Визнання недійсним правочинів направлених на уникнення звернення стягнення
на майно боржника (фраудаторні правочини)
20 жовтня 2023
року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного
цивільного суду в рамках справи № 686/26628/20,
провадження № 61-664св23 (ЄДРСРУ № 114323063) досліджував питання щодо визнання
недійсним правочинів направлених на уникнення звернення стягнення на майно
боржника.
Відповідно до
змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру
створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний
правочин визнається судом недійсним.
Для визнання
правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін
правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання
правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами
не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про
визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних
правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто
обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде
виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин
завжди укладається умисно.
Отже, основними
ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення
угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або
дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору;
приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення
договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не
спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є
порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами
статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до
статті 234 ЦК України.
Цивільно-правовий
договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення
сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про
стягнення коштів, що набрало законної сили. Тому правопорядок не може
залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних
норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок не
виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення
стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного
законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання
правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Позивач має
право звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого,
що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі
загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та
недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та
послатися на спеціальну норму, що передбачає підстави визнання правочину
недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так
і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Зазначені
висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019
року у справі № 369/11268/16-ц та постановах
Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі №
372/3541/16-ц, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18.
Дії особи
кваліфікуються як зловживання правом тоді, коли особа виходить за межу
належного їй суб`єктивного права у «місці», де ця межа не прокреслена стіною
прямої заборони. Перетинаючи межу, особа, тим самим, ступає на територію чужого
права. Отже, за допомогою концепції зловживання правом суд вирішує конфлікт між
двома суб`єктивними правами, наперед не вирішений у нормативно-правових актах.
При цьому, зважуючи протилежні інтереси сторін, суд керується принципом
пропорційності і метою, задля якої існує відповідне право.
Учасники цивільних
відносин (сторони оспорюваних договорів) вживають «право на зло», якщо
цивільно-правовий інструментарій (оспорювані договори) використовувався
учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника (Верховний Суд
у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у
постанові від 19.05.2021 року № 693/624/19).
Принцип
недопустимості зловживнаня правом нерозривно пов`язаний із інститутом
фраудаторних правочинів, які детально досліджував Верховний суд Постанові
Великої Палати від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц.
Фраудаторність
правочину та, відповідно, зловживання правом в актуальній судовій практиці
пов`язується насамперед з бажанням боржника уникнути стягнення заборгованості,
задля чого він, укладаючи договір, діє недобросовісно, зловживаючи своїми
цивільними правами на шкоду правам інших осіб.
У постанові
Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №
405/1820/17 зазначено, що «фіктивний правочин характеризується тим, що
сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не
буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування
майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи
звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що
його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином
(реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі).
При цьому, як
було роз`яснено Верховним Судом у Постанові від 29 серпня 2023 року по справі №910/5958/20, якщо позивач не довів порушення
його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький
за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного
Суду від 28.09.2021 року у справі №761/45721/16-ц.
Слід погодитись з Верховним Судом, що аналіз наведених норм свідчить про те, що
підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або
законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить,
і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б
наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого
вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Вирішуючи
питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок
укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд враховує,
що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про
стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного
договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження
спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може
відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.
ВИСНОВОК: На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той
факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами
на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося
з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
Матеріал по
темі: «Фраудаторні правочини у цивілістичній
доктрині»
Теги: фраудаторність, добросовісність, зловживання правом, зменшення майна,
приховування майна, фіктивний правочин, недійсний, шкоду кредиторам, боржник,
неплатоспроможність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар