Апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про арешт майна - власником

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість апеляційного оскарження ухвали слідчого судді про арешт майна власником або його представником.

Відповідно до положень частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Конституція України гарантує права і  свободи людини та громадянина (частина друга статті 22), які не можуть бути обмежені за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками (частина друга статті 24). Права і свободи є основним елементом правового статусу людини та громадянина. Діставши закріплення в Конституції України, права і свободи визначають міру можливої поведінки людини та громадянина, відображають певні межі цих прав і свобод, можливість користуватися благами для задоволення своїх інтересів.

З метою забезпечення реалізації закріплених прав і свобод людини та громадянина Конституція України встановлює відповідні правові гарантії. Зокрема, в частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. Право на таку допомогу - це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги.

Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб'єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такий вид суб'єктів надання правової допомоги: адвокатура України - як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (частина друга статті 59 Конституції України).

Закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають, у тому числі, із інших правовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізовано фізичною особою в цивільному, господарському, адміністративному та кримінальному судочинстві.

Із клопотанням про скасування незаконного арешту, крім підозрюваного чи обвинуваченого, може звернутися будь-який власник такого майна. Згідно зі ст. 41 Основного Закону кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

(!!!) Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов'язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій (Постанова Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 8 лютого 2018 року у справі № 490/2167/17, провадження № 51-1053км18, (ЄДРСРУ № 72243375)).

Більше того, згідно зі ст. 24 КПК кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

Положенням п. 26 ч. 1 ст. 3 КПК України визначено, що учасниками судового провадження є сторони кримінального провадження, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, представник персоналу органу пробації, третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, а також інші особи, за клопотанням або скаргою яких у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюється судове провадження.

Відповідно до вимог ч. 1 п.п. 9-2, 10 ст. 393 КПК України право на апеляційне оскарження має фізична або юридична особа - у частині, що стосується її інтересів під час вирішення питання про долю речових доказів, документів, які були надані суду; третя особа - у частині, що стосується її інтересів під час вирішення питання про спеціальну конфіскацію та інші особи у випадках, передбачених цим Кодексом.

Крім того, право особи на апеляційне оскарження спрямоване насамперед на реалізацію гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд. Забезпечення такого права є однією з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні.

ВАЖЛИВО: Суд уважає, що ухвала судді апеляційного суду в частині повернення апеляційних скарг не відповідає вимогам кримінального процесуального закону та постановлена без урахування висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 13 липня 2017 року № 5-117кс(15)17 та від 14 вересня 2017 року № 5-162кс(15)17 (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 29 травня 2018 р. у справі № 520/4663/15-к, провадження № 51-705км18 (ЄДРСРУ № 74409420).

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК ухвала слідчого судді про арешт майна підлягає апеляційному оскарженню. При цьому КПК не встановлено чіткого переліку осіб - суб'єктів права на апеляційне оскарження цієї ухвали, а в п. 10 ст. 393 КПК вказано, що апеляційну скаргу мають право подати інші особи у випадках, передбачених КПК.

Одним із учасників як кримінального, так і судового провадження є третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт(п. 25, 26 ч. 1 ст. 3 КПК).

У ст. 642 КПК визначається зміст і процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт.

Водночас, в останньому абзаці ч. 7 ст. 173 КПК передбачено, що треті особи мають право на захисника та право оскаржити судове рішення щодо арешту майна.

За таким обставин, власник майна, щодо якого вирішується питання про арешт, є особою прав, свобод та інтересів якої стосується судове рішення, а отже, належить до категорії «інші особи», які вправі подати апеляційну скаргу на рішення слідчого судді.

ВИСНОВОК: Висновок апеляційного суду, що представник власника або володільця майна в розумінні п. 10 ст. 393 КПК не є суб'єктом апеляційного оскарження ухвали слідчого судді, є безпідставним (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 3 липня 2018 року, справа № 487/5688/16-к, провадження № 51-2129км18 (ЄДРСРУ № 75215444).

P. s. Крім цього, згідно зі ст. 370 та ч. 2 ст. 418 КПК ухвала суду апеляційної інстанції повинна бути законною, обґрунтованою і вмотивованою. При цьому законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Умотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Статтею 396 КПК регламентовано вимоги до апеляційної скарги, а ст. 399 цього Кодексу передбачено перевірку поданої скарги на предмет додержання вимог ст. 396 КПК і встановлено, які рішення приймає суд у разі їх порушення. Виходячи з положень цих норм права у разі, якщо апеляційну скаргу подав представник потерпілого (юридичної особи) і не додав оформлених належним чином документів, що підтверджують його повноваження, суддя-доповідач постановляє ухвалу про залишення скарги без руху, в якій зазначаються допущені недоліки скарги й надається строк для їх усунення (Постанова Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 жовтня 2018 р. у справі № 522/14001/17, провадження № 51-127км18 (ЄДРСРУ № 77136565).

Крім цього , Касаційний кримінальний суд Верховного Суду постановою від 06.02.2018 року в контексті справи №752/11464/16-к посилаючись на п. 2 ч. 1 ст. 50 КПК України вказав, що повноваження захисника повинні вважатися підтвердженими, якщо на додаток до свідоцтва захисник надав хоча б один з документів, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 50 КПК України (ордер, договір, доручення), встановлення будь-яких додаткових вимог, крім пред'явлення захисником документа, що посвідчує його особу, або умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається.

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, клопотання про скасування арешту, адвокат, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, представником власника, судова практика, Адвокат Морозов

Відсутність у контрагента виробничих, трудових та інших ресурсів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика нового Верховного суду щодо фіктивності господарських операцій, в силу відсутності у контрагента платника податку потужностей та матеріально-трудових ресурсів при провадженні статутно – господарської діяльності.

16.01.2018 р. Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справах № 820/4648/13-а (ЄДРСРУ № 71630385), № 826/1398/14 (ЄДРСРУ № 71630767), опосередковано: від 16.01.2018 р. у справі № 2а-3404/12/1370 (ЄДРСРУ 71630764) та від 18.01.2018 р.  у справі №  2а-13944/12/2670 (ЄДРСРУ 71692559) в черговий раз підтвердив раніше сформовану правову позицію стосовно того, що на реальність господарських операцій жодним чином не впливає наявність у контрагента платника податку виробничих, трудових та інших ресурсів, оскільки останній має право їх залучати на підставі цивільно правових угод.

Виходячи з вимог наведених норм Податкового кодексу України, підтвердженням факту здійснення господарської операції є відповідні розрахункові, платіжні та інші первинні документи, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та підставою для нарахування податкового кредиту і податкового зобов'язання з податку на додану вартість є податкова накладна.

Підпунктом 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК передбачено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

(!!!) Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційного з'ясування обставин справи в адміністративному судочинстві зобов'язаний суб'єкт владних повноважень.

Разом з тим, відповідно до принципу змагальності суб'єкт господарювання має спростувати доводи суб'єкта владних повноважень, якщо їх обґрунтованість заперечує.

Твердження податкового органу про відсутність у контрагентів позивача необхідної для ведення господарської діяльності кількості працівників, технічних, транспортних, інших виробничих ресурсів, відсутність за юридичною адресою на момент звірки не свідчить про безтоварність угод поставки з позивачем.

ВАЖЛИВО: В межах перевірки позивача відповідачем не досліджено можливість залучення постачальниками позивача матеріально-технічних, майнових, трудових та виробничих ресурсів шляхом укладення цивільно-правових угод або іншій не забороненій законом формі у період поставок ТМЦ.

Крім того, колегія суддів погоджує висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що акти про результати проведення податкових перевірок контрагентів позивача не доводять обставин, з якими відповідач пов'язує висновки акту перевірки позивача та прийняті на підставі нього спірні податкові повідомлення-рішення.

Між тим, у справі № 2а-44807/09/1670 (ЄДРСРУ № 71692512) від 18.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказав, що про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема, про наявність таких обставин, зокрема:

- неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;

- відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв'язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів.

ВИСНОВОК: Отже, на підставі вищевикладеного вбачається, що платник податку у судово-правовому спорі з податковим органом повинен довести суду можливість залучення матеріально-технічних, майнових, трудових та виробничих ресурсів шляхом укладення цивільно-правових угод з іншими контрагентами/суб’єктами господарювання або наполягати, що податкове управління, під час проведення податкової перевірки контрагента та прийняття спірного податкового повідомлення – рішення, не дослідило вищевказану обставину та проігнорувало надані платником податку відповідні докази.

Матеріал по темі: «Відсутність у контрагента потужностей та матеріально-трудових ресурсів»

Теги: налоговые споры, податкові спори, відсутність матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів, потужностей,  найманих працівників, відсутність контрагентів  за місцем реєстрації, виробничі бази, складські приміщення,  ДФС, ДПІ, ГНІ, налоговая, податкова, судова практика, Адвокат Морозов

Повернення грошових коштів за невикористану ігрову ліцензію

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення надмірно сплачених коштів внаслідок скасування ігрової ліцензії на підставі Закону № 1334-VІ. 

25.04.2017 р. Верховним судом України розглянута справа № 21-1769а16 щодо повернення надмірно сплачених коштів внаслідок скасування ігрової ліцензії.

Підґрунтям, фактичними підставами, які зумовили оспорене правозастосування, стали нижчевикладені обставини.

Підприємство здійснило оплату за користування ліцензією у повному обсязі за весь період її дії з жовтня 2008 року по  жовтень 2013 року, однак 15 травня 2009 року був прийнятий Закон № 1334-VІ.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 цього Закону він набирає чинності та вводиться в дію з дня його опублікування та діє до прийняття спеціального законодавства, що передбачає право здійснення грального бізнесу у спеціально створених гральних зонах.

ВАЖЛИВО: З дня набрання чинності цим Законом видача ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор в Україні припиняється, а ліцензії, видані суб’єктам підприємницької діяльності до набрання чинності цим Законом, скасовуються. Цей Закон набрав чинності 25 червня 2009 року.

З 26 червня 2009 року ліцензія Підприємства була скасована.

Відповідно до абзаців шостого, сьомого і десятого статті 1 Закону № 1775-ІІІ ліцензією є документ державного зразка, якій засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку у разі його встановлення Кабінетом Міністрів України за умови виконання ліцензійних умов; ліцензійні умови –  це установлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов’язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню; плата за ліцензію – разовий платіж, що вноситься суб’єктом господарювання за одержання ліцензії.

За статтею 15 цього Закону видача ліцензії передбачає справляння плати, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюється Кабінетом Міністрів України. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії. За ліцензію на провадження діяльності з організації і проведення азартних ігор (крім випуску та проведення лотерей) установлено розмір плати вартістю 30 000 євро за кожний рік користування такою ліцензією: на кожну особу, що провадить діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах; <…>; на кожний гральний зал – при провадженні діяльності з організації та проведення азартних ігор у казино та інших азартних ігор. Ліцензія на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор (крім випуску та проведення лотереї) видається строком на п’ять років.

Відповідно до частини другої статті 24 Закону № 1775-ІІІ до приведення законодавства у відповідність із ним закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Згідно з пунктом 3.2 Ліцензійних умов провадження організації діяльності з проведення азартних ігор, затверджених наказом Комітету, Міністерства фінансів України від 18 квітня 2006 року № 40/374 (далі – Ліцензійні умови), ліцензія на провадження організації діяльності з проведення азартних ігор є підставою для діяльності з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах. Плата за ліцензію на провадження діяльності з організації і проведення азартних ігор вартістю 30 000 євро за кожний рік користування такою ліцензією сплачується заявником згідно з вимогами статей 1, 14 та 15 Закону № 1775-ІІІ і постанови Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 року № 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» (далі – постанова № 1755) у термін, передбачений для внесення плати за видачу ліцензії, одноразово за весь строк, на який видається ліцензія.

Відповідно до пунктів 4¹ та 5 постанови № 1775 плата за ліцензію на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор <…> справляється після прийняття рішення про видачу ліцензії. Плата вноситься у розмірі, встановленому законом, у національній валюті (за офіційним курсом, установленим Національним банком України на день внесення платежу).

Плата, яка вноситься суб’єктом господарювання за видачу <…> ліцензії, зараховується до Державного бюджету України і вноситься на рахунки територіального органу ДКУ № 3510 в установах Національного банку України та № 2510 в установах комерційних банків.

Ліцензія на організацію діяльності з проведення азартних ігор видається заявнику або уповноваженій особі заявника працівником органу ліцензування після надання заявником копій платіжних документів щодо внесення плати за видачу ліцензії і плати за ліцензію.

Окремо необхідно вказати, що згідно практики Європейського суду з прав людини, рішення якого є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

У рішенні Європейського суду з прав людини від 07.07.1989 року у справі «Тре Тракторер проти Швеції» (Tre Traktцrer Aktiebolag v. Sweden) Європейський Суд визнав, що ліцензія є майном в сенсі статті 1 Першого протоколу Конвенції, оскільки має економічну цінність від якої залежить робота суб'єкта підприємництва та рівень його прибутку.

Між тим суд вказав, що згідно з частиною другою статті 45 Бюджетного кодексу України (далі –БК) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету України та за поданням органів, що контролюють справлення надходжень бюджету, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету. Повернення надміру сплачених до бюджету сум податків і зборів та інших доходів бюджету віднесено до видатків бюджету (пункт 13 частини першої статті 2 БК).

У частині сьомій цієї статті встановлено, що перелік податків і зборів (обов’язкових платежів) та інших доходів бюджету згідно з бюджетною класифікацією в розрізі органів, що контролюють справлення надходжень бюджету, а також загальні вимоги щодо обліку доходів бюджету визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 2 Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів здійснюються за процедурами, визначеними цим Порядком. Поверненню підлягають податки, збори (обов’язкові платежі) та інші доходи бюджету, кошти від повернення до бюджетів бюджетних позичок, фінансова допомога, надана на поворотній основі, та кредити, у тому числі залучені державою або під державні гарантії.

Сутнісний нормативний зміст наведених положень законодавства у їх взаємозв’язку дає підстави вважати, що суб’єкт господарювання, який обрав такий вид ліцензованої діяльності, як організація та проведення азартних ігор на гральних автоматах, повинен внести плату за одержання ліцензії. Плата за ліцензію є разовим платежем; її призначення, розмір, критерії розрахунку величини вартості платежу, якими є вартість платежу за кожний рік користування ліцензією (30 000 євро) і строк дії ліцензії, упродовж якого ліцензіат вправі займатися ліцензованою діяльністю (п’ять років), вид цього платежу та порядок зарахування його до Державного бюджету України врегульовані законодавством.

Зазначені норми права не містять підстав, умов та порядку перерахунку, зміни чи зменшення величини розміру плати, елементами (складовими) яких були би одиниці виміру часу (день, тиждень, місяць, квартал, рік тощо) і з використанням яких можна би було змінити розмір плати за ліцензію із розрахунку на певну одиницю часу.

Якщо плата за ліцензію виплачена одноразово, у розмірі й у порядку, встановленому законодавством, вона не може вважатися помилково чи надмірно сплаченою.

Після зарахування до Державного бюджету України кошти, справлені за одержання ліцензії, можуть бути повернуті суб’єкту господарювання у разі, коли вони були сплачені надмірно чи помилково.

ВАЖЛИВО: Хоча законодавство України у сфері зайняття ліцензованими видами господарської діяльності та у відносинах, що виникають у процесі виконання бюджетів, урегульовує питання повернення надмірно або помилково зарахованих коштів до Державного бюджету України, воно не дає визначення і не розкриває понять «помилково перераховані кошти» та «надмірно перераховані кошти». Виняток становить підпункт 14.1.115 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, в якому дається визначення поняття «надміру сплачені грошові зобов’язання». Як такі розуміють суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов’язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату.

Отже, якщо орієнтуватись на зазначене законодавче визначення поняття «надміру сплачені грошові зобов’язання», то можна дійти висновку, що надміру перераховані (сплачені) до бюджету грошові кошти є сумою, що становить позитивну різницю між сумою фактично сплачених суб’єктом права до Державного бюджету України чи місцевого бюджету коштів у певному, конкретному вимірі, як-от обов’язковий платіж, інші доходи бюджету, та сумою коштів, яку за законом та\або за рішенням суду повинен був сплатити до бюджету такий суб’єкт права для повного виконання покладеного на нього грошового обов’язку або оплати для отримання послуги.

У справі, що розглядається, було встановлено, що у листопаді 2008 року Підприємство повністю сплатило кошти за отримання ліцензії на організацію діяльності з проведення азартних ігор, еквівалентні сумі плати за таку ліцензію, розрахованої відповідно до частини третьої статті 15 Закону № 1775-ІІІ та з урахуванням п’ятирічного строку її дії.

(!!!) За розміром і порядком сплати цей платіж не підпадає під ознаки поняття «помилково або надмірно сплачені грошові зобов’язання».

У контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними нормативного регулювання колегія суддів дійшла висновку, що сума коштів, яку суб’єкт господарювання повністю сплатив за отримання ліцензії на організацію діяльності з проведення азартних ігор у розмірі, що дорівнює сумі плати за таку ліцензію, розрахованої відповідно до закону, не може вважатися такою, що сплачена помилково чи надмірно.

ВИСНОВОК: Дострокове скасування ліцензії на підставі Закону № 1334-VІ механічно не перетворює на надмірно сплачені кошти частину платежу, повністю сплаченого за користування ліцензією, але не погашеного можливістю здійснювати ліцензовану діяльність упродовж оплаченого ним строку.

  

Матеріал по темі: «Зобов’язати Мінфін видати ліцензію на проведення лотерей: позиція ВАСУ» 

Теги: ігрова ліцензія, лотерея, ігрові автомати, власність, майно, надмірно сплачені кошти, матеріальні блага, податки, протиправні рішення, закон, інструкція, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Поновлення процесуальних строків на оскарження судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд України висловився стосовно підстав, критеріїв та способів щодо поновлення процесуального строку на апеляційне та/або касаційне оскарження судового рішення.

Правовою позицією Верховного суду України в постанові від 8 лютого 2017 року у справі № 6-3102цс16, яка є аналогічною позиції ВСУ від 5 жовтня 2016 р. по  справі № 6-1724цс16, визначені підстави для поновлення процесуального строку на касаційне оскарження, які нерозривно пов’язані з діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції.

Але розпочати матеріал хочеться з наступної тези: «Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після складання постанови апеляційного суду в повному обсязі» (Постанова ВСУ від 23.02.2016 року по справі № 826/104/115 (№ в ЄДРСРУ 56580853).

ВАЖЛИВО: Поряд з цим,  Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 5 жовтня 2016 року розглядаючи справу № 6-1724цс16 вказала, що право на касаційне оскарження   судового рішення напряму залежить від своєчасності отримання судового акту апеляційної інстанції, тобто поновлення строків вбачається можливим лише з підстав несвоєчасності отримання рішення (ухвали, постанови) суду.

Так, відповідно до п. 8 ст. 129 Конституції України  одним із фундаментальних принципів правосуддя є забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, окрім випадків, встановлених законом.

Аналогічні норми містяться в статті 14 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», а також у всіх процесуальних кодексах України.

Необхідно відмітити, що «перегляд судового рішення» є значно ширшим ніж «оскарження судового рішення» в розумінні процесуального законодавства.

Стосовно забезпечення цим правом дуже влучно висловився Верховний суд України у своїй постанові від 03 березня 2016 року у справі № 5-347кс15.

Суд зазначив: поняття «забезпечення права» за своїм змістом є більш широким поняттям, ніж поняття «право», яке використовується у законі, бо воно передбачає, крім самого «права», ще й гарантований державою механізм його реалізації. Забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження включає як можливість оскарження судового рішення, так і обов’язок суду прийняти та розглянути подану апеляцію чи касацію.

Конституція України, як Закон прямої дії, має найвищу юридичну силу, а офіційне тлумачення конституційних положень здійснюється Конституційним Судом України, який у цілій низці своїх рішень висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп, абзац 7 пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11 – рп/2012).

(!!!) Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов’язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129) (пункт 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11 – рп/2012).

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України  від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

ВАЖЛИВО: Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Верховний суд України вказав, що згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.

Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частино першої цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.

Втім, процесуальний Закон не дає визначення терміну «поважні причини». Однак в Рішенні Верховного суду України від 13.09.2006 року по справі № 6-26370кс04 (№ в ЄДРСРУ 135558) вказане наступне: «Поважними причинами пропуску строку позовної давності вважаються  такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або утрудненим».

Більше того, на думку адміністративної колегії Верховного суду України, відмова у відкритті касаційного провадження не позбавляє права сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов’язки, оскаржити в касаційному порядку судові рішення, додавши клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, оскільки питання про поважність причин пропуску процесуального строку оцінюються судом на власний розсуд, в кожному конкретному випадку. (Постанова ВСУ від 30.09.2015 року по справі № 21-2231а15).

Відповідно до вимог законодавства копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення з викладом вступної та резолютивної частин.

Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема особі з запізненням (більше ніж 10 днів з дня проголошення вступної та резолютивної частин) було направлено копію повного тексту ухвали суду апеляційної інстанції, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.

Вказане вище підтверджує те, що у суду є «свобода розсуду» або дискреційні повноваження суду на поновлення процесуальних строків, адже за таких обставин лише суд вирішує яка причина є поважною і які докази можна приймати до уваги, разом з цим суд повинен обґрунтувати свою позицію відповідними доводами, а не лише зазначити «визнати поважними причини пропуску процесуальних строків» (Ухвала ВСУ від 26.01.06 справа № N 6-7307кс04).

Більше того, при досліджені питання стосовно пропущення строку на касаційне оскарження, необхідно наголосити на рішенні Суду у справі Mushta v. Ukraine (2010 р.), в якому внаслідок затримки з надісланням копії рішення апеляційної інстанції, скаржниця пропустила строк на касаційне оскарження і він не був поновлений Верховним судом України за клопотанням заявниці.

Європейський суд знайшов порушення у тому, що застосування відповідних процесуальних обмежень не було чітким та передбачуваним у конкретній ситуації заявниці. Зокрема, Суд зауважив, що ні заявниця, ані її представник не були присутні при винесенні рішення апеляційним судом і тому цей суд мав надіслати їм копію цього рішення протягом п’ятиденного строку. Оскільки вони чекали на копію рішення, яку попросили одразу, коли дізнались про нього, закінчення строку мало бути відкладеним відповідно. Також, Суд взяв до уваги, що у цій ситуації заявниця і її представник діяли швидко та відповідно до ситуації, що строк був пропущений не з їх вини, що вони обґрунтували клопотання про поновлення строку і що касаційну скаргу було подано в межах загального річного обмеження.

P. s. 07.09.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1250цс16 зробив правовий висновок та вказав аналогічні підстави відносно поновлення процесуальних строків на апеляційне оскарження судового рішення з підстав невчасного та/або затримки поштового відправлення останнього.

Теги: оскарження судового рішення, апеляційна скарга, касаційна скарга, обжалование судебного решения, возобновление процессуального срока, ходатайство, клопотання, поновлення строку на оскарження, иск в суд,  Европейский суд, строк на оскарження, скарга, позов, заява, Адвокат Морозов