Обов’язок сплати земельного податку з власників нежитлових приміщень

Адвокат Морозов (судебная защита)

Законність нарахування податковим органом «земельного податку з фізичних осіб» на власників нежитлових приміщень, які здійснюють свою діяльність за організаційно – правовою формою юридичної особи або іншого суб’єкта господарювання.

Предметом судового розгляду Вищим адміністративним судом України була справа щодо оскарження суми податкового зобов'язання за платежем: «земельний податок з фізичних осіб» нарахований  суб’єкту господарювання на підставі володіння останнім  нежитловими приміщеннями, які розташовані на відповідній земельній ділянці.

Скасовуючи рішення судів першої та другої інстанцій ВАСУ вказав, що не можна погодитися з висновками судів попередніх інстанцій, які вказували що Скаржнику  право володіння землею, на якій розташовані такі нежитлові приміщення,  ніколи не надавалось виходячи з нижчевказаного. 

За визначеннями, наведеними у підпунктах 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, земельний податок - це обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів; землекористувачі - це юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Підпунктами 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України  об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

ВАЖЛИВО: Відповідно до абзацу 1 пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

За приписами пункту 287.7 статті 287 Податкового кодексу України, у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

Згідно з пунктом 287.8 статті 287 Податкового кодексу України) власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України  встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти.

До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України  право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. У статті 126 Земельного кодексу України визначено перелік документів, що посвідчують право на земельну ділянку.

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України.

За статтею 378 Цивільного кодексу України право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об'єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов'язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

ВАЖЛИВО: Зокрема, в розумінні зазначених норм обов'язок зі сплати земельного податку для фізичної особи - власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй правоможностей, як от набуття нею статусу суб'єкта господарювання, діяльність якого пов'язана з використанням земельної ділянки або без такого.

Разом з тим  спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 1 частини 1 підрозділу 8 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.

ВИСНОВОК: Виходячи з аналізу наведених вище правових норм, платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності.

Тобто, з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку, а надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване (Постанова ВАСУ від 02.11.2016 р. у справі №  К/800/37263/13, №  в ЄДРСРУ 62561231).

Більше того, у розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати земельного податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права (Постанова ВАСУ від 02.11.2016 р. у справі №  К/800/8344/14, №  в ЄДРСРУ 62561179).

Необхідно вказати, що 12.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2225цс16 підтвердив раніше висловлену позицію (постанова ВСУ від 11.02.2015 року по справі № 6-2цс15 (№ в ЄДРСРУ 42763573) та серед іншого вказав, що за змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором («Принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою»).

Між тим треба розуміти, що ухвалюючи рішення, суд повинен враховувати,  що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти нерухомості (Правова позиція закріплена у Постанові Верховного суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2099цс16 (№ в ЄДРСРУ 62058413).

Отже, підсумовуючи зазначене вбачається, що усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції положень статті 287 ПК,  Верховний Суд України дійшов висновку про те, що незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, обов'язок зі сплати земельного податку виникає у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (постанова ВСУ від 7 липня 2015 року  № 21-775а15).

Теги: земельний податок з фізичних осіб, налог на землю,  податок на нерухомість, перехід право власності на земельну ділянку, земельний податок з власників нежитлових приміщень, оренда, кадастровий номер, користувач земельної ділянки, несплата земельного податку, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов