Недійсність/не чинність автоцивілки з підстав не сплати страхового платежу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Недійсність або не чинність полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів з підстав несплати страхувальником страхового платежу в повному обсязі.

20 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 175/2661/16-ц, провадження № 61-1762св17 (ЄДРСРУ № 76614810) досліджував питання недійсності або не чинності полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів з підстав несплати страхувальником страхового платежу.

Суд вказав, що відповідно до пункту першого частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно зі статтею 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Частинами першою і другою статті 631 ЦК України встановлено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до статті 983 ЦК України договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором.

Статтею 998 ЦК України передбачено, що договір страхування визнається недійсним, якщо його укладено після настання страхового випадку.

За правилами статті 18 Закону України «Про страхування» для укладання договору страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, із урахуванням вказаних норм матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, обґрунтовано виходив із того, що момент укладення договору може не збігатися із моментом набрання ним чинності (у даному випадку після внесення страхового платежу), однак несплата страхового платежу не є підставою для визнання його недійсним з підстав заявлених позивачем.

Крім того , апеляційним судом встановлено, що відповідно до пункту 10 страхового полісу  перший страховий платіж внесено.

Пункт 10 полісу не містить даних щодо години, хвилин, номеру і виду платіжного документу (квитанція, прибутковий ордер тощо), які б засвідчували сплату страхового платежу, але ці дані вносились у страховий поліс уповноваженою особою страховика. Страховий поліс підписаний уповноваженою особою страхової компанії та скріплений печаткою, правильність даних, внесених до нього, не оспорювалась.

Із урахуванням зазначеного, судом зроблено висновок відносно того, що спірний договір є вчиненим у письмовій формі, містить відомості, які внесенні уповноваженою особою страховика, про належну сплату страхового платежу, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

ВИСНОВОК: Той факт, що згідно статті 983 ЦК України, статті 18 Закону України «Про страхування» договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, не свідчить про недійсність договору, а лише свідчить про те, що він не набрав чинності.

Нарахування процентів та пені за кредитним договором після судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність судового рішення, яке боржник  виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Якщо за рішенням про стягнення кредитної заборгованості чи звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник  виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження  № 14-10цс18) передбачено, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

В той же час,  у статті 611 ЦК України зазначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Частинами першою та третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

(!!!) Так як кредитним договором не встановлено розмір процентів після спливу строку його дії, тому слід дійти висновку про визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року № 6-1412цс16 та підтверджений постановою Верховного суду від 16 січня 2018 року у справі № 305/1133/15-ц, провадження № 61-86св18 (ЄДРСРУ № 71639615).

ВИСНОВОК: Кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти лише впродовж строку дії кредитного договору або до звернення кредитора до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості, після спливу такого строку нарахування відсотків є безпідставним.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 19 вересня 2018 року справа № 643/16336/16-ц, провадження № 61-12848св18 (ЄДРСРУ № 76596781), від 12 вересня 2018 року справа № 473/825/16-ц, провадження № 61-3240св18 (ЄДРСРУ № 76502922), 12 вересня 2018 року справа № 186/1974/14-ц, провадження № 61-24172св18 (ЄДРСРУ № 76502947) та ін.

P.s. Верховний Суд у своїй постанові від 14.02.2018 р. № 564/2199/15-ц зазначив, що згідно ст. 611 ЦК України після того, як кредитор направив боржнику вимогу про дострокове погашення кредиту, він змінив терміни повернення кредиту, які були передбачені кредитним договором. Водночас сам кредитний договір припинив свою дію з дати направлення вимоги про дострокове погашення кредиту. Оскільки кредитний договір припинив свою дію, то у кредитора відсутні підстави для стягнення після дати направлення вимоги про дострокове повернення кредиту.

Матеріал по темі: «Припинення нарахування процентів за кредитним договором»

Теги: кредит, порука, припинення, нарахування процентів, відсотки, штрафи, кредитний договір, вимога банку, повернення коштів, претензія, позов в суд, судова практика, Адвокат Морозов

Відшкодування шкоди, завданої незаконною порубкою лісу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суб’єкт відповідальності або відшкодування шкоди, завданою незаконною порубкою лісу.

19 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/382/17 (ЄДРСРУ № 76570266) досліджував питання суб’єктивного складу учасників цивільно-правової відповідальності за порушення лісового законодавства , а саме за самовільну вирубку лісів (пошкодження дерев).

Суд вказав, що частиною 1 статті 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" встановлено, що шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації в повному обсязі. Відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди.

Загальні підстави відповідальності за завдану шкоду визначено у статті 1166 ЦК України, з аналізу якої слідує, що будь-яка майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала, в повному обсязі. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (частина 2 статті1166 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Для відшкодування шкоди за правилами статті 1166 ЦК України необхідно довести такі елементи: 1. Неправомірність поведінки особи. Неправомірною можна вважати будь-яку поведінку, внаслідок якої завдано шкоду, якщо завдавач шкоди не був уповноважений на такі дії. 2. Наявність шкоди. Під шкодою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права (життя, здоров'я тощо). 3. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. 4. Вина особи, що завдала шкоду.

Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.

Частиною 2 статті 19 ЛК України визначено, що обов'язок забезпечувати охорону, захист, відтворення, підвищення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей, вжиття інших заходів відповідно до законодавства на основі принципів сталого розвитку, а також дотримання правил і норм використання лісових ресурсів покладено на постійних лісокористувачів.

Положеннями статті 63 ЛК України передбачено, що ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 64 ЛК України підприємства, установи, організації і громадяни здійснюють ведення лісового господарства з урахуванням господарського призначення лісів, природних умов і зобов'язані здійснювати охорону лісів від незаконних рубок та інших пошкоджень.

Відповідно до статті 86 ЛК України організація охорони і захисту лісів передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збереження лісів від пожеж, незаконних рубок, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб.

За змістом пункту 5 частини 2 статті 105 ЛК України відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у порушенні вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів.

Згідно зі статтею 107 ЛК України підприємства, установи, організації і громадяни зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України.

(!!!) Отже, організація і забезпечення охорони та захисту лісів, яка передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збереження та охорону лісів, зокрема від незаконних рубок та інших пошкоджень, покладається на постійних лісокористувачів.

Порушення вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених у сфері охорони, захисту та використання лісів, є підставою для покладення на постійного лісокористувача цивільно-правової відповідальності. При цьому неважливо, хто конкретно здійснював незаконне вирубування дерев на ділянках лісу, наданих у постійне користування, оскільки визначальним є факт порушення лісокористувачем встановлених правил лісокористування, що спричинило завдання державі збитків внаслідок незаконної рубки дерев третіми особами на підконтрольній лісокористувачу ділянці лісу.

ВИСНОВОК: Таким чином, обов'язок щодо забезпечення охорони лісових насаджень покладено саме на постійних лісокористувачів, які відповідають за невиконання або неналежне виконання таких обов'язків, в тому числі, у разі незабезпечення охорони та захисту лісів від незаконних рубок дерев. Отже, цивільно-правову відповідальність за порушення лісового законодавства мають нести не лише особи, які безпосередньо здійснюють самовільну вирубку лісів (пошкодження дерев), а й постійні лісокористувачі, вина яких полягає у протиправній бездіяльності у вигляді невчинення дій щодо забезпечення охорони та збереження лісу від незаконних рубок на підвідомчих їм ділянках із земель лісового фонду, що має наслідком самовільну рубку (пошкодження) лісових насаджень третіми (невстановленими) особами (аналогічну правову позицію викладено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 909/976/17, постановах Верховного Суду у справа № 927/1096/16, № 909/1111/16, № 920/1293/16, № 917/1261/17).

