Захист право власності в суді: належні позовні вимоги та сторони процесу

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України надав роз’яснення щодо формулювання предмету позовних вимог при захисті майна або витребування останнього із чужого незаконного володіння. Захист право власності в суді. Правова можливість одночасного пред’явлення віндикаційного та негаторного позову.

Верховний Суд України 18 січня 2017 року при розгляді цивільної справи № 6-2723цс16 сформулював праву позицію стосовно способу захисту майнового права та/або інтересу.

Предметом дослідження була правова можливість одночасного пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння).

Віндикаційний позов (від лат. Vindicatio захист)  – позов про витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника.

Кваліфікуючи ознаки позову: 1) позивач є власником майна та/або речі; 2) власник фактично (де-факто) втратив володіння річчю; 3) відповідач є незаконним володільцем; 4) власник і володілець не перебувають у договірних відносинах; 5) предметом спору є індивідуально визначена річ; 5) предмет спору повинен існувати в натурі.

Негаторний позов – позов про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном.

Кваліфікуючи ознаки позову: 1) позивач є титульним власником речі; 2) поведінка відповідача є протиправною; 3) на момент пред’явлення позову правопорушення є триваючим; 4) позивач і відповідач не повинні перебувати в будь – яких зобов’язальних відносинах.

Так Верховний суд України вказав, що відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

ВАЖЛИВО: Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним.

Реститу́ція (лат. restitutio — відновлення) — поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоди, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі — тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості.

У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом з тим відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

ВАЖЛИВО: Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, зокрема від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Таким чином, положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

ВИСНОВОК: У разі заявлення в позовах вимог про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначити, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і відповідно застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України.

Одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними.

Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

ПРАВИЛО: Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред’являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.

Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

(!!!) У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину.

P.s. Необхідно також вказати, що 18.01.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2776цс16 в черговий раз сформував правову позицію щодо вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення.

За змістом зазначеної позиції майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Аналогічна правова позиція висловлена у Постанові ВСУ від 02.09.2015 р. справа № 6-1168ц15 (ЄДРСРУ № 50287777), Постанові ВСУ від 21.12.2016 р. справа № 1522/25684/12 (ЄДРСРУ № 64033654).

Більш детально по темі у матеріалі: «Придбання об’єктів нерухомості з сумнівною репутацією: правові наслідки» .

Теги: реституція, віндикація, негаторний позов, правочин, угода, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, власність, витребування майна, незаконне володіння, позивач, відповідач, відповідальність, шкода, витрати, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, Адвокат,  Морозов

Підвідомчість судових справ що виникають з земельних правовідносин

Адвокат Морозов (судовий захист)

Проблеми визначення підвідомчості судових проваджень при подані відповідних позовів, що виникають з земельних правовідносин. Суперечлива судова практика. «Багатогранність» постанов Пленумів вищих судів касаційної інстанції.

24.01.2017 р. судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-1559а16 підтримала правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 24 лютого та 10 березня 2015 року (справи №№ 21-34а15, 21-547а14 відповідно) щодо підвідомчості судових спорів з суб’єктом владних повноважень відносно рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду.

У цих справах суд дійшов висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

В даному випадку суд вказав, що предметом спору у цій справі, як випливає зі змісту її фактичних обставин, були реєстраційні дії із державної реєстрації за заявником права приватної власності на самочинно житловий будинок за вказаною вище адресою та видачі свідоцтва про право власності на нього.

(!!!) Цей спір сторони та суди визнали таким, що належить до юрисдикції адміністративних судів.

Однак ВСУ зазначив, що в контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалося між його суб’єктами, такий висновок не можна визнати правильним.

За частиною першою статті 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV) під державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно розуміється офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з пунктом 46 Порядку для проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно у зв’язку з набуттям права власності на новозбудовані чи реконструйовані об’єкти нерухомого майна заявник, крім документів, що зазначені у пунктах 28, 29 і 31 цього Порядку, подає органові державної реєстрації прав документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку (крім випадків реконструкції квартири, житлового або нежитлового приміщення), а також витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (у разі, коли в документі, що посвідчує речове право на земельну ділянку, відсутні відомості про її кадастровий номер).

Відповідно до частин першої–третьої, п’ятої статті 376 ЦК житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

ВАЖЛИВО: Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Окрім зазначених вище обставин, суди встановили також, що серед переліку документів, доданих позивачем до заяви про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, не було документа, що посвідчує речове право на земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок.

Було відомо й про те, що відносно використання земельної ділянки, на якій розташована будівля виник  цивільно – правовий спір.

Аналіз зазначених фактичних обставин дає підстави вважати, що оспореним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема, про право на конкретну земельну ділянку, збудовану будівлю на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, і право власності на яку (будівлю, нерухоме майно) може бути визнане судом, якщо це не порушуватиме прав інших осіб.

Наведена правова ситуація дозволяє дійти такого правового висновку.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі – Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, ухвалено щодо реєстраційних дій, здійснених на основі юридичних фактів, стосовно яких існує спір про право цивільне, в межах якого (за наявності для цього підстав) можуть бути розв’язані й питання, пов’язані з реєстрацією права власності на будівлю.

ВАЖЛИВО: Таким чином ВСУ вказав, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Разом з тим, відповідно до статті 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.

 Згідно резолютивної частини  рішення Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 вбачається чітка визначеність підсудності земельних спорів, зокрема:

- положення частини першої статті 143 Конституції України, згідно з якими територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування "вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції", слід розуміти так, що при вирішенні цих питань органи місцевого самоврядування діють як суб'єкти владних повноважень;

- положення пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 Земельного кодексу у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень;

- положення пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на "спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності" слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Більше того, раніше Верховний суд України чітко вказав, що оскарження розпоряджень та рішень щодо питань відведення земельних ділянок відбувається за правилами адмінсудочинства, а не будь-якого іншого (ВСУ від 7 червня 2016 року у справі № 820/3507/15, ЄДРСРУ № 58928563).

Між тим необхідно враховувати, що у постанові від 17 лютого 2015 року по справі № 21-551а14 Верховний Суду України висловив правову позицію, яка полягає у тому, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки особи та такі права підтверджуються чи оформленні відповідним правовстановлюючим документом, подальше оспорювання іншою особою правомірності набуття фізичною чи юридичною особою права має вирішуватись у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Такого ж висновку Верховний Суд України дійшов у постановах від 24 лютого 2015 (справа №21-34а15), від 16 грудня 2014 року (справа №21-544а14) від 09 грудня 2014 року (справа №21-308а14), від 11 листопада 2014 року (справа №21-493а14).

ВИСНОВОК: Для встановлення підвідомчості справ, що виникають з земельних правовідносин слід враховувати КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ справи, а також наявну (але доволі суперечливу) судову практику судів вищих інстанцій.

P.s. Для тих хто сумнівається щодо підсудності (: 

Господарська юрисдикція: За змістом статей 13, 14 Конституції України, статті 11 ЦК України, статей 123, 124, 127, 128 ЗК України рішенням органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб'єкту у власність або в користування здійснюється волевиявлення власника землі і реалізуються відповідні права у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог ЗК України, спрямованих на раціональне використання землі як об'єкта нерухомості (власності).

Індивідуальні акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов'язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження мають приватноправовий характер, тобто справи у них підвідомчі господарським судам. (п. 1.2.4. Постанова Пленуму ВГСУ від 17.05.2011  № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин»);

Цивільна юрисдикція: Земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 ЦК, статті 2, 5 Земельного кодексу України; далі - ЗК). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦК, статтею 152 ЗК, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства. (п. 7 Постанови пленуму ВССУ від 01.03.2013  № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ»);

Адміністративна юрисдикція: Земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності, належать до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. (п. 12 Постанови пленуму ВАСУ від 20.05.2013  № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів»).

Теги: підвідомчість судових справ що виникають з земельних правовідносин, речове право на землю, земельна ділянка, оренда,  державна реєстрація, право приватної власності, самочинний житловий будинок, свідоцтва про право власності, комунальна власність, судовий захист, Адвокат Морозов

Оскарження постанови про адміністративне правопорушення: судовий збір

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ставка судового збору  за подання скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення. 

31 січня 2017 р. судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-1493а16 зробила правовий висновок та підтвердила раніше висловлену правову позицію стосовно ставок судового збору, що підлягають сплаті при оскарженні рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення.

Верховний суд України вказав, що за статтею 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Відповідно до статті 87 КАС судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Зокрема, Закон № 3674-VI (Закон України «Про судовий збір») визначає правові засади справляння судового збору, платників, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору (преамбула Закону).

За статтями 1, 2 цього Закону судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом, і включається до складу судових витрат.

ВАЖЛИВО: Платниками цього платежу є: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи–підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Частина друга статті 3 цього ж Закону містить перелік об’єктів, за які не справляється судовий збір, а його стаття 5 – перелік суб’єктів, які звільняються від сплати судового збору за подання до суду позовів, заяв, скарг <…>, а також підстави звільнення від сплати судового збору осіб, які звертаються із заявами про захист не власних прав, а охоронюваних законом прав та інтересів інших осіб.

У контексті наведених вище законодавчих норм Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013 зазначив, що «гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду.  Це відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, від 14 травня 1981 року № R (81) 7: «У тій мірі, в якій судові витрати становлять явну перешкоду доступові до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати» (підпункт 12 пункту D).

ВАЖЛИВО: Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України».

(!!!) Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 3674-VI судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, – у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Частиною другою цієї норми встановлено розміри ставок судового збору залежно від документа і дії, за яку він справляється, та платника судового збору. Зокрема, за підпунктом 2 пункту 3 частини другої цієї статті за подання апеляційної скарги на рішення суду <…> встановлена ставка у відсотковому відношенні до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Відповідно до цієї ж статті за подання, зокрема, до адміністративного суду позовних заяв розміри ставок судового збору диференційовано за характером спору (майновий/немайновий), а також правовим статусом платника судового збору (фізична особа/фізична особа–підприємець/юридична особа/суб’єкт владних повноважень).

Відповідно до статті 287 КпАП постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено прокурором у випадках, передбачених частиною п’ятою статті 7 цього Кодексу, особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим.

Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно із пунктом 3 частини першої статті 288 КпАП постанову уповноваженого органу державної влади чи його посадової особи [так само як постанову адміністративної комісії чи рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради (пункти 1, 2 цієї частини статті)] про накладення адміністративного стягнення <…> може бути оскаржено у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у порядку, визначеному КАС, з особливостями, встановленими цим Кодексом.

ВАЖЛИВО: Наведеним вище нормам статті 288 КпАП кореспондують положення підпункту 2 частини першої статті 18 КАС щодо предметної підсудності адміністративних справ, а також статті 1712 КАС, що встановлюють особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

У частині четвертій статті 288 КпАП передбачено, що особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита. Визначальним у цій нормі є припис (веління) про те, що у разі незгоди і оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення особа, яка її оскаржила, не обтяжується обов’язком сплачувати платіж, який належить сплачувати на загальних підставах.

ВИСНОВОК: Отже, відповідно до положень статей 287 КпАП у поєднанні із частиною четвертою статті 288 цього Кодексу у разі прийняття уповноваженим органом державної влади чи його посадовою особою постанови про накладення адміністративного стягнення за вчинення адміністративного правопорушення (проступку), передбаченого КпАП, суб’єкти, яким цим Кодексом надано право оскарження, можуть її оскаржити і звільняються від сплати платежу, який має справлятися за подання позовної заяви, скарги у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) чи до суду.

У частині четвертій статті 288 КпАП видом платежу, від якого звільняються особи, що оскаржують постанову про накладення адміністративного стягнення, встановлено державне мито. На час виникнення спірних правовідносин, що є предметом цього перегляду, за звернення до суду у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державного управління сплачують інший вид платежу – судовий збір, правові засади справляння якого, платники, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, як зазначено вище, встановлені Законом № 3674-VI.

Відповідно до положень статей 3, 4, 5 Закону № 3674-VI серед осіб, які мають сплачувати судовий збір або мають пільги щодо його сплати, та об’єктів справляння судового збору немає таких, які би мали його сплачувати за подання заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення та які би постанову про адміністративне правопорушення відносили до об’єктів справляння судового збору. У взаємозв’язку зі статтею 288 КпАП цей Закон не встановлює підстав, умов, вимог, пільг щодо сплати судового збору чи державного мита органом (посадовою особою), який наклав адміністративне стягнення і який з огляду на своє процесуальне становище відповідача не підпадає і не може підпадати під категорію суб’єктів, що можуть оскаржити своє ж рішення про накладення адміністративного стягнення.

Ретроспективний аналіз встановленого статтею 288 КпАП права на оскарження постанови державного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення показує, що коло осіб, які мають право оскаржити таке рішення, порядок їх оскарження та підстави звільнення від сплати державного мита встановлені і діють в редакції Закону України від 24 вересня 2008 року № 586-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху». Положення зазначеної статті у цій редакції з урахуванням окремих змін та доповнень, що в основному не зачіпають положень щодо порядку оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення, є чинними й діють з 16 листопада 2008 року.

За Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» (у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 3674-VI) державне мито справлялося із: 1) позовних заяв, заяв (скарг) у справах окремого провадження, <...>, з апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, <...>. Цей нормативний акт не містив положень про сплату державного мита як особою, щодо якої винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, так і органом (посадовою) особою, яка прийняла таку постанову.

(!!!) З 11 листопада 2011 року набрав чинності Закон № 3674-VI, який із цієї дати не припинив дію законодавчих актів, які передбачали пільгу щодо сплати судового збору за подання заяви про розгляд в порядку адміністративного судочинства окремих видів рішень органів державної влади, як-от правила частини четвертої статті 288 КпАП, або обмежив можливість прийняття таких актів у майбутньому, наприклад частини другої статті 2391 КАС в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIІI «Про забезпечення права на справедливий суд», згідно з якою за подання і розгляд заяви з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при  оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, судовий збір не сплачується, тоді як у Законі № 3674-VI такої підстави для звільнення від сплати судового збору немає.

ВАЖЛИВО: За частиною другою статті 1712 КАС рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності раніше було остаточним і оскарженню не підлягало. Положення цієї частини втратили чинність як такі, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 1712 КАС. У пункті 3 резолютивної частини цього Рішення Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно врегулювати питання щодо оскарження судового рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень про притягнення особи до адміністративної відповідальності.

У цьому Рішенні зазначено також, що у справах щодо притягнення до адміністративної відповідальності особи повинні мати право на інстанційне оскарження рішення місцевих загальних судів як адміністративних судів.

Визнання неконституційними положень частини другої статті 1712 КАС дає підстави вважати, що до і після прийняття Конституційним Судом України Рішення від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 Закон № 3674-VI не визначав і не визначає об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок його сплати за подання апеляційної чи касаційної скарг на рішення адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ: Отже, за системного, цільового та нормативного підходу до наведеного законодавчого регулювання відносин, пов’язаних зі сплатою судового збору, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права сформулювала такий правовий висновок: «У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КпАП, статей 2-4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору. КпАП дає вичерпний перелік осіб, які можуть мати статус позивача у справах про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення і на цій підставі не повинні сплачувати судовий збір при зверненні до суду першої інстанції.

У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового рішення.

Необхідними умовами для обчислення та сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги у цій категорії справ є встановлення і віднесення предмета оскарження до об’єктів справляння судового збору; ставка цього платежу, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Розгляд позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення провадиться з урахуванням положень статей 287, 288 КпАП, які передбачають звільнення від сплати платежу за судовий перегляд цих рішень. Норми Закону № 3674-VI не містять положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, а відтак і за подання апеляційної/касаційної скарги.

У зв’язку з цим за подання позивачем або відповідачем – суб’єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає».

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 13.12.2016 року по справі № 306/17/16-а (№ в ЄДРСРУ 63749411).

ПРИМІТКА: Однак, п. 5 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції від 01.01.2017 р. передбачає, що у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення судовий збір сплачується у розмірі 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто 320 грн.

P.s. Нагадаю, що Вищий адміністративний суд України зробив узагальнений науково – правовий висновок стосовно правомірності винесення уповноваженими законом особами розглядати справу про адміністративне правопорушення постанов про притягнення до адміністративної відповідальності одразу після складення протоколу про адміністративне правопорушення на місці вчинення правопорушення.

Суть якого полягає в тому, що винесення постанов у справі про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 122 КУпАП, уповноваженими на те особами одразу після складення протоколу про адміністративне правопорушення на місці вчинення правопорушення є неправомірним, а розгляд справ про адміністративні правопорушення за місцем вчинення правопорушення в контексті частини першої статті 276 КУпАП необхідно розуміти як розгляд справ за місцем знаходження органу, уповноваженого законом розглядати справу про адміністративне правопорушення, юрисдикція якого поширюється на відповідну адміністративно-територіальну одиницю.

Тобто, постанова про накладення адміністративного стягнення є незаконною та підлягає скасуванню з підстав того, що справа була розглянута на місці зупинки транспортного засобу, а не за місцезнаходженням органу, який уповноважив розглядати такі справи (ВАСУ справа № К/800/37207/15 від 26 жовтня 2016 року (№ в ЄДРСРУ 62469310).

P.s.s. Більш детально читай у матеріалі: «Постанова поліції на місці вчинення правопорушення: аспект законності».

Теги: постанова про накладення адміністративного стягнення, адміністративне правопорушення, поліція, протокол, оскарження постанови, транспортний засіб, звільнення від сплати судового збору, закон, судовий збір, судовий захист, Адвокат Морозов