Збільшений строк звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису для звернення стягнення  на предмет іпотеки по заборгованості за кредитним договором

02 липня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 916/3006/17, провадження № 12-278гс18 (ЄДРСРУ № 83589983) досліджувала питання щодо строку звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису, яким запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості боржника перед Банком за кредитним договором.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Виконавчий напис приватного нотаріуса оспорюється, зокрема, з мотивів його вчинення з порушенням строку, встановленого статтею 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.

Строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу (частина перша статті 88 Закону України «Про нотаріат», підпункт 3.4 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).

Верховний Суд у постанові від 17 травня 2018 року у справі № 307/1580/17 щодо застосування положень частини другої статті 88 Закону України «Про нотаріат», підпунктів 3.1, 3.3 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій дійшов висновку про те, що статтею 88 Закону України «Про нотаріат» нарахування заборгованості, на стягнення якої вчиняється виконавчий напис, не обмежено трирічним строком за умови встановлення сторонами відповідно до статті 259 ЦК України збільшеної позовної давності для відповідної вимоги. Зазначив, що позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. У зв`язку із цим відхилив доводи про необхідність застосування нотаріусом позовної давності в три роки, а щодо пені в один рік, оскільки сторони у встановленому законом порядку збільшили позовну давність до 5 років, а в подальшому до 50 років.

Велика Палата Верховного Суду відступає від цього висновку, оскільки вважає, що зазначений строк не може бути змінений договором. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктами 3.1, 3.3 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій передбачено, що якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом установлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Тобто інший строк давності для вчинення виконавчого напису нотаріуса повинен бути прямо передбачений саме законом, і не може бути змінений домовленістю сторін.

Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» безпосередньо пов`язаний із позовною давністю, встановленою ЦК України. Фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду. Таким чином, різниця у правовій природі цих строків не має значення у цьому контексті.

Тому і загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки.

Стаття 88 Закону «Про нотаріат» містить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю за участю підприємств, установ і організацій), оскільки на момент ухвалення Верховною Радою України цього закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки у відносинах за участю громадян і один рік у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу у дію нового Цивільного кодексу України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону України «Про нотаріат», не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою.

Згідно із частиною першою статті 325 ЦК України суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Частина друга статті 318 ЦК України визначає, що  всі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Стаття 14 Конвенції визначає, що  користування правами і свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою, зокрема і за ознакою статусу особи.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (див. mutatis mutandis рішення від 11 червня 2002 року у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97, § 48). Близьке за змістом визначення дискримінації закріплене у пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Нормативно визначені відмінні строки для фізичних осіб-кредиторів і юридичних осіб-кредиторів щодо звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є відмінністю у поводженні з цими кредиторами в аналогічних ситуаціях. Така відмінність у світлі умов сьогодення без об`єктивного та розумного обґрунтування створює для юридичних осіб-кредиторів нерівні у порівнянні з фізичними особами-кредиторами умови у правовідносинах з юридичними особами-боржниками щодо реалізації права на мирне володіння майном. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення для юридичної особи-кредитора у порівнянні з фізичною особою-кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є дискримінацією юридичної особи-кредитора за ознакою її статусу.

Водночас, нормативно визначені відмінні строки для фізичних осіб-боржників і юридичних осіб-боржників у випадку звернення юридичних осіб-кредиторів до нотаріуса для вчинення виконавчого напису стосовно їх майна є відмінністю у поводженні з цими боржниками в аналогічних ситуаціях. Така відмінність у світлі умов сьогодення без об`єктивного та розумного обґрунтування створює для фізичних осіб-боржників нерівні у порівнянні з юридичними особами-боржниками умови у правовідносинах з юридичними особами-кредиторами щодо реалізації права на мирне володіння майном. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення для кредитора-юридичної особи більшого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна фізичної особи-боржника у порівнянні з юридичною особою-боржником є дискримінацією фізичної особи-боржника за ознакою її статусу.

Так, у рішеннях від 20.09.2011 (справа ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»), від 22.10.1996 (справа «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства») вказано, що  позовна давність  — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Позовна давність, що є звичайним явищем у  національних законодавствах держав — учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Застосування позовної давності має забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і  повноту із  плином часу (пункт  51 рішення від  22.10.1996 за  заявами №  22083/93, №  22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Висновки щодо застосування позовної давності викладено також у рішеннях ЄСПЛ у справах Беллет проти Франції (Bellet v. France) за заявою № 23805/94, Seal v. The United Kingdom за заявою № 50330/07, Dacia S.R.L. v. Moldova за заявою № 3052/04; Lelas v. Croatia за заявою № 55555/08; Phinikaridou v. Cyprus за заявою № 23890/02.

Таким чином, Велика Палата Верховного суду доходить висновку, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку.

ВИСНОВОК: Строк давності для вчинення виконавчого напису нотаріуса повинен бути прямо передбачений саме законом, і не може бути змінений домовленістю сторін.

 

 

P.s. Виконавчий напис, вчинений на підставі не посвідченого нотаріально кредитного договору, є таким, що не підлягає виконанню (у правовідносинах з 22 лютого 2017 року). 

Аналогічна правова позиція висловлена 19 жовтня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 278/2416/21, провадження № 61-5756св22 (ЄДРСРУ № 106878528), 21 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 461/10686/20, провадження № 61-3659св22 (ЄДРСРУ № 108025999) та ін.

 

 

Матеріал по темі: «Позовна давність: загальні строки, збільшення, переривання, продовження»

 

 

Теги: виконавчий напис нотаріуса, безспірність заборгованості, строк звернення, позовна давність, підтвердження безспірності заборгованості, визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов

Смерть боржника - фізичної особи не є підставою для повернення виконавчого документу без виконання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Смерть боржника - фізичної особи не є підставою для повернення виконавчого документу стягувачу (кредитору) без виконання

15 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 759/14126/14-ц, провадження № 61-18553св23 (ЄДРСРУ № 118393401) досліджував питання щодо смерті боржника - фізичної особи, як підстави для повернення виконавчого документу без виконання.

Відповідно до статті 1 Закону про виконавче провадження виконавчим провадженням як завершальною стадією судового провадження і примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) вважається сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Виконання судового рішення є невід`ємною та заключною частиною судового процесу, яка поєднана із попередніми єдиною та основною метою всього судочинства, яке полягає у захисті прав і охоронюваних законом інтересів осіб.

Згідно із частиною першою та другою статті 15 Закону про виконавче провадження сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.

Виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення (згідно із пунктом 1 частини першої статті 26 Закону про виконавче  провадження - тут і далі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження (згідно із частиною п`ятою статті 26 Закону про виконавче провадження).

Відповідно до частини четвертої статті 4 Закону про виконавче провадження виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо: 1) рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання);  2) пропущено встановлений законом строк пред`явлення виконавчого документа до виконання;3) боржника визнано банкрутом; 4) Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника;5) юридичну особу-боржника припинено;     6) виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону;7) виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень;8) стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов`язковим; 9) виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем; 10) виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю;11) Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про початок процедури тимчасової адміністрації або ліквідації банку;12) відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб`єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов`язання підлягають припиненню, незалежно від дати укладення такої угоди.

(!!!) Таким чином, смерть боржника - фізичної особи не є підставою для повернення виконавчого листа відповідно до частини четвертої статті 4 Закону про виконавче провадження.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня   2012 року № 512/5 (далі - Інструкція), у разі відсутності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття його до виконання виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

Одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження відносно боржника - фізичної особи виконавцем за допомогою автоматизованої системи формується та подається запит про надання Державною податковою службою України інформації про реєстраційні номери облікових карток платників податків - боржників - фізичних осіб або серію (за наявності) та номер паспорта боржників - фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті відповідно до Порядку надання інформації Державною податковою службою України на запити органів державної виконавчої служби та приватних виконавців, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 21 липня   2020 року № 2483/5/436, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України   22 липня 2020 року за № 690/34973, за виконавчими документами, у яких відсутні такі дані.

Під час здійснення виконавчого провадження виконавець за допомогою автоматизованої системи може сформувати узагальнену інформацію про боржника, його майно, доходи та кошти. Така інформація формується автоматизованою системою на підставі наявних у ній на дату формування відомостей, отриманих виконавцями з реєстрів, баз даних та інших інформаційних систем державних органів, банків або інших фінансових установ, небанківських надавачів платіжних послуг в ході примусового виконання рішень.

ВИСНОВОК № 1: Отже, підстав для повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття його до виконання у зв`язку зі смертю боржника у виконавця не має, оскільки інформація про боржника - фізичної особи з`ясовується виконавцем після відкриття виконавчого провадження. 

 

Смерть боржника слід розглядати як вибуття однієї зі сторін виконавчого провадження.

Відповідно до абзацу першого частини п`ятої статті 15 Закону про виконавче провадження у разі вибуття однієї зі сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Відповідно до статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особи).

Виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій, зокрема у разі звернення виконавця та/або заінтересованої особи до суду із заявою про заміну вибулої сторони правонаступником у порядку, встановленому частиною п`ятою статті 15 цього Закону (пункт 5 частини першої статті 34 Закону про виконавче провадження).

Виконавче провадження підлягає закінченню у разі припинення юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника (пункт 3 частини першої статті 39 Закону про виконавче провадження).

Положення щодо закінчення виконавчого провадження у разі смерті боржника (пункт 3 частини першої статті 39 Закону про виконавче провадження) слід розуміти так, що вони стосуються, зокрема, випадків, коли правовідносини не допускають правонаступництва (пункт 8.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 523/2357/20 (провадження № 14-11цс22)).

(!!!) У разі смерті фізичної особи-сторони виконавчого провадження виконавець повинен перевірити, чи допускають відповідні правовідносини правонаступництво, чи ні. Якщо ж виконавче провадження було закінчене виконавцем, у тому числі у зв`язку зі смертю боржника, і виконавець при цьому не врахував відповідні вимоги чинного законодавства щодо можливого правонаступництва боржника, постанову про закінчення виконавчого провадження можна оскаржити в судовому порядку. У разі задоволення скарги можна вирішувати питання щодо заміни сторони виконавчого провадження правонаступником, у тому числі у зв`язку зі смертю боржника (постанови  Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17 (провадження № 12-48гс20), від 11 жовтня 2023 року у справі № 523/2357/20 (провадження № 14-11цс22)).

Статтею 1218 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) право на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 608 ЦК України зобов`язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов`язаним з його особою і у зв`язку з цим не може бути виконане іншою особою.

Спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб (частина перша статті 1281 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

У випадку смерті боржника за кредитним договором його права й обов`язки за цим договором переходять до спадкоємців, які зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (частина перша статті 1282 ЦК України).

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду висловила в пункті 57 постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження №14-53цс18), пункті 67 постанови від 13 березня 2019 року в справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19).

Отже, зі смертю позичальника зобов`язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, тому правовідносини у справі допускають правонаступництво.

ВИСНОВОК № 2: Оскільки спірні правовідносини допускають правонаступництво, у виконавця не було підстав для закінчення виконавчого провадження через смерть боржника, він зобов`язаний був зупинити виконавче провадження та вирішити питання про залучення правонаступників.

 

 

Матеріал по темі: «Правонаступництво у виконавчому провадженні у разі смерті боржника-фізособи»

 

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

22.04.2021 р. «чорний день» для валютних позичальників забезпечених іпотекою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення на предмет іпотеки або «чорний день» для валютних позичальників забезпечених іпотекою, коли не діяв ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» 

10 квітня2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 759/15715/21, провадження № 61-18597св 23 (ЄДРСРУ № 118296813) досліджував питання щодо стягнення на предмет іпотеки або «чорний день» для валютних позичальників, коли не діяв ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». 

Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. 

Відповідно до абзацу 4 пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу України з процедури банкрутства (у редакції Закону України від 16 вересня 2020 року № 895-IX) Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» втрачає чинність через вісімнадцять місяців з дня введення в дію цього Кодексу, тобто 21 квітня 2021 року. 

13 квітня 2021 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1381-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті», відповідно до пункту 2 розділу ІІ якого Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» втрачає чинність через п`ять місяців з дня набрання чинності цим Законом. 

Також 13 квітня 2021 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1382-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реструктуризації зобов`язань за кредитами в іноземній валюті та адаптації процедур неплатоспроможності фізичних осіб», яким внесла зміни до Кодексу України з процедур банкрутства у розділі «Прикінцеві та перехідні положення» та абзац четвертий пункту 2 виклала в такій редакції: «Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» втрачає чинність через двадцять місяців з дня введення в дію цього Кодексу». 

Закони № 1381-IX та № 1382-IX Президент України 21 квітня 2021 року підписав, та 22 квітня 2021 року їх опубліковано в офіційному друкованому виданні - газеті «Голос України».

Закони України від 13 квітня 2021 року № 1381-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті» та № 1382-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реструктуризації зобов`язань за кредитами в іноземній валюті та адаптації процедур неплатоспроможності фізичних осіб» набрали чинності 23 квітня 2021 року. 

Відповідно до цих законів Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (який втратив чинність 21 квітня 2021 року) поновлює свою дію на п`ять місяців з дня набрання чинності Законом № 1381-IX, тобто діє з 23 квітня 2021 року до 23 вересня 2021 року. 

В оцінці правомірності дій іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки 22 квітня 2021 року потрібно враховувати, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» втратив чинність 21 квітня 2021 року та поновив свою дію лише 23 квітня 2021 року. 

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. 

За правилами частин першої та третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. 

Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, зумовлює у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене в результаті прийняття пізніше іншого закону чи інакшого нормативно-правового акта. 

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. 

У Рішенні від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини). 

З урахуванням наведених приписів Закону та Рішення Конституційного Суду України є підстави для висновку, що іпотекодержатель, звертаючись до державного реєстратора з метою позасудового врегулювання спору, мав керуватися тією нормою права, яка сформульована саме у законі, яка була чинною на момент вчинення ним відповідної реєстраційної дії, зокрема й звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на нього за іпотекодержателем. За умови дотримання вимог позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, чинних на момент вчинення такої дії, рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем є правомірним та не підлягає скасуванню судом. 

Та обставина, що Президент України підписав закони № 1381-IX та № 1382-IX 21 квітня 2021 року, та 22 квітня 2021 року їх опубліковано в офіційному друкованому виданні - газеті «Голос України», не підтверджує, що ці закони набрали законної сили та були обов`язковими для іпотекодержателя (у цій справі) у день їх опублікування. 

Верховний Суд наголошує на тому, що, як зазначалося, новий закон України, який набрав чинності, за загальним правилом, застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини є тривалими і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, тоді нове правове регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування. 

У Законі № 1381-IX, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого продовжено дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», не міститься застереження про те, що його положення застосовуються до правовідносин не раніше дня його офіційного опублікування, а тому підстав для застосування норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» у справі, що переглядається, не встановлено. 

Верховний Суд наголошує на тому, що та обставина, що до втрати чинності Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» Верховна Рада України схвалила Закони № 1381-IX та № 1382-IX, не мала для іпотекодержателя таких наслідків, як заборона позасудового врегулювання спору після втрати чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», адже прийняття закону Верховною Радою України не ототожнюється з набранням ним чинності. 

Відповідно до статті 94 Конституції України закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом п`ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. 

Тож прийняття Закону України Верховною Радою України без набрання ним чинності не створює для особи обов`язку для вчинення певних дій або утримання від них, адже за загальним правилом закон не має зворотної дії у часі. 

Верховний Суд зазначає, що звернення іпотекодержателя 22 квітня 2022 року до державного реєстратора з метою звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження у примусовому порядку без згоди іпотекодавця є правомірним, не суперечить принципу добросовісності, розумності та справедливості, а тому немає підстав для висновку про існування підстав для скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. 

Вказані норми були застосовані у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2023 року у справі № 718/1816/21, провадження № 61 - 3528 сво 22. 

Частиною дев`ятою статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що датою і часом державної реєстрації прав вважається дата і час реєстрації відповідної заяви, за результатом розгляду якої державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав. 

Державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться у строк, що не перевищує п`яти робочих днів з дня реєстрації відповідної заяви в Державному реєстрі прав, крім випадку, передбаченого статтею 31-2 цього Закону (частина друга статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 

Тобто, дата формування та реєстрації заяви є датою державної реєстрації прав, що передує прийняттю рішення про державну реєстрацію прав.

Аналогічний висновок, викладено у пунктах 17, 17.1. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 910/5635/22, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2022 року у справі № 760/5743/20, провадження № 61-8984св21,  від 23 червня 2022 року у справі № 369/5531/20, провадження № 61-19042св21. 

ВИСНОВОК: Юридична підкованість кредиторів, і навпаки, несумлінність законотворця створили умови для того щоб Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» втратив чинність 21 квітня 2021 року  і поновив свою дію лише 23 квітня 2021 року, тобто не діяв лише 1 день…, але в цю дату - 22.04.21 р. – день подання/приймання заяви реєстратором і на протязі ще 5-ти днів (завершення реєстраційної процедури) іпотечна нерухомість боржника стала власністю кредитора.

 

 

Матеріал по темі: «Підстави для виселення при зверненні стягнення на предмет іпотеки»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Право прокурора подавати заяву про видачу дубліката виконавчого документа

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: до перелік осіб, які наділені правом подавати заяву про видачу дубліката виконавчого документа прокурора не включено

13 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 917/194/18 (ЄДРСРУ № 117622072) досліджував питання щодо права прокурора подавати заяву про видачу дубліката виконавчого документа.

За змістом частин 1, 3 статті 3 ГПК України судочинство в судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", ", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно з підпунктом 19.4 пункту 1 Перехідних положень ГПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів: в разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Про видачу дубліката виконавчого документа постановляється ухвала у десятиденний строк із дня надходження заяви. За видачу стягувачу дубліката виконавчого документа справляється судовий збір у розмірі 0,03 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ухвала про видачу чи відмову у видачі дубліката виконавчого документа може бути оскаржена в апеляційному та касаційному порядку.

(!!!) Єдиною підставою для видачі судом дубліката виконавчого листа є його втрата.

Дублікат - це документ, що видається замість втраченого оригіналу та має силу первісного документу. Оригінал виконавчого листа вважається втраченим, коли його загублено, украдено, знищено або істотно пошкоджено, що унеможливлює його виконання.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі № 474/783/17 (провадження № 61-29св17),  від 10 жовтня 2018 року у справі № 2-504/11 (провадження № 61-41846св18).

Частиною 1 статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Згідно з частиною 1 статті 14 Закону України "Про виконавче провадження" учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб`єкт оціночної діяльності - суб`єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті  512 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Відповідно до частин 1, 2 статті 15 Закону України "Про виконавче провадження" сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.

За змістом пункту 2 частини 1 статті 17 Закону України "Про виконавче провадження" представниками у виконавчому провадженні не можуть бути прокурори, які діють як учасники цього виконавчого провадження, крім випадків, коли вони діють як законні представники або уповноважені особи відповідного органу, що є стороною виконавчого провадження.

Згідно з абзацом 1 частини 1 статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.

ВИСНОВОК: Виходячи із системного аналізу змісту норм підпункту 19.4 пункту 1 Перехідних положень ГПК України та статей 5, 14, 15, 17, 19 Закону України "Про виконавче провадження", Верховний Суд дійшов висновку, що чинним законодавством чітко встановлено вичерпний перелік учасників виконавчого провадження (стягувач, державний виконавець або приватний виконавець), які наділені правом подавати заяву про видачу дубліката виконавчого документа, тобто до вказаного переліку прокурора не включено.

  

Матеріал по темі: «Особливості  видачі судом дубліката виконавчого документу»

 

 

 

Теги: судовий наказ, виконавчий документ, виконавчий лист, поновлення пропущеного строку,  на предявлення виконавчого документа, дублікат судового наказу, ухвала суду, стягувач, боржник, виконавче провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Надіслання апеляційної скарги у справі позовного провадження в межах справи про банкрутство

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення апеляційної скарги без розгляду з підстав надіслання її копії лише учасникам у справі позовного провадження в межах справи про банкрутство

05 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/5450/21 (910/5671/23) (ЄДРСРУ № 116767759) досліджував питання щодо повернення апеляційної скарги без розгляду з підстав ненаправлення її копії кредитору у справі про банкрутство, в межах якої розглядається окрема справа за позовом ліквідатора Боржника до Відповідача.

Повернення апеляційної скарги врегульовано статтею 260 Господарського процесуального кодексу України, згідно з частиною 2 якої до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 258 цього Кодексу, застосовуються положення статті 174 цього Кодексу (щодо залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви).

За змістом частин 1, 2, 4 статті 174 Господарського процесуального кодексу України з урахуванням положень частин 2, 6 статті 260 цього Кодексу, суддя-доповідач, встановивши, що апеляційну скаргу подано без додержання вимог, встановлених статтею 258 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги постановляє ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху.

У вказаній ухвалі зазначаються недоліки апеляційної скарги, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху. Якщо ухвала про залишення апеляційної скарги без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити).

Якщо скаржник не усунув недоліки апеляційної скарги у строк, встановлений судом, скарга вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із апеляційною скаргою.

Статтею 258 Господарського процесуального кодексу України встановлені вимоги щодо форми і змісту апеляційної скарги, зокрема, пунктом 3 частини 3 передбачено додання до апеляційної скарги доказів надсилання копії скарги іншій стороні у справі з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 259 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що особа, яка подає апеляційну скаргу, надсилає іншим учасникам справи копії цієї скарги і доданих до неї документів, які у них відсутні, з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу.

(!!!) Комплексний аналіз наведених норм свідчить, що обов`язок надсилання копії апеляційної скарги сторонам у справі, з метою забезпечення їх права ознайомитись з такою апеляційною скаргою, кореспондується з аналогічним обов`язком іншої сторони (або іншого учасника справи) надіслати всім іншим учасникам судового розгляду зазначеної справи копії відзиву з метою забезпечення їх права ознайомитись з цим відзивом, у чому і полягає забезпечення рівності процесуальних прав та обов`язків сторін та інших учасників справи.

Не повідомлена належним чином сторона у справі, як учасник господарського процесу, позбавлена можливості володіти об`єктивною інформацією стосовно руху господарського процесу, що порушує процесуальні права цього учасника, принципи рівності та змагальності сторін, закріплені у статті 2 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 41 Господарського процесуального кодексу України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи.

Водночас банкрутство є окремою судовою процедурою, яка здійснюється судами господарського судочинства з переважним застосуванням норм матеріального та процесуального права, визначених КУзПБ.

Зокрема, у статті 1 КУзПБ визначено склад учасників справи про банкрутство, до яких віднесено сторони (конкурсні кредитори (голова комітету кредиторів), забезпечені кредитори, боржник (банкрут)), арбітражний керуючий тощо.

Отже, суб`єктний склад учасників господарського процесу у межах позовного провадження відповідно до Господарського процесуального кодексу України не є тотожним складу учасників у справі про банкрутство за КУзПБ. Перелік учасників провадження у справі про банкрутство не є вичерпним, оскільки до учасників справи про банкрутство наведеними нормами віднесено також інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство (подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 11.11.2021 у справі №910/8482/18 (910/4866/21), від 31.05.2022 у справі №923/719/17 (910/618/21)).

Відповідно до частини 1 статті 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Як неодноразово зазначав Верховний Суд (зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.02.2020 у справі №918/335/17), за своєю процесуальною формою провадження у справі про банкрутство складається з двох частин.

Перша - включає в себе основне провадження, спрямоване на вирішення головного завдання - задоволення грошових вимог кредиторів шляхом застосування спеціальних судових процедур: для юридичних осіб - розпорядження майном, санації і ліквідації; для фізичних - реструктуризації боргів боржника та погашення боргів боржника.

Друга частина складається з додаткового або відокремленого від основного процесу провадження. У відокремленому провадженні вирішуються майнові спори, стороною яких є боржник. Завдання такого провадження полягає у збереженні й поповненні активів або конкурсної маси боржника.

Отже, судові рішення у процедурі банкрутства можна поділити на такі групи.

Одна з них стосується не вирішення спорів, а розв`язання специфічних питань, притаманних саме процедурам банкрутства, тобто непозовному провадженню: про відкриття провадження у справі про банкрутство, про припинення дії мораторію щодо майна боржника, про закриття провадження у справі про банкрутство, про затвердження плану санації, про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, про призначення керуючого санацією, ліквідатора тощо. Такі процедурні (процесуальні) питання вирішуються господарським судом шляхом постановлення ухвал.

Друга група стосується виключно вирішення спорів, які розглядаються за позовом сторони, тобто в позовному провадженні. Хоча вони вирішуються тим судом, який відкрив провадження у справі про банкрутство, ці спори не стосуються непозовного провадження, яке врегульоване КУзПБ, а тому регламентуються правилами про позовне провадження, встановленими Господарським процесуальним кодексом України. Розгляд таких спорів по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Таке розмежування є цілком виправданим з точки зору того, що справи відокремленого позовного провадження мають різний суб`єктний склад сторін спору, предмети і підстави позову, розглядаються та вирішуються господарським судом із застосуванням усього інструментарію позовного провадження, на відміну від спрощеного порядку розгляду заяв, скарг і клопотань в основній справі про банкрутство (правова позиція Верховного Суду у складі колегії суддів палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладена у постанові від 15.02.2021 у справі №910/11664/20).

(!!!) Отже, у справах про банкрутство склад учасників справи визначається КУзПБ, натомість справи позовного провадження (що розглядаються в межах справи про банкрутство в порядку статті 7 КУзПБ) мають суб`єктний склад сторін спору, що визначається ГПК України.

Зважаючи на те, що вказана норма встановлює порядок розгляду спорів, стороною яких є боржник, і визначення складу учасників такого спору відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд неодноразово зауважував, що в розумінні положень пункту 3 частини 3 статті 258, статті 259 зазначеного Кодексу та статті 7 КУзПБ учасниками справи позовного провадження, що розглядається у межах справи про банкрутство, яким заявник апеляційної скарги зобов`язаний надіслати копію скарги, є саме особи, які визначені статтями 41, 45 Господарського процесуального кодексу України (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 14.04.2023 у справі №914/2441/15(914/1140/22), від 20.04.2023 у справі №914/2441/15(914/592/22), від 26.04.2023 у справі №914/2441/15(914/841/22).

Наведені висновки щодо застосування відповідних норм Господарського процесуального кодексу України та КУзПБ не залежать від предмету спору відповідного відокремленого позовного провадження чи питання, яке вирішується під час його розгляду.

ВИСНОВОК: Отже, якщо предметом оскарження в суді апеляційної інстанції було рішення суду, ухвалене у відокремленому позовному провадженні щодо майнового спору, стороною якого є Боржник, то в цьому випадку склад учасників справи визначений саме статтями 41, 45 Господарського процесуального кодексу України. Такими особами є позивач і відповідач, а не всі учасники провадження справи про банкрутство, визначені статтею 1 КУзПБ.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.04.2023 у справі №  914/2441/15(914/1140/22) та підтримано 20 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/2441/15(914/592/22) (ЄДРСРУ № 110339189)

 

 

Матеріал по темі: «Надіслання копії скарги у справі позовного провадження в межах справи про банкрутство»

 

 

 

Теги: справа про банкрутство, провадження, банкрутство, боржник, кредитор, мораторій, заборона, зміни до КУзПБ,  банкрутство, ліквідація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов