Відшкодування шкоди в разі неповернення майна вилученого у кримінальному провадженні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди в разі неповернення тимчасово вилученого майна у кримінальному провадженні

05 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/5127/20, провадження № 61-6589св22 (ЄДРСРУ № 106637464) досліджував питання щодо  дій (бездіяльності) слідчого щодо неповернення тимчасово вилученого майна у кримінальному провадженні та відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

В силу приписів статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування майнової шкоди.

За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам  фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна  майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. 

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести  наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України.

За таких обставин питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а суд загальної юрисдикції за правилами позовного провадження самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 920/715/17).

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Відповідно до Закону України «Про національну поліцію» національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Приписами статті 7 Закону України «Про національну поліцію» передбачено, що під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації. Обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією України і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції. Здійснення заходів, що обмежують права та свободи людини, має бути негайно припинене, якщо мета застосування таких заходів досягнута або немає необхідності подальшого їх застосування.

Статтею 8 Закону України «Про національну поліцію» визначено, що поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Поліцейському заборонено виконувати злочинні чи явно незаконні розпорядження та накази. Накази, розпорядження та доручення вищих органів, керівників, посадових та службових осіб, службова, політична, економічна або інша доцільність не може бути підставою для порушення поліцейським Конституції та законів України.

Відповідно до частини сімнадцятої статті 3 КПК України - слідчий - службова особі органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за дотриманням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, органу Державної кримінально-виконавчої служби України, підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень.

Засади кримінального провадження, передбачені главою 2 КПК України, встановлюють, зокрема, верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, недоторканість права власності. За змістом статті 16 КПК України позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом. На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення.

Згідно зі статтею 167 КПК України тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває зазначене у частині другій цієї статті майно, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення.

Відповідно до статті 169 КПК України, тимчасово вилучене майно повертається особі у якої воно було вилучено: 1) за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним; 2) за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання про арешт цього майна; 3) у випадках, передбачених частиною п`ятою статті 171, частиною шостою статті 173 цього Кодексу; 4) у разі скасування арешту.

(!!!) Отже, обов`язок належно зберігати та негайно повернути тимчасово вилучене майно після скасування ухвали про накладення арешту або відмови в арешті цього майна прямо передбачено чинним законодавством.

Слід вказати, що арешт, накладений в межах кримінальної справи, є заходом забезпечення кримінального провадження, застосованим згідно з нормами Кримінального процесуального кодексу України і його скасування відбувається в порядку, визначеному статтею 174 Кримінального процесуального кодексу України - без можливості його скасування судами інших юрисдикцій, що випливає також із положень статей 37, 41 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (подібніі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 335/12096/15-ц, від 23.05.2018 у справі № 569/4374/16-ц (провадження№ 14-159цс18), а також Верховним Судом у постановах від 24.11.2019 у справі № Б-24/194-06, від 16.10.2018 у справі № Б-50/112-09, від 11.04.2019 у справі № 926/1307-б/15, від 24.04.2018 у справі № 910/10369/15, від 18.04.2019 у справі № 1-23-32/135-08-4825 та від 08.11.2020 у справі № 20/906/43-Б/13-Г, від 21 вересня 2022 року у справі № 910/9669/21).

Окрім цього, арешт майна також може бути скасовано повністю або частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування, чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

Нормами КПК України в редакції 1960 року не було визначено порядку скасування арешту майна за ініціативою осіб які, не були учасниками кримінального провадження, але є власниками або володільцями арештованого майна, то при вирішенні зазначеного питання підлягають застосуванню норми КПК України в редакції 2012 року.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду при розгляді справ № 335/12096/15, № 596/4374/16-ц, № 296/8586/16-ц.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що «кожна  фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майно. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в  інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, містить окремі норми: перша норма, яку закріплено в першому реченні першого пункту і яка має загальний характер, викладає принцип мирного володіння власністю; друга норма у другому реченні того ж пункту поширюється на випадки позбавлення права власності й передбачає для цього певні умови; третя норма, яку закріплено у другому пункті, допускає, що договірні сторони мають право, зокрема, контролювати використання власності відповідно до загального інтересу. Однак ці норми не є окремими, тобто не пов`язаними одна з одною. Друга і третя норми стосуються окремих випадків втручання у право на мирне володіння власністю, тому повинні тлумачитися за загальним принципом, закріпленим у першій нормі (ISMAYILOV v. RUSSIA, № 30352/03, § 31, від 06 листопада 2008 року).

Наявність законних підстав для вилучення грошових коштів має обов`язково бути предметом оцінки. Оскільки неприведення національними судами правових положень в якості підстави вилучення суттєвої грошової суми і очевидне протиріччя прецедентного права щодо національного законодавства, розглядається Європейським судом як таке, не було сформульовано з такою точністю, щоб заявник міг передбачити наслідки його дій і ступеня, розумної при обставинах справи. Отже, втручання в право власності заявника не могло розглядатися як законне за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (BAKLANOV v. RUSSIA, № 68443/01, § 46, від 09 червня 2005 року).

ВИСНОВОК:

• Питання щодо повернення речових доказів, вилучених у ході кримінального провадження, має вирішуватися у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом;
• Відповідальність за належне зберігання речових доказів у кримінальному провадженні, зброї та інших речей, вилучених під час досудового слідства, покладається на слідчого, у провадженні якого перебуває відповідна кримінальна справа;
• З урахуванням вказаного, дії (бездіяльність) слідчого щодо неповернення тимчасово вилученого майна у кримінальному провадженні (наприклад у разі його втрати) та відшкодування матеріальної та моральної шкоди повинні бути в причинно наслідковому зв’язку та підтверджуватися відповідними доказами (наприклад, але не виключно: ухвалами слідчого судді про арешт тимчасово вилученого майна, а потім повернення майна власнику; доказами невиконання рішення суду і т.і.).

 

Матеріал по темі: «Відповідальність слідчого за втрату речових доказів»

 

Теги: втрата речових доказів, відповідальність слідчого, майнова відповідальність, моральна шкода, потеря вещдоков, порча вещественных доказательств, исчезновение денег, протокол обшуку, Верховний суд, Адвокат Морозов

Презумпція вини завдавача шкоди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Презумпції вини завдавача шкоди та обов’язок встановлення складу цивільного правопорушення у деліктних правовідносинах

15 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 907/327/18 (ЄДРСРУ № 85649227) досліджував питання презумпції вини завдавача шкоди у деліктних правовідносинах.

Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди - один із способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених статті 16 ЦК України.

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України)

Для застосування такого виду цивільно-правової відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) шкоди та її розміру; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та шкодою;   4) вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Таким чином, деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. 

Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. 

Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. 

Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком.

Важливим елементом доказування підстав для стягнення шкоди є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою відповідача та шкодою потерпілої сторони. Позивачу належить довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а шкода, яка завдана особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

При цьому, з урахуванням визначених господарсько-процесуальним законодавством принципів змагальності і диспозитивності судочинства, позивач звільняється від обов`язку доказування вини відповідача у заподіянні шкоди.

Так, частиною 2 статті 1166 ЦК України передбачено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди, згідно з якою особа, яка завдала шкоду, буде вважатися винною, якщо вона не доведе відсутність своєї вини, зокрема у зв`язку із наявністю вини іншої особи або через дію об`єктивних обставин (аналогічна усталена правова позиція наведена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 686/10520/15, від 08.05.2018 у справі № 922/2026/17, від 21.09.2018 у справі  № 910/19960/15).

Крім цього Верховний суд акцентує увагу на правовій позиції , викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 щодо самостійного встановлення судом наявності чи відсутності складу цивільного правопорушення у деліктних правовідносинах.

Теги: елементи складу цивільного правопорушення, шкода, презумпція вини, заподіювач шкоди, майнова відповідальність, доказування вини, причинний зв'язок, судова практика, Адвокат Морозов

На автомобіль з даху будинку впала глиба снігу – суб’єкт відповідальності?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відповідальність власника нерухомого майна з даху якого, на застрахований  автомобіль, впала глиба снігу.

  

21 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 917/19/18 (ЄДРСРУ № 78807902) досліджував питання щодо відповідальності власника нерухомого майна з даху якого на застрахований  автомобіль впала глиба снігу…

Суть справи: Позовні вимоги мотивовано недотриманням відповідачем обов'язків з виконання необхідних робіт по утриманню належного йому на балансі нерухомого майна, позаяк з даху такого майна на застрахований позивачем автомобіль впала глиба снігу, що визнано страховим випадком, і у зв'язку із наведеним відповідач має відшкодувати позивачу за свій рахунок суму виплаченого страхового відшкодування.

Суд вказує, що відповідно до статті 27 Закону України "Про страхування" до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Відповідно до вимог статті 24 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" балансоутримувач зобов'язаний забезпечувати управління майном власними силами або укладати договір з юридичними особами на управління майном, забезпечувати умови для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів відповідно до встановлених стандартів, нормативів, норм та правил, забезпечити належні експлуатацію та утримання майна, що перебуває на його балансі.

Згідно з пунктом 1.5. Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України № 76 від 17.05.2005, та пунктом 1.1.8.6. Примірного переліку послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій та послуг з ремонту приміщень будинків, споруд, затвердженого наказом Держжитлокомунгоспу України № 150 від 10.08.2004, балансоутримувач зобов'язаний регулярно виконувати роботи по скиданню з дахів і покрівель снігу та льоду.

Окрім того, за приписами частин 1, 2 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (ч.1). Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч.2).

Вказана стаття унормовує загальні підстави для відшкодування шкоди в рамках позадоговірних (деліктних) зобов'язань.

При цьому, юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення, елементами якого є шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вина, і за відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Шкода це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння шкоди. Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення є зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком.

Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями.

Відсутність причинного зв'язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана якимись іншими обставинами.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду 08.05.2018 у справі № 920/316/17 (ЄДРСРУ № 74160404).

При цьому за положеннями частини 2 статті 1166 Цивільного кодексу України обов'язок доведення відсутності вини покладається саме на особу, яка завдала шкоди, і у разі доведення відсутності вини така особа звільняється від цивільної відповідальності.

Настання страхового випадку в наслідок падіння із даху будівлі глиби снігу вбачається із матеріалів національної поліції.

З огляду на викладене та враховуючи обставини, що склались між сторонами даного спору, визнати обґрунтованими висновки судів про те, що позивачем не доведено протиправності поведінки відповідача та, як наслідок, наявності причинного зв'язку між такою поведінкою та сумою коштів, стягнення якої є предметом даного позову, не можна.

При цьому судами не встановлено, що автомобіль знаходився на такій відстані від будівлі Готелю, що унеможливлює падіння снігу саме з цієї будівлі на нього.

Зазначене залишилось поза межами судового дослідження, позаяк суди не звернули уваги на те, що за змістом частини 2 статті 1166 Цивільного кодексу України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Подібні висновки викладені Касаційним цивільним судом при розгляді справи №461/9006/15-ц (провадження №61-2335св18, ЄДРСРУ №72819476) у постанові від 21.02.2018.

Окремо необхідно вказати, що висновок про безпідставність стягнення збитків, нарахованих позивачем за результатами пошкодження автомобіля припаркованого в пішохідній зоні дійшов Вищий господарський суд України при розгляді справи № 910/30090/15, разом з тим ВССУ у справі № 6-15405св15 (ЄДРСРУ № 52523367) вказав, що у результаті невиконання приписів по очищенню даху будівлі від льоду, що є винною протиправною бездіяльністю відповідача, спричинена майнова шкода позивачу, отже є причино – наслідковий зв'язок.

Матеріал по темі: «Притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди»

Теги: відшкодування матеріальної шкоди, належний відповідач, шкода завдана органами державної влади, підсудність, судова практика, майнова відповідальність, Адвокат Морозов

Наслідки несплати затверджених дивідендів: майнова відповідальність

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки несплати дивідендів власнику корпоративних прав, щодо виплати яких було прийнято рішення загальними зборами емітента. Майнова та цивільно – правова відповідальність.

17 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розглянув справу №  910/11316/17 (ЄДРСРУ 71659611) про стягнення заборгованості за дивідендами.

Позиція касатора, серед іншого,  зводилась до того, що спірні правовідносини не є грошовими, а тому до останнього не може бути застосована відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Однак суд вказав, що за змістом ст. ст. 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання щодо сплати коштів.

Частиною 1 статті 30 Закону України "Про акціонерні товариства" визначено, що дивіденд - це частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу.

Товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами.

ВАЖЛИВО: Cтаття 625 ЦК України розміщена в розділі "Загальні положення про зобов'язання" книга 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання й поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України.

В силу ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків може бути і рішення загальних зборів про виплату дивідендів.

(!!!) Отже, грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, й факту прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів.

Таким чином, правовідносини, в яких товариство у разі прийняття рішення загальними зборами про виплату акціонеру дивідендів, зобов'язане здійснити таку виплату, є грошовим зобов'язанням, а тому суди правомірно застосували до цих правовідносин положення ст. 625 ЦК України.

Також, господарськими судами не було порушено вимог ст. 176 ГК України, адже вказана стаття розкриває зміст організаційно-господарських відносин і визначає їх, як господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень. Цим відносинам характерна управлінсько-господарська (організаційна) дія і такі відносини не повинні мати майнового характеру, однак відносини, які виникли між сторонами щодо виплати товариством позивачу дивідендів мають майновий характер і є грошовими.

ВАЖЛИВО: Відносини між товариством і його учасниками (акціонерами) щодо виконання ними своїх обов'язків врегульовані насамперед ЦК України, ГК України, Законами України "Про господарські товариства", «Про акціонерні товариства" і внутрішніми (корпоративними) локальними нормами статутів конкретних товариств. Таке врегулювання створює в цих відносинах правовий порядок, який вимагає від їх суб'єктів певної правової поведінки.

За приписами ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" учасники товариства мають право, зокрема, брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів), пропорційне частці кожного з учасників, мають особи, які є учасниками товариства на початку строку виплати дивідендів.

Статтею 167 Господарського кодексу України встановлено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Частиною 1 статті 6 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" встановлено, що акція - це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосується акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів.

Статтею 30 Закону України "Про акціонерні товариства" передбачено, що виплата дивідендів за простими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку на підставі рішення загальних зборів акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів. Виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку відповідно до статуту акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців після закінчення звітного року. У разі прийняття загальними зборами рішення щодо виплати дивідендів у строк, менший ніж передбачений абзацом першим цієї частини, виплата дивідендів здійснюється у строк, визначений загальними зборами.

(!!!) Отже, у разі прийняття загальними зборами товариства рішення про виплату дивідендів у такого товариства виникає обов'язок сплатити акціонеру відповідну суму коштів у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття такого рішення, чи у строк, визначений загальними зборами.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" від 23.10.1991, "Федоренко проти України" від 01.06.2006 зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".

Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Отже, сплата акціонеру дивідендів, щодо виплати яких було прийнято рішення загальними зборами відповідача, надає акціонеру, на користь якого таке рішення прийняте, "законне очікування", що йому будуть такі дивіденди виплачені.  Невиплата товариством таких дивідендів акціонеру прирівнюється до порушення права останнього на мирне володіння майном (рішення ЄСПЛ у справах "Брумареску проти Румунії" (п. 74), "Пономарьов проти України" (п. 43), "Агрокомплекс проти України" (п. 166).

Також ВС погодився з висновками господарських судів про стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційні втрати за спірний період з таких підстав.

Необхідно вказати, що у постанові Верховного Суду України від 01.10.2014 по справі №6-113цс14 зазначено, що будь-яке зобов'язання, яке зводиться до сплати грошей, є грошовим зобов'язанням незалежно від правових підстав його виникнення і в разі його порушення підлягає застосуванню ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

За положеннями ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Отже, зважаючи на юридичну природу таких правовідносин сторін, на них поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 ЦК України і суди правомірно стягнули з відповідача 3 % річних та інфляційні втрати на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Аналогічне твердження міститься у пункті 3.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» від 25.02.2016 № 4 де зазначено, що невиплата дивідендів у строки, визначені законом або установчими документами юридичної особи, є порушенням грошового зобов'язання, у зв'язку з яким настають правові наслідки, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України.

Зважаючи на вищевикладене можемо зробити наступні висновки:

1.  Грошове зобов’язання може виникати й з факту прийняття загальними зборами емітента рішення про виплату дивідендів;

2.  Відносини щодо виплати товариством (емітентом корпоративних прав) власнику корпоративних прав дивідендів мають майновий характер і є грошовими;

3.  Невиплата товариством таких дивідендів власнику корпоративних прав прирівнюється до порушення права останнього на мирне володіння майном;

4.     На юридичну природу таких правовідносин поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо стягнення з емітента на користь власника корпоративних прав 3 % річних та інфляційних втрат.

Теги: дивіденди, власник корпоративних прав, емітент, виплата дивідендів, 3 % річних,  інфляційні втрати, майнова відповідальність, наслідки невиплати, цивільно-правова, стягнення заборгованості, судова практика, Адвокат Морозов