Верховний суд України: позовна давність у кредитно–фінансових спорах

Адвокат Морозов (судебная защита)

Позовна давність: початок відліку, обчислення, обізнаність, переривання та правова можливість стягнення заборгованості у кредитно – фінансових спорах в межах законодавчо відведеного процесуального строку.

Перед усім необхідно вказати, що 29 червня 2016 року у справі № 6-1188цс16 (№ в ЄДРСРУ 58736523) Верховний суд України висловився стосовно стягнення заборгованості, в тому числі пені та штрафів у кредитно – фінансових спорах, яке  можливе лише в межах строків позовної давності.

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 

Разом з цим, положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину (!!!), тобто діє так званий принцип направленості щодо застосування строків позовної давності (Постанова ВСУ від 03.02.2016 року по справі № 6-75цс15 (№ в ЄДРСРУ 55609690).

Відповідно до Правової позиції Верховного суду України у справі № 6-116цс13 (№ в ЄДРСРУ 35667396) початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення.

Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу (Постанова ВСУ від 30.09.2015 року по справі № 6-154цс15 (№ в ЄДРСРУ 51998200).

Тобто,  у зв’язку з порушенням  графіку платежів за  кредитним договором,  умови якого передбачають дострокове повернення споживачем коштів в разі прострочення зобов’язання,  термін повернення кредиту змінюється, і саме з цього моменту починається відлік строків позовної давності.

Так, 02.11.2016 року Верховний суд України у справі № 6-1174цс16 вказав, що у разі узгодження між сторонами кредитно – фінансових послуг зміни строку виконання основного зобов’язання (дострокового погашення кредитного договору у разі наявної заборгованості), то усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, і позивач повинен звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права протягом трьох років саме від цієї дати.

Необхідно пам’ятати, що згідно правовою позицією Верховного суду України від 09.11.2016 р. у справі № 6-1457цс16 перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. 

ВАЖЛИВО: До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не  свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така дія не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Окремо необхідно вказати на Постанову ВСУ від 09.11.2016 року по справі № 6-1457цс16, яка передбачає, що вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі  № 6-152цс14(№ в ЄДРСРУ 41384789).

Однак, Верховний суд України 16.11.2016 р. у справі за № 6-2469цс16 зробив дуже цікавий правовий висновок посилаючись на практику Європейського суду з прав людини.

Зокрема суд вказав, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

ВАЖЛИВО: Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою   у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Суд констатує, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

ВИСНОВОК: Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Однак цей принцип не новий… так вищевказаною Постановою Верховного суду України  від 03.02.2016 року по справі № 6-75цс15 (№ в ЄДРСРУ 55609690) передбачено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Таким чином, в кожному конкретному випадку підлягають застосуванню ті чи інші норми права, які разом з відповідною судовою практикою, дають можливість досягти відповідний результат на який розраховує споживач кредитно – фінансових (кредит, депозит, банківський рахунок, тощо) послуг та захиститися від необґрунтованих нападок з боку банківських установ.

Теги: кредит, депозит, позовна давність, обчислення, переривання строку, проценты, відсотки, пеня, штраф, кредитный договор, исковая давность, недействительная сделка, гривна, доллар США, ипотека, залог, суд, иски, защита, права потребителя, споживач, судебный сбор, юрист, Адвокат Морозов

Податкові спори: заперечення участі у діяльності контрагента

Адвокат Морозов (судебная защита)

Заперечення посадовою особою контрагента факту підписання первинних бухгалтерських документів та покази свідків в рамках кримінального провадження, як доказ фіктивності та безтоварності господарських операцій.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16.11.2016 року по справі № 826/7459/13-а (№ в ЄДРСРУ 62797106) вкотре підтверджено правову позицію Верховного суду України виловлену у постановах від 5 березня 2012 року, 1, 2 грудня 2015 року, 22 березня,  22 вересня 2015 року, 12 квітня 2016 року та від 14 червня 2016 року (№№ 21-421а11, 21-1661а16, 21-3849а15, 21-170а16, 810/5645/14, 21-3270а15 № 21-1318а16 відповідно) стосовно того, що первинні документи, які стали підставою для формування Товариством податкового кредиту та витрат, що враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування, видані контрагентом, діяльність якого мала ознаки фіктивного підприємництва, та підписані від імені особи, яка заперечила свою участь у його діяльності, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум до податкового кредиту та визначених пунктом 138.1 статті 138 ПК витрат є безпідставними.

Окрім цього, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України ще у 2015 році вказала, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку (Постанова ВСУ від 01.12.2015 року по справі № 21-3788а15).

Більше того, «факт того, що на момент розгляду справи щодо офіційних осіб контрагентів не було постановлено вироків, не може спростовувати достовірність їх пояснень відносно характеру укладених угод і фактичного здійснення за цими угодами операцій» (Постанова ВСУ від 03.11.2015 року по справі № 826/3477/13-а (№ в ЄДРСРУ 54004960).

Разом з тим, судова практика йде не зовсім проти платника податків, зокрема у своєму рішенні від 5 липня 2016 року по справі № 21-1793а16 Верховний суд України вказав, що сам факт заперечення директором контрагента своєї участі у діяльності товариства та у підписанні товариством від його імені первинних облікових та бухгалтерських документів, за умови, що  на час встановлення фактичних взаємовідносин сторін керівником цього товариства в Єдиному реєстрі підприємств і організацій України значився саме цей директор, не може бути, на думку суду, свідченням безтоварності спірних операцій, за умови скасування  щодо нього постанови про порушення кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого частиною другою  статті 205 Кримінального кодексу України («Фіктивне підприємництво»).

Так. національне законодавство, а саме ч. 2 ст. 61 Конституції України встановлює, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 у справі № 21-47а10 (№ в ЄДРСРУ 14222198), відповідно до якої чинне законодавство не ставить у залежність право платника податків на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства його контрагентом.

ВАЖЛИВО: згідно чинного законодавства, контрагент належним чином повинен бути зареєстрованим у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, що доводить достатній об'єм правоздатності останнього для укладення спірної угоди (Ухвала ВАСУ від 19.07.2016 р. у справі №  К/800/50811/15 (№ в ЄДРСРУ 59082021), а в силу приписів ч. 1 ст. 16 та ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» відомості, які внесені до ЄДР вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Ч. 4 ст. 72 КАС України передбачає, що вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Листом ВАСУ від 14.11.2012 р. за № 2379/12/13-12 преюдицівність вищевказаної норми права конкретизовано:

1. Судам варто враховувати, що норма частини четвертої статті 72 КАС України поширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до адміністративної відповідальності), а не щодо інших осіб».

2.    Адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Таким чином, в такого роду спорах, посилання фіскального органу на протоколи допиту свідків у кримінальній справі,  де ще немає вироку по справі - не є належним доказом.

В підтвердження зазначеному у своїй ухвалі ВАСУ від 30 жовтня 2013 р. у справі №  К/9991/72665/12 вказав: «...протоколи допиту свідків не є допустимими доказами в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, а тому дана обставина судами обґрунтовано не взята до уваги як доказ порушення позивачем податкового законодавства.

Більше того, ВАСУ йде далі і в рішенні від 26.08.2015 р. по справі № К/800/60969/14 (№ в ЄДРСРУ 49164230) вказує наступне: «Обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти, наведені у вироку в кримінальній справі чи постанові у справі про адміністративний проступок, щодо часу, місця та об'єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі.

Водночас правова кваліфікація діяння особи, наведена у вироку в кримінальній справі або постанові про адміністративний проступок (тобто застосування тих чи інших правових норм до відповідної поведінки), не є обов'язковою для адміністративного суду».

Зокрема Верховний суд  України вказує наступне: «При розгляді конкретної справи суди такі доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати» (Постанова ВСУ від 04.10.2016 року по справі № 810/7161/14 (№ в ЄДРСРУ 62126197), Постанова ВСУ від 26.04.2016 року по справі № 2а-4201/11/2670 (№ в ЄДРСРУ 58408742).

Вищий адміністративний суд України зазначає, що результати оперативно-розшукових заходів в рамках кримінальної справи є не доказами, а лише відомостями про джерело тих фактів, які можуть стати доказами у податковому спорі після їх закріплення належним процесуальним шляхом. А відтак, отримана у ході досудового слідства про кримінальній справі інформація, на яку посилається податковий орган, на обґрунтування своїх доводів про недобросовісність учасників спірних правочинів, не може слугувати належним підтвердженням фактів, зафіксованих в акті перевірки (Ухвала ВАСУ від 27.07.2015 року по справі № 821/2809/13-а (№ в ЄДРСРУ 47869989).

«…судами попередніх інстанцій правомірно не прийняті до уваги (посилання відповідача на вирок суду по кримінальній справі), оскільки обставини щодо діяння фізичних осіб, встановлені вироком суду по кримінальній справі відносно цих фізичних осіб, не можна вважати обов'язковими при оцінці адміністративним судом правомірності дій юридичної особи-контрагента, якщо йдеться про відповідальність за порушення податкового законодавства цією юридичною особою» (Ухвала ВАСУ від 04.08.2015 року по справі № 804/14600/13-а (№ в ЄДРСРУ 48189246).

Закінчити матеріал хочеться стандартною фразою Верховного суду України у такого роду відносинах: «Аналіз викладених у вищезгаданих судових рішеннях висновків суду касаційної інстанції та Верховного Суду України свідчить про те, що кожен із них ґрунтується на конкретних фактичних обставинах справи, які залежно від їх повноти, характеру, об'єктивності, юридичного значення в одному випадку були визнані як такі, що підтверджують ненадання податковим органом належних доказів вчинення позивачем дій, спрямованих на необґрунтоване одержання податкової вигоди, а в інших - як такі, що доводять факт порушення податкового законодавства».

Теги: податкові спори, налоговые споры, ознаки фіктивного підприємництва, заперечує свою участь у діяльності контрагента, первинні документи, судебная практика, оскарження податкових повідомлень – рішень, обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи, податкові органи, Адвокат Морозов, юридическая консультация, судебная защита

Обов’язок сплати земельного податку з власників нежитлових приміщень

Адвокат Морозов (судебная защита)

Законність нарахування податковим органом «земельного податку з фізичних осіб» на власників нежитлових приміщень, які здійснюють свою діяльність за організаційно – правовою формою юридичної особи або іншого суб’єкта господарювання.

Предметом судового розгляду Вищим адміністративним судом України була справа щодо оскарження суми податкового зобов'язання за платежем: «земельний податок з фізичних осіб» нарахований  суб’єкту господарювання на підставі володіння останнім  нежитловими приміщеннями, які розташовані на відповідній земельній ділянці.

Скасовуючи рішення судів першої та другої інстанцій ВАСУ вказав, що не можна погодитися з висновками судів попередніх інстанцій, які вказували що Скаржнику  право володіння землею, на якій розташовані такі нежитлові приміщення,  ніколи не надавалось виходячи з нижчевказаного. 

За визначеннями, наведеними у підпунктах 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, земельний податок - це обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів; землекористувачі - це юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Підпунктами 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України  об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

ВАЖЛИВО: Відповідно до абзацу 1 пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

За приписами пункту 287.7 статті 287 Податкового кодексу України, у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

Згідно з пунктом 287.8 статті 287 Податкового кодексу України) власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України  встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти.

До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України  право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. У статті 126 Земельного кодексу України визначено перелік документів, що посвідчують право на земельну ділянку.

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України.

За статтею 378 Цивільного кодексу України право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об'єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов'язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

ВАЖЛИВО: Зокрема, в розумінні зазначених норм обов'язок зі сплати земельного податку для фізичної особи - власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй правоможностей, як от набуття нею статусу суб'єкта господарювання, діяльність якого пов'язана з використанням земельної ділянки або без такого.

Разом з тим  спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 1 частини 1 підрозділу 8 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.

ВИСНОВОК: Виходячи з аналізу наведених вище правових норм, платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності.

Тобто, з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку, а надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване (Постанова ВАСУ від 02.11.2016 р. у справі №  К/800/37263/13, №  в ЄДРСРУ 62561231).

Більше того, у розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати земельного податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права (Постанова ВАСУ від 02.11.2016 р. у справі №  К/800/8344/14, №  в ЄДРСРУ 62561179).

Необхідно вказати, що 12.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2225цс16 підтвердив раніше висловлену позицію (постанова ВСУ від 11.02.2015 року по справі № 6-2цс15 (№ в ЄДРСРУ 42763573) та серед іншого вказав, що за змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором («Принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою»).

Між тим треба розуміти, що ухвалюючи рішення, суд повинен враховувати,  що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти нерухомості (Правова позиція закріплена у Постанові Верховного суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2099цс16 (№ в ЄДРСРУ 62058413).

Отже, підсумовуючи зазначене вбачається, що усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції положень статті 287 ПК,  Верховний Суд України дійшов висновку про те, що незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, обов'язок зі сплати земельного податку виникає у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (постанова ВСУ від 7 липня 2015 року  № 21-775а15).

Теги: земельний податок з фізичних осіб, налог на землю,  податок на нерухомість, перехід право власності на земельну ділянку, земельний податок з власників нежитлових приміщень, оренда, кадастровий номер, користувач земельної ділянки, несплата земельного податку, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Земельні правовідносини: втручання в право на мирне володіння майном

Адвокат Морозов (судебная защита)

Витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави. Порядок та визначення розміру компенсації. Судова практика Верховного та Європейського суду. 

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

ВАЖЛИВО: Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Так, згідно частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісність набуття в розумінні статті 388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати (Постанова ВСУ від 10.10.2012 року по справі № 6-117цс12 (№ в ЄДРСРУ 26497404).

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право   на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ВАЖЛИВО: Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від  23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме:

• чи є втручання законним;
• чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес;
• чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям («пропорційність» є оціночною категорією і повинна встановлюватися щодо конкретного суб’єкта в кожній окремій справі на підставі тих обставин і фактів, що встановлені судом безпосередньо. Підґрунтям для висновку про додержання балансу інтересів, якщо втручання в право особи на мирне володіння майном має місце, повинен бути результат вивчення спірної ситуації, а не загальні приписи чи цитати, вирвані з контексту рішення ЄСПЛ -  п. 10 «Висновки та рекомендації міжнародної конференції «Право власності: європейський досвід та українські реалії»»).

ВАЖЛИВО: ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Проте кінцевий результат вирішення спору (задовольнити позов чи відмовити в його задоволенні) належить до сфери розсуду національного суду (п. 8 «Висновки та рекомендації міжнародної конференції «Право власності: європейський досвід та українські реалії»»).

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності.

 В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (статті 14, 19 Конституції України) та законами України. (Постанова ВСУ від 29.06.2016 року по справі № 6-1376цс16 (№ в ЄДРСРУ 58736551).

ВАЖЛИВО: Отже правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Необхідно також відмітити, що Верховний Суд України у судових рішеннях від    11 листопада 2014 року    у справі № 21-493а14 та від 9 грудня 2014 року у справі № 21-308а14, зазначив із посиланням на положення статей 2 та 5 Земельного кодексу України, що орган    місцевого самоврядування при здійсненні повноважень власника землі є рівноправним    суб'єктом    земельних відносин та    при     розпорядженні земельними ділянками комунальної власності    є вільним у виборі суб'єкта щодо надання земельної ділянки; позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження    землею та передачі відповідних прав щодо неї,    не може бути розглянуто за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.         Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року та 9 лютого 2016 року (справи №№ 21-3296а15, 21-5465а15 відповідно).

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення від 8 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

При цьому ЄСПЛ вважає, що не існує універсальних правил визначення розміру компенсації й таке питання повинно розглядатися в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх фактичних обставин. Компенсація має бути розумно пов’язаною з вартістю втраченого майна, але не обов’язково має відповідати його ринковій вартості.

Між тим «розумними очікуваннями» особи вважаються легітимні (або законні) і виправдані очікування набути майно або майнове право, які в практиці ЄСПЛ дістають правову охорону як майно.

Поняття «законні очікування» (legitimate expectations) слід розглядати як елементи верховенства права та «юридичної визначеності» (legal certainty). Практика Суду ЄС і ЄСПЛ розглядає законні очікування як елемент правової визначеності в умовах відсутності єдиної теорії легітимних (законних) очікувань, придатних для всіх національних правопорядків.

Теги: витребування земельних ділянок, втручання в право на мирне володіння майном, відшкодування завданих збитків, добросовісний набувач, компенсація, власник земельної ділянки, землекористувач, право власності, нерухоме майно, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов