Поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поважні причини для поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді.

Відповідно до вимог п.3 ч.2 ст.395 КПК України апеляційна скарга може бути подана на ухвалу слідчого судді протягом п`яти днів з дня її оголошення. Якщо ухвалу слідчого судді було постановлено без виклику особи, яка її оскаржує, то строк апеляційного оскарження для такої особи обчислюється з дня отримання нею копії такого рішення.

Отже, для особи, яка оспорює рішення слідчого судді, ухвалене за викликом цієї особи, початком перебігу строку для подання апеляційної скарги є момент проголошення такого рішення.

Між тим, згідно з ч. 1 ст. 117 КПК пропущений із поважних причин строк повинен бути поновлений за клопотанням заінтересованої особи ухвалою слідчого судді, суду.

Відповідно до вимог ч.1 ст.376 КПК судове рішення проголошується негайно після виходу суду з нарадчої кімнати. При цьому, головуючий у судовому засіданні роз`яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.

Тобто, за змістом ст.376 КПК дата оголошення судового рішення, в тому числі й ухвали слідчого судді, безпосередньо пов`язується з датою виходу суду з нарадчої кімнати і саме з цієї дати, яка зазначається у вступній частині ухвали, розпочинається перебіг строку на апеляційне оскарження.

Аналогічна правова позиція висвітлена в ухвалі Верховного Суду колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 11 червня 2019 р. по справі № 182/6425/18, провадження № 51-2903 ск 19 (ЄДРСРУ № 82316100).

Зважаючи на те, що постановлення ухвали слідчим суддею не пов`язане з вирішенням справи по суті, а рівень складності скарг, які передаються на розгляд слідчим суддям, зазвичай не є таким, що потребує значного часу для складання ухвали щодо їх вирішення, оголошення слідчим суддею в порядку ч.2 ст.376 КПК лише резолютивної частини ухвали має місце переважно у виняткових випадках та жодним чином не впливає на визначений процесуальним законом порядок обчислення строку апеляційного оскарження.

Разом з цим у випадку необізнаності у заінтересованих осіб з мотивами прийнятого слідчим суддею рішення, вказане за їх клопотанням може бути визнано поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження та підставою для його поновлення в порядку, передбаченому ч.1 ст.117 КПК України.

Зазначене узгоджується з висновками об`єднаної палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 27 травня 2019 року (справа №461/1434/18, провадження №51-6470 кмо 18).

Таким чином вбачається наступне:

1. Поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді передбачене діючим законодавством та можливе з урахуванням п.2;
2. В апеляційній скарзі порушується питання про поновлення пропущеного строку на оскарження ухвали слідчого судді та наводяться обґрунтовані причини пропуску.

ВИСНОВОК: Оголошення повного тексту рішення слідчого суді в інший день ніж вступної та резолютивної його частини, може бути правовою підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали суду лише за умови подання клопотання про поновлення процесуального строку на оскарження.

Теги: поновлення строку на апеляційне оскарження, ухвали слідчого судді, строк на оскарження, процесуальний строк, клопотання про поновлення строку, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення з власника нерухомості коштів у вигляді орендної плати за землю

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення з власника об`єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів - у вигляді орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою.

16 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/1046/18 (ЄДРСРУ № 83059382) досліджував питання щодо стягнення з власника об`єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів - у вигляді орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, на якій ці об`єкти розміщені, без належних на те правових підстав.

Предметом позову у цій справі є стягнення з власника об`єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів - у вигляді орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, на якій ці об`єкти розміщені, без належних на те правових підстав.

Суди попередніх інстанцій установили, що відповідач є власником нерухомого майна, розташованого на відповідній земельній ділянці, проте у матеріалах справи не містять доказів належного оформлення TOB права користування зазначеною земельною ділянкою, зокрема укладення відповідного договору оренди з міськрадою та державної реєстрації такого права.

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 цього Кодексу особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Частиною 1 статті 93 та статтею 125 ЗК України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права. Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 цього Кодексу).

Перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується ЗК України. Відповідно до частин 1-2 статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час видачі свідоцтва про право власності) при переході права власності на будівлю  і  споруду  право власності  на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі  цивільно-правових  угод, а право користування - на підставі договору оренди. При  відчуженні  будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки.

ВАЖЛИВО: Отже, виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

До моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташовано цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладення договору оренди, внаслідок чого її власник недоотримує дохід у виді орендної плати, за своїм змістом є кондикційними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20.11.2017 у справі №  922/3412/17).

Слід зауважити, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (частина 1 статті 79 ЗК України).

Відповідно до частин 1, 3, 4, 9 статті 791 цього Кодексу формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера; земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Об`єктом оренди може бути земельна ділянка, яка сформована як об`єкт цивільних прав (аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 12.03.2019  у справі №916/2948/17 та від 09.04.019 у справі №  922/652/18).

За змістом статей 15, 20, 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки як нормативна грошова оцінка. Внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про об`єкти Державного земельного кадастру є обов`язковим. Відомості про нормативну грошову оцінку земель вносяться до Державного земельного кадастру на підставі технічної документації з такої оцінки.

Згідно з абзацом 3 частини 1 статті 13 Закону України "Про оцінку земель" нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки, зокрема, комунальної власності. Крім того, за змістом статті 289 Податкового кодексу України для визначення розміру орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

(!!!) У розумінні наведених положень законодавства нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності.

Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (частина 2 статті 20 Закону України "Про оцінку земель").

Отже, нормативна грошова оцінка є основою для визначення розміру орендної плати за користування земельними ділянками державної та комунальної власності (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 28.01.2019 у справі №922/3782/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17).

Суди попередніх інстанцій установили, що спірна земельна ділянка не має визначених меж і кадастрового номера, інформація про неї не внесена до Державного земельного кадастру, та дійшли правильного висновку, що така ділянка не може вважатися сформованою як об`єкт цивільного права у розумінні положень статті 791 ЗК України. Твердження скаржника про те, що міськрада разом із фахівцями у галузі геодезії та землевпорядних робіт за допомогою сертифікованого обладнання самостійно встановила межі, площу та конфігурацію земельної ділянки, якою користується ТОВ не спростовують встановленого судами - цій земельній ділянці не присвоєно кадастровий номер, вона не зареєстрована у Державному земельному кадастрі.

Крім того, технічна документація на спірну земельну ділянку не розроблена.

Необхідно вказати, що з моменту набуття права власності на нерухоме майно особа, яка стала новим власником такого майна, одночасно набуває права оренди земельної ділянки, на якій розміщене це майно у зв`язку з припиненням права власності на нього та, відповідно, припиненням права користування попереднього власника земельною ділянкою, на якій це майно розміщене, згідно з частиною другою статті 120 ЗК України. Тобто особа, яка набула права власності на це майно фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника. При цьому Договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно, отже Договір не підлягає розірванню.

Вказану правову позицію сформовано 20 червня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/712/18 (ЄДРСРУ № 82498781).

ВИСНОВОК: Таким чином, позовні вимоги щодо стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати не можуть бути задоволені з огляду на відсутність технічної документації та несформованість земельної ділянки як об`єкта цивільного права.

Матеріал по темі: «Перехід права користування (оренди) на земельну ділянку при купівлі об’єкту нерухомості»

ТЕГИ: перехід права власності на земельну ділянку, земельна ділянка, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, оренда землі, перехід користування, земельної ділянки, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання нікчемного правочину недійсним

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача.

09 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/17258/17 (ЄДРСРУ № 82937750) досліджував питання правової необхідності визнання нікчемного правочину недійсним.

За змістом статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 2 статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Майже аналогічний за змістом перелік способів захисту наведено у частині 2 статті 20 Господарського кодексу України.

Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту.

За змістом статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачено, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту як визнання недійсним нікчемного правочину не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Крім того, такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Згідно з частиною 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не встановлений законом, лише за умови, що законом не встановлено ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу. Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки наведено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів як визнання правочину недійсним застосовується до оспорюваних правочинів.

За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19)).

Наведене відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, а також правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 02.03.2016 у справі № 6-308цс16 і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (постанови від 03.10.2018 у справі № 369/2770/16-ц і від 07.11.2018 у справі № 357/3394/16-ц).

ВИСНОВОК: Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Належним способом захисту у подібному випадку є саме визнання відповідного права (пункт 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України) або застосування наслідків недійсності правочину.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року по справі № 916/3156/17, провадження № 12-304гс18 (ЄДРСРУ № 82424016).

Теги: визнання нікчемного правочину недійсним, визнання права, застосування наслідків недійсності, правочин, порушення прав, поновлення, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов

Пріоритетність обтяжень при податковій заставі майна платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Погашення податкового боргу за рахунок майна платника податку, яке знаходиться в податковій заставі та пріоритетність обтяжень майна.

16 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 809/654/18, адміністративне провадження №К/9901/14436/19 (ЄДРСРУ № 83041551) досліджував питання пріоритетності  обтяжень при податковій заставі майна платника податків.

Відповідно до пункту 87.2 статті 87 Податкового кодексу України джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

Як зазначено в пункті 95.1 статті 95 Податкового кодексу України, контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

В силу пункту 88.1 статті 88 Податкового кодексу України, з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов`язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.

Відповідно до пункту 89.3 статті 89 Податкового кодексу України, майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису. До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо використати як джерело погашення податкового боргу.

Згідно вимог пункту 95.3 статті 95 Податкового кодексу України, контролюючий орган звертається до суду щодо надання дозволу на погашення усієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі.

Рішення суду щодо надання вказаного дозволу є підставою для прийняття  контролюючим органом рішення про погашення усієї суми податкового боргу.

(!!!) Податковий кодекс України не покладає на податковий орган обов`язок перевіряти, чи накладено на майно інші обтяження, та не ставить можливість звернення до суду у залежність від наявності (чи відсутності) інших обтяжень.

У разі надходження позовних заяв про надання дозволу на погашення податкового боргу за рахунок майна платника податку суди вимагають у позивача письмові докази:

- постанову суду про стягнення коштів;

- документи, що свідчать про відсутність коштів на рахунках;

- витяг з Єдиного реєстру застав про перебування майна в податковій заставі;

- акт опису майна, на яке поширюється право податкової застави;

- рішення керівника органу податкового органу про опис майна.

Доказів відсутності інших обтяжень майна у податкового органу не вимагають.

Посилання суду апеляційної інстанції на пріоритетність обтяжень Суд вважає недоречним, з огляду на наступне.

Поняття пріоритету в розрізі обтяжень встановлено статтею 2 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" № 1255-IV від 18 листопада 2003 року, відповідно до якої пріоритет - переважне право обтяжувача відносно права іншої особи на те ж саме рухоме майно.

Статтею 1 вказаного Закону встановлено, що цей Закон визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов`язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.

Тобто, вказаний Закон регулює правовий режим виключно рухомого майна, а як зазначено у актах опису майна в податкову заставу передано об`єкти як рухомого так і нерухомого майна.

В той же час, статтею 37 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» передбачено, що податкова застава належить до публічних обтяжень.

Згідно зі статтею 11 цього Закону обтяження рухомого майна реєструються в Державному реєстрі  в порядку, встановленому цим Законом.

Частиною третьою статті 12 Закону визначено, що на підставі реєстрації встановлюється пріоритет обтяження, якщо інші підстави для виникнення пріоритету не визначені цим Законом. Задоволення прав чи вимог декількох обтяжувачів, на користь яких встановлено обтяження одного й того ж рухомого майна, здійснюється згідно з пріоритетом, який визначається в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону пріоритет зареєстрованих обтяжень визначається у черговості їх реєстрації, за винятками, встановленими цим Законом.

Згідно з частиною третьою статті 38 Закону якщо рухоме майно,  яке є предметом публічного  обтяження,  є також  предметом  інших  обтяжень,  задоволення прав обтяжувача за публічним  обтяженням  або  особи,  на  користь  якої  встановлено публічне обтяження, здійснюється в черговості згідно з пріоритетом публічного обтяження.

Пріоритет публічного обтяження встановлюється з моменту його реєстрації. Зареєстровані публічні обтяження не мають пріоритету над обтяженнями того ж рухомого майна, які були зареєстровані раніше моменту реєстрації публічного обтяження, а також обтяженнями, які мають вищий пріоритет згідно з правилами, встановленими розділом III цього Закону (частина друга статті 39 Закону).

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного суду від 06.03.2018 року по справі №813/4672/16 (провадження №К/9901/2051/17 К/9901/32681/18).

Окремо необхідно вказати, що 07 лютого 2019 року в рамках справи № 813/4551/17, адміністративне провадження №К/9901/59536/18 (ЄДРСРУ № 79671363) Верховний суд наголосив, що за наявності декількох зареєстрованих обтяжень одного і того ж рухомого майна, пріоритет має те обтяження, яке зареєстроване раніше.

Статтею 572 Цивільного кодексу України встановлено поняття застави, а саме в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Частинами 1, 2 статті 574 Цивільного кодексу України встановлено, що застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

За приписами частин 1-3 статті 588 Цивільного кодексу України наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом. Наступна застава майна не припиняє право застави попереднього заставодержателя.

Перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення права застави, крім випадку, передбаченого частиною четвертою цієї статті.

Частиною 4 вказаною статті встановлено особливості щодо застави рухомого майна - якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше.

У випадку, якщо предметом застави є нерухоме майно, вимоги заставодержателів задовольняються у порядку черговості виникнення права застави.

Але, для того, щоб податковий орган мав можливість скористатись своїм правом на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна потрібно рішення суду, як це передбачено статтею 95 Податкового кодексу України.

Між тим, пунктом 87.3. Податкового кодексу України визначено коло майна, яке не може бути використане як джерела погашення податкового боргу платника податків. Не може бути використане як джерела погашення податкового боргу платника податків майно платника податків, надане ним у заставу іншим особам (на час дії такої застави), якщо така застава зареєстрована згідно із законом у відповідних державних реєстрах до моменту виникнення права податкової застави (підпункт 87.3.1. Податкового кодексу України).

Відтак, пріоритет на задоволення вимог іпотекодержателя, право на яке виникло відповідно до іпотечного договору та зареєстроване у передбаченому законом порядку раніше, є вищим відносно пріоритету податкової застави, що виникла пізніше.

Детальніше: «Пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (іпотеки)»

Теги: пріоритет, застава, податкова застава, інші обтяження, іпотека, операцій із заставленим майном, припинення податкової застави, адміністративний арешт майна, судова практика, Адвокат Морозов

Вимоги до запиту податкового органу та оскарження наказу на податкову перевірку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимоги до запиту податкового органу та обґрунтованість прийняття контролюючим органом наказу про проведення податкової перевірки платника податків.

17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/553/18, адміністративне провадження №К/9901/64182/18 (ЄДРСРУ № 83070328) в черговий раз досліджував питання щодо вимог до запиту податкового органу та правомірності/обґрунтованості прийняття контролюючим органом наказу про проведення податкової перевірки платника податків.

Пунктом 73.3 ст. 73 ПК України контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження.

Такий запит підписується керівником (заступником керівника) контролюючого органу і повинен містити: 1) підстави для надіслання запиту відповідно до цього пункту, із зазначенням інформації, яка це підтверджує; 2) перелік інформації, яка запитується, та перелік документів, які пропонується надати; 3) печатку контролюючого органу.

Письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб`єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав: 1) за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового, валютного законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи; 2) для визначення рівня звичайних цін на товари (роботи, послуги) під час проведення перевірок та в інших випадках, передбачених      статтею 39  цього Кодексу; 3) виявлено недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків; 4) щодо платника податків подано скаргу про ненадання таким платником податків: податкової накладної покупцю або про допущення продавцем товарів/послуг помилок при зазначенні обов`язкових реквізитів податкової накладної, передбачених пунктом   201.1   статті   201   цього   Кодексу, та/або порушення продавцем/покупцем граничних термінів реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної та/або розрахунку коригування; акцизної накладної покупцю або про порушення порядку заповнення та/або порядку реєстрації акцизної накладної; 5) у разі проведення зустрічної звірки; 6) в інших випадках, визначених цим Кодексом.

Запит вважається врученим, якщо його надіслано поштою листом з повідомленням про вручення за податковою адресою або надано під розписку платнику податків або іншому суб`єкту інформаційних відносин або його посадовій особі.

Платники податків та інші суб`єкти інформаційних відносин зобов`язані подавати інформацію, визначену у запиті контролюючого органу, та її документальне підтвердження протягом одного місяця з дня, що настає за днем надходження запиту (якщо інше не передбачено цим Кодексом). У разі коли запит складено з порушенням вимог, викладених в абзацах першому та другому цього пункту, платник податків звільняється від обов`язку надавати відповідь на такий запит.

Інформація на запит контролюючого органу надається Національним банком України, іншими банками безоплатно у порядку і обсягах, встановлених      Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Порядок   отримання інформації контролюючими органами за їх письмовим запитом визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно із пп. 75.1.2 п. 75.1 ст. 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з обставин, визначених цим Кодексом.

Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об`єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

Підпунктами 78.1.1., 78.1.4. пункту 78.1 статті 78 ПК України встановлено, що документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких обставин:

отримано податкову інформацію, що свідчить про порушення платником податків валютного та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов`язковий письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначаються порушення цим платником податків відповідно валютного та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту;

виявлено недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначено виявлену недостовірність даних та відповідну декларацію протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

Порядок періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом       затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2010 року № 1245 (далі - Порядок №1245).

Пунктом 10 Порядку №1245 встановлено, що запит   щодо отримання податкової інформації від платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин оформляється на бланку       органу       державної       податкової служби       та    підписується керівником (заступником керівника) зазначеного органу. У запиті зазначаються: посилання на норми закону, відповідно до яких орган державної податкової служби має право на отримання такої інформації; підстави для надіслання запиту; опис інформації,      що    запитується,      та в разі потреби перелік документів, що її підтверджують.

ВИСНОВОК: У письмовому запиті, що складається контролюючим органом на підставі п. 73.3  ст. 73 та п.п. 78.1.4. п. 78.1  ст. 78 Податкового кодексу України, крім наведення підстав для надсилання запиту, переліку інформації, яка запитується, та переліку документів, які пропонується надати, повинно також бути зазначено: які саме недостовірні данні містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків; відомості, які є джерелом інформації щодо конкретних фактів порушення платником податків податкового та іншого законодавства та підтверджують підстави для направлення запиту.

А в рамках судового провадження, між учасниками спірних відносин, саме контролюючим органом, згідно вимог частини другої   частини другої   статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України,   повинно бути доведено та надано належні докази, які б свідчили про наявність фактів порушення позивачем податкового, валютного та іншого законодавства, та/або недостовірності даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків та які, відповідно до вимог податкового законодавства, обов`язково мають бути зазначені у письмовому запиті контролюючого органу про надання пояснень та їх документального підтвердження…інакше позовна заява платника податків про визнання протиправним та скасування наказу про проведення податкової перевірки підлягає задоволенню.

Аналогічна правова позиція викладена 31 травня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/1041/18, адміністративне провадження №К/9901/4795/19 (ЄДРСРУ № 82119242).

Матеріал по темі: «Вимоги до запиту податкового органу»

P.s. Допуск платником податків посадових осіб податкового органу до перевірки не перешкоджає оскарженню наказу про призначення такої перевірки, оскільки сам наказ про призначення перевірки, який є актом індивідуальної дії суб`єкта владних повноважень та підставою для проведення перевірки платника податків, у разі визнання його протиправності обумовлює безпідставність дій з проведення перевірки та нівелює наслідки такої.

Правова позиція викладена у постанові Верхового Суду від 30.10.2018 у справі №808/929/18.

Аналогічний за суттю правовий висновок з цього з юридичного питання був викладений Верховним Судом у постанові від 21.03.2018р. по справі №812/602/17 (провадження №К/9901/5128/17), де указано, що посилання у касаційній скарзі на те, що у зв'язку з проведенням перевірки оскаржуваний наказ вичерпав свою дію та, як вважає відповідач, не може бути скасованим є також безпідставними, оскільки згідно наведених норм податкового законодавства та КАС України право на судовий захист пов'язане із самою протиправністю оскаржуваного рішення, і не ставиться в залежність від наслідків його реалізації, що узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 27.01.2015р. по справі №21-425а14.

Матеріал по темі: «Доцільність оскарження наказу про проведення податкової перевірки»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу про проведення податкової перевірки після її проведення, Адвокат Морозов

Публічний розгляд справи (за участю сторін) у Верховному суді

Адвокат Морозов (судовий захист)

Клопотання про публічний розгляд справи у Верховному суді та/або за участю сторін.

В ухвалі від 18 лютого 2019 року у справі № 756/5081/14-ц (ЄДРСРУ № 80081119)  Велика Палата Верховного Суду відмовляючи в задоволенні аналогічного клопотання прокурора вказала наступне:

"Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Вочевидь, "публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції" (рішення від 8 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява № 8273/78, § 25).

Проте публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема і в суді касаційної інстанції. Так, у вказаній справі зазначена гарантія була забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій. Зокрема тому ЄСПЛ не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права (рішення у справі "Axen v. Germany", § 28).

Крім того, ЄСПЛ визнав явно необґрунтованим і тому неприйнятним звернення у справі "Varela Assalino contre le Portugal" (заява № 64336/01) щодо гарантій публічного судового розгляду (рішення від 25 квітня 2002 року). У цій справі заявник просив розглянути його справу в судовому засіданні, однак характер спору не вимагав проведення публічного розгляду. Фактичні обставини справи вже були встановлені, а скарги стосувалися питань права, а саме тлумачення норм Цивільного кодексу.

ЄСПЛ вказав на те, що відмову у проведенні публічного розгляду не можна вважати необґрунтованою, оскільки під час провадження у справі не виникло ніяких питань, які не можна було вирішити шляхом дослідження письмових доказів.

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник не представив переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.

Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Велика Палата Верховного Суду створила учасникам процесу у справі №756/5081/14-ц належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, в яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України."

Аналогічні правові позиції викладені в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 липня 2019 року у справі №  910/3724/14  (ЄДРСРУ № 82860818) та від 15 липня 2019 року у справі № 909/815/16 (ЄДРСРУ № 83002759).

Забезпечення позову за вимогами майнового та/або немайнового характеру

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову за вимогами майнового та/або немайнового характеру у господарському процесі.

15 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/492/19 (ЄДРСРУ № 83002753) досліджував питання забезпечення позову за вимогами майнового та/або немайнового характеру.

Суд вказав, що у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду або незабезпечення таким рішенням ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу.

Умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

За висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеним у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 910/1040/18, умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами немайнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

При цьому в таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод "Право на ефективний засіб юридичного захисту" встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів до забезпечення позову. При цьому, вжиття заходів до забезпечення позову має на меті запобігти утрудненню чи неможливості виконання рішення господарського суду, прийнятого за результатами розгляду справи, або забезпечити ефективний захист чи поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі задоволення позову.

Слід зазначити, що згідно рішення Європейського суду з прав людини від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні Європейського суду з прав людини від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії", було зазначено що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припинення порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція викладено в постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду  від 13 травня 2019 року у справі № 911/1551/18 (ЄДРСРУ № 81880126).

Матеріал по темі: «Чи діє ухвала суду про забезпечення позову, яка не зареєстрована в реєстрі?»

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов