Підтвердження повноважень захисника-адвоката: ордер та/або договір

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: ордер і договір є документами, які в рівному ступені посвідчують існування договірних відносин між адвокатом і його клієнтом.

06 лютого 2018 р. Касаційний кримінальний суд Верховного Суду в контексті справи № 752/11464/16-к (ЄДРСРУ № 72150999) досліджував питання документів, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги у кримінальних справах.

Суд вказав, що матеріали провадження свідчать, що захисник на підтвердження своїх повноважень надав копії (1) свідоцтво про право заняття адвокатською діяльністю та (2) договір з обвинуваченим про надання правової допомоги.

Суть питання, яке порушене перед касаційним судом у цій справі, зводиться до правильності тлумачення апеляційним судом пункту 2 частини першої статті 50 КПК, яка передбачає:

«1.  Повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються:

1)  свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю;

2)  ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до позиції апеляційного суду, словосполучення «ордером, договором із захисником» означає «ордером та договором із захисником», і, таким чином, тільки наявність цих двох документів може підтвердити повноваження захисника.

Однак, Верховний  Суд не погодився з таким тлумаченням виходячи з наступного.

Суд вказав, що в цьому випадку використана синтаксична конструкція, в якій однорідні члени речення з'єднані безсполучниковим зв'язком і між двома останніми членами речення стоїть розділовий сполучник «або». Така синтаксична конструкція часто використовується в законодавстві. Наприклад: «Експертом … є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями… (стаття 69 КПК). «Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України» (стаття 6 КК). «Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків (стаття 49 ГК).

ВАЖЛИВО: В усіх цих випадках вживання «або» для з'єднання однорідних членів речення створює альтернативний перелік. Якщо такий перелік перелічує умови для настання певного правового наслідку, це означає, що наслідок настає за наявності хоча б однієї з перелічених умов.

Суд не бачить підстав при тлумаченні пункту 2 частини першої статті 50 КПК відступати від звичайного значення, яке надається цій синтаксичній конструкції законодавцем. Крім того, на користь того, що умови підтвердження повноважень захисника, зазначені у пункті 2 частини першої статті 50 КПК, застосовуються альтернативно, свідчать й інші положення законодавства.

Так, відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги, а документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Тобто ордер і договір є документами, які в рівному ступені посвідчують існування договірних відносин між адвокатом і його клієнтом.

ВИСНОВОК: Таким чином, пункт 2 частини першої статті 50 КПК визначає, що повноваження захисника мають вважатися підтвердженими, якщо - на додаток до документу, передбаченого пунктом 1, - захисник надав хоча б один з документів, передбачених пунктом 2 частини першої цієї статті.

Відповідно до частини другої статті 50 КПК «встановлення будь-яких додаткових … умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається». Всупереч цьому положенню, суд, вимагаючи на додаток до договору надати також ордер, встановив такі додаткові умови.

Теги: повноваження адвоката, договір, ордер, повноваження захисника, підтвердження повноважень, свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю, судова практика, Адвокат Морозов

Недопуск фіскалів для проведення перевірки: наслідки та належні докази

Адвокат Морозов (судовий захист)

Адміністративний арешт майна платника податків у разі недопуску посадових осіб органу фіскальної служби для проведення документальної перевірки: належність доказів.

06.02.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 2а-12963/12/2070 (ЄДРСРУ № 72065059) досліджував питання належності доказів пов’язаних із не допуском посадових осіб органу фіскальної служби для проведення документальної перевірки платника податків.

Фабула справи: Оскільки платник податків не допустив посадових осіб органу державної податкової служби до проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення, керівником органу правомірно та обґрунтовано застосовано умовний адміністративний арешт майна платника податків…однак обставинами, які доводять недопущення осіб до перевірки є відповідь Товариства про неможливість проведення перевірки, у зв'язку з тим, що усі первинні документи надані до експертної установи в межах проведення судово-економічної експертизи, призначеної в господарській справі.

Так, відповідно до абзацу шостого п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) відмова платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) від допуску до перевірки на інших підставах, ніж визначені в абзаці п’ятому п. 81.1 ст. 81 ПКУ, не дозволяється.

Статтями 6 та 19 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи діють у межах повноважень та спосіб, визначені Конституцією та законами України. Посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених Кодексом, та за умови пред’явлення або надіслання у випадках, визначених Кодексом, належним чином оформлених таких документів: 1) копії наказу та направлення на проведення перевірки, 2) службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки (Лист ДФС від 29.03.2016 № 6846/6/99-99-22-04-02-15). 

Необхідно вказати, що ДФС у листі від 14.09.2016 р. №9679/М/99-99-13-04-02-14 вказує, що відмова платника податків від проведення перевірки за наявності законних підстав для її проведення, допуску посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки, а також вчинення будь-яких інших дій з метою уникнення проведення перевірки може бути підставою для вжиття контролюючими органами таких дій:

- застосування арешту майна, відмінного від коштів, платника податків на підставі прийняття рішення керівником (заступником керівника) органу ДФС, обґрунтованість якого повинна бути перевірена судом протягом 96 годин (ст. 94 ПКУ);

-звернення до адміністративного суду із позовом (поданням) про застосування арешту коштів на рахунках у банку платника податків, зокрема, щодо зупинення видаткових операцій (пп. 94.6.2 ПКУ).

ВАЖЛИВО: При відмові платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) у допуску посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки складається акт, який засвідчує факт відмови (п. 81.2 ст. 81 ПКУ).

Стаття 94 Податкового кодексу України встановлює адміністративний арешт майна, за положеннями пункту 94.1 цієї статті, адміністративний арешт майна платника податків (далі - арешт майна) є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом. Обставини застосування арешту майна наведені пунктом 94.2, серед яких, підпунктом 94.2.3 передбачено застосування адміністративного арешту у випадку, коли платник податків відмовляється від проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки.

Підставою для прийняття податковим органом рішення про застосування адміністративного арешту майна платника податків, як правильно встановили суди попередніх інстанцій, є неможливість проведення перевірки Товариства, що підтверджується відповідним актом підписаним начальником відділу особливо важливих перевірок.

Належним доказом відмови від проведення перевірки або не допуску осіб податкового органу до її проведення, в розумінні частини першої та четвертої статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) є акт, який засвідчує факт відмови платника податків від проведення документальної перевірки відповідно до пункту 81.1 або відмови у допуску посадових (службових) осіб до проведення перевірки, відповідно до п. 81.2 статті 81 Податкового кодексу України.

Відсутність актів, які встановлюють факти, з якими пов'язані підстави застосування адміністративного арешту активів, спростовують доводи податкового органу та висновки суду про правомірність застосування умовного адміністративного арешту активів Товариства рішенням податкового органу, і як наслідок, унеможливлюють задоволення подання про продовження терміну застосування такого адміністративного арешту.

Відтак, підстави застосування податковим органом адміністративного арешту майна платника податків відповідно до пп. 94.2.3 п. 94.2 статті 94 Податкового кодексу України відсутні.

ВИСНОВОК: Доведення факту відмови платника податку від проведення документальної перевірки або від допуску посадових осіб органу державної податкової служби повинно відбуватися належним доказом, а саме: акт, який засвідчує факт відмови платника податків від проведення документальної перевірки відповідно до пункту 81.1 або відмови у допуску посадових (службових) осіб до проведення перевірки.

Матеріал по темі: «Доцільність не допуску податкової на перевірку платника податку»

Теги: недопуск податківців для проведення перевірки, відмова у допуску, наказ на проведення перевірки, направлення, адміністративний арешт майна платника податків, судова практика, Адвокат Морозов

Неможливість сплати податків у зв’язку з відсутністю коштів на рахунку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Неможливість банком здійснення переказу коштів платника податку до бюджету у зв'язку з їх відсутністю (недостатністю) на кореспондентському рахунку не є наслідком винних дій банку.

07.02.2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 808/9458/14  (ЄДРСРУ № 72089383) досліджував питання визначення провини платника податку або банку у зв’язку  із  неможливістю здійснення переказу коштів (сплати податків) за наслідком відсутності коштів на кореспондентському рахунку клієнта.

Стаття 67 Конституції України визначає, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Згідно підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин; далі - ПК України) платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Сплата податків та зборів здійснюється в готівковій або безготівковій формі, крім випадків, передбачених цим Кодексом або законами з питань митної справи (пункт 35.2 статті 35 ПК України).

За правилами пункту 36.1 статті 36 ПК України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи.

Виконанням податкового обов'язку, як передбачено пунктом 38.1 статті 38 ПК України, визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк.

У відповідності до пункту 1.24 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 05 квітня 2001 року №2346-III (далі - Закон №2346-III) переказ коштів (далі - переказ) - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатором переказу у розумінні пункту 1.15 цієї ж статті Закону вважається особа, яка на законних підставах ініціює переказ грошей шляхом формування та подання відповідного документа на переказ або використання електронного платіжного засобу.

(!!!) Згідно з пунктом 22.4 статті 22 Закону №2346-III ініціювання переказу вважається завершеним з моменту прийняття банком платника розрахункового документа на виконання.

Що ж до проведення самого переказу грошей, то це є обов'язковою функцією, яку має виконувати платіжна система (пункт 1.29 статті 1 Закону №2346-III). Відповідальність банків при здійсненні переказу визначається положеннями статті 32 зазначеного Закону, якою, зокрема, передбачено право отримувача на відшкодування банком, що обслуговує платника, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків виконання документа на переказ.

Відповідно до пункту 129.6 статті 129 ПК України за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом №2346-III, з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

Аналогічні положення містяться у Листі ДФС від 16.10.2015 р. № 9647/Б/99-99-10-03-02-14.

Матеріал по темі: «Податкові спори: не перерахування податків до бюджету з вини банку»

ВАЖЛИВО: Визначальним в даному випадку є те, з чиєї вини відбулося неповне внесення чи невнесення податку до бюджету.

Разом з тим, за правилами пункту 27.2 статті 27 Закону №2346-III банки здійснюють переказ з кореспондентських рахунків інших банків - своїх клієнтів у межах залишку коштів на цих рахунках, крім випадків надання обслуговуючим банком кредиту банку-клієнту.

У разі недостатності на рахунку клієнта коштів для виконання у повному обсязі розрахункового документа стягувача на момент його надходження до банку цей банк здійснює часткове виконання цього розрахункового документа шляхом переказу суми коштів, що знаходиться на рахунку клієнта, на рахунок отримувача.

Пунктом 22.10 статті 22 Закону №2346-III встановлено, що незалежно від особи ініціатора банки України не ведуть облік розрахункових документів ініціаторів у разі відсутності (недостатності) коштів на рахунках платників, якщо інше не передбачено договором між банком та його клієнтом.

ВИСНОВОК: Отже, відсутність на рахунку клієнта коштів, достатніх для виконання платіжного доручення, є підставою для його невиконання банком. Відповідно, у такому випадку неперерахування податку не є наслідком винних дій банку, а тому відповідальність за своєчасність та повноту його сплати покладається на платника податків, який ініціював відповідний грошовий переказ.

Теги: відсутність на рахунку клієнта коштів, сплата податків, виконання платіжного доручення, неперерахування податку, винних дій банку, відповідальність, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Мораторій щодо звернення стягнення на предмет іпотеки: дія в часі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Мораторій щодо звернення стягнення на предмет іпотеки за час дії Закону  № 1304-VII  є  лише тимчасовим відстроченням виконання рішення суду.

01 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 340/173/13-ц, провадження № 61-1198св17 (ЄДРСРУ №  72044089) досліджував питання щодо дії мораторію на звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону  України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті від 03 червня 2014 року № 1304-VII

Підпунктом 1 пункту першого Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року № 1304-VII, який набрав чинності 07 червня 2014 року, визначено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: 1) таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або 2) є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; 3) загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки  (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

ВАЖЛИВО: Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону  № 1304-VII не підлягає виконанню.

Саме такі висновки щодо тлумачення та застосування зазначеного вище Закону викладені у постановах Верховного Суду України  у справах №  6-46цс15 від 15 квітня 2015 року, № 6-57цс15 від 27 травня 2015 року, № 6-492цс15 від 16 вересня 2015 року, № 6-969цс16 від 06 липня 2016 року.

Між тим необхідно вказати, що у постанові № 6-2947цс15 від 03 лютого 2016 року ВСУ звертає увагу на принципову різницю у стягненні іпотечного майна та виселенні мешканців з нерухомості, яка перебуває у іпотеці. Так, згідно діючого мораторію виконання рішень судів про стягнення предмету іпотеки не можливо, доки діє ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Тобто де-факто банк не може розпоряджатись іпотечним майном, наприклад продати квартиру з публічних торгів. Проте банк може отримати судове рішення про стягнення на свою користь іпотечного майна за ціною, визначеною на підставі оцінки суб'єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Окрім цього банк може виселити мешканців з іпотечного майна і мораторій не забороняє судам цього робити.

(!!!) Однак позовні вимоги про виселення, мають похідний характер від вимог про стягнення на предмет іпотеки,  а отже вони фактично не підлягають задоволенню.

У правовій позиції ВСУ в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15 зазначено наступне: «Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132-2 ЖК УРСР».

У статті 39 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання таким способом.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України № 6-1851цс15 від 30 березня 2016 року, № 6-2457 від 02 листопада 2016 року.

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, що закріплено у частині 1 статті 58 Конституції України.

До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

(!!!) Разом з тим мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта.

Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії Закону.

Зазначене вище відповідає висновку, висловленому Верховним Судом України в постанові від 25 березня 2015 року у справі № 6-44цс15.

Оскільки Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності (витяг з постанови Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-969цс16).

За таких обставин, враховуючи, що рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке набрало законної сили не виконано в порядку, передбаченому приписами Закону України «Про виконавче провадження», а спеціальним актом - Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 07 червня 2014 року прямо передбачено, що  рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії цього Закону, а тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для відстрочення виконання рішення суду  про звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Теги: звернення стягнення, ипотека, іпотека, мораторій на стягнення майна, забезпечення кредитів, в іноземні валюті, предмет іпотеки, відстрочення виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Плата за землю з власника нежитлового приміщення у житловому фонді

Адвокат Морозов (судовий захист)

Земельний податок з власника нежитлового приміщення розташованого в житловому фонді.

06.02.2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 826/15139/16 (ЄДРСРУ № 72065353) досліджував факт виникнення податкового зобов'язання за платежем - земельний податок з фізичних осіб, а саме з власника нежитлового приміщення розташованого в житловому фонді.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Згідно з пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками податку (плати за землю) є 1) власники земельних ділянок, 2) земельних часток (паїв), та 3) землекористувачі.

Стаття 270 ПК України закріплює, що об'єктами оподаткування земельним податком є: 1) земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні; 2) земельні частки (паї), які перебувають у власності.

(!!!) Положеннями підпунктів 271.1.1, 271.1.2 пункту 271.1 статті 271 ПК України визначено, що базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Пунктом 287.1 статті 287 ПК України передбачено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Згідно з пунктом 287.8 статті 287 ПК України власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Відповідно до пункту 286.6 статті 286 ПК України на земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб:

1) у рівних частинах - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;

2) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній частковій власності;

3) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі.

Пунктом 286.1 статті 286 ПК України передбачено, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до абзацу 1 пункту 286.5 статті 286 ПК України нарахування фізичним особам сум податку проводиться органами державної податкової служби, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статті 58 цього Кодексу.

Згідно з підпунктом 14.1.42 пункту 14.1 статті 14 ПК України дані державного земельного кадастру - сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі та землекористувачів, підготовлених відповідно до закону.

У підпункті 14.1.72 п. 14.1 статті 14 ПК України закріплено, що земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі -  податок для цілей розділу XIII цього Кодексу).

Землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди (підпункт 14.1.73. пункту 14.1 статті 14 ПК України).

ВАЖЛИВО: На підставі викладених норм вбачається, що для цілей оподаткування земельним податком особа повинна мати статус землевласника/землекористувача, набутого в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Необхідно вказати, що 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та 12.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2225цс16 підтвердив раніше висловлену аналогічну позицію (постанова ВСУ від 11.02.2015 року по справі № 6-2цс15 (№ в ЄДРСРУ 42763573) та серед іншого вказав, що за змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором («Принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою»).

Статтями 125, 126 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

ВИСНОВОК: З огляду на викладені норми суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про те, що власник нежилого приміщення (його частини) є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.  Аналогічна позиція висловлена в постанові ВСУ від 7 липня 2015 року  № 21-775а15.

Таким чином, по-перше: оскільки позивач є власником нежитлового приміщення, за земельну ділянку за яку відповідач нарахував земельний податок, обов'язок зі сплати земельного податку у позивача виник з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Поруч з цим, згідно з підпунктом 14 пункту 24 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, до Державного земельного кадастру вносяться відомості про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, значення якої розраховується за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру на підставі відомостей про земельну ділянку, зазначених у пункті 24, та відомостей про нормативну грошову оцінку земель у межах території адміністративно-територіальної одиниці згідно з підпунктом 8 пункту 22 цього Порядку.

Отже, по-друге:  ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки (ст. 274 ПК України), а тому відсотковий розмір плати за землю, які зайняті житловим фондом, повинен встановлюватися органом місцевого самоврядування відповідної територіальної одиниці.

І окремо необхідно вказати, що у разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

Більше того,  ухвалюючи рішення суд повинен враховувати,  що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти нерухомості (Правова позиція закріплена у Постанові Верховного суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2099цс16 (№ в ЄДРСРУ 62058413).

Теги: земельний податок, плата за землю, ставка оподаткування землі, межі територіально-адміністративної одиниці, нормативно – грошова оцінка землі, відсоткова ставка від оцінки, оціночна вартість землі, судова практика, Адвокат Морозов

Податкові спори: нарахування пені поза межами 1095 днів

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВС/КАС: нарахування пені не повинно здійснюватися за податковими зобов'язаннями поза межами 1095 днів з моменту виникнення обов'язку щодо сплати податку.

06.02.2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 807/2097/16  (ЄДРСРУ № 72064995 ) досліджував питання щодо нарахування пені за податковими зобов'язаннями поза межами 1095 днів з моменту виникнення обов'язку щодо сплати податку.

Відповідно до підпункту 129.1.1. пункту 129.1 статті 129 ПК України, після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов'язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

При цьому, згідно пункту 95.1. статті 95 ПК України (в редакції на час звернення позивача до суду), контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності.

Відповідно до пункту  87.11. статті 87 ПК України, орган стягнення звертається до суду з позовом про стягнення суми податкового боргу платника податку - фізичної особи.

ВАЖЛИВО: Пункт 101.1 статті 101 ПК України визначає, що списанню підлягає безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг.

Податковим кодексом України пеня визначена, як спосіб забезпечення погашення податкового боргу, самі норми щодо порядку нарахування та сплати пені встановлені окремою Главою 12, у той час як штрафні (фінансові) санкції, штрафи передбачені Главою 11 «Відповідальність». Пеня, як спосіб забезпечення податкового боргу нараховується на суму податкового боргу, починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов'язання (при самостійному нарахуванні суми грошового зобов'язання платником податків) або від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов'язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні (при нарахуванні суми грошового зобов'язання контролюючими органами) та закінчується, зокрема, у день зарахування коштів на відповідний рахунок органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Як зазначено в пункті 101.2 цієї статті, під терміном «безнадійний податковий борг» розуміється, зокрема, податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом.

Пунктом 102.1 статті 102 ПК України визначено строк давності - 1095 календарних днів, а пунктом 102.4 цієї статті передбачено, що у разі якщо грошове зобов'язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного у пункті 102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв'язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов'язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.

Отже, в разі спливу 1095 денного строку з дня виникнення податкового боргу, такий борг визнається безнадійним та підлягає списанню, у тому числі пеня та штрафні санкції, а відтак з того часу в податкового органу відсутнє право вживати будь-які заходи щодо стягнення такої суми боргу.

ВИСНОВОК: Таким чином, обов'язок сплати пені пов'язаний з обов'язком погашення податкового боргу. Оскільки в межах спірних відносин сплата податку здійснена поза межами 1095 днів, а сам борг набув статусу безнадійного, нарахування пені на безнадійний борг не здійснюється.

Теги: пеня, 1095 днів, сплата податку, безнадійний борг, нарахування пені, 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу, строк давності, пункт 102.1 статті 102 ПК України, судова практика, Адвокат Морозов