P.s. Окрім цього необхідно наголосити, що Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу» від 23 липня 2008 р. №665 затверджено такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу підприємствами, установами, організаціями та громадянами незаконним вирубуванням та пошкодженням дерев і чагарників до ступеня припинення росту.

Теги: вырубка леса, порубка лісу, охорона лісових насаджень, незаконна рубка дерев, лісове законодавство, судова практика, Адвокат Морозов

Податкова застава або погашення податкового боргу за рахунок заставного майна

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкова застава або погашення податкового боргу за рахунок заставного майна платника податків.

18 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/19374/14, адміністративне провадження №К/9901/8168/18 (ЄДРСРУ № 76543374) досліджував питання щодо надання дозволу на погашення суми податкового боргу Товариства за рахунок заставного майна платника податків, що перебуває й у податковій заставі.

Необхідно вказати, що джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами (пункт 87.2 статті 87 ПК України).

Пунктами 88.1, 88.2 статті 88 ПК України визначено, що з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов'язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.

Згідно п. 89.1 статті 89 ПК України право податкової застави виникає з дня виникнення податкового боргу у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов'язання, самостійно визначеної контролюючим органом.

Право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених п. 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому (п. 89.2 статті 89 ПК України).

Майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису.

Опис майна у податкову заставу здійснюється на підставі рішення керівника контролюючого органу, яке пред'являється платнику податків, що має податковий борг, відповідно до Наказу Міністерства фінансів України від 16.06.2017 року № 586 «Про затвердження Порядку застосування податкової застави контролюючими органами» (п.1 розділу ІІ).

Право податкової застави не застосовується, якщо загальна сума податкового боргу платника податків не перевищує шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян    (п.10 та п. 11 Наказу Міністерства фінансів України від 16.06.2017 року № 586 «Про затвердження Порядку застосування податкової застави контролюючими органами»).

При цьому, відповідно до пункту 89.5 статті 89 ПК України у разі якщо на момент складення акта опису майно відсутнє або його балансова вартість менша від суми податкового боргу, право податкової застави поширюється на інше майно, на яке платник податків набуде право власності у майбутньому до погашення податкового боргу в повному обсязі.

24.10.2017 року Верховним Судом України в рамках справи  № 21-553а17  вказано, що аби платнику податку реалізувати своє право на податкову заставу, майно має бути наявним, перебувати у його власності, а балансова вартість такого майна повинна відповідати сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, за яких майно не може бути використане як джерело погашення податкового боргу платника податків, передбачених пунктом 87.3 статті 87 ПК України.

Згідно п. 93.1. статті 93 ПК України  майно платника податків звільняється з податкової застави з дня: 93.1.1. - отримання контролюючим органом підтвердження повного погашення суми податкового боргу в установленому законодавством порядку; 93.1.2. - визнання податкового боргу безнадійним; 93.1.3. - набрання законної сили відповідним рішенням суду про припинення податкової застави у межах процедур, визначених законодавством з питань банкрутства; 93.1.4. - отримання платником податків рішення відповідного органу про визнання протиправними та/або скасування раніше прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов'язання або його частини (пені та штрафних санкцій) внаслідок проведення процедури адміністративного або судового оскарження.

В той же час, відповідно до підпункту 87.3.1 пункту 87.3 статті 87 Податкового кодексу України не можуть бути використані як джерела погашення податкового боргу платника податків майно платника податків, надане ним у заставу іншим особам (на час дії такої застави), якщо така застава зареєстрована згідно із законом у відповідних державних реєстрах до моменту виникнення права податкової застави.

Відповідно до пункту 90.1 статті 90 Податкового кодексу України, пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (включаючи інші застави) встановлюються відповідно до закону.

Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18 листопада 2003 року № 1255-IV (набрав чинності з 01 січня 2004 року, далі - Закон № 1255-IV) визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.

Законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону (пункт 2 Розділ ІХ Прикінцеві та перехідні положення).

За положеннями статті 14 Закону № 1255-IV, якщо інше не встановлено цим Законом, зареєстроване обтяження має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями. Пріоритет зареєстрованих обтяжень визначається у черговості їх реєстрації, за винятками, встановленими цим Законом. Обтяжувачі, які зареєстрували обтяження одного і того ж рухомого майна одночасно, мають рівні права на задоволення своїх вимог.

ВАЖЛИВО: Обтяжувач з вищим пріоритетом має переважне право на звернення стягнення на предмет обтяження.

За змістом статті 37 Закону N 1255-IV податкова застава та накладення арешту на рухоме майно на підставі рішень уповноважених органів у випадках, встановлених законом відносяться до публічних обтяжень. Публічне обтяження набирає чинності з моменту його реєстрації в Державному реєстрі.

Статтею 39 Закону N 1255-IV передбачено, що публічне обтяження підлягає реєстрації в порядку, встановленому цим Законом, протягом п'яти днів із дня винесення відповідного рішення, на підставі якого воно виникає. Обов'язок щодо здійснення реєстрації покладається на уповноважений орган або на особу, зазначену в рішенні уповноваженого органу. Пріоритет публічного обтяження встановлюється з моменту його реєстрації. Зареєстровані публічні обтяження не мають пріоритету над обтяженнями того ж рухомого майна, які були зареєстровані раніше моменту реєстрації публічного обтяження, а також обтяженнями, які мають вищий пріоритет згідно з правилами, встановленими розділом III цього Закону.

ВИСНОВОК: відтак, за наявності декількох зареєстрованих обтяжень одного і того ж рухомого майна, пріоритет має те обтяження, яке зареєстроване раніше.

Матеріал по темі: «Право податкової застави та опис майна платника податків»

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Угода про визнання винуватості у податкових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкові спори: особливості  вироків, якими затверджені угоди у кримінальному провадженні.

Спершу необхідно акцентувати, що наявність кримінальних проваджень щодо контрагентів платника податків не є підставою для визнання операцій нереальними, адже причетність останнього до злочинів щодо яких здійснюються кримінальні провадження, повинно бути доведено податковим органом (Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 червня 2018 року по справі № 822/2198/17, адміністративне провадження № К/9901/49072/18, № К/9901/48686/18, ЄДРСРУ № 74672741та № 74670539).

Аналогічний висновок містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року по справі  № 2а-1570/6063/12, адміністративне провадження № К/9901/2621/18, ЄДРСРУ № 74514415).

В той же час, за змістом статті 468 Кримінального процесуального кодексу України передбачена можливість укладення двох різновидів угод у кримінальному провадженні: угода про визнання винуватості та угода про примирення.

Відповідно до частини четвертої статті 469 Кримінального процесуального кодексу України угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні щодо уповноваженої особи юридичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у зв'язку з яким здійснюється провадження щодо юридичної особи, а також у кримінальному провадженні, в якому бере участь потерпілий, не допускається.

Використане у частині четвертій статті 469 Кримінального процесуального кодексу України формулювання «у кримінальному провадженні, в якому бере участь потерпілий» означає, що коли в одному кримінальному провадженні особа підозрюється, обвинувачується у вчиненні кількох не пов'язаних між собою (самостійних) кримінальних правопорушень та внаслідок вчинення одного із них було заподіяно шкоди правам та інтересам окремих громадян чи інтересам юридичної особи (тобто є потерпілий, який бере участь в кримінальному провадженні), - угода про визнання винуватості щодо інших кримінальних правопорушень у такому разі укладатися не може.

Дотримання вимог статті 469 Кримінального процесуального кодексу України перевіряється суддею у кримінальному провадженні при затвердженні угоди або внаслідок апеляційного оскарження вироку.

Матеріал по темі: «Наявність вироку, ухваленого на підставі угоди у кримінальному провадженні»

ВАЖЛИВО: Перевірка законності, обґрунтованості і вмотивованості вироку, ухваленого на підставі угоди про визнання винуватості, знаходиться поза межами компетенції судів адміністративної юрисдикції.

В той же час сам факт наявності вироку, ухваленого на підставі угоди у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених вироком, який набрав законної сили, періоду часу, за який такі обставини встановлені, а також конкретної особи та наслідки її дій (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 вересня 2018 року, справа №802/2231/17-а,  адміністративне провадження №К/9901/56869, №К/9901/56970/18, ЄДРСРУ № 76543134; від 17 квітня 2018 року, справа №808/2459/17, адміністративне провадження №К/9901/4951/18, ЄДРСРУ №73486794 та від 7 лютого 2018 року, справа №813/1766/17,адміністративне провадження №К/9901/3360/17, ЄДРСРУ № 72486685 ).

Адже, лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника з недобросовісним постачальником з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями контрагента може слугувати підставою для висновку про неправомірне формування ним податкового обліку (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 серпня 2018 року, справа № 826/17880/15, адміністративне провадження №К/9901/9512/18, ЄДРСРУ № 76005168).

Матеріал по темі: «Верховний суд: оцінка вироків, як доказ фіктивності контрагентів»

Теги: налоговые споры, налоговые проверки, обжалование налоговых решений, НУР, ППР, акт проверки налогоплательщика, приговор суда, вирок суду, фиктивность контрагента, угода про визнання винуватості, судова практика, Адвокат Морозов

Порушення податкової дисципліни по ланцюгу постачання…та відсутність ТТН

Адвокат Морозов (судовий захист)

Знову!!! "Порушення податкової дисципліни по ланцюгу постачання"... та "відсутність ТТН".

Верховний Суд погоджується, з висновками судів попередніх інстанцій, що не підтвердження операцій за ланцюгом постачання, так само як і інші порушення податкової дисципліни, допущені контрагентом платника податків або третіми особами у відносинах з контрагентом не є свідченням нереальності господарських операцій.

Обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій, що товарно-транспортна накладна призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом, тобто товарно-транспортна накладна є доказом, який підтверджує факт надання/отримання транспортних послуг, а не реальність господарської операції у цілому (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року справа №820/477/18, адміністративне провадження №К/9901/55969/18 (ЄДРСРУ № 76418738), від 11 вересня 2018 року справа №815/6105/17, адміністративне провадження №К/9901/56987/18 (ЄДРСРУ №76418700), від 11 вересня 2018 року справа №821/995/17, адміністративне провадження №К/9901/54216/18 (ЄДРСРУ № 76421704), від 11 вересня 2018 року справа №823/2247/17, адміністративне провадження №К/9901/56440/18 (ЄДРСРУ № 76420685)  та ін.).

Необхідно вказати, що у деяких рішеннях Верховний суд вказує на те, що суди в порушення принципу офіційного з'ясування всіх обставин справи не перевірили факт реального руху активів по всьому ланцюгу учасників схеми, не з'ясовано, ким і коли вироблялись придбані позивачем товари та чи вироблялись взагалі, що має істотне значення для правильного вирішення спору (ВС/КАС від 04 вересня 2018 року, справа №825/1153/17, касаційне провадження №К/9901/954/17 (ЄДРСРУ № 76307459).

Однак на погляд автора, з урахуванням вказаного вище, перевіряти «весь ланцюг постачання» не доцільно та фактично не можливо, оскільки відповідний спірний товар виготовляється, реалізується, транспортується і.т.і., а це величезний обсяг документації та контрагентів, що унеможливлює своєчасність розгляду адміністративної справи у суді.

ВИСНОВОК: Норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування витрат та податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на формування витрат та податкового кредиту, за можливу неправомірну діяльність його контрагентів за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагентів та злагодженість дій між ними (від 10 вересня 2018 року справа №826/8016/13-а,адміністративне провадження №К/9901/4058/18 (ЄДРСРУ № 76381712), від 10 вересня 2018 року справа №826/25442/15, адміністративне провадження №К/9901/24925/18 (ЄДРСРУ № 76381291), від 11 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі №810/2677/17, адміністративне провадження №К/9901/47242/18 (ЄДРСРУ № 76421391)та ін.).

Матеріал по темі: «Контрагент по ланцюгу постачання має ознаки фіктивності…»

Теги: податкові спори, налоговые споры, ДФС, ГНИ, налоговая проверка, контрагент по ланцюгу постачання, ланцюг постачання, ознаки фіктивності, безтоварність господарських операцій,  працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, Адвокат Морозов

Відкриття виконавчого провадження за місцезнаходженням безготівкових коштів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позиція Верховного Суду щодо відкриття виконавчого провадження за місцезнаходженням безготівкових коштів.

10 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в межах справи №905/3542/15 (ЄДРСРУ № 76445253) висловив позицію щодо відкриття виконавчого провадження за місцезнаходженням безготівкових коштів.

Питання, що виникають на стадії виконання рішень, винесених господарським судом, вирішуються в порядку, передбаченому нормами ГПК України та Законом України "Про виконавче провадження". Спеціальним нормативним актом з питань виконання судового рішення є Закон України "Про виконавче провадження", яким врегульовані питання щодо порядку, умов та підстав здійснення виконавчого провадження з примусового виконання рішень. Поряд з цим Закон України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі - Закон) визначає основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус.

Згідно з частиною 2 статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

Згідно з частиною 1 статті 22 Закону про початок діяльності приватний виконавець повідомляє Міністерство юстиції України. Пунктом 2 частини 2 цієї статті Закону у повідомленні про початок діяльності обов'язково зазначаються виконавчий округ, на території якого приватний виконавець має намір здійснювати діяльність.

Пунктом 4 частини 2 статті 23 Закону у Єдиному реєстрі приватних виконавців України містяться відомості про виконавчий округ, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність.

Відповідно до частин 1, 2, 3, 6 статті 25 Закону виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя.

Приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ.

Інформація про приватних виконавців виконавчого округу та реквізити їхніх офісів розміщуються у всіх судах та в органах державної виконавчої служби, розташованих у межах відповідного виконавчого округу.

Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

ВАЖЛИВО: Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що і Закон України "Про виконавче провадження" і Закон визначають вимоги (критерії) до місця відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження. При цьому згідно з частиною 3 статті 25 Закону право приватного виконавця відкривати виконавче провадження обмежується виконавчим округом, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України.

Визначення місця вчинення приватним виконавцем виконавчих дій у вже відкритому виконавчому провадженні здійснюється відповідно до загальних норм, якими визначаються вимоги щодо місця вчинення відповідної виконавчої дії - без обмеження дій приватного виконавця виконавчим округом, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність (частина 6 статті 25 Закону та абзац 2 частини 2 статті 24 Закону України "Про виконавче провадження").

Зі змісту наведеної норми частини 2 статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" випливає, що якщо місце проживання, перебування боржника - фізичної особи та місцезнаходження боржника - юридичної особи або місцезнаходження майна боржника розташовано в окрузі, в якому приватний виконавець здійснює діяльність та відповідно на яку розповсюджуються відповідна компетенція цього приватного виконавця, він має право прийняти до виконання відповідні виконавчі документи та відкрити виконавче провадження з їх виконання.

Судами встановлено, що Відповідач оскаржує дії приватного виконавця з виконання ухвали апеляційного суду про вжиття заходів до забезпечення позову шляхом накладення арешту на кошти, що належать Відповідачу та підлягають до сплати Позивачу.

Підставою оскарження Відповідачем дій приватного виконавця з виконання ухвали є, на думку Відповідача, порушення виконавцем вимог щодо територіальної компетенції з відкриття ним виконавчого провадження з виконання вказаного судового рішення та вчинення ним у межах цього виконавчого провадження виконавчих дій.

Судами встановлено, що згідно з ухвалою в межах апеляційного провадження з метою забезпечення виконання судового рішення у справі щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача заборгованості накладений арешт на кошти, що належать Відповідачу та підлягають до сплати Позивачу і знаходяться на будь-яких рахунках відкритих у будь-яких фінансових установах, в тому числі на поточному рахунку, відкритому у банку, який знаходиться у місті Києві.

Також судами встановлено, що приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень у виконавчому окрузі міста Києва.

Частиною 3.1 статті 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" передбачено, що кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках). Згідно з частинами 6.1, 6.2 статті 6 вказаного закону банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам), нерезидентам України (юридичним особам-інвесторам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним особам). Особи, визначені в пункті 6.1 цієї статті, мають право відкривати рахунки в будь-яких банках України відповідно до власного вибору для забезпечення своєї господарської діяльності і власних потреб.

Частинами 7.1, 7.1.4, 7.1.5 статті 7 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" визначено, що банки мають право відкривати своїм клієнтам вкладні (депозитні), поточні рахунки, рахунки умовного зберігання (ескроу) та кореспондентські рахунки. Особливості режимів функціонування вкладних (депозитних), поточних рахунків, рахунків умовного зберігання (ескроу) та кореспондентських рахунків визначаються нормативно-правовими актами Національного банку України та договорами, що укладаються клієнтами та обслуговуючими їх банками. Зарахування коштів на рахунок клієнта здійснюється як шляхом внесення їх у готівковій формі, так і шляхом переказу коштів у безготівковій формі з інших рахунків.

ВАЖЛИВО: Безготівкові кошти розглядаються у доктрині банківського права як такі, що можуть бути об'єктом права власності внаслідок юридичної фікції, яка передбачає також визнання того, що безготівкові кошти знаходяться на відповідному рахунку у банку. Відкинути цю юридичну фікцію, як того вимагає скаржник, у цій справі означало б, що безготівкові кошти є недосяжним для звернення на них стягнення, оскільки слід було б визнати, що вони одночасно всюди і ніде не знаходяться, тобто не мають місцезнаходження, інформація про яке є необхідною при вчиненні виконавчих дій і зазначається під час арешту цього майна. Можливість ініціювати операції стосовно безготівкових коштів в іншому місці, окрім як у банку, у якому відкрито відповідний рахунок, не суперечить цій юридичній фікції, яка закріплена також у Законі України "Про виконавче провадження", у якому йдеться про "кошти, які перебувають на рахунках боржника у банках".

В частині 4 статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавець має право вчиняти виконавчі дії щодо звернення стягнення на доходи боржника, виявлення та звернення стягнення на кошти, що перебувають на рахунках боржника у банках чи інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах на території, на яку поширюється юрисдикція України.

ВИСНОВОК: У зв'язку із викладеним та враховуючи, що в ухвалі апеляційного суду був зазначений лише рахунок Відповідача, що відкритий у БАНК з місцем реєстрації у місті Києві, а подальші дії приватного виконавця у межах вже відкритого виконавчого провадження не обмежуються виконавчим округом цього виконавця, Суд зазначає, що дії приватного виконавця, який здійснює примусове виконання рішень у виконавчому окрузі міста Києва, з відкриття виконавчого провадження шляхом винесення постанови від про відкриття виконавчого провадження  та подальші виконавчі дії з винесенням постанови від про арешт коштів на всіх рахунках боржника - Відповідача, відкритих в інших банках не суперечать наведеним нормам законодавства, а тому Суд відхиляє протилежні доводи скаржника.

Теги: відкриття виконавчого провадження, за місцезнаходженням безготівкових коштів, за місцезнаходженням майна, скарга на дії приватного виконавця, державна виконавча служба, закон про виконавче провадження, судова практика, Адвокат Морозов