Право власності та розмір часток земельної ділянки у співвласників будинку

Адвокат Морозов (судебная защита)

Розмір часток земельної ділянки при набутті права спільної сумісної власності на земельну ділянку співвласниками будинковолодіння з виділеними частками. 

05.07.2017 р. Верховним судом України в рамках справи № 6-1726цс16 досліджувалось питання неоднаково застосування частин першої статті 377 ЦК України та частини першої і четвертої статті 120 ЗК України в розрізі визначення розміру часток земельної ділянки співвласниками будинковолодіння з виділеними частками.

Суд вказав, що за положеннями статті 377 ЦК України (в редакції на час укладення договору дарування частини будинковолодіння, тобто на 25 липня 2007 року) до особи,  яка  придбала  житловий  будинок,  будівлю  або споруду,  переходить право власності на земельну ділянку,  на якій вони розміщені,  без зміни її цільового призначення,  у  розмірах, встановлених договором.

Аналогічна правова позиція висловлена 12.10.2016 р. Верховним судом України при розгляді справи № 6-2225цс16.

Якщо договором про відчуження житлового будинку,  будівлі або споруди  розмір  земельної  ділянки  не  визначений,  до  набувача переходить  право  власності на ту частину земельної ділянки,  яка зайнята житловим будинком,  будівлею або спорудою,  та на  частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

ВАЖЛИВО: Якщо  житловий  будинок,  будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до  набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки,  на  якій  вони  розміщені,  та  частиною  ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Аналогічні положення було закріплено у статті 120 ЗК України.

Разом з тим,  відповідно до частини першої статті 118 ЗК України (в редакції на час отримання акта про право власності на земельну ділянку, тобто 24 червня 2010 року) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка  перебуває  у  його  користуванні,  подає заяву до відповідної районної,  Київської   чи   Севастопольської   міської   державної адміністрації   або   сільської,   селищної,   міської   ради   за місцезнаходженням земельної ділянки.

Статтею 121 ЗК України (в редакції на час набуття права власності на земельную ділянку співвласниками будинковолодіння) визначено, що громадяни  України  мають  право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності  для   будівництва   й   обслуговування   жилого   будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах -  не більше 0,25  га,  в  селищах  -  не  більше  0,15 ка,  в  містах - не більше 0,10 га.

При цьому розмір  земельної  ділянки,  що  передається  безоплатно громадянину  у  власність у зв'язку з набуттям ним права власності на  жилий  будинок,  не  може бути меншим, ніж максимальний розмір земельної ділянки відповідного цільового призначення, встановлений частиною  першою цієї статті (крім випадків, якщо розмір земельної ділянки, на якій розташований будинок, є меншим).

ВАЖЛИВО: За системним аналізом зазначених норм матеріального права громадянин мав право на приватизацію земельної ділянки, яка знаходиться у його користуванні, а у випадку переходу права власності на житловий будинок (частину житлового будинку) та переходу при цьому права користування земельною ділянкою - на приватизацію тієї земельної ділянки, на якій розміщено житловий будинок (частина житлового будинку), господарські будівлі та споруди, та частини земельної ділянки, необхідної для їх обслуговування.

При передачі земельної ділянки у власність співвласникам для обслуговування та будівництва жилого будинку, господарських будівель та споруд, оскільки земельна ділянка розташована у місті, то співвласники за змістом законодавства мали право на отримання у власність земельної ділянки у розмірі до 0,10 га, крім випадків, якщо земельна ділянка, на якій розташовано будинок, є меншою за розміром.

У даній справі, співвласникам передано у спільну сумісну власність земельну ділянку для обслуговування та будівництва  жилого будинку, господарських будівель та споруд у розмірі що є меньшим, ніж визначено законом.

Отже, кожен із власників будинковолодіння отримав у власність земельну ділянку не меншу ніж та, на якій розташована його частина будинковолодіння та необхідна для їх обслуговування.

Оскільки за положеннями частини третьої статті 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, за системним аналізом усіх зазначених норм матеріального права, які були чинними на час зазначених правовідносин та на момент переходу права власності на будинковолодіння, можна зробити висновок, що в разі набуття права спільної сумісної власності на земельну ділянку співвласниками будинковолодіння з виділеними частками, право власності на земельну ділянку переходить відповідно до розміру відокремлених у будинковолодінні часток.

У подальшому саме такої позиції дотримувався законодавець при внесенні наступних змін до ЦК України та ЗК України.

За змістом статей 377 ЦК України та статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий  будинок,  будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється  право  власності,   право   користування   земельною ділянкою,  на  якій розташовані ці об'єкти.  До особи,  яка набула право власності на жилий будинок,  будівлю або споруду,  розміщені на  земельній  ділянці,  що  перебуває  у  власності  іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину,  на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

ВИСНОВОК: У разі набуття права власності на жилий  будинок,  будівлю або   споруду   кількома   особами   право   на  земельну  ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 висловлено правову позицію та зазначено,  що до особи, яка набула право власності на будівлю або її частину, переходять права на земельну ділянку на тих самих умовах, на яких ця земельна ділянка належала попередньому володільцю або власнику. 

Матеріал по темі: «Принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою» 

Теги: перехід права власності на земельну ділянку,  земельна ділянка,  поділ земельної ділянки, присвоєння кадастрового номеру, істотна умова купівлі-продажу, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, розпорядження, відчуження нерухомості, будівля, споруди, будинок, юрист, судова практика, Адвокат Морозов

Порушення прав дитини, як підстава визнання договору іпотеки недійсним

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порушення прав неповнолітньої дитини, як підстава для визнання договору іпотеки недійсним: судова практика.

10.07.2017 р. Верховним судом України в рамках справи № 6-1002цс17 розглядалось питання щодо порушення прав неповнолітньої дитини, як підстава для визнання договору іпотеки недійсним.

Підставою для перегляду даної справи у ВСУ слугували постанови Верховного Суду України в яких містяться такі висновки:

- норми статті 177 СК України, статті 16 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», які передбачають необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямовані на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення внаслідок його укладення майнових прав дитини (постанови від 12 вересня 2012 року, 20 січня, 10 лютого 2016 року);

- вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування (постанова від 22 червня 2016 року).

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».  

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.         

Так, відповідно до частин першої – третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. 

У Постанові Судової палати з цивільних справ Верховного суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16 суд звертає увагу на те, що з огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. 

ВАЖЛИВО: За положеннями статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

Однак право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. (Правова позиція висловлена Верховним судом України під час розгляду справи № 6-158цс14 та справи №6-709цс16). 

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, суд може визнати недійсним. Такий правочин є оспорюваним.     

(!!!) За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 20.01.2016 р. у справі № 6-2940цс15 та від 11.05.2016 р. у справі за № 6-806цс16.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містить норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. 

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом  іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.          

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.     

ВИСНОВОК:  вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло.  

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

P.s. У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що іпотекодавець, укладаючи договір іпотеки, гарантувала, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача предмета іпотеки в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб; разом з тим, іпотекодавець приховала той факт, що право користування спірним житлом фактично мала неповнолітня дитина, а також, що право неповнолітнього внаслідок укладення цього договору не порушене. Тому суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним.

P.s.s. Розглядаючи справу № 6-197ці16 Верховний суд України звернув увагу що законодавець зосереджує увагу на обов’язковому застосуванні під час ухвалення рішення про виселення положень ст.40 закону «Про іпотеку» та норм ст.109 ЖК УРСР.

А у справі № 6-1731цс16 Верховний суд України вказав, що згідно ст.ст.39, 40 закону «Про іпотеку» та ст.109 ЖК УРСР, особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення) — предмета іпотеки у зв’язку зі зверненням стягнення на нього, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли це житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Теги: іпотека, права дитини, виселення дитини, спор з банком, іпотечне майно, ипотека, защита прав ребенка, орган опеки и попечительства, банк, кредит, признание недействительным, кредитный договор, обеспечение обязательств, судебная практика, Адвокат Морозов

Виправдувальний вирок суду - відшкодування майнової та моральної шкоди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Постановлення виправдувального вироку суду, як підстава для відшкодування майнової та моральної шкоди. 

24.04.2017 р. судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України в рамках  справи № 6-2885цс16 вирішували питання щодо визначення підвідомчого суду, який повинен розглядати вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної незаконним засудженням особі, щодо якої постановлено виправдувальний вирок.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право  в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).

Частиною другою статті 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом, до яких належать й інші способи відшкодування шкоди.

Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

ВАЖЛИВО: Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону № 266/94-ВР.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає в тому числі і у випадку постановлення виправдувального вироку суду.

Згідно зі статтею 3 Закону № 266/94-ВР у разі незаконного засудження громадянинові відшкодовується: 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода.

(!!!) Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 Закону № 266/94-ВР).

Частинами першою та другою статті 12 Законом № 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.

У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду – до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.

Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР.

Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.

Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (стаття 13 Закону № 266/94-ВР).

Аналогічна правова позиція Верховного суду України викладена у його постанові від 02.12.2015 р. по справі № 6-2203цс15.

Пунктами 11, 12 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями  органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі – Положення), у разі винесення виправдувального вироку, для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглядав справу по першій інстанції.

У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги  щодо змісту такої ухвали.

У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції.

Питання відшкодування моральної шкоди, що передбачено частиною 1 статті 13 Закону № 266/94-ВР, за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно із частиною першою статті 12 цього Закону.

ВИСНОВОК: Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

Окремо необхідно вказати, що для відшкодування шкоди за неправомірні дії правоохоронних органів необхідно чітко визначити норми матеріального права, які регулюють дані відносини; умови, порядок відповідальності за завдану моральну шкоду та коло суб’єктів, на яких покладається така відповідальність (Правова позиція Верховного суду України від 22.06.2017 р. в рамках справи № 6-501цс17).

Матеріал по темі: «Відшкодування шкоди за неправомірні дії правоохоронних органів»  

Теги: шкода, компенсація шкоди, незаконні рішення, бездіяльність правоохоронного органу, оперативно-розшукова діяльність, розслідування, відшкодування шкоди, виправдувальний вирок,  прокуратура, суд, судова практика, Адвокат Морозов

Рівність прав матері й батька при визначенні місця проживання дитини

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рівність прав матері й батька: визначення судом місця проживання дитини, яка досягла десяти років.

12.07.2017 р. Верховним судом України в рамках справи №6-564цс17 досліджувалось питання щодо визначення судом місця проживання дитини в контексті рівності прав матері та батька.

Необхідно вказати, що в аспекті конституційного звернення положення статті 24 Конституції України (громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом) стосовно рівності громадян у конституційних правах, свободах та перед законом у взаємозв’язку з положеннями частини першої статті 55, пункту 2 частини третьої статті 129 Основного Закону України щодо захисту судом прав і свобод людини і громадянина та рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом треба розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантовані державою рівні права на захист прав і свобод у судовому порядку та на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку у судах усіх юрисдикцій, спеціалізацій та інстанцій, у тому числі й особа, яка засуджена і відбуває кримінальне покарання в установах виконання покарань. Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. (Рішення Конституційного Суду України від 12.04.2012 р. № 9-рп/2012).

Вирішуючи спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, якій на момент розгляду справи виповнилося 10 років, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з рівності прав та обов'язків матері й батька відносно дитини, положень частини другої статті 160 та статті 161 СК України, за якими місце проживання дитини, що досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків і самої дитини.

Аналогічне твердження міститься і у п. 18 постанови пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 р. за  N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» де вказано: місце проживання дитини, 1) яка не досягла десяти років,  визначається за згодою батьків; 2) яка досягла десяти років,  - за спільною згодою батьків  та  самої  дитини; 3) місце   проживання   дитини,   яка   досягла  чотирнадцяти  років, визначається нею самою.

Натомість у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року за № 6-2445цс16, Верховний Суд України переглядав справу про визначення місця проживання малолітніх дітей та з огляду на положення частини першої статті 160, статті 161 СК України, принципу 6 Декларації прав дитини, погодився  з висновком суду першої інстанції про визначення місця проживання малолітніх дітей з матір’ю та про відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення малолітніх дітей зі своєю матір’ю.

Таким чином неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті  161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини було предметом дослідження в цій справі.

Суд вказав, що за змістом статті 31 ЦК України малолітньою особою є дитина віком до чотирнадцяти років.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

ВАЖЛИВО: При цьому під забороною розлучення дитини з своєю матір’ю в контексті Декларація прав дитини слід розуміти не обов’язковість спільного проживання матері та дитини, а право на  їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі матері прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини  від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція).

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним ( п. п. 94-102. рішення ЄСПЛ у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року ( заява № 10383/09).

Як Суд зазначив у рішенні у справі «Нойлінґер та Шурук проти Швейцарії» (Neulingerand Shuruk v. Switzerland), ([ВП], заява № 41615/07, ЄСПЛ 2010 року): «136. Інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає, що зв'язки дитини з її сім'єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім'я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв'язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім'ю [рішення у справі «Гнахоре проти Франції» (Gnahore v. France), заява № 40031/98, п. 59, ЄСПЛ 2000-ІХ].З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров'ю та розвитку дитини (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany), [ВП], заява № 25735/94, п. 50, ЄСПЛ 2000-VIII, та у справі «Марсалек проти Чехії» (Marsalek v. theCzechRepublic), заява № 8153/04, п. 71, від 4 квітня 2006 року)».

У цьому контексті недостатньо встановити, що дитину може бути поміщено у краще середовище для її виховання (див. рішення у справі К. і Т., зазначене вище, п. 173). Не може також бути виправданим захід, що роз'єднує сімейні зв'язки, самим лише посиланням на ненадійний стан батьків, що може бути вирішено за допомогою менш радикальних засобів, такими як цільова матеріальна допомога та соціальна підтримка, а не шляхом розлучення сім'ї (див., наприклад, рішення у справі «Савіни проти України» (Saviny v.Ukraine), заява № 39948/06, п. 50, від 18 грудня 2008 року).

Відповідно до принципу 6 Декларації про права дитини, Прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, де вказано, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона має, якщо це можливо, зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків, у будь-якому разі - в атмосфері любові та моральної і матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір'ю.

Хоча Декларація про права дитини в розумінні Закону України «Про міжнародні договори України» не є міжнародним договором, однак не слід відкидати її рекомендаційного характеру, адже в тому числі така декларація є ефективним механізмом та інструментом захисту прав дитини в світовому масштабі.

Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.

Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції, згідно з якою Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.

ВИСНОВОК: Згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та захищати права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією та Декларацією прав дитини.

А тому, покладаючи в основу судового рішення згоду дитини на проживання з одним з батьків, суд повинен проаналізувати, чи не порушує така згода положень Конвенції, та навести у судовому рішенні мотиви, з яких він дійшов висновку про необхідність узяти за основу саме думку дитини та надати їй перевагу по відношенню до інших доказів.

Теги: визначення місця проживання дитини, проживання з одним із батьків, згода дитини, права батька, захист прав дитини, права матері, рівність прав подружжя, судова практика, Адвокат Морозов