Адвокат Морозов (судебная защита)
Верховний суд України
роз’яснив позицію для захисту прав боржника у разі оскарження процедури
передачі нереалізованого на торгах майна, в рамках виконавчого провадження,
стягувачу.
У
справі, рішення в якій переглядаються, суд дійшов висновку, що в разі, якщо
прилюдні торги не відбулися, є
правочином проведена державним виконавцем
процедура звернення стягнення на будинок боржника разом із актами державного
виконавця (постановою та актом) про передачу майна стягувачу в рахунок
погашення боргу.
При цьому в справі, за
результатами розгляду якої було постановлено ухвали від 20 серпня 2014 справа №
6-24484св14 (№ в ЄДРСРУ 40482668)
та від 13 квітня 2016 року справа № 6-34712ск15 (№ в ЄДРСРУ 57346276),
ВССУ також вирішував спір про визнання недійсними актів державного виконавця
такої самої правової природи, однак дійшов протилежних висновків: «за змістом
статей 39, 52, 61, 62 Закону України «Про виконавче провадження» примусова
реалізація майна за рішенням суду з прилюдних торгів є
не правочином, а є виконанням рішення суду, тому згода органу опіки та
піклування на реалізацію будинку в процесі виконання рішення суду не потрібна.
Зазначена ухвала постановлена в справі за позовом про визнання недійсними та
скасування акта та постанови державного виконавця про передачу майна стягувачу
в рахунок погашення боргу та свідоцтва про право власності».
16.11.2016 р. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом
касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних
справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-1655цс16 виходила з наступного.
Відповідно до частини
першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв’язки виникають із дій осіб,
що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими
актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.
Частиною другою цієї ж
статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків
можуть бути як правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України), так і інші юридичні факти (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК
України).
Правочином є дія особи,
спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків
(частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК
України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і
суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами)
правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою
недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша
статті 215 ЦК України.
За статтею 1 Закону
України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія
судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових
осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі,
що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових
осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених
цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього
Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону
підлягають примусовому виконанню.
ВАЖЛИВО: З огляду на приписи статей 32, 52 Закону заходами примусового
виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає
в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом
(частина перша статті 62 Закону) реалізація арештованого майна
здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на
комісійних умовах.
Послідовно дотримуючись
висновку, наведеного в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012
року (справа № 6-116цс12 (№ в
ЄДРСРУ 27226081)), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
вважає, що правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах
полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно
боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів.
Ураховуючи особливості,
передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за
результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів – це оформленням
договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин.
ВАЖЛИВО: відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою
відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на
підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями
203, 215 ЦК України.
(!!!) Разом з тим Закон
допускає, що реалізація арештованого майна на прилюдних торгах може не
відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача – учасника
виконавчого провадження Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен
вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про
те, що арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах після
проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за
собою (частина шоста
статті 62 Закону).
Якщо стягувач своєчасно
і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно
повертається боржникові (частина сьома статті 62 Закону). Якщо ж стягувач
заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою,
державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за
фактом такої передачі складає відповідний акт.
При цьому майно
передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та
акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це
майно (частина дев’ята статті
62 Закону).
ВАЖЛИВО: З огляду на зазначене, передбачена статтею 62 Закону процедура
передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах
арештованого майна боржника в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом
прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна
стягувачу, які
можуть вважатися юридичними фактами, що є законними підставами виникнення
цивільних прав та обов’язків (пункт 4 частини
другої статті 11 ЦК України).
Однак за своєю правовою
природою таку процедуру разом з відповідними постановою та актом державного
виконавця не можуть бути ототожнені з процедурою відчуження майна з прилюдних
торгів тільки тому, що за результатами проведення прилюдних торгів державний
виконавець також складає акт.
ВИСНОВОК: Таким чином, передача державним
виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в
рахунок погашення боргу, постанова, прийнята державним виконавцем у результаті
цієї процедури, та складений державним виконавцем акт про передачу майна
стягувачу не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного
законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України.
Разом з тим частиною
першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого
цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами
захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, поряд із визнанням правочину
недійсним, також відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання
незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його
посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України).
Така справа не може
переглядатися в порядку провадження за скаргою на рішення, дії чи бездіяльність
державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під
час виконання судового рішення, оскільки з матеріалів справи вбачається
наявність спору про цивільне право.
ВАЖЛИВО: Оскільки нерухоме майно вже було передано стягувачеві, який оформив
право власності на майно, ефективним способом
захисту прав боржника могло бути лише пред’явлення до суду позову («Про визнання недійсними постанови та акта державного
виконавця про передачу майна в рахунок погашення боргу») із залученням
стягувача і державного виконавця як відповідачів.
Так, згідно зі статтею
393 ЦК України серед способів захисту
права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта
органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом
власника.
У відповідності до ст.
41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися
своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто
не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності
є непорушним.
Ст. 1 Протоколу № 1 до
Європейської Конвенції з прав людини встановлено, що кожна фізична або юридична
особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений
своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом
і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з приписами
статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із
дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб,
що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та
обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є
договори та інші правочини.
Порушення права
пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати)
своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає
невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином,
порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для
звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу
захисту.
В свою чергу, в
Рішенні Конституційного суду України від 01.12.2004 р. по справі № 1-10/2004
розкривається поняття "охоронюваний законом
інтерес", що вживається в частині першій
статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у
логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти
як прагнення до користування
конкретним матеріальним та/або
нематеріальним благом, як
зумовлений загальним змістом
об'єктивного і прямо не
опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що
є самостійним об'єктом судового захисту та
інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і
колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам
України, суспільним інтересам, справедливості,
добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Частиною четвертою
статті 55 Конституції України унормовано, що кожен має право будь-якими не
забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і
протиправних посягань.
Таким чином, особа,
законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту,
який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися
можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено
законом.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що
встановлений договором або законом.
У розумінні наведених
приписів спосіб захисту повинен бути таким, що відповідає змісту порушеного
права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
У пункті 145 рішення від
15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства"
(Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з
прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні
ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються
Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі
тієї чи іншої країни.
Таким чином,
«ефективний спосіб правового захисту» – це всього лише обраний позивачем спосіб
захисту, який останній вважає найефективнішим.
Окремої уваги заслуговує
Аналіз Верховного суду України щодо практики застосування судами ст. 16 ЦК
України і який свідчить, що ВСУ не може погодитися з практикою судів, які
відмовляють у позові у зв’язку з тим, що заявник (позивач), звертаючись до
суду, обрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту
права чи інтересу, що порушене, невизнане або оспорюється.
У таких випадках
слід виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених
Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Оскільки положення
Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9
Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим
положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають
судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК
України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права,
характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Саме такий
концептуальний підхід до застосування судами положень ст. 16 ЦК знайшов своє
втілення в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі №
6-20цс11 (№ в ЄДРСРУ 24704776) та в постанові Верховного суду України від 12
червня 2013 року в справі № 6-32цс13 (№ в ЄДРСРУ 32056429) і які, в свою
чергу, є обов’язковими для всіх органів і судів з метою приведення
судової практики до єдності.
P.s. Необхідно
також вказати, що нещодавно Верховний суд України вказував: «За змістом частини
дев’ятої статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» оспорювані постанова та акт державного
виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу фактично
є правочинами, на підставі яких
відбувається подальше оформлення стягувачем права власності на це майно, а тому
такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження» (Постанова ВСУ від 18.05.2016 року по
справі № 6-109цс16 (№ в ЄДРСРУ 57899637).
Теги: боржник, стягувач, виконавче
провадження, передачу майна в рахунок погашення боргу, передача нереалізованого
на торгах майна стягувачу, акт, постанова, державний виконавець, правочин,
визнання недійсними постанови та акта державного виконавця, юрист, судовий
захист, Адвокат Морозов
