Доцільність поділу іпотечного майна в судовому порядку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поділ між подружжям заставного (іпотечного) майна в судовому порядку за для ухилення від сплати боргів перед кредитором

22 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/5793/22, провадження № 61-8660св22 (ЄДРСРУ № 108026136) досліджував питання щодо поділу в судовому порядку між подружжям заставного (іпотечного) майна, за для ухилення від сплати боргів перед кредитором.

Суть справи: Іпотечне (заставне) майно судовим рішенням поділене між подружжям і другим із подружжя (не іпотекодавцем) подано заяву про зняття арешту з майна накладеного в рамках виконавчого провадження, оскільки це порушує його право власності.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За правилами частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. За спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.

Вказані правові висновки викладені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15 (провадження № 14-712цс19).

У постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 725/7187/19 (провадження № 61-11615сво20) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначив, що норма частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі.

Очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б допускало можливість для одного із співвласників в спільній сумісній власності вимагати зняття арешту із неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із частки в спільній сумісній власності. Права та інтереси іншого співвласника у спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації.

У постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, виходячи, зокрема, із положень пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, частини третьої статті 13 ЦПК України, зазначив, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалено судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Така правова позиція знайшла свій розвиток, зокрема, у постановах Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року у справі № 654/1528/17 (провадження № 61-30545св18), від 09 лютого 2019 року у справі № 317/3272/16-ц (провадження № 61-156св17), від 03 квітня2019 року у справі № 726/831/15-ц (провадження № 61-45301св18), від 04 березня 2020 року у справі № 753/15957/18 (провадження № 61-11376св19), від 02 лютого 2022 року у справі № 607/3269/21 (провадження № 61-19506св21), від 15 лютого 2022 року у справі № 346/3475/19 (провадження № 61-167св21).

Так, борги подружжя та зобов`язання, що виникли в інтересах сім`ї, враховуються при поділі майна (пункти 23, 24 Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).

Крім того, за змістом положень статті 23 Закону України «Про іпотеку», перебування майна в іпотеці не перешкоджає його поділу між подружжям у судовому порядку та визнання права власності на нього, оскільки при поділі такого майна дія договору іпотеки не припиняється і такий поділ не є розпорядженням предметом іпотеки. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

ВИСНОВОК: Поділ між подружжям заставного (іпотечного) майна в судовому порядку, за для ухилення від сплати боргів перед кредитором, не є належною формою захисту та не буде мати відповідного юридичного значення, а отже є безперспективним.

 

Матеріал по темі: «Зняття арешту з неподільної речі (автомобіль), яка знаходитьсяу спільній власності»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Зняття арешту з неподільної речі (автомобіль), яка знаходиться у спільній власності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Об`єднана палата Верховного суду про правомочність вимоги одного із співвласників в спільній сумісній власності щодо зняття арешту із неподільної речі (автомобіль)

07 листопада 2022 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/7187/19, провадження № 61-11615сво20 (ЄДРСРУ № 107476187) досліджував питання щодо правомочності (законності) вимоги одного із співвласників в спільній сумісній власності щодо зняття арешту із неподільної речі (автомобіль).

Застосування способу захисту права чи інтересу не має відбуватися шляхом порушення прав та/або інтересів інших суб’єктів приватних відносин.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника (співвласника) про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка неправомірно перешкоджає власнику (співвласнику) користуватися та розпоряджатися своїм майном. Тому для задоволення вимог власника необхідно встановити факт об`єктивно існуючих неправомірних перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 545/1994/16-ц (провадження № 61-7605св21)).

Вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову), виникають з цивільних правовідносин і відповідно до положень статті 19 ЦПК України, статті 20 ГПК України можуть бути вирішені судом цивільної чи господарської юрисдикції  (див. постанову Верховного Суду України  у справі № 6-26цс13 та постанови Великої Палати Верховного Суду: від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/1247/18 (провадження № 12-99гс19), від 08 листопада  2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19).

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Аналіз положень статей 60, 70 СК України свідчить про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю і у разі його поділу їх частки є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Великої Палати Верховного Суду  від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16 (провадження № 61-28728сво18), постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19 (провадження № 61-7013св20)).

(!!!) Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).

Тобто, якщо втрачається цільове призначення речі, то вона є не подільною. Прикладом неподільних речей є транспортні засоби, побутова техніка тощо.

Матеріал по темі: «Поділ неподільної речі (автомобіля) між подружжям»

Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (частина перша статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»).

ВАЖЛИВО: Тлумачення вказаних норм з урахуванням принципу розумності свідчить, що частина першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі.

При цьому очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б допускало можливість для одного із співвласників в спільній сумісній власності вимагати зняття арешту із неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із «частки в спільній сумісній власності». Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації.

У зв`язку з викладеним Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявні підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2021 року у справі № 607/2394/20 (провадження № 61-5252 св 21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 520/5753/16-ц (провадження № 61-34327 св 18).

ВИСНОВКИ:

• Застосування способу захисту права чи інтересу не має відбуватися шляхом порушення прав та/або інтересів інших суб`єктів приватних відносин.

• Норма частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі.

• Очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б допускало можливість для одного із співвласників в спільній сумісній власності вимагати зняття арешту із неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із «частки в спільній сумісній власності». Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації.

 

Матеріал по темі: «Визначення реальної вартості проданого автомобіля при поділі майна подружжя»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою

06 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 496/2083/19, провадження № 61-6901св22 (ЄДРСРУ № 106660020) досліджував питання щодо особливостей встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Про утворення особами сім`ї може свідчити не тільки укладення між ними шлюбу, кровне споріднення, усиновлення, а й інші обставини, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. Про те, що законодавець визнає можливість створення сім`ї чоловіком і жінкою, які не перебувають у шлюбі, свідчать положення статті 74 СК України.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Верховний Суд у постанові від 14 березня 2019 року у справі № 320/4964/17 (провадження № 61-42073ск18) зазначив, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках.

Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).

Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18), від 08 грудня 2021 року в справі № 531/295/19 (61-3071св21).

Окремо слід вказати, що факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.

Така правова позиція викладена в постанова Верховного Суду  від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15 (провадження № 61-30273св18),  від 24 січня 2020 року у справі  № 490/10757/16-ц  (провадження № 61-42601св18).

Більше того, згідно правової позиції викладеної в постанові Верховного Суду від 12 грудня 2019 року, у справі № 490/4949/17 сам по собі факт перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки не може свідчити, що сторони проживали в зазначений період однією сім`єю, а придбане одним із них майно є спільною сумісною власністю сторін, оскільки необхідно надати докази ведення спільного господарства, наявності у сторін бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї.

Також, самі по собі показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу (постанова Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц).

У постанові від 17 жовтня 2018 року в справі № 587/302/16 (провадження № 61-18522св18) Верховний Суд вказав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

У справі «Джонстон проти Ірландії» було встановлено, що заявники прожили спільно близько 15 років. На цій підставі Європейський суд зробив висновок, що вони складали сім`ю, а тому мають право на захист, незважаючи на те, що їх зв`язок існує поза шлюбом. Конституційне право на особисту свободу дає підстави для висновку про те, що людина має право сама вибирати форму організації свого сімейного життя. Закон не може їй цього диктувати, як і того, з ким людина має проживати однією сім`єю, за винятком лише певних обмежень, які сформульовані у статті 3 СК України.

ВИСНОВОК: Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя після «цивільного шлюбу»»

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Поділ нерухомого майна подружжя оформленого на родичів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання родичів як формальних власників у відносинах поділу нерухомого майна подружжя (удаваний правочин)

04 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/5148/20, провадження № 61-5177св22 (ЄДРСРУ № 105693591) та 28 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 576/564/21, провадження № 61-19258св21 (ЄДРСРУ № 105057076) досліджував питання щодо ознак удаваності правочини та практики судового захисту при їх оскарженні.

Суть справи: Нерухоме майно подружжя оформлювалось на батька другого із подружжя на підставі договорів купівлі-продажу, проте фактичним набувачем - покупцем відповідного майна із самого початку був чоловік, який використовував свого батька як формального власника, а потім за договорами дарування отримував відповідне майно у особисту власність.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Відповідно до статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

(!!!) Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести:                   

а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним;

б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин;

в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року в справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року в справі № 742/1913/15 (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року в справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року в справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та підтримані у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20).

Також зазначене узгоджується з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20) зроблено висновок про те, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину. Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони договору, або встановлення того, що один договір є складовою іншого договору оскільки це суперечить її положенням.

Сам факт дарування спірних квартир батьком другому із подружжя, після набуття на них права власності, не є переконливим доказом того, що у оспорюваних договорах купівлі-продажу покупцем виступав саме чоловік.

Верховний суд відхиляє доводи про те, що в Україні існує звичай, згідно якого, як правило родичі, для приховування майна від інших осіб укладають між собою удавані правочини.

У доктрині приватного права виокремлюються такі ознаки звичаю: звичай представляє собою певне правило поведінки; він не встановлений актами цивільного законодавства; звичай є усталеним у певній сфері цивільних відносин (див.: Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 1: Загальні положення. Особи / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. - Харків : ЕКУС, 2020. - С. 67).

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже звертала увага на те, що тлумачення приватно-правових норм має бути розумним та вказала, що «загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства» (див: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18).

Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (частина друга статті 7 ЦК України).

Тлумачення частини другої статті 7 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що законодавець встановив обмеження у застосуванні звичаю, який суперечить договору або актам цивільного законодавства. Тобто, не допускається існування звичаю проти закону (contra legem).

Укладення удаваного правочину не може бути кваліфіковане як усталене правило поведінки; яке не встановлене актами цивільного законодавства, оскільки має детальну правову регламентацію в нормах ЦК України (стаття 235 ЦК України).

ВИСНОВОК: Суд під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, має установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці, тому під час придбання майна та визначення форми та сторін правочину необхідно враховувати наслідки при його можливому поділу.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя після «цивільного шлюбу»»

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Поділ майна подружжя після «цивільного шлюбу»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості визнання права спільної сумісної власності чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу («цивільного подружжя») та поділу майна

08 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 1303/1459/12, провадження № 61-11718св21 (ЄДРСРУ № 104748357) досліджував питання щодо особливостей визнання права спільної сумісної власності подружжя та поділу майна.

Встановлення факту проживання однією сім`єю

Стаття 3 СК України визначає, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення     у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до статті 74 СК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, якщо жінка та чоловік проживають  однією  сім`єю,  але  не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно,  що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки  та  чоловіка,  які  не  перебувають  у  шлюбі  між   собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

(!!!) Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків (постанова Верховного суду  від 08.12.2021 р. у справі №531/295/19).

Між тим, факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу може бути встановлено судом лише з 01 січня 2004 року (після набрання чинності СК України), так як КпШС не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу (19 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/13484/19, провадження № 61-17330св21 (ЄДРСРУ № 104443518).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суд під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, має установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

ВАЖЛИВО: Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так  і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Окрім зазначеного, доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року по справі №524/10054/16.

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.

ВИСНОВОК № 1: Поділ майна між «незареєстрованим подружжям» відбувається спочатку шляхом встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а тому вимога немайнового характеру (встановлення факту спільного проживання осіб без реєстрації шлюбу) є обов’язковою у подібного роду спорах.

 

Поділ майна подружжя, яке істотно збільшилося у своїй вартості

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України доводить, що об`єктами права спільної сумісної власності подружжя, що підлягають поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого  з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України, у разі поділу майна, що       є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно зі статтею 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач має довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність (22 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 206/5629/19, провадження № 61-598 св 22 (ЄДРСРУ № 104896737).

Втручання у право власності може бути визнано обґрунтованим та здійсненим із дотриманням балансу інтересів подружжя у разі наявності  у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що привели до істотного збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у кожній конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом   з урахуванням усіх її обставин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зазначила, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному  з подружжя на праві приватної власності, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальним правилом мають враховуватися здійснені капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не створюватиме підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт у такому разі не зазнає і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість особистого майна однієї зі сторін.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених витрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає їх істотними, то інший з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення вартості має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилася, не є підставою для визнання його спільним майном.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інші чинники, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що за статтею 62 СК України не визнаються підставами для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу (20 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/457/17-ц, провадження № 61-114св22 (ЄДРСРУ № 104885923).

Примітка: Покращення стану житлового будинку та вкладені у це кошти дають підстави позивачу звертатись до відповідача з вимогою про компенсацію вкладених ним особистих затрат.

Визначення частки права власності подружжя в новобудові здійснюється відповідно до часток вкладу у зведення будівлі у період шлюбу. А сам по собі факт оформлення права власності на новобудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

ВИСНОВОК №2: Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

 

Матеріал по темі: «Поділ боргового зобов`язання між колишнім подружжям»

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов