Видача дублікату виконавчого документа у разі його втрати

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості видачі дублікату виконавчого документа у разі його втрати

13 січня 2020 року   Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-12454/10, провадження № 61-14491св19 (ЄДРСРУ № 86903658), 08 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/6367/18, провадження № 61-7357св19 (ЄДРСРУ № 86828286) та у справі № 2-5171/10, провадження № 61-16396св19 (ЄДРСРУ № 86828290) досліджував питання особливостей видачі дублікату виконавчого документа у разі його втрати.

Стаття 129-1 Конституції України визначає, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення (стаття 129 Конституції України).

Зазначене конституційне положення кореспондується та відображено у частині першій статті 18 ЦПК України, згідно якої судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Виконання судового рішення відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26 червня 2013 року по справі № 1-7/2013 є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Конституційний Суд України в рішенні від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010 у справі № 1-7/2010 за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 ЦПК України у взаємозв`язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду) зробив висновок, що необґрунтована відмова у видачі дубліката виконавчого листа фактично унеможливлює виконання прийнятого судового рішення, яке набрало законної сили.

У підпункті 17.4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

(!!!) Таким чином, єдиною підставою для видачі судом дубліката виконавчого листа є його втрата.

В той же час, обов`язковою умовою видачі дубліката наказу є звернення до суду із такою заявою в межах встановленого законом строку для пред`явлення його до виконання або його поновлення за рішенням суду.

Даної правової позиції дотримується Верховний Суд (постанови від 10.09.2018 у справі №5011-58/9614-2012, від 16.08.2018 р. у справі № 6/275-08, від 15.08.2018 р. у справі № 6/256, від 26.04.2018 р. у справі № 922/6111/15 та від 21.01.2019 у справі №916/215/15-г).

Дублікат - це документ, що видається замість втраченого оригіналу та має силу первісного документу. Оригінал виконавчого листа вважається втраченим, коли його загублено, вкрадено, знищено або істотно пошкоджено.

У пунктах 44 - 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 2-836/11 (провадження № 14-308цс19, ЄДРСРУ № 86566261 ) зроблено висновок, що «стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина шоста статті 12 Закону № 1404-VIII). У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частина перша статті 433 ЦПК України; близький за змістом припис відображений у частині першій статті 329 ГПК України). Відповідно до підпункту 17.4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів: у разі втрати виконавчого документа, суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання (аналогічний припис відображений у підпункті 19.4 пункту 1 розділу «Перехідні положення» ГПК України). Якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката цього документа, який втрачений, вважається поданою у межах встановленого для пред`явлення його до виконання строку. Натомість, коли строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив, і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє у задоволенні цієї заяви».

Матеріал по темі: «Видача дубліката виконавчого документа та поновлення строків для пред'явлення»

Теги: судовий наказ, виконавчий документ, поновлення пропущеного строку,  на предявлення виконавчого документа, дублікат судового наказу, ухвала суду, стягувач, боржник, виконавче провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Зменшення розміру неустойки за рішенням суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зменшення розміру неустойки за рішенням суду у господарському зобов’язанні

13 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 902/855/18 (ЄДРСРУ № 86874949) досліджував питання зменшення розміру неустойки за рішенням суду у господарському зобов’язанні.

Спочатку необхідно вказати, що зменшення розміру неустойки за рішенням суду у господарському зобов’язанні можливе за умови подання стороною відповідного клопотання про зменшення заявленої до стягнення заборгованості.

Відповідно до статті 233 Господарського кодексу України суд має право зменшити розмір санкцій, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Згідно з частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

При цьому, ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.

Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.

При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Отже, вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (аналогічна позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2019 у справі № 916/2268/18 та від 04.06.2019 у справі № 904/3551/18).

Цивільні та господарські відносини повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із боржника надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне зобов`язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.11.2018 у справі № 913/89/18, від 04.12.2018 у справі № 916/65/18, від 03.07.2019 у справі №917/791/18, від 22.10.2019 у справі № 904/5830/18.

Матеріал по темі: «Одночасне стягнення штрафу та пені за порушення господарського зобов’язання»

Теги: зменшення розміру неустойки, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки відсутності засобу обліку води або його несправність з вини споживача

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки відсутності засобу обліку води або його несправність (відсутність повірки) з вини споживача

13 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/510/19 (ЄДРСРУ № 86875963) досліджував питання щодо наслідків відсутності засобу обліку води або його несправність з вини споживача.

Відповідно до статті 22 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення" споживачі питної води зобов`язані, зокрема: раціонально використовувати питну воду, не допускати її витоків із внутрішньобудинкових мереж та обладнання; вчасно повідомляти підприємства питного водопостачання про виявлені пошкодження на об`єктах централізованого питного водопостачання і водовідведення, які їм належать або якими вони користуються; утримувати в належному технічному і санітарному стані водопровідні мережі та обладнання.

Згідно з пунктом 3.1 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 27.06.2008 № 190 (далі - Правила) розрахунки за спожиту питну воду та скид стічних вод здійснюються на основі показів засобів обліку.

(!!!) Водокористування вважається безобліковим, якщо споживач самовільно приєднався до систем централізованого комунального водопостачання та водовідведення або самовільно користується ними (пункт 3.2 Правил).

У разі безоблікового водокористування виробник виконує розрахунок витрат води за пропускною спроможністю труби вводу при швидкості руху води в ній 2,0 м/сек та дією її повним перерізом протягом 24 годин за добу (пункт 3.3 Правил).

Розрахунковий період при безобліковому водокористуванні встановлюється з дня початку такого користування. Якщо термін початку безоблікового водокористування виявити неможливо, розрахунковий період становить один місяць (пункт 3.4 Правил).

Відповідно до пункту 5.1 Правил облік відпущеної питної води та прийнятих стоків здійснюється виробником і споживачами засобами вимірювальної техніки, які занесені до Державного реєстру або пройшли державну метрологічну атестацію.

Пунктом 5.9 Правил передбачено, що у разі відсутності у споживача засобу обліку або неможливості виконати ремонт існуючого виробник має право зобов`язати споживача встановити або замінити засіб обліку у визначений ним термін відповідно до умов договору.

Пунктом п. 5.14 Правил користування встановлено, що усі засоби обліку в обумовлені законодавством строки підлягають періодичній повірці. Задовільні результати повірки підтверджують свідоцтвом про повірку або записом з відбитком повірочного тавра у відповідному розділі експлуатаційної документації. Засоби обліку опломбовуються з нанесенням відбитка повірочного тавра в місцях, що передбачені експлуатаційною документацією. У випадку тривалості повірки понад місяць об`єм води визначається відповідно до п. 3.3 цих Правил до дня установки повіреного засобу обліку.

Між тим, відповідно до абзацу 2 частини 4 статті 17 Закону України «Про метрологію та метрологічну діяльність» відповідальність за своєчасність проведення періодичної повірки, обслуговування та ремонту (у тому числі демонтаж, транспортування та монтаж) засобів вимірювальної техніки (результати вимірювань яких використовуються для здійснення розрахунків за спожиті електричну і теплову енергію, газ і воду), що є власністю фізичних осіб, покладається на суб’єктів господарювання, що надають послуги з електро-, тепло-, газо- і водопостачання. А згідно з підпунктом 4 пункту 32 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення виконавець зобов’язаний контролювати установлені міжповіркові інтервали, проводити періодичну повірку квартирних засобів обліку, їх обслуговування та ремонт, у тому числі демонтаж, транспортування та монтаж.

За умовами п. 5.18 Правил споживач відповідає за цілісність та збереження засобів обліку, пломб і деталей пломбування, встановлених представниками територіальних органів Держспоживстандарту та виробником в місцях з`єднань засобів обліку, запірної арматури, манометра та іншого обладнання вузла обліку незалежно від місця його розташування.

Знімати засоби обліку, здійснювати будь-які заміни їх частин або зміни положення на водомірному вузлі, де їх встановлено, знімати пломби, накладені органами Держспоживстандарту або виробником, має право лише виробник або споживач за дозволом виробника.

У разі самовільних дій споживач сплачує витрату води згідно з пунктами 3.3, 3.4 цих Правил.

З наведеного слідує, що всі засоби обліку в обумовлені законодавством строки підлягають періодичній повірці. Задовільні результати повірки підтверджують свідоцтвом про повірку або записом з відбитком повірочного тавра у відповідному розділі експлуатаційної документації. Засоби обліку опломбовуються з нанесенням відбитка повірочного тавра в місцях, що передбачені експлуатаційною документацією. У випадку тривалості повірки понад місяць об`єм води визначається відповідно до пункту 3.3 Правил до дня установки повіреного засобу обліку.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що чинним законодавством не передбачено норми, відповідно до якої виробник, у разі непроведення споживачем вчасно повірки засобу обліку води, має проводити розрахунок витрат води згідно п. 3.3 Правил, оскільки розрахунок витрат води згідно із зазначеним пунктом Правил проводиться виробником у випадку, якщо споживач самовільно приєднався до систем централізованого комунального водопостачання та водовідведення або самовільно користується ними.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 17.05.2018 у справі № 908/2738/16 (ЄДРСРУ № 74064073).

Поряд з цим, пунктом 10.1 Правил визначено, що у разі виявлення витоку води через зіпсування санітарно-технічних приладів та арматури, пошкодження внутрішньої (у тому числі внутрішньобудинкової) мережі водопостачання, нераціонального використання води, у випадку, коли засіб обліку на вводі відсутній або не працює з вини споживача, останній здійснює розрахунок за воду з виробником згідно з п. 3.3 цих Правил.

Тобто пунктом 10.1 Правил передбачено окрему підставу розрахунку споживача за воду з виробником відповідно до приписів пункту 3.3 цих Правил, зокрема, у разі виявлення витоку води через зіпсування санітарно-технічних приладів та арматури, пошкодження внутрішньої (у тому числі внутрішньобудинкової) мережі водопостачання, у випадку, коли засіб обліку на вводі відсутній.

При цьому, обставини останньої повірки засобу обліку не впливають на кваліфікацію порушення, яке передбачено пунктом 10.1 Правил, оскільки гіпотеза цієї норми передбачає відсутність такого засобу обліку при виявленні витоку води або його несправність з вини споживача.

Набуття статусу вкладника банку у зв`язку з відступленням права вимоги за вкладом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість набуття статусу вкладника у зв`язку з відступленням права вимоги за вкладом та/або заміни кредитора у зобов`язанні та пов`язаного з цим статусом права на отримання гарантованої суми відшкодування

09 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ № 803/1729/15, провадження № К/9901/13513/18 (ЄДРСРУ № 86828161), № 826/3257/16, провадження № К/9901/18999/18 (ЄДРСРУ № 86828153), № 813/4448/15, провадження № К/9901/13719/18 (ЄДРСРУ № 86828164) набуття статусу вкладника у зв`язку з відступленням права вимоги за вкладом.

Верховний суд вказав, що системний аналіз правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що держава гарантує фізичним особам, які на момент прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, мали у такому банку вклад, відшкодування суми коштів, розміщених на цьому вкладі, включаючи нараховані відсотки, за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у межах суми, встановленої адміністративною радою Фонду, яка не може бути меншою 200000 грн. Фактична виплата гарантованої суми відшкодування здійснюється Фондом гарантування вкладів фізичних осіб відповідно до затверджених виконавчою дирекцією Фонду реєстрів вкладників, сформованих на підставі переліку вкладників з визначенням суми відшкодування для кожного з них, що складаються уповноваженою особою Фонду.

Суд касаційної інстанції зауважує, що підставою для поширення на особу гарантій, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо відшкодування вкладу, є наявність у такої особи залишку коштів на банківському рахунку, що відкритий на її ім`я, тобто наявність вкладу та статусу вкладника у особи.

Необхідно вказати, що 27 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0440/5914/18, адміністративне провадження №К/9901/17272/19 (ЄДРСРУ № 86717522) чітко вказав, що вкладник та кредитор - це різні за своїм правовим статусом особи.

Вкладник - фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката (пункт 4 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI).

Кредитор - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов`язань (п. 5-4 ч. 1 ст. 2 Закону № 4452-VI).

Відповідно до частини 3 статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Так, у статті 512 ЦК України визначені підстави заміни кредитора в зобов`язанні, відповідно до пункту 1 частини першої якої кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Правочин щодо заміни кредитора в зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що й правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 513, стаття 514 ЦК України).

За своєю правовою природою договір про відступлення права вимоги є лише підставою для заміни кредитора у зобов`язанні іншою особою. Проте, укладення такого договору не замінює основного правочину, з якого виникли відносини сторін, у цьому випадку - договору банківського вкладу. Відтак, на підставі договору про відступлення права вимоги позивач не набуває статусу вкладника в розумінні Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та пов`язаного з цим статусом права на отримання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який не був учасником зобов`язання, в межах якого відбулось відступлення права вимоги.

А, маючи документально підтверджені грошові вимоги до банку (боржника) щодо його грошових зобов`язань позивач стає кредитором цього банку. Водночас кредиторські вимоги, які ґрунтуються на договорі про відступлення права вимоги, не можуть бути задоволені за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, які мають інше призначення і спрямування (відшкодування вкладникам коштів за їхніми вкладами).

При цьому, статусу вкладника фізична особа набуває лише у випадку укладення договору банківського вкладу (депозиту) або договору банківського рахунку, а також, якщо такі договори укладено на її користь.

ВИСНОВОК: Набуття статусу вкладника у зв`язку з відступленням права вимоги за вкладом, заміни кредитора у зобов`язанні, що випливає із договору вкладу (рахунку, депозиту), чи придбання частини вкладу за договором купівлі-продажу, нормативними актами, що регулюють спірні правовідносини, не передбачено.

Між  тим позивач, внаслідок укладення договору відступлення права вимоги, набуває статусу кредитора та не позбавлений права заявити свої вимоги до банку саме як кредитор відповідно до положень статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Зазначена правова позиція узгоджується з висновком викладеним Верховним Судом у постановах від 17 липня 2019 року у справі № 819/3047/15, від 8 серпня 2019 року у справі № 826/19560/15 та від 18 вересня 2019 року у справі № 819/3041/15 від 9 жовтня 2019 року у справі № 817/9/16, від 21 листопада 2019 року у справі № 813/5385/15.

Матеріал по темі: «Висновки Великої палати Верховного Суду стосовно спорів з ФГВФО»

Теги: ФГВФО, фонд гарантування, відступлення права вимоги за вкладом, заміна кредитора у зобов`язанні, велика палата верховного суду, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості припинення права особи на частку у спільному майні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення права особи на частку у спільному майні можливе за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї

26 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 303/4849/16-ц, провадження № 61-27907св18 (ЄДРСРУ № 86755021) досліджував питання щодо особливостей припинення права особи на частку у спільному майні.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 1,2 ст. 321 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частинами першою - третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до ст. 365 ЦК України, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Аналіз зазначеної норми дає підстави, дійти висновку про те, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-81цс11 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року в справі № 908/1754/17.

При цьому, висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та об`єкта, який є спільним майном (Постанова Верховного суду від 18 липня 2019 року по справі № 210/2236/15-ц, провадження № 61-33924св18 (ЄДРСРУ № 83105519).

Матеріал по темі: «Припинення права на частку в спільному майні» 

Теги: припинення права на частку, спільне майно, компенсація вартості майна, внесення коштів на депозитний рахунок суду, співвласник, частка в квартирі, поділ будинку, розподіл часток квартири, судова практика, Адвокат Морозов

Викопіювання з Публічної кадастрової карти України для ідентифікації земельної ділянки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Графічні матеріали (викопіювання) роздруковані із Публічної кадастрової карти України є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати земельну ділянку на місцевості

09 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 812/1264/17, адміністративне провадження №К/9901/46454/18 (ЄДРСРУ № 86815234) досліджував питання щодо передачі земель сільськогосподарського призначення у власність та користування громадянам в межах норм безоплатної приватизації.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями ч. 3 ст. 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

За змістом ч. 1 - 3 та 5 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Пунктом «б» ч. 1 ст. 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в розмірі не більше 2,0 гектара для ведення особистого селянського господарства.

Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені ст. 118, 122, 123 ЗК України.

За ч. 6 ст. 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

За змістом ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання (…) відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє (…) відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Таким чином, ст. 118 ЗК України закріплено право громадянина замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу та жодним чином не позбавляє його права на отримання від уповноваженого органу після спливу місячного строку дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивованої відмови у його наданні, а також права на судовий захист у випадку неможливості реалізації права на отримання відповідного дозволу (бездіяльності суб`єкта владних повноважень) або відмови у його наданні після спливу місячного строку.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року в справі №  806/3095/17 та від 17 грудня 2018 року у справі №  509/4156/15.

Виходячи з наведеного, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

Тим більш, Верховний Суд звертає увагу, що передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 в справі № 815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27.02.2018 в справі № 545/808/17, від 22.02.2019 у справі № 813/1631/14.

В свою чергу, ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень ст. 118 ЗК України.

В розумінні ст. 1 Закону України від 07 липня 2011 року №  3613-VI «Про Державний земельний кадастр» (далі - Закон №  3613-VI) Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами; державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастрова карта (план) - графічне зображення, що містить відомості про об`єкти Державного земельного кадастру.

У відповідності до положень ч. 1, 8 ст. 9 вказаного Закону внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державна реєстрація земельних ділянок, обмежень у їх використанні, ведення поземельних книг, внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельні ділянки здійснюються Державними кадастровими реєстраторами, які здійснюють свою діяльність за місцем розташування земельної ділянки (район, місто республіканського значення Автономної Республіки Крим, місто обласного значення).

Частиною 1 ст. 15 Закону №  3613-VI передбачено, що до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об`єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку.

Стаття 118 ЗК України не містить будь-яких особливих вимог до графічних матеріалів, крім зазначення бажаного місця розташування земельної ділянки.

ВИСНОВОК:  Графічні матеріали (викопіювання), на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, роздруковані із Публічної кадастрової карти України, інформація в якій створена належним суб`єктом, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати бажану земельну ділянку на місцевості, та містить прив`язку земельної ділянки до відповідного населеного пункту.

Матеріал по темі: «Одержання безоплатно у власність земельної ділянки: дозвіл на виготовлення проекту»

Теги: земельні спори, дозвіл на розробку проекту землеустрою, одержання безоплатно у власність земельної ділянки, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Позовна давність: сплив строків, форма заяви, особливості застосування

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки, у межах яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (позовна давність)

27 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 912/3644/17 (ЄДРСРУ № 86660786) досліджував питання щодо строків, у межах яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (позовна давність).

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Частиною 3 ст. 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Частиною 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Наприклад, обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності.

Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц.

Матеріал по темі: «Для держави, в особі органів прокуратури, не існує строків позовної давності?»

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Слід враховувати, що сплив позовної давності не передбачено як законодавчу підставу для припинення зобов'язання (28 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 345/3476/17, провадження № 61-23583св18 (ЄДРСРУ № 79472783)).

Детальніше: «Сплив позовної давності не є підставою для припинення зобов'язання»

Статтею 261 ЦК України передбачено не лише можливість, а і обов`язок особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

(!!!) Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Відповідно до приписів ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому, за змістом ст. 261 ЦК України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 03.04.2018 у справі №910/31767/15, від 17.07.2018 у справі №911/4006/16.

ВИСНОВОК: Отже, при визначенні початку перебігу строку позовної давності суду слід з`ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту, коли особа довідалась, так і щодо моменту, коли особа могла дізнатися (мала можливість дізнатися) про порушення свого права в їх сукупності, як обов`язкових складових визначення початку перебігу позовної давності (Правова позиція Верховного суду викладена в постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 922/793/19 (ЄДРСРУ № 85866998).

Матеріал по темі: «Форма заяви про застосування наслідків позовної давності»

Теги: позовна давність, исковая давность, строк позовної давності, заява про застосування строків позовної давності, форма заяви, відлік строків, процесуальні строки, обізнаність про порушене право, правила застосування наслідків позовної давності, судова практика, Адвокат Морозов