Адвокат Морозов (судебная защита)
Витребування земельних
ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави. Порядок та
визначення розміру компенсації. Судова практика Верховного та Європейського
суду.
Відповідно до частини
другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може
вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці
порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і
відшкодування завданих збитків.
Відповідно до статті
387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка
незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
ВАЖЛИВО: Статтею 330 ЦК України встановлено, що в
разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний
набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК
України майно не може бути витребуване у нього.
Так, згідно частини
першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала
права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний
набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо
майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у
володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у
володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у
володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Добросовісність
набуття в розумінні статті 388 ЦК України полягає в тому, що майно
придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його
відчужувати (Постанова ВСУ від
10.10.2012 року по справі № 6-117цс12 (№ в ЄДРСРУ 26497404).
Статтею 396 ЦК України
встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має
право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому
числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.
До спірних
правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення
їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший
протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має
право мирно володіти своїм майном.
Ніхто не може бути
позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах,
передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте
попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі
закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням
майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків
чи інших зборів або штрафів.
ВАЖЛИВО: Відповідно до сталої практики ЄСПЛ
(серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти
Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого
Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010
року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та
інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти
Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада
2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано
три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання
в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого
протоколу, а саме:
- чи є втручання законним;
- чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес;
- чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям («пропорційність» є оціночною категорією і повинна встановлюватися щодо конкретного суб’єкта в кожній окремій справі на підставі тих обставин і фактів, що встановлені судом безпосередньо. Підґрунтям для висновку про додержання балансу інтересів, якщо втручання в право особи на мирне володіння майном має місце, повинен бути результат вивчення спірної ситуації, а не загальні приписи чи цитати, вирвані з контексту рішення ЄСПЛ - п. 10 «Висновки та рекомендації міжнародної конференції «Право власності: європейський досвід та українські реалії»»).
ВАЖЛИВО: ЄСПЛ констатує порушення статті 1
Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Проте кінцевий
результат вирішення спору (задовольнити позов чи відмовити в його задоволенні)
належить до сфери розсуду національного суду (п. 8 «Висновки та рекомендації міжнародної
конференції «Право власності: європейський досвід та українські реалії»»).
Прийняття рішення про
передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності
позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або
конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі,
який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності.
В цьому
контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний
принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з
додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи
державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані
діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією (статті 14, 19 Конституції України) та законами України. (Постанова ВСУ від 29.06.2016 року по справі №
6-1376цс16 (№ в ЄДРСРУ 58736551).
ВАЖЛИВО: Отже правовідносини, пов’язані з
вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний»,
«публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або
органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з
державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
Необхідно також
відмітити, що Верховний Суд України у судових рішеннях від 11
листопада 2014 року у справі № 21-493а14 та від 9 грудня 2014 року
у справі № 21-308а14, зазначив із посиланням на положення статей 2 та 5
Земельного кодексу України, що орган місцевого самоврядування при
здійсненні повноважень власника землі є рівноправним
суб'єктом земельних відносин та при
розпорядженні земельними ділянками комунальної власності
є вільним у виборі суб'єкта щодо надання земельної ділянки; позов,
предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін
стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав щодо
неї, не може бути розглянуто за правилами Кодексу
адміністративного судочинства
України. Колегія суддів Судової
палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у
разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних
ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після
його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною
особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної
(господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
Аналогічна правова
позиція вже була висловлена, зокрема, у постановах Верховного Суду України від
4 листопада 2015 року та 9 лютого 2016 року (справи №№ 21-3296а15, 21-5465а15
відповідно).
Стаття 1 Першого
протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним
шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання
«справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини,
за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно
витребовується.
Згідно з практикою
ЄСПЛ (наприклад, рішення від 8 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти
Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу
«пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є
надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не
позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на
підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у
покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару,
продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав
або не міг знати про наявність цих підстав.
При цьому ЄСПЛ вважає,
що не існує універсальних правил визначення розміру компенсації й таке питання
повинно розглядатися в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх фактичних
обставин. Компенсація має бути розумно пов’язаною з вартістю втраченого майна,
але не обов’язково має відповідати його ринковій вартості.
Між тим «розумними очікуваннями» особи вважаються легітимні (або законні)
і виправдані очікування набути майно або майнове право, які в практиці ЄСПЛ
дістають правову охорону як майно.
Поняття «законні
очікування» (legitimate expectations) слід розглядати як елементи верховенства
права та «юридичної визначеності» (legal certainty). Практика Суду ЄС і ЄСПЛ
розглядає законні очікування як елемент правової визначеності в умовах
відсутності єдиної теорії легітимних (законних) очікувань, придатних для всіх національних
правопорядків.
Теги: витребування земельних ділянок,
втручання в право на мирне володіння майном, відшкодування завданих
збитків, добросовісний набувач, компенсація, власник земельної ділянки,
землекористувач, право власності, нерухоме майно, юрист, судовий захист,
Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар