Цивільний позов у кримінальному провадженні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки пред’явлення цивільного позову у кримінальному провадженні, необхідність сплати судового збору та застосування до цих правовідносин строків позовної давності визначених Цивільним кодексом України

20 серпня 2019 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 652/219/17, провадження № 51-9366км18 (ЄДРСРУ № 83836445) досліджував питання цивільного позову в кримінальному провадженні, зокрема строків пред’явлення та застосування строків позовної давності визначених Цивільним кодексом України.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до ч. 2 ст. 127 КПК шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Як передбачено у ч. 1 ст. 128 КПК, особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Відповідно до ч. 5 ст. 128 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

У п. 7 ч. 1 ст. 368 КПК зазначено, що, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання про те, чи підлягає задоволенню пред`явлений цивільний позов і, якщо так, на чию користь, в якому розмірі та в якому порядку.

А відповідно до положень ч. 1 і ч. 2 ст. 129 КПК рішення про відмову в задоволенні цивільного позову в кримінальному провадженні може бути ухвалене лише залежно від доведеності підстав і розміру позову під час ухвалення вироку, постановлення ухвали про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, а також у разі встановлення відсутності події кримінального правопорушення.

При цьому, згідно ст. 257 ЦК тривалість загального терміну позовної давності становить три роки; ст. 261 ЦК, відповідно до якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; ч. 4 ст.  267 ЦК, у якій зазначено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Однак Верховний суд наголошує, що  у ч. 1 ст. 128 КПК встановлено кінцеву межу строку звернення з цивільним позовом про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням майнової та/або моральної шкоди під час кримінального провадження: «до початку судового розгляду». При цьому кримінальний процесуальний закон жодним чином не пов`язує такі межі зі спливом позовної давності за правилами ЦК.

Таке нормативне встановлення строку, до якого можливе пред`явлення цивільного позову під час кримінального провадження, обумовлено насамперед тим, що у кримінальному провадженні дотримання правил про позовну давність об`єктивно не залежить виключно від волевиявлення особи, якій шкода заподіяна кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням (наприклад, органом досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, і це не дозволяє виконати вимоги ч. 4 ст. 128 КПК щодо форми та змісту позовної заяви; або ж саме кримінальне провадження з тих чи інших причин було розпочато через значний проміжок часу після вчинення кримінального правопорушення, тощо).

Згадані положення ч. 1 ст. 128 КПК враховано і в нормах ЦК. Зокрема, визначаючи у ч. 2 ст. 265 ЦК спеціальні правила про перебіг позовної давності у разі залишення позову, який був пред`явлений у кримінальному провадженні, без розгляду, законодавець встановлює гарантований мінімальний строк для звернення з цим позовом у порядку цивільного судочинства - шість місяців. Причому початок перебігу цього строку пов`язується саме з днем набрання законної сили судовим рішенням, яким позов було залишено без розгляду у кримінальному провадженні, а не з обставинами, зазначеними у ст.  261 ЦК.

Крім того, у абзаці першому ч. 2 ст. 265 ЦК пред`явлення та розгляд цивільного позову у кримінальному провадженні фактично визначається самостійною підставою для зупинення перебігу позовної давності.

Доречним буде вказати, що відповідно до висновку, викладеного в Постанові Верховного Суду від 16 травня 2019 року (справа № 462/5779/15-к, провадження № 51-8147 км 18), згідно п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір»  позивачі у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також смертю фізичної особи, звільнені від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях. Разом із тим, відповідно до п. 6 цієї ж частини статті передбачено звільнення позивачів від сплати судового збору у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих унаслідок вчинення будь-якого кримінального правопорушення, незалежно від об`єкту посягання.

Вказані правові норми не містять суперечностей і підлягають застосуванню щодо позовів про відшкодування будь-якої шкоди (матеріальної чи моральної), завданої в результаті заподіяння тілесних ушкоджень або смерті, незалежно від того, настали такі наслідки в результаті вчинення кримінального правопорушення або інших дій чи бездіяльності, за які відповідач несе цивільну відповідальність згідно із законом. Тобто, суд касаційної інстанції вже зробив висновок про те, що цивільні позивачі у кримінальному провадженні звільняються від сплати судового збору з позовів про відшкодування будь-якої шкоди, завданої в результаті вчинення кримінального правопорушення.

Ця практика повністю узгоджується з рішенням об`єднаної палати від 23 січня 2019 року, винесеним у справі № 187/291/17 (ЄДРСРУ № 79439726), де зазначено, що главою 8 КПК України врегульовано питання процесуальних витрат у кримінальному провадженні, яке суд вирішує під час постановлення вироку. Згідно ст. 124 КПК України у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним процесуальні витрати. Вичерпний перелік видів таких витрат міститься у ст. 118 КПК України, а саме: витрати на правову допомогу; витрати, пов`язані із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; витрати, пов`язані із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; витрати, пов`язані із зберіганням і пересиланням речей і документів. Судовий збір до вказаних витрат не належить. За таких обставин об`єднана палата дійшла висновку, що стягнення судового збору із засудженого, який несе цивільну відповідальність, не допускається.

ВИСНОВОК: Строк, у межах якого особа може звернутися з вимогою про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням майнової та/або моральної шкоди під час кримінального провадження, не може бути обмежений спливом позовної давності за правилами ЦК.

Крім того, кримінальний процесуальний закон, визначаючи у ч. 1 і ч. 2 ст. 129 КПК виключний перелік підстав для ухвалення рішення про відмову в задоволенні цивільного позову в кримінальному провадженні, не передбачає, на відміну від ч. 4 ст. 267 ЦК, як самостійну підставу для такої відмови «сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі».

Враховуючи ж вимоги ч. 5 ст. 128 КПК, за наявності відповідної регламентації з цього питання в зазначених нормах КПК, це також вказує на недопустимість ухвалення рішення про відмову у задоволенні цивільного позову в кримінальному провадженні у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, тобто з підстави, яка не знайшла свого закріплення у ст. 129 КПК.

P.s. Висновки Верховного суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах

Щодо застосування ч. 1 ст. 128 КПК

Встановлений у ч. 1 ст. 128 КПК строк, у межах якого особа може звернутися з вимогою про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням майнової та/або моральної шкоди під час кримінального провадження, не може бути обмежений спливом позовної давності за правилами Цивільного кодексу України.

Щодо застосування ст. 129 КПК

У ч. 1 і ч. 2 ст. 129 КПК наведено виключний перелік підстав для ухвалення рішення про відмову в задоволенні цивільного позову в кримінальному провадженні. А тому під час вирішення цивільного позову у кримінальному провадженні суд не вправі ухвалити рішення про відмову в його задоволенні на підставі ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України - у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі.

Теги: судовий збір, цивільний позов у кримінальному провадженні, потерпілий, гражданский иск в уголовном деле, строк предявлення цивільного позову, відшкодування шкоди в наслідок злочину, судова практика, Адвокат Морозов

Встановлення земельного сервітуту (право користування чужим майном)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, порядок та судова практика Верховного суду в питаннях встановлення земельного сервітуту

05 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду  в рамках справи № 310/8975/16-ц, провадження № 61-41715св18 (ЄДРСРУ № 86137724) досліджував питання особливостей та порядку встановлення земельного сервітуту.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Статтею 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Відповідно до положень частин першої-третьої статті 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду (частини).

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту (частина перша, друга статті 404 ЦК України).

Особливості та порядок встановлення земельного сервітуту визначено ЗК України.

Стаття 98 ЗК України визначає право земельного сервітуту як право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Стаття 99 ЗК України визначає перелік, який не є вичерпним, земельних сервітутів, встановлення яких можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок.

Статтею 100 ЗК України встановлено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Тлумачення наведених положень цивільного і земельного законодавства України свідчить про те, що земельний сервітут може бути встановлений судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі недосягнення домовленості між цією особою та власником (володільцем) земельної ділянки.

Отже, встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що: правове регулювання дій щодо встановлення сервітуту має здійснюватися виключно між власником (володільцем) земельної ділянки та особою, яка має намір нею користуватися, а тому необхідно визначити суб`єктний склад спірних правовідносин відповідно до частини другої статті 402, частини другої статті 404 ЦК України (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі № 642/3165/17 (провадження № 61-14776св18); метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти угоду про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 351/1146/16-ц (провадження № 61-14776св18).

Зазначене узгоджується з роз`ясненнями, наданими судам у пункті 22-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ».

Закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї земельної ділянки неможливо без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити будь-яким іншим способом.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2019 року по справі № 607/12777/17, від 17 вересня 2018 року у справі №127/1417/16-ц, від 17 вересня 2018 року у справі №686/3104/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі №379/794/16-ц, від 17 січня 2019 року у справі № 607/12777/17; у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №918/370/17; у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 2а-1147/10.

ВИСНОВОК: Верховний Суд виходить з того, що сервітут має встановлюватися для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Недоведення неможливості задоволення своїх потреб іншим способом, ніж користування чужим нерухомим майном унеможливлює сервітут.

Матеріал по темі: «Встановлення земельного сервітуту за рішенням суду»

Теги: сервітут, встановлення сервітуту, користування чужим майном, потреби власника земельної ділянки, неможливість задовольнити потреби, судова практика, Адвокат Морозов

Скасування державної реєстрації автомобіля із-за помилки сервісного центру

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість та підстави для скасування державної реєстрації автомобіля із-за помилки сервісного центру

Верховний Суд за результатами аналізу діючого законодавства дійшов висновку, що державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків та проводиться з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції та технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов`язкових платежів).

В даній справі  Територіальний сервісний центр здійснив первинну державну реєстрацію транспортного засобу, тобто сервісним центром було здійснено комплекс заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які стали підставою для проведення реєстрації транспортного засобу марки, а згодом, інший ТСЦ здійснив перереєстрацію транспортного засобу марки за договором купівлі-продажу на нового власника.

Таким чином, саме вказані вище обставини, на переконання Верховного суду є суттєвими, оскільки питання зняття з обліку вже зареєстрованого транспортного засобу повинно відбуватись виключно до вимог нормативно-правових актів України.

Пунктом 40 Порядку №1388, передбачені підстави зняття з обліку транспортних засобів. Зокрема визначено, що у разі встановлення факту знищення, фальсифікації або підроблення ідентифікаційних номерів складових частин транспортних засобів, виявлення транспортних засобів, зареєстрованих (перереєстрованих), знятих з обліку в уповноважених органах МВС, у тому числі тимчасово, за фіктивними чи підробленими документами або таких, що розшукуються правоохоронними органами України у зв`язку з незаконним заволодінням, уповноважені особи сервісних центрів МВС оформляють в установленому порядку необхідні документи, скасовують державну реєстрацію (перереєстрацію), зняття з обліку транспортних засобів і передають усі відповідні документи та за наявності транспортні засоби до відповідного органу досудового розслідування. Якщо виявлено факт підроблення митних документів, їх ксерокопії з необхідним поясненням надсилаються до органів доходів і зборів, у зоні діяльності яких проживають особи, за якими зареєстровані відповідні транспортні засоби.

Відповідно до пункту 5.7 Інструкції про порядок здійснення підрозділами Державтоінспекції МВС державної реєстрації, перереєстрації та обліку транспортних засобів, оформлення і видачі реєстраційних документів, номерних знаків на них, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 серпня 2010 року №379 (далі - «Інструкція №379»), на підставі документів, що підтверджують встановлення факту знищення, фальсифікації або підроблення ідентифікаційних номерів складових частин ТЗ, виявлення ТЗ, зареєстрованих (перереєстрованих), знятих з обліку в Центрі, у тому числі тимчасово, за фіктивними чи підробленими документами, таких, що розшукуються правоохоронними органами України у зв`язку з незаконним заволодінням, або інформацію про реєстрацію яких несанкціоновано внесено до автоматизованої бази даних АІС «Автомобіль» та (або) Єдиного державного реєстру Державтоінспекції, працівники Центру оформляють в установленому порядку необхідні документи, скасовують державну реєстрацію (перереєстрацію), зняття з обліку ТЗ і передають усі відповідні документи до органу досудового розслідування для подальшого проведення перевірки.

ВАЖЛИВО: З аналізу вищенаведених норм слідує, що уповноважені особи сервісних центрів МВС скасовують державну реєстрацію (перереєстрацію) у разі виявлення транспортних засобів, зареєстрованих (перереєстрованих), знятих з обліку в уповноважених органах МВС, у тому числі тимчасово, за фіктивними чи підробленими документами, і передають усі відповідні документи до відповідного органу досудового розслідування для подальшого проведення перевірки.

Отже, на момент прийняття рішення про скасування державної реєстрації транспортного засобу у розпорядженні уповноваженої особи сервісного центру МВС повинні бути беззаперечні документальні докази того, що транспортний засіб був зареєстрований (перереєстрований) за фіктивними чи підробленими документами.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для скасування реєстрації транспортного засобу став факт реєстрації вказаного транспортного засобу на підставі сертифікату відповідності, який було подано до первинної реєстрації цього транспортного засобу.

Проте, на момент реєстрації вказаний орган сертифікації не входив до переліку органів, які уповноважені на виконання робіт із затвердження типу та індивідуального затвердження колісних транспортних засобів, їх частин та обладнання відповідно до Порядку затвердження конструкції транспортних засобів, їх частин та обладнання, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 17 серпня 2012 року №521. Відтак, поданий при першій реєстрації транспортного засобу сертифікат відповідності є неналежним сертифікатом відповідності відповідно до Порядку №521.

Одночасно, транспортний засіб був зареєстрований як Територіальним сервісним центром за первинним власником, так і ТСЦ за покупцем ТЗ .

В рамках розгляду справи встановлено, що  порушення порядку реєстрації транспортного засобу допущено провідним головним спеціалістом відділу організації реєстраційно-екзаменаційної роботи та взаємодії із суб`єктам господарювання РСЦ, в той же час відсутні посилання на документи, що підтверджують встановлення факту реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу саме за фіктивними чи підробленими документами.

Таким чином відповідач скасував державну реєстрацію транспортного засобу за відсутності документів чи інших підтверджуючих обставин, що засвідчують факт реєстрації (перереєстрації), а саме за фіктивними чи підробленими документами.

Отже, висновок РСЦ МВС України в частині скасування реєстрації вказаного транспортного засобу є необґрунтований, тобто прийнятий без наявних на те правових підстав, а тому є протиправним і його належить скасувати.

Згідно практики Європейського суду з прав людини, відповідно до якої потреба виправити колишню «помилку» не повинна непропорційним чином втручатись в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (справа «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Лелас проти Хорватії»). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Отже, якщо проведено державну реєстрацію автомобіля на нового власника і за фактом реєстрації видано свідоцтво про реєстрацію ТЗ, однак в подальшому воно було скасоване з вини (необачності) працівників сервісного центру (орган сертифікації не входив до переліку уповноважених  органів), то ризик помилки несе виключно сервісний центр МВС, а не власник автомобіля.

ВИСНОВОК: Таким чином, помилка державного органу при первинній реєстрації транспортного засобу не може порушувати право нового власника транспортного засобу, на якого останній перереєстрований, на користування та розпорядження належним йому майном.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі №803/64/18 (ЄДРСРУ № 85575030) та постанові від 05 грудня 2019 рок у справі №161/18700/17, адміністративне провадження №К/9901/61987/18 (ЄДРСРУ № 86137205).

Теги: сервісний центр, свідоцтво про право власності, технічний паспорт, сертифікат на авто, розмитнення, власник автомобіля, скасування реєстрації, ТЗ, транспортний засіб, судова практика, Адвокат Морозов

Акт звірки взаємних розрахунків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Акт звірки взаємних розрахунків, підписаний уповноваженою особою боржника є доказом, що свідчать про фактичне визнання останнім наявності у нього перед стягувачем боргу

04 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/1727/17 (ЄДРСРУ № 86075502) в черговий раз підтвердив, що акти звірки взаємних розрахунків, підписані уповноваженою особою відповідача (боржника) є доказами, що свідчать про фактичне визнання відповідачем наявності у нього перед позивачем боргу.

З першу необхідно вказати, що сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій : поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.

В той же час відповідно до дій, що свідчать про визнання особою свого боргу, належить зокрема, підписання в межах позовної давності уповноваженою на це особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.04.2018 у справі №905/1198/17, від 05.03.2019 у справі №910/1389/18, від 24.10.2018 у справі №905/3062/17).

У постанові Верховного Суду від 19.04.2018 у справі № 905/1198/17 та від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18 викладено правову позицію, згідно з якою відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Акт відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто має статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.

Разом з цим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату.

Відсутність в акті звірки підписів перших керівників сторін або інших уповноважених осіб, які мають право представляти інтереси сторін, у тому числі здійснювати дії, направлені на визнання заборгованості підприємства перед іншими суб`єктами господарювання, означає відсутність в акті звірки юридичної сили документа, яким суб`єкт господарської діяльності визнає суму заборгованості. Слід також зазначити, що чинне законодавство не містить вимоги про те, що у акті звірки розрахунків повинно зазначатись формулювання про визнання боргу відповідачем.

Підписання акту звірки, у якому зазначено розмір заборгованості, уповноваженою особою боржника, та підтвердження наявності такого боргу первинними документами свідчить про визнання боржником такого боргу.

Матеріал по темі: «Безнадійна заборгованість або акт звірки як спосіб визнання боргу»

Теги: акт звірки, акт звіряння, акт звірки взаєморозрахунків, первинний документ, визнання заборгованості, судова практика, Адвокат Морозов

Перевага пішохода на нерегульованому пішохідному переході

Адвокат Морозов (судовий захист)

На нерегульованих пішохідних переходах пішоходи мають перевагу в русі перед транспортними засобами з моменту, коли вони ступили на перехід.

04 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 751/4821/17, адміністративне провадження №К/9901/3390/17 (ЄДРСРУ № 86103019) досліджував обставини коли надається безумовна перевага пішоходу на нерегульованому пішохідному переході.

Відповідно до частини другої  статті 19 Конституції України  органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені  Конституцією  та законами України.

Відповідно до статті 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Відповідно до пункту 18.1 ПДР України, водій транспортного засобу, що наближається до нерегульованого пішохідного переходу, на якому перебувають пішоходи, повинен зменшити швидкість, а в разі потреби зупинитися, щоб дати дорогу пішоходам, для яких може бути створена перешкода чи небезпека.

Згідно із частиною першою статті 122 КУпАП, адміністративна відповідальність за вказаною частиною статті настає за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками.

Відповідно до пункту 1.10 ПДР України, пішохід - особа, яка бере участь у дорожньому русі поза транспортними засобами і не виконує на дорозі будь-яку роботу. До пішоходів прирівнюються також особи, які рухаються в інвалідних колясках без двигуна, ведуть велосипед, мопед, мотоцикл, везуть санки, візок, дитячу чи інвалідну коляску.

Пішохідний перехід - ділянка проїзної частини або інженерна споруда, призначена для руху пішоходів через дорогу. Регульованим вважається пішохідний перехід, рух по якому регулюється світлофором чи регулювальником, нерегульованим - пішохідний перехід, на якому немає регулювальника, світлофори відсутні або вимкнені чи працюють у режимі миготіння жовтого сигналу.

Відповідно до п.4.7 ПДР, пішоходи повинні переходити проїзну частину по пішохідних переходах, у тому числі підземних і надземних, а у разі їх відсутності - на перехрестях по лініях тротуарів або узбіч.

Відповідно до п.4.14 ПДР пішоходам забороняється, зокрема, виходити на проїзну частину, не впевнившись у відсутності небезпеки для себе та інших учасників руху; раптово виходити, вибігати на проїзну частину, в тому числі на пішохідний перехід.

Пунктом 4.16 ПДР надано право пішоходу на перевагу під час переходу проїзної частини позначеними нерегульованими пішохідними переходами, а також регульованими переходами за наявності на те відповідного сигналу регулювальника чи світлофора.

Аналіз вищевказаних норм законодавства чинного на момент виникнення спірних правовідносин дає підстави дійти висновку, що вимога пункту 18.1 ПДР України передбачає, що на нерегульованих пішохідних переходах пішоходи мають перевагу в русі перед транспортними засобами з моменту, коли вони ступили на перехід. Для виконання вимоги цього пункту водій транспортного засобу обов`язково повинен своїм маневром показати пішоходам, що він дає дорогу, тобто знизити швидкість, якщо цього достатньо для того, щоб дати дорогу або зупинитися.

Забороняється здійснювати об`їзд пішохода, який перебуває на пішохідному переході незалежно від відстані між ним і транспортним засобом, а також збільшувати швидкість з метою «проскочити» перед пішоходом, який ступив на нерегульований пішохідний перехід.

Таким чином, водій повинен врахувати можливі маневри пішохода на пішохідному переході (пішохід може зупинитися, передбачаючи небезпеку, побігти або уповільнити хід) і спрогнозувати можливий розвиток ситуації: якщо ймовірно, що шляхи руху пішохода (незалежно від того, як він рухається) і транспортного засобу можуть перетнутися на переході, - уникнути такої ситуації, тобто дати дорогу пішоходу.

ВИСНОВОК: Якщо  пішохід, впевнившись у відсутності небезпеки для себе та інших учасників руху, почав перехід проїзної частини у спеціально відведеному для цього місці, а водій свідомо не зупинився перед нерегульованим пішохідним переходом, в той час, як пішохід почав рух, то водій безумовно створив пішоходу небезпеку, а відповідно, порушив норму 18.1 ПДР України.

В той же час, якщо пішохід почав рух не впевнившись у відсутності небезпеки для себе та інших учасників руху, все може бути навпаки.

Юрисдикція у спорах щодо оскарження рішень органів АМК за наслідками розгляду скарг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикція у спорах щодо оскарження рішень органів АМК, які прийняті за наслідками  розгляду скарг учасників торгів, поданих в процедурах публічних закупівель.

02 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/8183/19 (ЄДРСРУ № 86039107) досліджував питання щодо юрисдикції у спорах щодо оскарження рішень органів АМК, які прийняті за наслідками  розгляду скарг учасників торгів, поданих в процедурах публічних закупівель.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.  Разом з тим, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (наприклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Наведене свідчить про те, що одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також запроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

ВАЖЛИВО:  Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України.

Так, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності (пункт 7 частини першої статті 20 ГПК України).

В той же час,  03 липня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 922/3506/18, провадження № 12-39гс19 (ЄДРПОУ № 82885655) досліджувала питання юрисдикції справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України незалежно від суб’єктивного складу.

Так, вимога про визнання протиправним та скасування рішення органу Антимонопольного комітету України за позовом фізичної особи підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, незважаючи на суб’єктивний склад учасників провадження.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в рамках справи № 820/2953/18 (К/9901/66058/18), Провадження № 11-15апп19 (ЄДРСРУ № 81841916).

Матеріал по темі: «Юрисдикція справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України»

Відповідно до приписів частини першої та другої статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду міста Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

(!!!) Таким чином, наведені норми передбачають вирішення спору щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України та його органів господарськими судами, проте лише у разі, якщо такий спір виникає із правовідносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності та захистом від недобросовісної конкуренції. 

Разом з цим предметом розгляду у даній справі є оскарження рішення Постійно діючої адміністративної колегії Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель. Дане рішення винесено відповідачем за наслідками оскарження третьою особою процедури проведення тендеру (публічних закупівель) дизельного палива, замовником якого виступив позивач.

За таких обставин, Верховний суд погодився з доводами касаційної скарги щодо неможливості застосування до даних правовідносин сторін положень пункт 7 частини першої статті 20 ГПК України та статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції», оскільки спір у справі виник із правовідносин, які не пов`язані із захистом економічної конкуренції.

Суд зазначив, що орган виконавчої влади або місцевого самоврядування у відносинах щодо організації та порядку проведення торгів (тендеру) діє як суб`єкт владних повноважень і спори щодо оскарження рішень чи бездіяльності цих органів до виникнення договірних правовідносин між організатором та переможцем цього тендеру відносяться до юрисдикції адміністративних судів. (аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 819/829/17 та від 14.05.2019 у справі № 918/843/17).

Оскільки спір у даній справі виник не з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції та обмеженням монополізму у господарській діяльності, то до нього не можуть бути застосовані положення пункту 7 частини першої статті 20 ГПК України та статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції», а дана справа має розглядатися окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

ВИСНОВОК:  Справи у спорах щодо оскарження рішень органів АМК, які прийняті за наслідками  розгляду скарг учасників торгів, поданих в процедурах публічних закупівель, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.


Матеріал по темі: «Правова можливість оскарження листів Антимонопольного комітету України»





Теги: АМКУ, Антимонопольний комітет України, скасування рішення АМК, юрисдикційна підсудність, вимога в законі на підсудність, незважаючи на субєктивний склад учасників, судова практика, Адвокат Морозов

Доведення господарської операції у разі дефектів первинних документів

Адвокат Морозов (судовий захист)

У разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами

29 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  914/2267/18 (ЄДРСРУ № 85972236) досліджував питання щодо доведення господарської операції у разі дефектів документів.

Згідно пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України: підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 526 Цивільного кодексу України визначено: що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 193 Господарського кодексу України: суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом; не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Водночас, відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України: зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу; зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі змістом статті 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

З положень статті 509 Цивільного кодексу України та статті 173 Господарського кодексу України вбачається, що: господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Нормами статті 627 Цивільного кодексу України встановлено свободу договору, тобто відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В той же час 19 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №809/1718/15, адміністративне провадження №К/9901/19199/18 (ЄДРСРУ № 80580345) підтвердив, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку.

Статтею 193 Господарського кодексу України визначено, що: суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору; також кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно до статей 526, 525 Цивільного кодексу України: зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Факт належного виконання зобов`язання повинен підтверджуватися первинними документами, котрі відповідають вимогам «Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку» та статті 9 Закону України «Про бухгалтерським облік та фінансову звітність».

Згідно із статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську діяльність.

Згідно зі статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні": підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення; для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарських операцій, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Для з`ясування правової природи як господарської операції, так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції) необхідно вичерпно дослідити фактичні права та обов`язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті операції. Зважаючи на принцип превалювання сутності над формою, судам слід було врахувати, фактичне здійснення господарської операції, повинно підтверджуватися, в тому числі, і реальним джерелом походження товару (його виробництва, попередньої купівлі тощо) в обсязі, зазначеному у первинному документі.

Окрім того для опосередкованого підтвердження реальності господарської операції необхідно встановити чи має місце відображення операції з отримання товару у податковій звітності.

При цьому, колегія суддів констатує, що відповідно до визначення термінів, що містяться в статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства.

Частинами першою та другою статті 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан та результати діяльності підприємства. Бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Підпунктом 2.1 пункту 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24 травня 1995 року), в редакції, чинній на момент розгляду справи, (далі - Положення) визначено, що первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Таким чином із системного аналізу законодавчих актів котрі регулюють господарську діяльність вбачається, що визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, судам у розгляді справи належало дослідити, окрім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару. Зокрема, обставини здійснення перевезення товару поставленого за спірними видатковими накладними, обставини зберігання та використання цього товару у господарській діяльності покупця.

Аналогічно, відносно первинних бухгалтерських документів висловився Верховний суд України і в рішенні від 19 квітня 2016 року у справі  № 21-4985а15   вказавши, що господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу, а сам договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку.

Вказаної позиції дотримується і Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року по справі № 813/1766/17, адміністративне провадження №К/9901/3360/17 (ЄДРСРУ № 72486685).

Окрім цього, наявність або відсутність окремих документів, а також недоліки в їх оформленні не можуть бути підставою для висновку про відсутність господарських операцій, якщо з інших даних вбачаються зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі платника у зв'язку з його господарською діяльністю.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 19 червня 2018 року по справі №826/7704/16 (адміністративне провадження №К/9901/38191/18) та від 17 квітня 2018 року по справі №820/475/17 (адміністративне провадження №К/9901/4907/17).

При цьому у разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару.

Дана позиція стосовно дослідження всіх доказів на підтвердження факту здійснення господарської операції в сукупності (в тому числі й податкові накладні) наведена у Постанові Верховного Суду від 4 листопада 2019 року по справі № 905/49/15 (ЄДРСРУ № 85393893), Постанові Верховного Суду від 5 грудня 2018 року по справі № 915/878/16 (ЄДРСРУ № 78327140).

Теги: нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, видаткова накладна, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, ефективний спосіб, судова практика, Адвокат Морозов