Одночасне стягнення штрафу та пені за порушення господарського зобов’язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить вимогам діючого законодавства України.

28 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11944/18 (ЄДРСРУ № 83876008) досліджував питання правової можливості одночасного стягнення штрафу та пені за порушення господарського зобов’язання.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 Цивільного кодексу України, частиною шостою статті 231 Господарського кодексу України та частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України.

(!!!) Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною другою статті 231 Господарського кодексу України.

Так, за приписами ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Отже, такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлено частиною 3 статті 549 ЦК України, частиною 6 статті 231 ГК України та статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", а право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 ГК України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною 2 статті 231 ГК України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, відповідно до частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Заборона на застосування пені та штрафу прямо не випливає з закону чи із суті відносин сторін, що дозволяє здійснити відповідне врегулювання у договорі.

ВИСНОВОК: Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, так як згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 09.04.2012 у справі № 3-88гс11, від 27.04.2012 у справі № 3-24гс12; постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.02.2018 у справі  № 911/2813/17, від 22.03.2018 у справі № 911/1351/17, від 17.05.2018 у справі  № 910/6046/16, від 25.05.2018 у справі № 922/1720/17, від 09.07.2018 р. у справі № 903/647/17 та від 08.08.2018 р. у справі № 908/1843/17, у справі № 917/194/18 від 02.04.2019, у справі № 910/7398/18 від 23.07.2019.

P.s. Верховний Суд також вказує що зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом, а не обов`язком суду, яке вирішується судом на власний розсуд із урахуванням конкретних обставин справи (винятковості обставин справи). Отже, вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (аналогічна позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2019 у справі № 916/2268/18 та від 04.06.2019 у справі № 904/3551/18).

Матеріал по темі: «Обчислення розміру пені, стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних»

Теги: одночасне стягнення штрафу та пені, порушення господарського зобовязання, зменшення розміру неустойки, порушення умов договору, судова практика, Адвокат Морозов

Залишення позовної заяви без розгляду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальні підстави для залишення позову без розгляду в господарському судочинстві.

23 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13094/17 (ЄДРСРУ № 83822656) досліджував питання щодо підстав для залишення позову без розгляду в господарському судочинстві.

Суть справи: ухвала місцевого господарського суду про залишення позову без розгляду мотивована, зокрема, неявкою представника позивача в судові засідання та неподанням витребуваних у позивача документів, що на думку суду, перешкоджає вирішенню спору у даній справі по суті.

З першу необхідно вказати, що сторона процесу, тобто особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності) в інтересах яких заявлено вимоги (принцип диспозитивності судочинства). Тому суд зобов`язаний залишити заяву без розгляду, якщо позивач звернувся з таким клопотанням.

Така правова позиція викладена Верховим Судом у постанові від 11.04.2019р. у справі № 712/13263/17 (провадження № 61-29936св18).

За приписами пункту 4 частини 1 та частини 4 статті 226 ГПК України, суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані судом докази, необхідні для вирішення спору, або позивач (його представник) не з`явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору. Особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення обставин, що були підставою для залишення позову без розгляду, має право звернутися до суду повторно. 

З наведеної процесуальної норми слідує, що залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду господарським судом справи без прийняття рішення суду у зв`язку з виявленням обставин, які перешкоджають розглядові справи, але можуть бути усунуті в майбутньому. При вирішенні питання щодо залишення позову без розгляду  господарським судам слід мати на увазі, що наведене  можливо лише за наявності таких умов:

- додаткові документи вважаються витребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідному процесуальному документі або, в разі оголошення перерви в судовому засіданні, - в протоколі такого засідання;

- витребувані документи чи явка представника позивача дійсно необхідні для вирішення спору, тобто за їх відсутності суд позбавлений можливості вирішити спір по суті;

- позивач не подав документи, витребувані судом при підготовці справи до розгляду, чи не направив свого представника в засідання господарського суду без поважних причин.

(!!!) Отже, перш ніж залишити позов без розгляду господарський суд зобов`язаний з`ясувати причини невиконання його вимог позивачем і об`єктивно оцінити їх поважність. При цьому поважними, з урахуванням конкретних обставин справи, вважаються причини, які за об`єктивних, тобто не залежних від позивача, обставин унеможливлювали або істотно утруднювали вчинення ним відповідних процесуальних дій; при цьому береться до уваги й те, чи вживав позивач заходів до усунення цих обставин або послаблення їх негативного впливу на виконання позивачем процесуальних обов`язків, покладених на нього судом. Відповідні докази подаються позивачем і оцінюються господарським судом за загальними правилами Господарського процесуального кодексу України.

Щодо підстави залишення позову без розгляду, у зв`язку з неподанням позивачем оригіналів доданих до позову документів.

Відповідно до частини 9 статті 81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Відносно доводів скаржника про відсутність на копіях доданих до позову документів дати їх засвідчення, що свідчить про неналежність цих доказів, колегія суддів зазначає, що будь-які подані учасниками процесу докази підлягають оцінці судом на предмет належності та допустимості, що випливає зі змісту ст. ст. 76, 77 ГПК України, у зв`язку з чим, стверджуючи про наявність об`єктивних сумнівів щодо наданих до матеріалів справи документів, учасник у справі, дотримуючись засад змагальності, має довести суду свої заперечення з приводу поданих іншим учасником документів (доказів).

Суд враховує посилання відповідача на невідповідність  доданих до позову копій документів вимогам п.5.37 Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації (Вимоги до оформлення документів ДСТУ 4163-2003 – «Відповідно до 5.27 Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації, Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003 відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів «Згідно з оригіналом", назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії і проставляють нижче реквізиту 23»).

В той же час, вирішуючи питання належності та/або допустимості доказів, суд має зважати не лише суто на їх оформлення (в даному випадку оформлення копій документів), але й на обґрунтування та докази, які стосуються змісту цих документів та об`єктивно можуть змінити суть обставин, з`ясування яких входять до предмету доказування у справі. В даному випадку відповідачем не наведено обґрунтування та не надано доказів, які б ставили під сумнів чи свідчили про недостовірність змісту доданих до позову копій документів або спростовували обставини, на підтвердження яких ці документи подані позивачем.

Виходячи зі змісту частини 9 статті 81 ГПК України, у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин, суд вправі в залежності від конкретних обставин справи, або залишити позов без розгляду, або розглянути справу за наявними в ній доказами.

Натомість в ухвалі місцевого господарського суду відсутнє обґрунтування, яким чином неподані позивачем для огляду оригінали документів доданих до позовної заяви, за наявності в матеріалах справи копій зазначених документів, унеможливлюють вирішення спору по суті заявлених вимог та перешкоджають прийняттю судом відповідного рішення.

Щодо явки у судове засідання представника позивача.

Як вірно встановлено судом апеляційної інстанції явка позивача у судове засідання  визнавалася обов`язковою лише ухвалою, на виконання вимог якої, позивач з`явився у наступне підготовче судове засідання. Іншими ухвалами суду явка позивача обов`язковою не визнавалася.

Висновок місцевого господарського суду про те, що неодноразова неявка представника позивача у підготовчі та судові засідання є свідченням недобросовісної та недопустимої поведінку є необґрунтованим, оскільки відповідно до статті 42 ГПК України участь у судових засіданнях є правом, а не обов`язком учасників справи, яким вони користуються на власний розсуд.

Втім, наприклад, 22  травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 310/12817/13, провадження №61-36375св18 (ЄДРСРУ № 82034538) акцентував увагу на наступному.

Процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 910/2344/17, від 04.09.2018 у справі № 910/14047/17.

Теги: залишення позовної заяви без розгляду, неявка представника в судове засідання, явка в судове засідання, перенесення розгляду, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов

Принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Практичний аспект реалізації принципу безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.

17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  903/636/17 (ЄДРСРУ № 83258765), від 13 серпня 2019 року в рамках справи № 05/5026/1980/2012 (ЄДРСРУ  № 83724718), від 23серпня 2019 року у справі №05/5026/1980/2012 (ЄДРСРУ № 83822659) досліджував питання реалізації принципу безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.

Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити ліквідатору в ході ліквідаційної процедури.

Відповідно до частини 3 статті 98 Закону України ''Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом'' під час реалізації своїх прав та обов`язків арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов`язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство.

Крім того, дії арбітражного керуючого у цивільних правовідносинах мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів інших учасників провадження у справі про банкрутство, виходячи з основоположних засад цивільного законодавства (пункт 6 ст. 3 Цивільного кодексу України).

Враховуючи комплексність та затратність часу для прийняття, розшуку та виявлення майна боржника, законодавець допускає обставини за яких майно може бути включеним до ліквідаційної маси не одразу, а після сплину часу по факту його виявлення. Відповідно і реалізація майна на аукціоні не залежить від моменту виявлення майна.

Закон прямо не визначає певний вичерпний перелік дій ліквідатора для завершення ліквідаційної процедури, визначені тільки основні дії, що дозволяють сформувати ліквідаційну масу та задовольнити вимоги кредиторів.

Судовою практикою, в постановах Верховного Суду у справі №927/1191/14 від 14.02.2018, у справі №904/5948/16 від 08.05.2018, у справі №905/2727/16 від 23.05.2018, у справі №904/4863/13 від 06.06.2018, визначено принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора.

ВИСНОВОК: Так, відповідно до зазначеної практики, обов`язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів, щодо їх належного здійснення (принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі).

З другого боку, принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора полягає в тому, що саме кредитор повинен обґрунтовувати, які дії не вчинив ліквідатор і як це вплинуло на результат формування ліквідаційної маси (23 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/4029/15 (ЄДРСРУ № 83304273).

P.s. Треба підкреслити, що правом на звернення з клопотанням про припинення повноважень ліквідатора (усунення від виконання ним своїх обов`язків) наділений саме комітет кредиторів, а не окремий кредитор (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 917/2324/15).

Теги: банкрот, банкрутство, арбітражний керуючий, принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора, ліквідаційна процедура, виявлення майна боржнику, судова практика, Адвокат Морозов

Зловживання процесуальними правами: подання окремого позову

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зловживання процесуальними правами шляхом подання окремого позову з (майже) однорідним або комбінованим предметом спору.

08 серпня 2019 року в рамках справи № 910/421/19 (ЄДРСРУ № 83703445) та від 23 серпня 2019 року в рамках справи № 910/16426/18 (ЄДРСРУ № 83822392) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду досліджував питання щодо зловживання процесуальними правами учасниками судового провадження.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Норми частини першої статті 4 ГПК України визначають, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Обов`язок добросовісного користування процесуальними правами передбачає їх використання не на шкоду іншим учасникам, а також не всупереч завданням господарського судочинства.

Згідно з частиною другою статті 43 ГПК України, залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, до яких, зокрема, віднесено подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.

Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема:

1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;

2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;

3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;

4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;

5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Водночас ГПК України не містить критеріїв визначення безпідставного або штучного позову, а тому однозначно встановити, що позов є штучним або завідомо безпідставним, без дослідження всіх обставин справи в їх сукупності, не вбачається за можливе. 

ВАЖЛИВО: Штучність позову, серед іншого, може мати місце у випадку подання позову з метою перешкоджання іншому провадженню у іншій справі, але такий висновок не повинен ґрунтуватися на припущеннях.

При цьому Європейський суд з прав людини, зокрема у рішеннях "Саф`яннікова проти України" (2007 рік), "Сілін проти України" (2006 рік) наголошував на тому, що заявників не можна звинувачувати за те, що вони використовують засоби, надані їм відповідно до національного законодавства для захисту своїх інтересів (рішення).

У частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З наведеного слідує, що підставою звернення до господарського суду з позовом є порушення прав чи охоронюваних законом інтересів особи, яка звертається з таким позовом. При цьому, реалізуючи своє право на судовий захист, позивач визначає зміст свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу та обґрунтовує підстави позову, виходячи з власного суб`єктивного уявлення про порушення, невизнання чи оспорювання своїх прав або охоронюваних законом інтересів, а також визначає спосіб захисту такого права.

В той же час, суд перевіряє доводи позивача і, в залежності від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12.07.2019 у справі №910/16436/18 та від 22.07.2019 у справі №910/16407/18.

ВИСНОВОК: Отже, в ряді випадків додаткове звернення позивача до суду з позовом  можна трактувати не як зловживання правами, а як  реалізацією права на судовий захист у обраний позивачем спосіб.

Матеріал по темі: «Зловживання процесуальними правами: подання зустрічного позову неуповноваженою особою»

Теги: реалізація права на звернення до суду,  зустрічна позовна заява,  представництво в суді, самопредставництво, зловживання процесуальними правами, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню є належним способом захисту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню є належним способом захисту, адже це фактично є вимогою про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії).

15 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/5989/18 (ЄДРСРУ № 83691918) досліджував питання щодо визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого немайнового або майнового права та інтересу. Зокрема, згідно з пунктами 3, 5, 7 частини другої статті 16 ЦК України такими способами є припинення дії, яка порушує право, примусове виконання обов`язку в натурі, припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Частиною другою статті 20 Господарського кодексу України передбачено визнання наявності або відсутності прав; установлення, зміну чи припинення господарських правовідносин, як одні із способів захисту прав суб`єктів господарювання. Разом з тим, такі вимоги будуть належними способами захисту цивільних прав, якщо вони самостійно будуть призводити до поновлення порушених прав. У випадку, якщо такі вимоги є пов`язаними з іншим способом захисту цивільних прав, зокрема, вимогою про стягнення грошових коштів за зобов`язаннями, вони не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду разом з вимогами, що забезпечують дійсне поновлення прав позивача.

Такі висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування способів захисту цивільних прав наведені у постанові 21.08.2018 зі справи № 910/14144/17.

Предметом позовних вимог у цій справі були дві вимоги: про визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню та про повернення зазначеної банківської гарантії, як способу забезпечення зобов`язань позивача за Договором.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтями 546, 560, 563, 569 ЦК України, банківська гарантія є одним із способів забезпечення зобов`язання боржника перед кредитором та одностороннім правочином, за яким банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов`язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником та має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом та боржником.

Необхідно підкреслити, що з умов гарантії та норм права слідує, що обов`язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов`язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними у гарантії документами в установлений цією гарантією строк. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає.

Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року № 3-31гс16.

Отже, припинення зобов`язання за гарантією стосується також прав боржника (принципала), оскільки в такому випадку останній звільняється від відповідальності за регресними вимогами, з якими гарант може звернутися до нього у випадку стягнення з нього грошової суми за виданою гарантією.

З огляду на викладене, Касаційний господарський суд погоджується з висновком про можливість обрання позивачем такого способу захисту своїх прав та інтересів як визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, що фактично є вимогою про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії). Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 зі справи № 910/5726/18 (ЄДРСРУ № 80648592) та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18 (ЄДРСРУ № 81038926).

P.s. Разом з тим, суд вказує, що не є належним способом захисту цивільних прав вимога позивача про повернення банківської гарантії, як документа, що був наданий позивачем до тендерної документації при оформленні договору з постачання паливо-мастильних матеріалів та який втратив свою чинність, оскільки правочин (гарантію) визнано таким, що не підлягає виконанню. Така вимога не призводить до реального захисту порушених прав та інтересів позивача, а тому провадження з її розгляду на законних підставах закрито судом апеляційної інстанції з посиланням на приписи пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України (аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 зі справи № 910/5726/18 та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18).

Теги: банківська гарантія, визнання банківської гарантії такою що не підлягає виконанню, належний спосіб захисту, гарант, вимога, зобов`язання за банківською гарантією, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки скасування ухвали суду про затвердження мирової угоди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скасування ухвали суду про затвердження мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення, є підставою для відновлення виконавчого провадження.

19 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 35/128-10 (ЄДРСРУ № 83703392) досліджував питання скасування ухвали суду про затвердження мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення.

Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення є обов`язковими до виконання на усій території України.

При цьому держава Україна на своїй території повинна забезпечити реалізацію всіх прав, що випливають з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі й права на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах "Півень проти України" від 29.06.2004 заява № 56849/00, "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у зазначеній ст. 1 Першого протоколу (рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011 у справі "Агрокомплекс проти України").

У рішенні від 15.10.2009 Європейський суд з прав людини у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" вказав на те, що відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту ст. 1 Першого протоколу.

Європейський суд з прав людини також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.

У справі "Фуклев проти України" (рішення від 07.06.2005) Європейський суд з прав людини вказав, що Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

ВАЖЛИВО: Із моменту звернення у належний спосіб до органів виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження, стягувач має право розраховувати, що компетентний орган здійснить всі можливі заходи для виконання постановленого судового рішення, що набрало законної сили.

Виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення (пункт 1 частина 1 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження").

Пунктом 4 частини 1 статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 19 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою для зупинення виконавчого провадження. Про запровадження мораторію розпорядник майна повідомляє органи державної виконавчої служби за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника та знаходженням його майна.

(!!!) За умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

Згідно із положеннями статті 77 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється шляхом укладення угоди між сторонами. Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

Виходячи з положень статей 77, 79 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про закриття провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Мирова угода повинна містити положення про розміри, порядок і строки виконання зобов`язань боржника; відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини.

Пунктом 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження підлягає закінченню, у разі затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення.

Відповідно до частини 1 статті 330 ГПК України мирова угода, укладена між сторонами, або заява про відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному або приватному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ.

Таким чином підставою для закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" є укладення мирової угоди у процесі виконання рішення.

Зокрема, 05 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 917/1564/17 (ЄДРСРУ № 80416964) висловився, що затвердження судом мирової угоди з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією. Тому, мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №908/1604/17.

За таких обставин державний виконавець правомірно закінчив виконавче провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки вищезазначена мирова угода затверджена саме під час здійснення виконавчого провадження, тобто у процесі виконання рішення.

Між тим, в разі скасування ухвали суду в частині затвердження мирової угоди, то зазначена обставина може бути підставою для відновлення виконавчого провадження.

Отже, наслідки скасування ухвали про затвердження мирової угоди не можуть бути підставою для визнання дій державного виконавця щодо закриття виконавчого провадження неправомірними, оскільки на момент їх вчинення ухвала суду в силу положень статті 235 ГПК України, частини 2 статті 79 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" була чинною.

ВИСНОВОК:  Затвердження судом у справі про банкрутство мирової угоди, яка містить положення про врегулювання зобов`язань боржника та конкурсного кредитора, вимоги якого визнані та ґрунтуються на судовому рішенні на виконання якого видано наказ та відкрито виконавче провадження, є підставою для закінчення такого виконавчого провадження згідно з пунктом 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", однак  в разі скасування ухвали суду в частині затвердження мирової угоди зазначена обставина може бути лише підставою для відновлення виконавчого провадження, а не підставою для визнання дій державного виконавця щодо закриття виконавчого провадження неправомірними.

Матеріал по темі: «Заміна сторони у виконавчому провадженні її правонаступником: судова практика»

Теги: виконавче провадження, мирова угода, справа про банкрутство, закінчення виконавчого провадження, відновлення виконавчого провадження, закриття виконавчого провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Позови третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмінність позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору від зустрічного позову сторони процесу.

16 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2710/18 (ЄДРСРУ № 83692073) досліджував питання щодо позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

Відповідно до статті 49 ГПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу суд постановляє ухвалу.

При цьому позови третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають подаватися з дотриманням загальних правил пред`явлення позову, на що безпосередньо вказують положення частини п`ятої статті 49 та частини четвертої статті 180 ГПК України. Відповідно до цих норм до позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, в якій відкрито провадження, застосовуються положення статті 180 цього Кодексу. Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред`явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 162, 164, 172, 173 цього Кодексу.

Відповідно до частин другої, третьої статті 180 ГПК України зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об`єднуються в одне провадження з первісним позовом.

Ознаками зустрічного позову є його взаємопов`язаність із первісним позовом і доцільність його спільного розгляду з первісним позовом, зокрема коли позови виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом можуть різнитися з вимогами первісного позову, але вони об`єднуються в одне провадження із первісним позовом ухвалою суду.

Взаємна пов`язаність зустрічного та первісного позовів може виражатись у підставах цих позовів або поданих доказах, вимоги  за зустрічним і первісним позовами можуть зараховуватися. Водночас подання зустрічного позову, задоволення якого виключатиме повністю або частково задоволення первісного позову, має на меті довести відсутність у позивача матеріально-правової підстави на задоволення первісного позову через відсутність матеріальних правовідносин, з яких випливає суб`єктивне право позивача за первісним позовом.

(!!!) Отже, взаємна пов'язаність зустрічного та первісного позовів може виявлятись у такому:

- обидва позови взаємно пов'язані, і їх спільний розгляд сприятиме оперативному і правильному вирішенню спору. Взаємна пов'язаність первісного і зустрічного позову може виражатись у підставах цих позовів або поданих доказах;

- вимоги за зустрічним і первісним позовами можуть зараховуватись;

- задоволення зустрічного позову виключатиме повністю або частково задоволення первісного позову. Подання такого зустрічного позову має на меті довести відсутність у позивача матеріально-правової підстави на задоволення первісного позову через відсутність матеріальних правовідносин, з яких випливає суб'єктивне право позивача за первісним позовом. У таких випадках задоволення зустрічного позову тягне за собою відмову у первісному позові повністю або частково.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 квітня 2019 року у справі № 914/2236/18 (ЄДРСРУ № 81304747).

Таким чином, у процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і відповідачем третя особа з метою захисту свого права може заявити самостійні вимоги саме щодо предмета спору, якщо вважає, що саме їй належить право на предмет спору чи його частину. При цьому під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

ВАЖЛИВО: Отже, на відміну від зустрічного позову, який повинен бути лише взаємопов`язаним із первісним, позовна заява третьої особи відповідно до положень частини першої статті 49 ГПК України має містити самостійні вимоги саме щодо предмета спору у справі.

При цьому, під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

ВИСНОВОК: Позовні вимоги третьої особи, яка подала позов відповідно до приписів статті 49 ГПК України, можуть бути допущені судом до розгляду у процесі, що вже розпочався, у тому випадку, коли така самостійна вимога заявлена саме щодо предмета спору, що вже виник між сторонами.

Вимога, спрямована на те, що знаходиться поза цим предметом, чи спрямована до третіх осіб, не може бути розглянута судом як вимога третьої особи в розумінні наведеної вище статті. Водночас така позовна вимога може бути заявлена у самостійному позові.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 серпня 2019 року у справі № 916/1743/18 (ЄДРСРУ № 83378763),  від 17 липня 2019 року у справі №  910/12449/18 (ЄДРСРУ № 83258739),  від 20 травня 2019 року у справі №  916/1302/18 (ЄДРСРУ № 81847100) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі №916/3245/17 (ЄДРСРУ № 80854765).

Матеріал по темі: «Право третьої особи подати позов з самостійними вимогами на предмет спору»

Теги: право третьої особи, подати позов,  самостійними вимогами, щодо предмета спору, правовий конфлікт, вимога третьої особи, зустрічний позов, самостійний позов третьої особи, судова практика, Адвокат Морозов