення заборгованості здійснюється Казначейством в межах бюджетних асигнувань, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік, за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду на підставі рішень, поданих органом, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, згідно з Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 р. № 845 (далі - Порядок №845).

Так, відповідно до пункту 2 Порядку №845 безспірне списання - операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами (далі - органи Казначейства) рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів.

Згідно з пунктом 3 Порядку №845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Відповідно до пункту 47 Порядку №845 безспірне списання коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів, здійснюється Казначейством на підставі поданих: 1) органом Казначейства: документів та відомостей, надісланих стягувачами та боржником; інформації про неможливість виконання безспірного списання коштів з рахунків боржника; 2) керівником органу державної виконавчої служби зазначених у пункті 7 цього Порядку документів та відомостей.

Пунктом 48 Порядку №845 передбачено, що для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 47 цього Порядку в Казначействі України відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Перерахування коштів стягувачу здійснюється Казначейством у тримісячний строк з дня надходження необхідних документів та відомостей.

ВИСНОВОК № 1: Якщо строк, визначений пунктом 48 Порядку №845 для перерахування коштів стягувачу був порушений, то бездіяльність ДКС України є протиправною, а позовні вимоги - такими, що підлягають задоволенню.

Аналогічних висновків Верховний Суд дійшов, зокрема, у постановах від 23 січня 2020 року (справа №818/1770/17), 7 лютого 2020 року (справа №818/597/17), 4 березня 2020 року (справа № 809/1330/17).

Аргументи відповідача про можливість виконання судового рішення виключно в межах передбаченої законом про Державний бюджет України на відповідний рік суми та у порядку черговості надходження виконавчих документів, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною 17 липня 1997 року є частиною національного законодавства.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на суд захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, в пункті 66 рішення у справі «Immobiliare Saffi проти Італії», заява №22774/93, зазначено, що ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок. Порушення цього правила буде свідчити про порушенням права на справедливий суд.

Складовою принципу верховенства права є вимога юридичної визначеності, відповідно до якої остаточне рішення суду не може піддаватись сумніву, а також належне виконання судових рішень проти органів державної влади: «Принцип верховенства права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, який є невід`ємним аспектом всіх статей Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зобов`язує державу та будь-який державний орган виконувати судові розпорядження чи рішення, ухвалені проти держави (органу)» (параграф 87 рішення Європейського Суду з прав людини: «Гасан і Чеус проти Болгарії» від 26 жовтня 2000 року).

Європейський суд з прав людини в рішенні від 15 жовтня 2009 року в справі «Комнацький проти України» визначився, що держава повинна забезпечити гарантії, передбачені Конвенцією, і що протиріччя між органами місцевої влади не повинні вплинути на права заявника, гарантовані Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

У справі «Горнсбі проти Греції» Європейський суд з прав людини зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін.

Також в рішенні Європейського суду з прав людини «Гордєєви і Гурбик проти України» від 17 січня 2006 року зазначено, що державний орган не може довільно посилатись на брак коштів для оплати заборгованості, присудженої рішенням суду.

ВИСНОВОК № 2: Рішення суду, яке набрало законної сили, підлягає обов`язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов`язок. Вказане свідчить про те, що орган державної влади повинен здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права.

Матеріал по темі: «Особливості стягнення коштів казначейською службою з місцевого бюджету»

Теги: ДКСУ, державна казначейська служба, стягнення коштів з держави, відповідач держава, залучення ДКСУ, стягнення коштів з бюджету, місцеве самоврядування, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості стягнення коштів казначейською службою з місцевого бюджету

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості стягнення заборгованості Державною казначейською службою з місцевого бюджету

16 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/5950/17, адміністративне провадження №К/9901/68261/18 (ЄДРСРУ № 88815215) досліджував питання щодо особливостей стягнення коштів казначейською службою з місцевого бюджету.

Суть справи: Повернення без виконання органом ДКС України наказів про примусове виконання рішень суду щодо стягнення заборгованості з місцевого бюджету.

Спочатку слід вказати, що 27 листопада 2019 року Велика палата Верховного суду в рамках справи № 242/4741/16-ц, провадження № 14-515цс19 (ЄДРСРУ № 87640679) вказала, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав (п. 43 Постанови)

Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (п. 44 Постанови), однак незалучення ДКСУ не може бути підставою для відмови у позові (п. 46 Постанови).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 129-1 Конституції України та, зокрема, статті 370 КАС України закріплено принцип обов`язковості судових рішень, відповідно до якого судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статті 1 зазначеного Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частинами другою та четвертою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Органи та установи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, не є органами примусового виконання.

Відповідно до Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року №215, Держказначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Держказначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

З наведених норм слідує висновок, що Держказначейство не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема, стороною виконавчого провадження, і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Порядком №845 особою, що, зокрема, здійснює безспірне списання коштів за рішеннями судів про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів.

Таким чином спори, що виникають під час виконання центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, судових рішень у порядку, установленому  Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», розглядаються адміністративними судами в порядку, визначеному  КАС України.

Зазначена правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в її постановах від 12 вересня 2018 року у справі № 916/223/17 (провадження № 12-196гс18), від  20 червня 2018 року у справі № 916/1227/16  (провадження № 12-105гс18), від 29 серпня 2018 року у справі № 916/376/15-г (провадження № 12-179гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 905/2087/17 (провадження № 12-237гс18),   27 лютого 2019 року у справі № 913/356/15 (провадження № 12-5гс19) та від  27 лютого 2019 року у справі № 913/355/15 (провадження № 12-6гс19) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, в яких Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про неможливість позивача оскаржити дії ГУ Держказначейства до господарського суду, який видав виконавчий документ.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 905/2087/17 (ЄДРСРУ № 77801410).

Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлено гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання.

Особливості надання державою гарантій щодо виконання рішень суду визначаються статтею 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», відповідно до якої, держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: 1) державний орган; 2) державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); 3) юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. Примусова реалізація майна юридичних осіб - відчуження об`єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, з використанням яких юридичні особи провадять виробничу діяльність, а також акцій (часток, паїв), що належать державі та передані до їх статутного фонду.

Дія цього Закону не поширюється на рішення суду, стягувачем за якими є державний орган, державне підприємство, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, що належать до комунальної власності.

Однак, як свідчить зміст статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» органи місцевого самоврядування не відносяться до суб`єктів (боржників), за якими держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна.

Отже, у спірних правовідносинах, держава не виступає гарантом виконання зобов`язань за механізмами, передбаченими Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», а тому висновок суду про те, що виконання судових рішень відносно органу місцевого самоврядування не регулюється положеннями Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» є правильним.

Незважаючи на це, у спірних правовідносинах, що склались між сторонами ДКС є встановленою Законом України «Про виконавче провадження» та Порядком №845 особою, що, зокрема, здійснює безспірне списання коштів за рішеннями судів про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів.

Таких самих висновків дійшов Верховний Суд у справі №200/4120/19-а (постанова від 25 листопада 2019 року (ЄДРСРУ № 85933499)).

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком №845.

Так, відповідно до пункту 3 зазначеного Порядку №845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Пунктом 26 Порядку №845 передбачено, що безспірне списання коштів з рахунків розпорядників (бюджетних установ) та одержувачів бюджетних коштів, на яких обліковуються кошти загального та спеціального фондів відповідного бюджету, здійснюється в межах бюджетних асигнувань, передбачених у затвердженому кошторисі або плані використання бюджетних коштів, та у разі наявності на його рахунках для обліку відкритих асигнувань (залишків коштів на рахунках).

У разі коли за визначеними органом Казначейства кодами програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету (кодами тимчасової класифікації видатків та кредитування місцевих бюджетів) та економічної класифікації видатків бюджету, за якими здійснюється безспірне списання коштів, відсутні відкриті асигнування (кошти на рахунках) або до кінця бюджетного періоду їх недостатньо для виконання судового рішення, орган Казначейства надсилає боржнику вимогу щодо необхідності вжиття боржником заходів для встановлення таких асигнувань або здійснення інших дій, спрямованих на виконання судового рішення (пункт 31 Порядку №845).

Отже, ДКС повинно вживати всіх заходів з виконання рішення суду, встановлених Порядком №845.

Підстави, за яких орган Казначейства повертає виконавчий документ стягувачеві, визначені, зокрема, підпунктом 1 пункту 9 Порядку №845. Такими підставами є:

- виконавчий документ:

- не підлягає виконанню органом Казначейства;

- подано особою, що не має відповідних повноважень;

- пред`явлено до виконання з пропущенням установленого строку;

- видано або оформлено з порушенням установлених вимог;

- рішення про стягнення коштів не набрало законної сили, крім випадків, коли судове рішення про стягнення коштів допущено до негайного виконання в установленому законом порядку;

- суми коштів, зазначених у судовому рішенні про стягнення коштів, повернуті стягувачеві за поданням органу, що контролює справляння надходжень бюджету, або за рахунок таких коштів виконано грошові зобов`язання чи погашено податковий борг стягувача перед державним або місцевим бюджетом;

- відсутній залишок невідшкодованого податку на додану вартість, узгоджений із стягувачем;

- стягувач відмовився від виконання виконавчого документа або відкликав його без виконання;

- наявні інші передбачені законом випадки.

Верховний Суд зауважує, що наявність інших передбачених законом підстав для повернення органом ДКС України виконавчого документа стягувачу має бути чітко встановлена правовою нормою. Такі підстави підлягають обмеженому (вузькому), а не розширеному тлумаченню, оскільки відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За відсутності в законодавстві України (на час виникнення спірних правовідносин) підстави для повернення виконавчого документа, з якої накази суду були повернуті стягувачу без виконання, дії ДКС  щодо повернення без виконання наказів про примусове виконання рішень судів є протиправними.

Матеріал по темі: «Держава гарантує виконання судових рішень про стягнення коштів»

Теги: ДКСУ, державна казначейська служба, стягнення коштів з держави, відповідач держава, залучення, ДКСУ, стягнення коштів з ОМС, місцеве самоврядування, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Презумпція правомірності правочину при процесуальному правонаступництві

Адвокат Морозов (судовий захист)

Межі судового розгляду заяви про заміну сторони правонаступником та презумпція правомірності правочину при процесуальному правонаступництві

16 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 5023/5604/11 (ЄДРСРУ №88814782) досліджував питання презумпції правомірності правочину при процесуальному правонаступництві.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України "Про виконавче провадження"  визначено, що обов`язковість виконання рішення є однією із засад виконання виконавчого провадження.

Частиною 3 статті 2 ГПК України встановлено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема: верховенство права; обов`язковість судового рішення.

За змістом статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012). Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

У рішенні у справі "Янголенко проти України" від 10.12.2009 Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що провадження у суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатись як цілісний процес.

Таким чином, оскільки виконання рішення суду є невід`ємною стадією процесу правосуддя, то і заміна сторони на цій стадії може відбуватися не інакше, як на підставах та у порядку, визначеному ГПК України та Законом України "Про виконавче провадження", який регулює умови і порядок виконання рішень судів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Відповідно до приписів статті 334 ГПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.

Положення цієї статті застосовуються також у випадку необхідності заміни боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження (частина 5 статті 334 ГПК України.)

За приписами статті 52 ГПК України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив. Про заміну або про відмову в заміні учасника справи його правонаступником суд постановляє ухвалу.

Таким чином, виходячи зі змісту наведеної вище норми, процесуальне правонаступництво передбачено не лише у зв`язку зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та реорганізацією суб`єкта господарювання, а й в інших передбачених законом випадках, у тому числі в разі заміни кредитора або боржника в зобов`язанні (відповідно до статей 512 і 520 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). Процесуальне правонаступництво в розумінні статті 52 ГПК України допускається на будь-якій стадії судового процесу, включаючи стадію виконання судового рішення.

Процесуальне правонаступництво є похідним від матеріального та випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони у матеріальному правовідношенні її правонаступником). У зв`язку з цим для вирішення судом питання про процесуальну заміну сторони у справі необхідна наявність відповідних первинних документів, які підтверджують факт вибуття особи з матеріального правовідношення та перехід її прав та обов`язків до іншої особи - правонаступника.

Отже, процесуальне правонаступництво, передбачене статтею 52 ГПК України, - це перехід процесуальних прав та обов`язків сторони у справі до іншої особи у зв`язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні.

Передання кредитором своїх прав іншій особі за договором відступлення права вимоги (договором цесії) є правонаступництвом, і такий правонаступник кредитора має право звертатись до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження з наданням йому статусу сторони виконавчого провадження (постанова Верховного Суду від 23.07.2019 № 905/1976/16).

Відповідно до положень частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, згідно з вимогами чинного законодавства заміна осіб в окремих зобов`язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги) є різновидом правонаступництва та можливе на будь-якій стадії процесу.

Послідовна правова позиція у таких правовідносинах викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17.02.2020 у справі № 910/5737/15-г, від 20.03.2020 у справі № 906/703/16, від 06.02.2020 у справі № 908/2251/18, від 15.08.2019 у справі № 904/4253/17.

Відповідно до приписів статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Вирішуючи питання про наявність підстав для заміни учасника справи (сторони виконавчого провадження) правонаступником за відсутності обставин, що свідчать про нікчемність договору, на підставі якого подано заяву про заміну учасника правовідносин, а також відомостей щодо оспорювання або визнання недійсним цього договору у встановленому порядку, суд має виходити з принципу правомірності цього правочину, дослідивши та надавши оцінку достатності та достовірності наданих в обґрунтування заяви про заміну сторони доказів для здійснення відповідної заміни. Такий висновок міститься в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2019 зі справи № 916/2286/16.

Враховуючи той факт, що договір про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за кредитним договором НЕ оспорюється або НЕ визнаний недійсним у судовому порядку,  то твердження сторони  про неможливість опонента бути належним правонаступником позивача у виконавчому провадженні з виконання наказу суду, в тому числі на тій підставі, що ТОВ не є фінансовою установою, а тому не може бути новим кредитором, зокрема за кредитними договорами є безпідставними.

Аналогічну правову позицію викладено об`єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 17.01.2020 у справі № 916/2286/19 (ЄДРСРУ № 87129078).

Верховний Суд зазначає, що виконавче провадження є однією зі стадій судового провадження, яка завершує його. Ця стадія розпочинається з набранням судовим рішення законної сили або за інших умов, встановлених законом. Сторони судового провадження на стадії виконавчого провадження набувають відповідного процесуального статусу, користуються правами та несуть певні обов`язки, зумовлені статусом сторони. Процесуальний закон та закон, який регулює підстави, порядок та спосіб виконання судових рішень, не обмежує можливість заміни сторони виконавчого провадження залежно від загальних умов та порядку (етапу) здійснення виконавчого провадження, наприклад, у зв`язку з ухваленням державним виконавцем рішення про початок примусового виконання рішення на підставі виконавчого документа.

Водночас, Верховний Суд виходить з того, що розглядаючи заяву про заміну сторони правонаступником, суд має встановити достатність поданих заявником матеріалів для здійснення відповідної заміни; при цьому суд оцінює достовірність поданих на підтвердження факту правонаступництва матеріалів, зокрема договорів, інших правочинів тощо, у тому числі - на предмет їх нікчемності.

ВИСНОВОК: Задоволення заяви про заміну сторони правонаступником здійснюються судом відповідно до норм матеріального і процесуального права, які не передбачають право суду фактично розглядати справи по суті, надавати на цій стадії оцінку оспорюваним правочинам, що буде порушувати презумпцію їх правомірності (стаття 204 Цивільного кодексу України), або переглядати справу.

Матеріал по темі: «Правонаступництво у виконавчому провадженні»

Теги: заміна кредитора, замена кредитора, зобов'язання, відсутність згоди, правонаступник, боржник, кредитор, договір, виконавче провадження, виконання судового рішення, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

Встановлення або підтвердження факту батьківства

Адвокат Морозов (судовий захист)

Закон не встановлює конкретного переліку доказів для встановлення факту батьківства, але ДНК-тест є єдиним науковим методом та переконливим доказом

15 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 587/255/19, провадження № 61-18200св19 (ЄДРСРУ № 88790819) досліджував питання щодо методу встановлення факту батьківства.

Відповідно до частини другої статті 125 СК України, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: за заявою матері та батька дитини; за рішенням суду.

Згідно із частинами першою, другою статті 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.

Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.

Статтею 130 СК України передбачено, що у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір`ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду. Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана особами, зазначеними у частині третій статті 128 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статі 135 СК України при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім`я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.

Тобто, передумовою звернення до суду із заявою про встановлення факту батьківства є запис про батька дитини у книзі записів народжень за вказівкою матері.

Рішення щодо визнання батьківства (материнства) має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина - містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства (материнства) в органах реєстрації актів цивільного стану (прізвище, ім`я та по батькові матері й батька, число, місяць і рік їх народження, громадянство, а також номер актового запису про народження дитини, коли та яким органом його вчинено).

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі сукупності доказів. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень ЦПК України, згідно з якими жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення. Для встановлення батьківства правове значення мають фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері і батька дитини, ведення ними спільного господарства до народження дитини або спільне її виховання чи утримання, а також докази, що підтверджують визнання особою батьківства.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2020 року у справі № 643/9245/18 (провадження № 61-16732св19) зроблено висновок щодо застосування статті 130 СК України та вказано, що закон не встановлює конкретного переліку доказів для встановлення факту батьківства. Підставою для встановлення факту батьківства можуть бути будь-які відомості, що свідчать про походження дитини від даної особи, зібрані відповідно до вимог ЦПК України.

(!!!) Доказами визнання батьківства можуть бути листи, заяви, анкети, інші документи, а також показання свідків, пояснення самих сторін, які достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства. Батьківство може бути визнано як у період вагітності матері (наприклад, висловлення бажання мати дитину, піклування про матір майбутньої дитини тощо), так і після народження дитини.

Спільне проживання та ведення спільного господарства в зазначених випадках може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному жилому приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет, взаємне піклування, придбання майна для спільного користування тощо). Припинення цих відносин до народження дитини може бути підставою для відмови в позові лише у випадках, коли це сталося до її зачаття.

Спільне виховання дитини має місце, коли вона проживає з матір`ю та особою, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, або коли ця особа спілкується з дитиною, проявляє батьківську турботу щодо неї.

Під спільним утриманням дитини слід розуміти як перебування її на повному утриманні матері й особи, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, так і, як правило, систематичне надання цією особою допомоги в утриманні дитини незалежно від розміру допомоги.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 543/738/16-ц (провадження № 61-4163св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 641/9147/15-ц (провадження № 61-26210св18), від 21 листопада 2018 року у справі № 225/6301/15-ц (касаційне провадження № 61-30047св18).

Однак, Верховний суд у справі № 310/3095/17, провадження № 61-7887св19 (ЄДРСРУ № 87950883) констатує, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства, що також узгоджується з практикою ЄСПЛ (Калачова проти Російської Федерації, № 3451/05, § 34, від 07 травня 2009 року).

Відсутність підпису посадової особи контролюючого органу в Акті перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Акт податкової перевірки, не підписаний хоча б однією із посадових осіб контролюючого органу, є нечинним і на його підставі не можуть прийматися будь-які рішення

За приписами статті 86 ПК України, результати перевірок (крім камеральних та електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності). У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.

Акт (довідка), складений за результатами перевірки та підписаний посадовими особами, які проводили перевірку, у строки визначені цим Кодексом, надається платнику податків або його законному представнику, який зобов`язаний його підписати.

Строк складення акта (довідки) про результати перевірки не зараховується до строку проведення перевірки, встановленого цим Кодексом (з урахуванням його продовження).

Застосування посадовими особами контролюючих органів при оформленні результатів документальних перевірок платників податків - юридичних осіб, їх відокремлених підрозділів, постійних представництв та представництв нерезидентів дотримання законодавства з питань державної митної справи, про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи регулюється Порядком оформлення результатів документальних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства платниками податків - юридичними особами та їх відокремленими підрозділами, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 20 серпня 2015 року №727 (далі - Порядок № 727).

Пунктом 2 розділу І Порядку № 727 визначено, що акт документальної перевірки - службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки, відображає її результати і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог законодавства з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

За приписами пунктів 1 та 2 розділу ІІ вказаного Порядку результати документальних перевірок оформлюються у формі акта або довідки документальної перевірки. У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт документальної перевірки, а у разі відсутності порушень - довідка документальної перевірки.

Акт (довідка) документальної перевірки складається у двох примірниках та підписується посадовими особами контролюючого органу, який проводив перевірку, а також посадовими особами платника податків (керівником платника податків або уповноваженою ним особою).

Відповідно до пункту 1 розділу ІІІ Порядку № 727, акт (довідка) документальної перевірки складається з чотирьох частин: вступної, загальних положень, описової частини та висновку. До акта (довідки) документальної перевірки додаються інформативні додатки.

Згідно пункту 2 розділу V Порядку № 727, акт (довідка) документальної перевірки складається у двох примірниках, підписується посадовими особами контролюючого органу, які проводили перевірку, та реєструється в контролюючому органі протягом 5 робочих днів з дня, що настає за днем закінчення установленого для проведення перевірки строку (для платників податків, які мають філії та/або застосовують консолідовану сплату та у випадках проведення документальних перевірок дотримання законодавства з питань державної митної справи, - протягом 10 робочих днів), з дотриманням визначених у пункті 5 цього розділу вимог щодо реєстрації актів документальних перевірок.

При цьому строк складення акта (довідки) документальної перевірки не зараховується до строку проведення перевірки, встановленого Податковим кодексом та Митним кодексом.

Пунктом 1.1. ДСТУ 4163-2003 (Уніфікована система Організаційно-розпорядчої документації Вимоги до оформлювання документів) (далі - ДСТУ 4163-2003) передбачено, що цей стандарт поширюється на організаційно-розпорядчі документи постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, створювані в результаті діяльності: органів державної влади України, органів місцевого самоврядування; підприємств, установ, організацій та їх об`єднань усіх форм власності (далі - організацій).

Відповідно до пункту 1.2. ДСТУ 4163-2003 цей стандарт установлює: склад реквізитів документів; вимоги до змісту і розташовування реквізитів документів; вимоги до бланків та оформлювання документів; вимоги до документів, що їх виготовляють за допомогою друкувальних засобів.

Документи, що їх складають в організації, згідно пункту 4.4. ДСТУ 4163-2003 повинні мати такі обов`язкові реквізити: назва організації (07), назва виду документа (10) (не зазначають на листах), дата (11), реєстраційний індекс документа (12), заголовок до тексту документа (19), текст документа (21), підпис (23).

Згідно з пунктом 3.12. Національного стандарту України ДСТУ 2732:2004 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять», затвердженого наказом від 28 травня 2004 року №97 Держспоживстандарту України (далі - ДСТУ 2732:2004), юридична сила (службового документа) - властивість службового документа, надана чинним законодавством, яка є підставою для вирішення правових питань, здійснювати правове регулювання і (або) управлінські функції.

Підпунктом 4.1.7. пункту 4.1. ДСТУ 2732:2004 визначено, що підпис службового документа - реквізит службового документа, який свідчить про відповідальність особи за його зміст та є єдиний чи один з реквізитів, що надають документові юридичної сили.

Таким чином, враховуючи наведені вимоги ПК України та Порядку № 727, а також приписи ДСТУ 4163-2003 та 2732:2004, підписання Акту перевірки посадовими особами контролюючого органу є основною умовою дійсності такого акту.

ВИСНОВОК: Відсутність підпису посадової особи контролюючого органу в Акті перевірки, яка її проводила, робить такий акт нечинним, тому останній не може слугувати підставою для прийняття ППР щодо нарахування платнику податків податкових зобов’язань.

Аналогічні правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2018 року по справі № 826/14101/16 та від 03 грудня 2019 року по справі № 1440/1965/18.

Матеріал по темі: «Правильність засвідчення копії документів доданих до позовної заяви»