Виконавчий збір в редакції Закону до 28 серпня 2018 року

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості стягнення виконавчого збору в редакції Закону України «Про виконавче провадження», яка була чинна до 28 серпня 2018 року

08 липня 2021 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/5242/19, адміністративне провадження №К/9901/11995/20 (ЄДРСРУ № 98187655) досліджував питання щодо особливостей стягнення виконавчого збору в редакції Закону України «Про виконавче провадження», яка була чинна до 28 серпня 2018 року.

Із аналізу норм Закону №1404-VІІІ у редакції, що діяла до 28 серпня 2018 року, слідує, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення із боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.

Законом №2475-VIII внесені зміни до статті 27 Закону №1404-VІІІ, які набрали чинності з 28 серпня 2018 року, і виходячи із цих змін виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Отже, із урахуванням редакцій Закону №1404-VIII, які були чинними у період існування заборгованості позивача та знаходження на примусовому виконанні виконавчого документа, база обрахунку виконавчого збору змінювалась, а саме: у період до 28 серпня 2018 року розмір виконавчого збору становив 10 відсотків фактично стягнутої суми, а у період після 28 серпня 2018 року - 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України у рішенні від 09 лютого 1999 року в справі №1-7/99 (про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надав офіційне тлумачення частини першої статті 58 Конституції України та вказав, що положення цієї норми про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Відтак, приписи статті 27 Закону №1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до  28 серпня 2018 року, зменшували відповідальність боржника у порівнянні з нормами статті 27 Закону №1404-VІІІ у редакції, чинній після 28 серпня 2018 року, оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, а не з суми, що підлягає примусовому стягненню.

(!!!) Унесені Законом №2475-VIII до статті 27 Закону №1404-VІІІ зміни погіршили становище боржника.

Відповідна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 14 травня 2020 року в справі №640/685/19, від 29 липня 2020 року в справі №1340/5050/18, від 12 серпня 2020 року в справі №1340/5053/18, від 15 жовтня 2020 року в справі №280/5959/19, від 28 жовтня 2020 року в справі №400/878/20, від 21 січня 2021 року в справі №640/3430/19, від 28 січня 2021 року в справі №420/769/19 та від 20 травня 2021 року в справі №640/32814/20.

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду, висловлена у постанові від 11 березня 2020 року в справі №2540/3203/18, стосується правовідносин, що виникли до внесення змін до статті 27 Закону №1404-VІІІ.

Із урахуванням зазначеного і того, що внесені Законом №2475-VIII зміни до статті 27 Закону №1404-VІІІ погіршили становище боржника, а також того, що виконавчою службою фактично не стягнуто з боржника коштів за виконавчим листом, у виконавця були відсутні правові підстави для стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, визначеному в оскаржуваній постанові.

Крім того, у разі стягнення виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

ВИСНОВОК: Отже, підставою для задоволення аналогічного позову є необхідність застосування до спірних правовідносин приписів статті 27 Закону №1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, з огляду на те, що у процесі виконання судового рішення становище боржника було погіршене у зв`язку із внесенням Законом №2475-VIII змін до статті 27 Закону №1404-VІІІ, що суперечить статті 58 Конституції України.

Матеріал по темі: «Виконавчий збір… особливості стягнення»

 

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов

Не бажаєш додатково платити 10 % виконавчий збір - виконай рішення суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: якщо рішення суду виконано добровільно боржником до його примусового виконання - виконавчий збір не стягується

07 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/3815/17, адміністративне провадження № К/9901/47833/18 (ЄДРСРУ № 92051749) досліджував питання щодо підстав коли виконавчий збір не стягується в рамках виконавчого провадження.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02  червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Пунктом 1 частини першої статті 3 Закону №1404-VIII передбачено, що відповідно до цього Закону примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Відповідно до частини п`ятої статті 26 Закону №1404-VIII виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Частиною шостою статті 26 Закону №1404-VIII установлено, що за рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню).

Отже, стягнення з боржника виконавчого збору під час відкриття виконавчого провадження є обов`язком державного виконавця, спрямованим на перерахування цих коштів до Державного бюджету України.

Дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 703/1086/17, від 13.01.2019 у справі № 295/13991/16-а, від 11.09.2019 у справі № 815/3961/17, від 19.09.2019 у справі № 420/1373/19.

В той же час, Верховний Суд у постанові від 15.01.2020 по справі №750/4975/17 вказав, що у разі виконання рішення суду добровільно, боржник не повинен нести тягар додаткових витрат, таких наприклад, як виконавчий збір, витрати виконавчого провадження, тощо.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Стягнення виконавчого збору є безумовною дією державного виконавця у межах виконавчого провадження та ефективним засобом стимулювання боржника до намагання виконати рішення суду самостійно до відкриття виконавчого провадження. Здійснення стягнення виконавчого збору є не правом, а обов`язком державного виконавця при відкритті виконавчого провадження.

ВАЖЛИВО: Виходячи із наведених положень діючого законодавства, стягнення з боржника виконавчого збору пов`язане з початком примусового виконання за виконавчим документом і не залежить від вчинених виконавчих дій після відкриття виконавчого провадження.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів (ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIII).

Згідно з частиною третьою статті 27 Закону №1404-VIII за примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.

(!!!) Частиною п`ятою статті 27 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3)  якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень"; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом.

Також, згідно ч. 7 вказаної статті у разі закінчення виконавчого провадження у зв’язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.

Окрім цього, відповідно до частини дев`ятої статті 27 Закону №1404-VIII, виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Пунктом 9 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Слід також вказати, що пунктом 20 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512 визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному в статтею 37 Закону України «Про виконавче провадження». У постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов`язково роз`яснюється порядок повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання.

За таких обставин при стягненні виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою, створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Зазначений висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.03.2020 у справі № 2540/3202/18.

На підставі частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

З аналізу статей 26, 27 Закону №1404-VIII випливає, що про стягнення виконавчого збору державний виконавець обов`язково зазначає одночасно з відкриттям виконавчого провадження у відповідній постанові.

Водночас у Законі №1404-VIII передбачено випадки, коли виконавчий збір не стягується (частина п`ята статті 27 Закону №1404-VIII), а також умову, коли зазначений в постанові про відкриття виконавчого провадження виконавчий збір не підлягає стягненню.

В останньому випадку йдеться про частину дев`яту статті 27 Закону №1404-VIII, за змістом якої виконавчий збір не стягується, якщо відповідне рішення було виконано в повному обсязі згідно з виконавчим документом до відкриття виконавчого провадження.

Отже, одночасно з відкриттям виконавчого провадження (крім випадків, визначених у частині п`ятій статті 27 Закону №1404-VIII) державний виконавець зазначає про стягнення виконавчого збору.

ВИСНОВОК: Проте, якщо під час виконавчого провадження буде встановлено, що рішення суду виконано до його відкриття, виконавче провадження закривається, а зазначений у постанові про відкриття виконавчого провадження виконавчий збір не стягується.

Тотожну за змістом правову позицію Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вже неодноразово викладав у постановах 23 січня 2019  року в справі №703/1086/17, від 20 лютого 2019 року в справі №712/5014/17, від 13 лютого 2019 року в справі №295/13991/16-а, від 22 травня 2020 року в  справі № 286/465/17.

 

P.s. Ключовою фразою у висновку є «…буде встановлено, що рішення суду виконано до його відкриття», так як є протилежні приклади: «Оскільки на час відкриття виконавчого провадження відомості про повне виконання боржником рішення суду в добровільному порядку у державного виконавця були відсутні, тому державним виконавцем правомірно розпочато примусове виконання виконавчого документа та стягнуто виконавчий збір.(Висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі №812/1413/17 від 13.03.2019, та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від  31 липня 2019 року у справі № 5023/10655/11 (ЄДРСРУ № 83567415).

Таким чином, потенційному боржнику (якщо він вирішив «платити борги») необхідно «завчасно» повідомити виконавчу службу про те, що рішення суду, виконавчий лист (наказ) виконано добровільно … і до моменту відкриття виконавчого провадження.

Матеріал по темі: «Стягнення виконавчого збору з урахуванням змін до ЗУ «Про виконавче провадження»»

 

 

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов

Повернення коштів після визнання недійсними електронних торгів

Адвокат Морозов (судова практика)

Реституція або порядок повернення коштів після визнання недійсними електронних торгів:  визначення сторін, предмету та підстав, а також підсудності спору

Виходячи з аналізу наведених норм чинного законодавства та враховуючи правову природу процедури реалізації майна на електронних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуте стягнення, до покупця - учасника електронних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення електронних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення електронних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на електронних торгах, тобто є правочином.

Ураховуючи те, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку за правилами визнання недійсними правочинів на підставі норм цивільного законодавства (статей 203, 215 Цивільного кодексу України) про недійсність правочину, зокрема, як такого, що не відповідає вимогам закону.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 910/856/17, а також у постановах Верховного Суду від 24.01.2018 у справі № 910/8052/17, від 24.05.2018 у справі № 922/3537/17, від 31.07.2019 у справі №910/8302/18, від 29.08.2019 у справі № 212/12256/14-ц, від 20.11.2019 у справі № 925/796/18 та інших.

Підставою для визнання електронних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил їх проведення, а при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити: чи мало місце порушення вимог Порядку реалізації арештованого майна, зокрема шляхом проведення електронних торгів, та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивача, який оспорює результати електронних торгів.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 15.03.2018 у справі № 910/28435/15, від 30.05.2018 у справі № 906/278/17, від 20.11.2019 у справі № 925/796/18, від 10.03.2020 у справі № 927/1184/15 та інших.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 6 ст. 203 цього Кодексу. Враховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав, встановлених ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Відповідно до статті 658 ЦК України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

З наведеної норми слідує, що примусовий продаж, який здійснюється, зокрема, в процедурі примусового виконання судових рішень, є різновидом договору купівлі-продажу майна.

Порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України (частина друга статті 61 Закону № 1404-VIII).

На виконання частин другої та четвертої статті 61 Закону № 1404-VIII наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 №2831/5 затверджено Порядок реалізації арештованого майна, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 30.09.2016 за № 1301/29431 (далі - Порядок №2831/5), у пункті 8 розділу X якого вказано, що акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно у випадках, визначених законодавством.

(!!!) Тобто, вказаний акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є договором.

Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України).

Отже, набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є державна виконавча служба та організатор електронних торгів, а покупцем відповідно є переможець електронних торгів.

Відтак, у разі скасування результатів електронних торгів за позовом учасника електронних торгів, у сторін договору купівлі-продажу, оформленого за результатами електронних торгів, відповідно виникнуть права та обов`язки щодо повернення всього, що вони одержали на виконання договору.

Таким чином, виходячи з аналізу правової природи реалізації майна на прилюдних торгах вбачається, що акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а протокол є результатом електронних торгів, тому такі позовні вимоги також не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №910/856/17та у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №826/16316/18.

Сторонами такого правочину є з однієї сторони орган державної виконавчої служби та торговельна організація, яка проводила торги, та покупець майна з іншої сторони (такий висновок, зокрема викладено і у постанові Великої палати Верховного суду від 05 червня 2018 року по справі № 910/856/17).

Наслідком визнання недійсними результатів прилюдних торгів, які оформлені у вигляді протоколу про результати торгів та відповідного акту, які є оформленням договору купівлі-продажу, є повернення сторін договору купівлі-продажу - продавця і покупця - до первісного стану, тобто реституція як спосіб захисту, що характерний для зобов`язальних відносин.

Покупцем за договором купівлі-продажу майна з прилюдних торгів є переможець торгів, який підписав протокол про їх результати та отримав затверджений державним виконавцем акт. А продавцем за договором купівлі-продажу майна з прилюдних торгів може бути як спеціалізована організація, що проводила торги, так і виконавча служба, від імені якої могла виступати спеціалізована організація як організатор торгів. Враховуючи те, що реституція, тобто повернення у стан, який існував до укладення недійсного правочину, можлива лише між його сторонами, судам необхідно встановити, хто саме є продавцем та покупцем за договором, який було укладено за результатами проведення прилюдних торгів та який у подальшому визнано недійсним (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року  у справі № 357/3369/19, провадження № 61-20259св19 (ЄДРСРУ № 87672534).

Між тим, висновки про те, що саме орган державної виконавчої служби зобов`язаний повернути кошти переможцю прилюдних торгів, які визнано недійсними, неодноразово підтверджувався Верховним судом в аналогічних справах (постанови Верховного суду в складі Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року по справі № 357/18153/15-ц та від 13 лютого 2019 року по справі № 127/11660/16-ц (ЄДРСРУ № 79879102 ).

Окрім цього, необхідно також вказати на поширення на спірні правовідносини положень частини другої статті 625 ЦК України та стягнення з виконавчої служби інфляційних втрат та трьох відсотків річних.

Так, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Це узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду наведеною в постановах від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц.

Більше того, відповідно до статті 3 Закону України від 03.07.1991 у №1282-ХІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики (Державною службою статистики України) і не пізніше 10 числа кожного місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону (стаття 4).

При цьому згідно з роз`ясненнями, викладеними у листі Верховного суду України від 03.04.1997, індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць. Сума інфляційних визначається шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. Якщо грошове зобов`язання набуло статусу простроченого з 1-го по 15-й день відповідного місяця, то воно індексується з урахуванням цього місяця, а якщо з 16-го по 31-й день місяця, то розрахунок розпочинається з наступного місяця. Аналогічно, якщо заборгованість погашається з 1-го по 15-й день відповідного місяця, то інфляційні втрати розраховуються без урахування цього місяця, а якщо з 16-го по 31-й день місяця - то з урахуванням цього місяця.

ВИСНОВОК: 1) У випадку недійсності торгів – застосовується реституція, тобто повернення сторін до першочергового стану; 2) казана категорія спорів, враховуючи майновий характер спору, не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства; 3) стягненню підлягає не тільки 3% річних від простроченої суми, а й сума боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення; 3) відповідачем у такому спорі повинен бути або орган виконавчої служби та/або спеціалізована організація, що проводила торги.

Матеріал по темі: «Порядок, умови та судова практика проведення електронних торгів»

Теги: електронні торги, повернення коштів, визнання торгів недійсними, виконавча служба, організатор торгів, спеціалізована організація, індекс інфляції, річні, борг, договір купівлі продажу, Верховний суд, Адвокат Морозов

Стягнення аліментів у розмірі не нижче мінімально гарантованого

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавством передбачений механізм, який забезпечує виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень

17 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 158/1638/18, провадження № 61-7692св19 (ЄДРСРУ № 89872445) досліджував питання щодо механізму виплати аліментів у розмірі не нижче мінімально гарантованого.

У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів. СК України передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження.

Стаття 192 СК України тільки вказує на можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями статті 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки). Отже, у спірних правовідносинах підлягає застосуванню не тільки стаття 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (стаття 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», стаття 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», стаття 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»).

Аналіз змісту статті 192 СК України свідчить, що зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України.

У частині третій статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частин першої, другої статті 27 Конвенції про права дитини, прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Статтею 180 СК України передбачено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Отже, з 1 січня 2020 р. мінімальний гарантований розмір аліментів становитиме (в твердій грошовій сумі):

- для дітей віком до 6 років - 889,5 грн.;

- для дітей віком від 6 до 18 років - 1109 грн.

В свою чергу, ч. 5 ст. 183 СК України вказує, що той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, а саме з 1 січня 2020 р.:

• для дітей віком до 6 років - 17 790 грн.;

• для дітей віком від 6 до 18 років - 22 180 грн.

Згідно з статтею 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку, що за загальним правилом спосіб виконання батьками своїх обов`язків по утриманню неповнолітніх дітей, зокрема, сплаті аліментів, залежить від домовленості між ними, однак, у разі відсутності такої домовленості той з батьків, з ким проживають діти, має право звернутися до суду з відповідним позовом і в цьому разі аліменти на них можуть бути присуджені в частці від заробітку (доходу) їх матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Відповідно до статті 183 СК України, частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Сплата аліментів за рішенням суду є одним із способів виконання обов`язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини.

Окрім цього, Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII частину першу статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено абзацом другим, яким передбачено, що виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. Тобто законодавством передбачений механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому ніж мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення.

Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 682/3112/18 (провадження № 14-580цс19).

Зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України, а є підставою для зміни мінімального розміру аліментів, зазначених у виконавчому листі у процедурі виконання та стягнення аліментів, та враховується під час визначення суми аліментів або заборгованості (27 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 128/373/18, провадження № 61-43813св18, ЄДРСРУ № 89732769).

22 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 335/3166/14-ц, провадження № 61-15901св19 (ЄДРСРУ № 88909519) наголосив, що  виконавець повинен стягувати з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України.

Отже, вимоги скарги про визнання дії державного виконавця з обрахунку заборгованості за періодичними платежами по аліментним зобов`язанням боржника у виконавчому провадженні протиправними та зобов`язання державного виконавця здійснити розрахунок існуючої заборгованості за періодичними платежами по аліментним зобов`язанням боржника у виконавчому провадженні у відповідності до приписів закону є правомірними та підлягає задоволенню.

Аналогічні висновки в частині правомірності зобов`язання державного виконавця вчинити певні дії висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 914/3587/14 (провадження № 12-34гс19).

ВИСНОВОК:  Таким чином, питання щодо отримання аліментів у розмірі не меншому ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку повинно вирішуватись у виконавчому провадженні шляхом звернення до відповідного виконавчого органу, а у випадку відмови – шляхом подання скарги на бездіяльність державного виконавця щодо перерахунку заборгованості по аліментах.

P.s. Формула Великої Палати Верховного Суду щодо визначенні розміру пені за прострочення сплати аліментів: заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 % (http://reyestr.court.gov.ua/Review/81573936 )

Матеріал по темі: «Стягнення аліментів на повнолітню дитину що продовжує навчання»

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, судова практика, пеня аліменти, Адвокат Морозов

Стягнення виконавчого збору з урахуванням змін до ЗУ «Про виконавче провадження»

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення виконавчого збору з урахуванням змін редакцій Закону України «Про виконавче провадження» у період існування заборгованості боржника

14 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/685/19, адміністративне провадження №К/9901/12103/19 (ЄРСРУ № 89217659) досліджував питання щодо стягнення виконавчого збору з урахуванням змін редакцій Закону України «Про виконавче провадження» у період існування заборгованості боржника.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України від 2 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження», в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №1404-VІІІ).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У частині першій статті 5 Закону №1404-VІІІ зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Згідно зі статтею 10 Закону №1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону №1404-VІІІ виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Частиною п`ятою вказаної статті встановлено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону №1404-VІІІ (у редакції чинній до 28 серпня 2018 року) виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

За приписами пунктів 1-6 частини п`ятої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом.

Також частиною дев`ятою статті 27 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 37 Закону №1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

За правилами частини п`ятої вказаної статті повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Приписами статей 40, 42 Закону №1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору.

Частиною третьою статті 40 Закону №1404-VІІІ встановлено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Згідно частиною четвертою статті 42 Закону №1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження (до яких частина перша статті 42 Закону відносить також виконавчий збір) виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.

(!!!) Отже, з аналізу вищенаведених норм Закону №1404-VІІІ слідує, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.

За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення.

Тому, при стягненні виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

З 28 серпня 2018 року частину другу статті 27 Закону №1404-VІІІ змінено, (Законом України №2475-VIII від 3 липня 2018 року) та визначено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Тобто, в даній справі з урахуванням редакцій Закону №1404-VIII, які були чинними у період існування заборгованості боржника база обрахунку виконавчого збору змінювалась.

Верховний Суд у постановах від 19.06.2019 р. по справі № 824/172/18-а та від 28.02.2019 р. по справі № 819/1116/17, а також Великої Палати Верховного Суду у постанові від 11.03.2020 р. по справі № 2540/3203/18 (ЄДРСРУ № 88601610) зазначає, що при стягненні виконавчого збору без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачеві за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Суд касаційної інстанції (постанова від 21.03.2020 року у справі №2540/3203/18, від 16.04.2020 у справі №640/8425/19 (ЄДРСРУ № 88814982)) висловив правову позицію, відповідно до якої системний аналіз наведених вище норм права дає підстави для висновку, що основана винагорода приватного виконавця за своїм призначенням є винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення та стягується з боржника в пропорційному до фактично стягнутої суми розмірі. При цьому, умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення.

ВАЖЛИВО: Так, у період до 28 серпня 2018 року розмір виконавчого збору становив - 10 відсотків фактично стягнутої суми, тоді як, у період після 28 серпня 2018 року розмір виконавчого збору складав - 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню.

Положення статті 27 Закону №1404-VІІІ (у редакції чинній у період до 28 серпня 2018 року) зменшували відповідальність боржника, в порівнянні з нормами статті 27 Закону №1404-VІІІ (у редакції чинній з 28 серпня 2018 року), оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, а не з суми що підлягає примусовому стягненню.

ВИСНОВОК: З урахуванням того, що зміни внесені Законом України «Про виконавче провадження» погіршили становище боржника, а також те, що виконавчою службою фактично не стягнуто з боржника коштів за наказом суду, Верховний Суд вважає, що у державного виконавця були відсутні правові підстави для стягнення з боржника виконавчого збору.

P.s. При вирішенні питання щодо юрисдикції цього спору слід керуватися правовим висновком Великої Палати Верховного Суду (викладений в постановах від 11.09.2019 у справі №925/138/18, від 07.02.2019 у справі №927/769/16) про те, що судове оскарження рішення, дії чи бездіяльності виконавця щодо стягнення виконавчого збору (основної винагороди) та/або витрат на проведення виконавчих дій здійснюється в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, суд якої юрисдикції видав виконавчий документ.

Матеріал по темі: «Умови стягнення виконавчого збору…змінюються»

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов