Обов’язковість сплати судового збору фіскальним органом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення, відстрочення та розстрочення суб'єкта владних повноважень від сплати судового збору у зв’язку із відсутністю коштів (кошторисного призначення).

Положеннями частини 1 статті 88 Кодексу адміністративного судочинства України, які кореспондуються з приписами частини 1 та частини 2 статті 8 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що єдиною підставою для зменшення розміру належних для оплати судових витрат, звільнення від їх оплати, відстрочення або розстрочення сплати судового збору є врахування судом майнового стану сторони, тобто фізичної або юридичної особи (наприклад, довідка про доходи, про склад сім'ї, про наявність на утриманні непрацездатних членів сім'ї, банківські документи про відсутність на рахунку коштів, довідка контролюючого органу про перелік розрахункових та інших рахунків тощо).

При цьому, особа, яка заявляє відповідне клопотання, згідно зі частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що її майновий/фінансовий стан перешкоджав (перешкоджає) сплаті нею судового збору у встановленому законодавством порядку і розмірі.

Часто-густо інформуючи про свій фінансовий стан, контролюючий  (податково-фіскальний) орган зазначає, що на час подання позову/скарги кошторисні призначення для оплати судового збору відсутні.

Разом з тим вищевказані доводи не свідчать про такий майновий стан податкової інспекції, за якого контролюючий орган позбавлений можливості сплатити судовий збір у встановленому законом розмірі.

У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, у тому числі й органів державної влади.

ВАЖЛИВО: У зв'язку із цим обставини, пов'язані з фінансуванням установи чи організації з Державного бюджету України та відсутністю у ньому коштів, призначених для сплати судового збору, не можуть вважатися достатньою підставою для відстрочення або звільнення від сплати такої.

Крім того, пунктом 2 Прикінцевих положень Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» Кабінет Міністрів України зобов'язано забезпечити відповідне фінансування державних органів, які позбавляються пільг щодо сплати судового збору.

Верховний Суд України в ухвалі від 25 квітня 2016 року (справа № 686/19687/14-а) зазначив, що оскільки скасовано встановлені раніше для державних органів пільги щодо сплати судового збору, Кабінет Міністрів України було зобов'язано забезпечити відповідне фінансування державних органів.

Щодо обов'язку контролюючого органу сплачувати судовий збір на умовах, визначених Законом України «Про судовий збір» в чинній редакції, така позиція висловлена Верховним Судом України в ухвалі від 24 грудня 2015 року у справі № 477/2598/14-а, в ухвалі від 9 листопада 2015 року у справі № 810/2302/15, в ухвалі від 23 січня 2017 року у справі  № 826/9725/15, в ухвалі від 25 січня 2017 року у справі № 722/1112/16-а, в ухвалі від 30 січня 2017 року у справі № 826/25559/15.

ВИСНОВОК: Отже, звільнення, відстрочення та розстрочення суб'єкту владних повноважень сплати судового збору буде суперечити завданню та меті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» в частині надходження до спеціального фонду Державного бюджету України коштів від сплати судового збору, а також може розцінюватись, як надання державним органам певних процесуальних переваг перед іншими учасниками судового процесу - юридичними та фізичними особами, які зобов'язані сплачувати відповідний судовий збір (Ухвала Вищого адміністративного суду України від  08 червня 2017 р. у справі № К/800/18373/17, ЄДРСРУ № 67039401 та у справі № К/800/18388/17, ЄДРСРУ № 67039458).

Теги: судовий збір, налоговые споры, податкові спори,фіскальний орган, клопотання про звільнення від сплати судового збору, звільнення, відстрочення, розстрочення, суб'єкт владних повноважень, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення апеляційного провадження судом касаційної інстанції

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: повноважень суду касаційної інстанції в частині припинення апеляційного провадження у справі. 

25.05.2017 р. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України в розрізі справи № 3-112гс17 досліджувала питання повноважень суду касаційної інстанції в частині припинення апеляційного провадження у справі.    

За змістом положень  ч. 1 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження рішення.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковану Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі – Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

У рішенні в справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня       2006 року (заяви № 29458/04 та № 29465/04) Європейський суд з прав людини вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Таким чином, процедури перегляду судових рішень у касаційному порядку повинні відповідати вимогам ст. 6 Конвенції і положенням законодавства України та мають бути збалансовані з реальністю правового захисту та ефективністю рішень судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права.

Отже, переглядаючи постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 червня 2016 року, Вищий господарський суд України мав керуватися положеннями розділу ХІІ¹ ГПК, у тому числі ст. 111⁷ ГПК, якою визначено межі перегляду справи в касаційній інстанції.   

Відповідно до ст. 111⁷ ГПК касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

ВАЖЛИВО: За результатами розгляду касаційної скарги касаційна інстанція має право:

1) залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення;

2) скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення;

3) скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції;

4) скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляційної інстанції повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково;

5) змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції;

6) залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов (ст. 111⁹ ГПК).

ВИСНОВОК: Аналіз наведених процесуальних норм дає підстави для висновку, що за змістом своїх повноважень суд касаційної інстанції не наділений правом припиняти апеляційне провадження у справі. Разом із тим підстави припинення провадження у справі, передбачені ст. 80 ГПК, нічого спільного з припиненням апеляційного провадження не мають та мають зовсім інше процесуальне навантаження.

P.s. Разом з цим відповідно до ч. 3 п. 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 р. за  N 11 «Про деякі питання практик застосування розділу XII-1 Господарського  процесуального кодексу України» предметом касаційного  розгляду  можуть  бути  й  окремо  від судового рішення ухвали,  винесені  апеляційною  інстанцією,  якщо вони  належать до числа зазначених у частині першій статті 106 ГПК,  або  якщо  можливість  їх  оскарження  передбачена відповідними  нормами  ГПК  чи  Закону України "Про відновлення   платоспроможності   боржника   або   визнання   його банкрутом"   (зокрема,  про:  відмову  у  прийнятті апеляційної  скарги;  повернення  апеляційної  скарги;   залишення апеляційної   скарги   без   розгляду;   припинення   апеляційного провадження; зупинення апеляційного провадження тощо).

Теги: припинення провадження, касаційне оскарження, повноваження суду, клопотання, господарський кодекс, суд касаційної інстанції, Верховний суд України, судебная практика, Адвокат Морозов

Обов’язок замовника будівництва укласти договір про пайову участь

Адвокат Морозов (судебная защита)

Спонукання замовника будівництва до укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста. 

25.05.2017 р. Верховний Суд України в розрізі справи № 3-187гс17 дослідив питання щодо  спонукання замовника будівництва до укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури та підстав пайової участі забудовників в інфраструктурі міста.

За змістом положень частини першої статті 173, частини першої       статті 174 Господарського кодексу України (далі – ГК) господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, зокрема безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність; з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з частиною третьою статті 179 ГК укладення господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов’язком для суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом (стаття 187 ГК).

ВАЖЛИВО: Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлюються Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», що спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

За змістом статті 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування і забудова територій – діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, реконструкцію існуючої забудови та територій, будівництво об’єктів.

Відповідно до статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов’язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об’єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.

ВАЖЛИВО: Граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням інших передбачених законом відрахувань не може перевищувати 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва об’єкта – для нежитлових будівель та споруд.

Розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об’єкта, з техніко-економічними показниками.

Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію.

Кошти, отримані як пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту.

Кошти, отримані як пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту.

Згідно з частиною першою статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що реконструкцію існуючої забудови та територій, поряд із новим будівництвом об’єктів, визначено як окремий вид забудови території.

Отже, на замовника, який має намір щодо реконструкції існуючої забудови та територій у відповідному населеному пункті, покладено зобов’язання взяти участь у створенні та розвитку інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури населеного пункту шляхом перерахування замовником до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури на підставі договору про пайову участь між замовником та органом місцевого самоврядування, укладення якого є обов’язковим.

Водночас Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» (частина четверта статті 40) встановлено вичерпний перелік об’єктів, у разі будівництва яких замовник не залучається до пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

ВИСНОВОК: Зважаючи на викладене, висновок судів усіх інстанцій про те, що ТОВ проводило реконструкцію вже існуючих приміщень, без забудови нової території, тому відповідач не є замовником будівництва у розумінні імперативної норми закону й у нього відсутній обов’язок укладати договір про пайову участь і сплачувати пайові внески, є передчасним.

Крім того, посилання судів на сплив граничного терміну для укладення такого виду договору є помилковим, оскільки строк, визначений законом для укладення договору пайової участі, – протягом 15 днів із дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію, – встановлено саме для добровільного виконання стороною зазначеного обов’язку, отже невиконання такого зобов’язання свідчить про порушення замовником свого обов’язку, встановленого законом, і не звільняє останнього від укладення договору.

P.s. Неправомірна бездіяльність відповідача щодо його обов'язку взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, який кореспондується зі зверненням відповідача до позивача із заявою про укладення такого договору, є протиправною формою поведінки, внаслідок якої міськрада була позбавлена права отримати на розвиток інфраструктури населеного пункту відповідну суму коштів, яка охоплюється визначенням упущеної вигоди.

При цьому наслідки у виді упущеної вигоди перебувають у безпосередньому причинному зв'язку із наведеною неправомірною бездіяльністю відповідача.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 30 листопада 2016 року № 3-1323гс16 та від 22.03.2017 р. у справі № 3-1553гс16.

Матеріал по темі: «Пайова участь забудовників в інфраструктурі міста» 

Теги: реконструкція об’єкту, будівля, будівництво, забудова, договір пайової участі, міська рада, пайові внески, ДАБІ, архітектурна інспекція, інфраструктура міста, містобудівна діяльність, судова практика, Адвокат Морозов 

Оскарження ухвал у справі про банкрутство в касаційному порядку

Адвокат Морозов (судовий захист)  

Перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку у справі про банкрутство. 

25.05.2017 р. судова палата у господарських справах Верховного Суду України в рамках розгляду справи № 3-202гс17 в черговий раз дослідила питання щодо права касаційного оскарження рішень суду на підставі положень частини третьої статті 8 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (надалі – «Закон № 2343-XII»).

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії»  висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій  судів [...]».

Згідно зі статтею 8 Закону № 2343-XII, якою визначено особливості оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, ухвали господарського суду, винесені у справі про банкрутство за наслідками розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури можуть бути оскаржені в порядку, встановленому ГПК, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Зазначена норма кореспондується з положеннями статті 4¹ ГПК, якою встановлено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом № 2343-XII.

Окремо необхідно наголосити, що в силу особливостей справи про банкрутство коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення у справі про банкрутство, діючим законодавством звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства (Постанова Вищого господарського суду України від 11.05.2016 року у справі № 927/84/16).

ВАЖЛИВО: Відповідно до частини третьої статті 8 Закону № 2343-XII у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Отже, наведений перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є вичерпним.

Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, і спеціальні норми Закону № 2343-XII мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому положення частини третьої статті 8 Закону № 2343-XII слід розуміти як такі, що встановлюють деякі особливості та обмеження в реалізації права на касаційне оскарження судових рішень в процедурі банкрутства, що полягають, зокрема, у завершенні розгляду питання про оплату послуг і відшкодування витрат ліквідатора із завершенням відповідного апеляційного провадження.

При цьому за змістом ч. 3 ст. 8 Закону про банкрутство при вирішенні питання про можливість касаційного оскарження процесуального документа суду апеляційної інстанції визначальним є саме судовий акт суду першої інстанції, а не результат його перегляду в апеляційному порядку, та відповідно, зміст резолютивної частини процесуального документа суду апеляційної інстанції (Постанова Вищого господарського суду України від 11.05.2016 року у справі № 904/3870/15).

Аналогічне твердження міститься у Постанові Верховного суду України від 19.10.2016 р. справа № 903/623/13 (№ 62192009).

ВИСНОВОК:  Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, і спеціальні норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України.

Тому частину третю статті 8 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» слід розуміти таким чином, що нею встановлено деякі особливості та обмеження у реалізації права на касаційне оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, які полягають, зокрема, у завершенні розгляду питання про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута із завершенням відповідного апеляційного провадження.

Аналогічну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року у справі № 916/2019/13, від 27 січня 2016 року у справі № Б11/009-12 та № 3-1283гс15, від 25 травня 2016 року у справі № 17-7/355-10-3625 та від 23 грудня 2015 року у справі № 903/33/15.

Теги: банкротство, обжалование судебных решений, банкротство юридических лиц, кредиторські вимоги, банкрут, ліквідація підприємства, ліквідаційна процедура, оскарження судових рішень, апеляційні, касаційні скарги, суд, заява, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Фірма: визначення до якого з видів відноситься суб’єкт господарювання

Адвокат Морозов (судовий захист)

При визначенні  до якого з видів відноситься суб’єкт господарювання слід виходити із загально прийнятої практики ототожнення цього поняття з поняттям «підприємство». 

24.05.2017 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в розрізі розгляду справи № 6-482цс17 виходила з наступного.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством (стаття 55 Господарського кодексу України; далі – ГК України).

Відповідно до статей 62 та 63 цього Кодексу в Україні підприємства як самостійні суб’єкти господарювання в залежності від форм власності можуть бути таких видів: 1) приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; 2) колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; 3) господарське товариство, яке засноване на власності об'єднання громадян; 4) комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; 5) державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.  

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні (частина третя статті 63 ГК України).

За положеннями частини п’ятої статті 63 ГК України корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

ВАЖЛИВО: Отже, підприємства, створені на основі приватної власності (приватні підприємства) можуть бути як корпоративними (заснованими декількома особами) так і унітарними (створеними однією особою). До корпоративних підприємств відносяться кооперативи, господарські товариства та інші підприємства, що створені двома або більшою кількістю осіб.

Відтак, системний аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що приватне підприємство, створене на основі приватної власності декількох осіб, є приватним корпоративним підприємством та може бути, зокрема, як кооперативом, так і господарським товариством.

Разом з тим особливості здійснення діяльності щодо кожного виду підприємств закріплені у спеціальних нормах ГК України (глави 8-13), ЦК України (Глава 8) та спеціальних законах, зокрема «Про господарські товариства» та «Про кооперацію»

Відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів (частина друга статті 65 ГК України) й власник здійснює свої права щодо управління підприємством.

(!!!) Важливим чинником для визначення чи відноситься суб’єкт господарювання до господарських товариств або до кооперативів, є дослідження способу утворення та формування статутного капіталу підприємства, його статутних документів та сфери і напрямків діяльності.

Організаційно-правова форма юридичних осіб зазвичай зазначається в їх назвах та/або закріплена в положеннях їх установчих документів, зокрема у статуті, який у силу положень статті 57 ГК України повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством.

Отже, питання про вид суб’єкта господарювання, вид підприємства, вид господарського товариства, права та обов’язки їх засновників, про зміст їх правовідносин між засновниками повинні вирішуватись відповідно до змісту статуту та установчих документів такого суб’єкта господарювання.

Положення статті 147 ЦК України, на яку як на підставу своїх позовних вимог щодо наявності переважного права на придбання частки у статутному капталі посилалась позивачка, регулює відносини засновників господарського товариства у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю.

Згідно зі статтею 147 ЦК України учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права.

Поняття господарського товариства закріплено у статті 79 ГК України, згідно з якою господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

ВИСНОВОК: у чинному законодавстві не міститься визначення або тлумачення поняття «фірма/агрофірма», а тому при визначенні  до якого з видів відноситься суб’єкт господарювання з такою назвою слід виходити із загально прийнятої практики ототожнення цього поняття з поняттям «підприємство», як, зокрема, зазначено у листі Державної податкової адміністрації України від 14 січня 2005 року № 365/6/26-5215 «Щодо роз'яснення поняття «фіктивна фірма», а при визначенні прав та обов’язків засновників  -  зі способу утворення статутного капіталу, розміру відповідальності осіб за борги суб’єкта господарювання, змісту, видів та напрямків статутної діяльності, способу управління та інших ознак виду суб’єкта господарювання, визначених законодавством.

Теги: фірма, ООО, суб’єкт господарювання, товариство, статут, повноваження, назва підприємства, види підприємств, закон про господарські товариства, спосіб управління, збори учасників, відступлення, переважне право, судова практика, Адвокат Морозов

Обов’язковість згоди кредитора на заміну боржника в зобов’язанні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість та форма вираження згоди кредитора (ТОВ) на заміну боржника у зобов’язанні. 

26.04.2017 р. усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України в розрізі розгляду справи №3-300гс17 дійшла нижчезазначеного висновку.

Відповідно до статті 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона  (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У частині 1 статті 510 ЦК встановлено, що сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

Отже, зобов’язання є правовідношенням між конкретно визначеними особами – сторонами зобов’язання.

Чинне цивільне законодавство передбачає можливість заміни сторін у зобов’язанні, однак встановлює певні обмеження свободи розсуду учасників відповідних правовідносин з метою запобігання порушенню балансу інтересів цих осіб.

Зокрема, заміна кредитора за загальним правилом здійснюється без попередньої згоди боржника, оскільки не впливає на правове становище боржника, для якого неважливо, яка саме особа має здійснити виконання, зокрема, сплатити кошти (статті 512, 516 ЦК).          

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду України від 15 квітня 2015 року №3-43гс15.

Разом із тим закон встановлює обмеження на заміну боржника у зобов’язанні поза волею кредитора.

Згідно зі статтею 520 ЦК боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Норма статті 520 ЦК має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов’язання внаслідок заміни особи боржника.

ВАЖЛИВО: Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. Вступаючи у договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов’язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо).

Відтак, для заміни боржника у зобов’язанні необхідна воля кредитора щодо відсутності заперечень проти покладення обов’язку первісного боржника на іншу особу.

Чинним законодавством встановлено лише форму правочину щодо заміни боржника у зобов’язанні – цей правочин вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання (статті 513, 521 ЦК).

Водночас форми надання згоди кредитором щодо заміни боржника у зобов’язанні законом не передбачено.

Наведене дає підстави для висновку про те, що для заміни боржника у зобов’язанні істотне значення має не форма виразу волі кредитора, а наявність відповідної волі, що і вимагається згідно з приписами статті 520 ЦК.

За змістом частини 1 статті 98 ЦК загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Отже, загальні збори учасників товариства є органом, який формує волю товариства з будь-яких питань діяльності юридичної особи.

Таким чином, відповідно до норми статті 520 ЦК вимагається наявність волі (згоди) кредитора на заміну боржника у зобов’язанні, а згідно з частиною  1 статті 98 ЦК волю господарського товариства можуть формувати загальні збори учасників цього товариства.

ВИСНОВОК:  протокол загальних зборів учасників первісного кредитора у якому зафіксовано рішення загальних зборів учасників про згоду на заміну боржника за договором є достатнім та належним доказом волі (згоди) кредитора на заміну боржника у зобов’язанні, що відповідає приписам статті 520 ЦК.

Теги: заміна боржника у зобов’язанні, уступка, договір відступлення, кредитор, боржник, згода кредитора на заміну боржника, протокол загальних зборів, ТОВ, ООО, рішення про заміну боржника, судова практика, Адвокат Морозов