Підсудність спорів про визнання недійсним та скасування рішення установчих зборів ОСББ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спорів про визнання недійсним та скасування рішення установчих зборів та запису проведення державної реєстрації об`єднання співвласників багатоквартирного будинку.

02 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у складі в рамках справи №  501/1571/16-ц, провадження № 14-472цс19 (ЄДРСРУ № 84788658) досліджувала питання щодо підвідомчості справ стосовно позову про визнання недійсним та скасування рішення установчих зборів та запису проведення державної реєстрації об`єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Необхідно вказати, що статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола  правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

За змістом статті 19 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

(!!!) Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге, суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства.

При цьому суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій.

У свою чергу, предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України,   для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Тобто, за загальним правилом критеріями належності справи до господарського судочинства є в сукупності суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин.

Згідно зі статтею 385 Цивільного кодексу України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об`єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту. Об`єднання власників квартир житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону.

Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено Законом України від 29 листопада 2001 року № 2866-III «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон № 2866-III).

Статтею 1 цього Закону встановлено, що ОСББ - це юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

Відповідно до статті 4 Закону № 2866-III об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання й використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами.

Основна діяльність ОСББ полягає в здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.

Отже, значений Закон визначає ОСББ як юридичну особу, створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна.

Тобто, ОСББ за своїм правовим статусом є особою приватного права (створена в добровільному порядку шляхом її заснування власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку на підставі домовленості між собою), метою діяльності якої є реалізація інтересів визначеного кола приватних осіб та вирішення замість них питань у сфері отримання комунальних послуг та послуг утримання будинку і його прибудинкової території, вирішення інших  завдань.

Отже, на думку Київського апеляційного суду в рамках справи  № 753/546/19, провадження № 22-ц/824/13553/2019 (ЄДРСРУ № 84565992) аналіз зазначених обставин справи, суть й суб`єктний склад спірних правовідносин дає підстави вважати, що спір у вказаній справі пов`язаний із захистом прав, свобод та інтересів позивача і стосується захисту його приватних інтересів, як співвласника багатоквартирного будинку, тому має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Отже, відносини між фізичною особою - співвласником багатоквартирного будинку та Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку є цивільно-правовими, оскільки між сторонами виник спір про право цивільне і такий спір має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

А правові висновки, що містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 року у справі №813/6286/15 та від 06.02.2019 року у справі №462/2646/17, стосуються підвідомчості господарському суду спорів про відміну державної реєстрації юридичної особи.

Підсумовуючи зазначене вбачається, що на думку апеляційної інстанції, якщо позивачем оскаржується лише рішення Загальних зборів Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку і не вирішується питання про  відміну державної реєстрації юридичної особи, то цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Між тим, Велика палата Верховного суду вказує, що правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників житлових та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено Законом України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 листопада 2001 року № 2866-III (далі - Закон 2866-III).

Відповідно до частини другої статті 1 Закону 2866-ІІІ об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об`єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна

Частиною другою статті 4 Закону 2866-III встановлено, що об`єднання створюється як непідприємницьке товариство для здійснення функцій, визначених законом. Порядок надходження і використання коштів об`єднання визначається цим Законом та іншими законами України.

Згідно з частиною першою статті 85 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад (частина перша статті 98, частина перша статті 99 ЦК України).

(!!!) Отже, зазначений Закон визначає ОСББ як юридичну особу, створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна.

Ураховуючи те, що позивач є власником квартири у багатоквартирному будинку, а спір стосується захисту його права як співвласника майна багатоквартирного будинку, порушеного, на його думку, створенням юридичної особи, тому цей спір є найбільш наближеним до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, відтак повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 14-576апп18), від 06 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 12-1272апп18) і підстав для відступлення від такої позиції немає.

ВИСНОВОК:  Враховуючи викладене вище, позов про визнання недійсним та скасування рішення установчих зборів та запису проведення державної реєстрації об`єднання співвласників багатоквартирного будинку не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинен розглядатися в порядку господарського судочинства.

Матеріал по темі: «Обов`язок ОСББ оплачувати обсяг спожитої електричної енергії»

Теги: осбб, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, споживач електричної енергії, без укладання договору, судова практика, Адвокат Морозов

Компетенція третейського суду у спорах щодо захисту прав споживачів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Компетенція третейського суду не розповсюджується на правовідносини у спорах щодо захисту прав споживачів.

14 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 774/135/18, провадження № 61-48015ав18 (ЄДРСРУ № 80458299) в черговий раз підтвердив, що компетенція третейського суду не розповсюджується на правовідносини у спорах щодо захисту прав споживачів.

Згідно з частинами першою, другою статті 458 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано лише у випадках, передбачених цією статтею. Рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо: 1) справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано судом недійсною; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 5) третейський суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 закону «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Наведене дає підстави для висновку про те, що положення пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», які містять заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної установи), поширюються на правовідносини з питань виконання, зміни, розірвання договору споживчого кредиту.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-2074цс15.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Згідно з частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

(!!!) Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом України від 03 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Верховний Суд у постановах від 25 січня 2018 року у справі №475/704/15-ц, від 21 лютого 2018 року у справі №641/3576/16-ц, від 12 квітня 2018 року у справі №591/3625/16-ц, від 03 травня 2018 року у справі №221/1660/16-ц, від 16 липня 2018 року у справі №686/1871/16-ц зазначив, що Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

В той же час відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин за участю інших суб'єктів здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають із споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України, зокрема у постановах: від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1716цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-187цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-2712цс15, з яким у подальшому погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 755/11648/15-ц (провадження № 14-336цс18) та застосовано у ряді постанов Верховного суду, зокрема від 31 січня 2019 року по справі № 796/106/2018, провадження № 61-40328ав18, від 30 січня 2019 року по справі № 755/11937/16-ц, провадження № 61-20525св18 та ін.

В той же час, у відповідності до усталеної позиції викладеної зокрема в постанові Верховного суду від 28 лютого 2019 року по справі № 796/118/2018, провадження № 61-44898ав18 (ЄДРСРУ №80181270) договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов'язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії.

Отже, поручитель не може розглядатись як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, тому спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов'язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-580цс17.

Теги: третейське застереження, третейський суд, споживач, поручитель, стягнення заборгованості, компетенція третейського суду, захист прав споживачів, судова практика, Адвокат Морозов

Споживач, судовий збір та новий Верховний суд…

Адвокат Морозов (судовий захист)

Продовження судової епопеї щодо звільнення споживача від сплати судового збору на всіх етапах судового розгляду… естафета у Великої Палати Верховного Суду.

Пропоную почати з ухвали Верховного суду від 10 січня 2018 року у справі   № 617/1022/17, провадження № 61-156ск18 (ЄДРСРУ № 71498548) характерною її робить те, що у касаційній скарзі заявник посилається на те, що звільнений від сплати судового збору у відповідності до вимог статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року.

Однак суд говорить, що об'єкти справляння судового збору та процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється, встановлено у статті 3 Закону України «Про судовий збір» у редакції від 8 липня 2017 року.

Стосовно документів, за подання яких судовий збір справляється, стаття 4 Закону України «Про судовий збір» установлює розміри ставок судового збору. При цьому розміри ставок судового збору залежать від характеристики об'єкта справляння - позовна заява,  скарга чи інша заява (в деяких випадках - у поєднанні з характеристикою суб'єкта, який звертається до суду).

ВАЖЛИВО: Пільги щодо сплати судового збору визначено статтею 5 Закону України «Про судовий збір». Особи, зазначені у цій статті як такі, що мають пільги щодо сплати судового збору, звільняються від його сплати під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, про що прямо зазначено в абзаці першому частини першої статті 5 цього Закону.

Пункт сьомий статті 5 Закону України «Про судовий збір» у первісній редакції передбачав звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, пов'язаними з порушенням їхніх прав.

Правилом частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.

Разом з цим, частину третю статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» обов'язково слід застосовувати у системному зв'язку з нормами статей 1 - 6 Закону України «Про судовий збір», тобто враховуючи характеристику об'єкта справляння судового збору та правило врегулювання темпоральної колізії, відповідно до якого пізніше прийнятий закон відміняє закон, який був прийнятий раніше.

Отже, споживач, право якого порушено і який з огляду на це подає позов, звільняється від сплати судового збору, відповідно до статті 22 Закону «Про захист прав споживачів», за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, але має обов'язок сплатити  судовий збір при вчиненні відповідних дій в інших судових інстанціях та у Верховному Суді.

Саме такий правовий висновок міститься у Постановах Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року № 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року № 6-916цс17.

Оскільки споживач не звільняється від сплати судового збору за подання до суду інших документів як окремих об'єктів справляння судового збору, зокрема касаційної скарги, то у таких випадках він зобов'язаний сплатити судовий збір.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного суду від 12 січня 2018 року у справі №357/3388/17, провадження № 61-37ск18 (ЄДРСРУ № 71568820).

Між тим, аналіз ухвали Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц свідчить, що колегія суддів вирішила відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постанови Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року у справі № 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-916цс17).

Так, у цьому рішенні констатується, що  01 вересня 2015 року набрав чинності Закон України від 22.05.2015 № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», яким статтю п'яту Закону України «Про судовий збір» викладено в новій редакції з виключенням зі змісту цієї статті приписів стосовно пільг споживачів про звільнення їх від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав.

Проте цим Законом не були внесені зміни до Закону України «Про захист прав споживачів». У зв'язку із чим, оскільки стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку пільг щодо сплати судового збору, то при визначенні таких пільг слід керуватися іншим законодавством України, зокрема статтею 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

(!!!) Суд вказує, що аналіз висновків, які містяться у постановах Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року № 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-916цс17 дозволяє стверджувати, що вони досить суперечливі. З однієї сторони, Верховний Суд України акцентував увагу на тому, що «Закон № 484-VIII є спеціальним законом у питаннях звільнення від сплати судового збору. Стаття 5 цього закону передбачала безумовне звільнення від сплати судового збору споживачів, але внаслідок викладення статті 5 цього Закону в новій редакції згідно із Законом № 484-VIII споживачі на сьогодні відсутні в переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях». З іншої - зробив висновок про те, що «споживач, право якого порушене і який у зв'язку саме з цим подає позов, відповідно до статті 22 Закону № 3674-VI, звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції та має обов'язок щодо сплати судового збору при вчинені відповідних дій у всіх інших судових інстанціях та у Верховному Суді України».

У свою чергу, це дозволяє серйозно сумніватися в передбачуваності застосування статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів». Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить до порушень прав споживачів. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (Вєренцов проти України, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA проти Іспанії, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року).

ВИСНОВОК: Системне тлумачення норм статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дозволяє зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб як споживачі серед переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають або позбавлені. Оскільки така пільга встановлена спеціальною нормою (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів), що закріплена в законі, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів. Причому звільнення споживачів від сплати судового збору має відбуватися не тільки у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), але й на наступних стадіях цивільного процесу (при подачі апеляційної та касаційної скарги). Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.

P.s. після зазначеної ухвали Верховний суд повинен керуватися тим, що у пункті 10 частини першої статті 252 ЦПК України встановлено - у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду, суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі.

Отже, не чекаючи ініціативи Верховного суду у подібного роду справах, доцільно подавати відповідне клопотання про зупинення судового провадження до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 761/24881/16-ц.

P.s.s. єдине питання:  «Чому спочатку не узагальнити судову практику, а вже потім приймати доленосні ухвали, адже реєстр судових рішень проблискує судовими актами у яких Верховний суд все ж таки зобов’язав споживача сплатити судовий збір …і ухвала оскарженню не підлягає»?

Теги: споживач, звільнення споживачів, державне мито, закон, судовий збір, пільги по сплаті судового збору, звільнення від сплати судового збору, судова практика, Адвокат Морозов

Договір фінансового лізингу автомобіля: недійсність правочину

Адвокат Морозов (судовий захист)

Недійсність договору фінансового лізингу автомобіля в контексті захисту прав споживачів. 

22.11.2017 р. судова палата у цивільних правах Верховного Суду України в контексті справи №6-428цс17 досліджувала питання щодо неоднакового застосування норм матеріального права, а саме Закону України «Про захист прав споживачів».

Необхідно вказати, що суд врахував правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2766цс15, ЄДРСРУ 54513238) та 11 травня 2016 року (справа № 6-65цс16, ЄДРСРУ № 57787457) щодо несправедливості умов укладеного договору в рамках захисту прав споживачів.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

(!!!) Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнане недійсним або змінене, а не сам договір.

У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

ВАЖЛИВО: Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, вони порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: 1) виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); 2) встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2 – 4); 3) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); 4) визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).

Аналогічна Правова позиція Верховного Суду України висловлена у справі №6-330цс16 від 08.06.2016 р. (№ в ЄДРСРУ 58275279).

За змістом частини п’ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

ВАЖЛИВО: Аналіз цих норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про фінансовий лізинг, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення.

За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону).

(!!!) Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, установлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

ВИСНОВОК: Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Окрім цього, 18.01.2017 р. Верховний суд України, розглядаючи справу № 6-648цс16 та усуваючи розбіжності щодо відповідності умовам діючого законодавства договорів фінансового лізингу автомобіля, висловив правову позицію, суть якої полягає в тому, що по-перше: 1) договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; 2) договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню; по-друге: договір фінансового лізингу із споживачем повинен виключати несправедливими умови і не допускати істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу; по-третє: договір фінансового лізингу зі споживачем, мають право укладати лише фінансові установи і лише після отримання відповідної ліцензії, а за недотримання вищевказаних умов - договір фінансового лізингу є нікчемним або може бути визнаний судом недійсним. 

Теги: лізинг, договір фінансового лізингу, транспортний засіб в лізинг, автомобиль в лизинг, споживач, недійсність договору, ТЗ, несправедливі умови договору, захист прав споживачів, судовий захист, Адвокат Морозов

Особливості споживчого кредитування в іноземній валюті

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості споживчого кредитування в іноземній валюті або в її еквіваленті. Судова практика Верховного суду України.

18.10.2017 р. Верховний суд України в контексті справи №6-2024цс16 досліджував особливості споживчого кредитування в іноземній валюті або в її еквіваленті.

Перед усім необхідно вказати, що «Споживачі здебільшого знаходяться в нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти, купівельної спроможності» - Резолюція Генеральної асамблеї ООН.

«Споживачу під час укладення кредитного договору об'єктивно бракує знань для здійснення правильного вибору послуг із запропонованих на ринку та оцінки укладеного договору» – Хартія захисту споживачів ЄС.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

У статті 192 ЦК України закріплено, що гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно із частиною першою статті 524 та частиною першої статті 533 ЦК України зобов’язання має бути виражене та виконане у грошовій одиниці України – гривні.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Так положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак, не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11, від 26 грудня 2011 року в справі № 3-141гс11 та від 7 жовтня 2014 року в справі № 3-133гс14 та підтверджена нещодавньою судовою практикою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року, справа № 924/1968/15 та Верховного суду  України від 08.02.2017 р. у справі № 6-1905цс16.

ВАЖЛИВО: У такому разі сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

21 грудня 2016 року у справі за № 6-1672цс16 Верховний суд України зробив правовий висновок щодо стягнення суми заборгованості в іноземній валюті, яка визначається за офіційним курсом національної валюти на день ухвалення судового рішення (або на день подачі позову згідно з позовними вимогами).

Відповідно до частин першої та третьої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Необхідно вказати, що 10 червня 2017 року набув чинності закон "Про споживче кредитування", який розширює права позичальників і покладає додаткові обов'язки на кредиторів.

Закон забороняє надання та отримання споживчих кредитів в іноземній валюті і вводить суворі вимоги до реклами споживчих кредитів. Передбачений перелік стандартної інформації, яка повинна бути в кожному оголошенні про кредит.

При цьому споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 цього Закону). Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка А.М. щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.  

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

ВАЖЛИВО: Надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що під час укладення оспорюваного правочину діяла заборона на надання та отримання споживчих кредитів саме в іноземній валюті, але банки не було позбавлено права надати, а позичальників отримати споживчий кредит в гривнях із визначенням сум платежів за кредитом в еквіваленті іноземної валюти.

Між тим, у зв’язку з різким коливанням курсу іноземної валюти (долар США, ЄВРО) застосування еквіваленту іноземної валюти до зобов’язань за споживчим кредитом, наданим у національній грошовій одиниці, на мій погляд, може бути наслідком  зміни у витратах споживача, які не пов’язані зі зміною відсоткової ставки по кредиту, а змінюються за рахунок коливання (зростання) курсу відповідної іноземної валюти.

Окремо необхідно вказати, що правовий аналіз положень ч. 5 ст. 11 та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Такий же висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року в справі № 6-80цс12 та від 25 вересня 2013 року в справі № 6-80ц13, і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

При цьому згідно із частинами першою, другою, четвертою та п’ятою статті 18 цього Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Більше того, у правовій позиції Верховного Суду України від 08.10.2016 р. по справі № 6-330цс16 дещо конкретизовано, так умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.

За частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору.

ВИСНОВОК: З викладеного вбачається, що положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах споживача, є підставою для визнання таких положень договору недійсними, а відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року, № 6-240цс14 від 11 лютого 2015 року, № 6-698цс15 від 10 червня 2015 року та № 6-757цс15 від 01 липня 2015 року, № 6-1926цс15 від 04 листопада 2015 року.

Теги: кредит, споживач, споживче кредитування, банк, позика, займ, визнання кредитного договору недійсним, пеня, проценти, позовна даність, кредитні спори, захист прав споживачів, судова практика, Адвокат Морозов