Адвокат Морозов (судовий захист)
Верховний
суд України вказав на нюанси цивільно – правової відповідальності під час
відшкодування шкоди заподіяної в наслідок дорожньо – транспортної пригоди.
Відповідно до судової
практики Верховного суду України щодо розгляду цивільних справ, що виникають з
договорів страхування, в тому числі системного аналізу даної категорії справ,
зробленого його Головою – Романюком Я.М. вбачається наступне.
Загальні положення про
договір страхування.
Визначення «договору
страхування» закріплено в Цивільному кодексі України (ст. 979), Господарському
кодексі України (ст. 354) та в Законі № 85/96-ВР.
Так, згідно зі ст. 16
цього Закону договір страхування — це письмова угода між страхувальником і
страховиком, відповідно до якої страховик бере на себе зобов’язання у разі
настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій
особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено
договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник
зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати
інші умови договору.
Отже, договір
страхування є двостороннім, оплатним, строковим, консенсуальним. Договір відповідно до Закону № 1961-IV є
публічним, на користь третьої особи.
Форма договору
страхування є письмовою, причому недотримання цієї вимоги, встановленої ст. 981
ЦК, робить такий договір нікчемним. Проте в цьому випадку слід пам’ятати
положення ч. 2 ст. 218 ЦК: якщо договір укладено усно і одна зі сторін
здійснила платіж, а інша прийняла його, то позивач може звернутися до суду з
позовом про визнання договору дійсним. Інакше договір є недійсним з моменту
його укладення і жодних цивільно-правових наслідків, крім наслідків недійсності
договору, не породжує.
Відповідно до ч. 1 ст.
981 ЦК, ч. 2 ст. 18 Закону № 85/96-ВР факт укладення договору страхування може
посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору
страхування.
Відповідно до п. 5 ч.
1 ст. 991 ЦК страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у
разі несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те причин про
настання страхового випадку.
У системному зв’язку з
п. 5 ч. 1 ст. 989 ЦК, яким на страхувальника покладено обов’язок повідомити
страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором,
правове значення має повідомлення страховика про настання страхового випадку у
строк, який дає страховику можливість дослідити обставини справи та дійти
висновку про визнання його страховим випадком чи відмову в цьому.
Разом з тим, сам факт порушення страхувальником визначеного
договором страхування строку подання документів, що стосуються страхового
випадку, за наявності факту своєчасного повідомлення страховика про настання
страхового випадку не може бути підставою для відмови від здійснення страхової
виплати.
Основна частина.
Аналіз судової
практики передбачає дві можливості відшкодування шкоди:
- за рахунок безпосереднього заподіювача шкоди;
- за рахунок страховика шляхом отримання
страхового відшкодування.
ВАЖЛИВО: Право вибору належить самому
потерпілому.
Перехід права вимоги
від страхувальника (вигодонабувача) до страховика називається суброгацією. При
суброгації нового зобов’язання із відшкодування збитків не виникає —
відбувається заміна кредитора: потерпілий (а ним є страхувальник або
вигодонабувач) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за
спричинення шкоди. Внаслідок цього страховик виступає замість потерпілого.
І регрес, і суброгація
виникають на підставі закону. Наприклад, право регресної вимоги встановлено для
страховика за договорами обов’язкового страхування цивільної відповідальності
власників транспортних засобів до особи, яка заподіяла шкоду, у разі, коли ця
шкода заподіяна життю та здоров’ю умисно, а також внаслідок вчинення ДТП у
стані алкогольного або наркотичного сп’яніння тощо. Суброгація також виникає на
підставі закону — ст. 993 ЦК та ст. 27 Закону № 85/96-ВР.
Проте Верховний суд
України вказує, що між зазначеними поняттями існують відмінності:
- за суброгації відбувається лише зміна осіб у
вже наявному зобов’язанні (зміна активного суб’єкта) зі збереженням самого
зобов’язання. Це означає, що одна особа набуває прав і обов’язків іншої особи у
конкретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхувальник передає
свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім
прийнятих суброгаційних прав.
- при регресі одне зобов’язання замінює собою
інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.
- ці інститути мають різний режим правового
регулювання. Так, регрес регулюється загальними нормами цивільного права, а для
суброгації відповідно до ст. 993 ЦК встановлений особливий правовий режим.
- регрес у страхуванні виникає стосовно вузького
кола осіб, тоді як суброгація застосовуються щодо будь-якої особи,
відповідальної за настання страхового випадку.
ВАЖЛИВО: При суброгації перебіг строку позовної давності
починається з моменту виникнення страхового випадку. При регресі — з моменту,
коли страховик виплатив страхове відшкодування, тобто зазнав збитків.
Разом з цим для
відповіді на питання про право позивача самостійно обирати спосіб судового
захисту, у тому числі й право на стягнення страхового відшкодування з винної у
ДТП особи в порядку регресу, а також визначати коло відповідачів, зокрема
пред’являти позов до страхувальника чи до винної у ДТП особи, необхідно звернутися
до конкретної судової практики.
Так, Верховний суд
України 23.12.2015 р. розглядаючи справу № 6-2587цс15 (№ в ЄДРСРУ 54688954)
вказав на наступне.
Відповідно до статті 1
Закону України «Про страхування» страхування – це вид цивільно-правових
відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб
у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором
страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що
формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових
платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів
цих фондів.
За змістом статті 993
ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який
виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах
фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що
одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані
збитки.
Згідно зі
статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність,
у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного
відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана оплатити потерпілому різницю
між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Статтею 15 ЦПК України
передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі
його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист
свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Способи захисту
цивільних прав та інтересів визначено в частині другій статті 16 ЦК України.
Висновком ВСУ було те,
що страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно
обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної
особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.
Окремо необхідно
вказати, що 26.10.2016 р. Верховний суд України у справі № 6954цс16 зробив
правовий висновок, яким підтвердив правову позицію Верховного суду України від
20 січня 2016 року у справі № 6-2808цс15 (№ в ЄДРСРУ 55159571) відносно
абсолютності право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем: суд
не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова
відповідальність заподіювача шкоди застрахована.
Відповідно до частин
першої та другої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому
одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони
(кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу,
сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право
вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов'язання виникають з
підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
За статтею 1187 ЦК
України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням,
зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання,
використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних
та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських
порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність
здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки,
відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності,
інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом,
механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого
створює підвищену небезпеку.
Шкода, завдана внаслідок
взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних
підставах, зокрема, шкода, завдана одній особі з вини іншої особи,
відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України).
Згідно зі статтею 1192
ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може
зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати
річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або
відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.
Розмір збитків, що
підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної
вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт,
необхідних для відновлення пошкодженої речі.
З огляду на зазначені
положення ЦК України факт завдання шкоди майну потерпілого джерелом підвищеної небезпеки,
якщо ця особа (потерпілий) не перебуває в договірних правовідносинах з особою,
яка завдала шкоди, та/або якщо завдання такого роду шкоди не пов’язане з
виконанням цими особами обов’язків за договором, породжує виникнення
позадоговірного, деліктного зобов’язання.
Воно виникає з факту
завдання шкоди й припиняється належним виконанням у момент відшкодування
потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Сторонами деліктного
зобов’язання класично виступають потерпілий (кредитор) і особа, яка завдала
шкоди (боржник).
За загальним правилом
відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода
завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання,
зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується
володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій
підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо)
володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України).
Разом з тим правила
регулювання деліктних зобов’язань допускають можливість відшкодування завданої
потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою,
якщо законом передбачено такий обов’язок.
Так, відповідно до
статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або
юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або
відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок
заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають з
обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не
встановлено актами цивільного законодавства.
До сфери обов’язкового
страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних
транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України від 1 липня 2004
року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності
власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV).
Метою здійснення
обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон № 1961-IV
(стаття 3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю,
здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових
інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової
відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України,
пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої
застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок
експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV).
Згідно зі статтею 6
Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого
транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність
особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю
та/або майну потерпілого.
За змістом Закону №
1961-IV (статті 9, 22–31, 35, 36) настання страхового випадку (скоєння ДТП) є
підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування
потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми.
Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна
внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода,
пов’язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування
потерпілий чи інша особа, яка має право на його отримання, подає страховику
заяву про страхове відшкодування. Таке відшкодування повинне відповідати
розміру оціненої шкоди, але якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову
суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою
сумою.
З огляду на зазначене
сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності
власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому
договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на
відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю
забезпеченого транспортного засобу.
ВАЖЛИВО: Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди
особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне
зобов’язання, в якому право потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування
завданої шкоди в повному обсязі кореспондується з відповідним обов’язком
боржника (особи, яка завдала шкоди).
Водночас таке ДТП
слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором
обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних
транспортних засобів, в якому потерпілий так само має право вимоги до боржника
– в договірному зобов’язанні ним є страховик.
Разом з тим зазначені
зобов’язання не виключають одне одного. Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому
діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його
виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування – виплата, яка
здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах
страхової суми та в разі, якщо подія, внаслідок якої завдано шкоди, буде кваліфікована
як страховий випадок.
Неодержання потерпілим
страхового відшкодування за договором (або його одержання, якщо страхового
відшкодування недостатньо для повного покриття шкоди) не обов’язково припиняє
деліктне зобов’язання, й особа, яка завдала шкоди, залишається зобов’язаною.
При цьому потерпілий
не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників
наземних транспортних засобів, але наділяється правами за договором: на його,
третьої особи, користь страховик зобов’язаний виконати обов’язок зі здійснення
страхового відшкодування.
Особа здійснює свої
права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України). Особа не
може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (частина
друга статті 14 цього Кодексу).
Відповідно до статті
511 ЦК України зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках,
встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права
щодо боржника та (або) кредитора.
Згідно із частинами
першою та четвертою статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є
договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь
третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Якщо третя особа
відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала
договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше
не випливає із суті договору.
З огляду на зазначене
право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є
абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого
потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон
надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов’язує
одержувати його. При цьому відмова потерпілого від права на одержання
страхового відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування
шкоди в деліктному зобов’язанні.
ВАЖЛИВО: Таким чином, потерпілому як кредитору
належить право вимоги в обох видах зобов’язань – деліктному та договірному. Він
вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права: а) шляхом
звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї
шкоди; б) шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди,
застрахувала свою цивільну відповідальність, із вимогою про виплату страхового
відшкодування; в) шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка
завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1192 ЦК України підстав.
Потерпілий має право
відмовитись від свого права вимоги до страховика та одержати повне
відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, в межах деліктного зобов’язання
незалежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи,
яка завдала шкоди. У
такому випадку особа, яка завдала шкоди і цивільно-правова відповідальність
якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права
захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого
страховика за договором з відповідною вимогою про відшкодування коштів,
виплачених потерпілому, в розмірах та обсязі згідно з обов’язками страховика як
сторони договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
Якщо потерпілий
звернувся до страховика та одержав страхове відшкодування в розмірі, який у
повному обсязі відшкодовує завдану шкоду, деліктне зобов’язання між потерпілим
і особою, яка завдала шкоди, припиняється згідно зі статтею 599 ЦК України
виконанням, проведеним належним чином.
Разом з цим необхідно
також пам’ятати, що виплативши
страхове відшкодування, відповідно до умов договору добровільного страхування,
страховик набуває право зворотної вимоги до винної у ДТП особи у сумі
страхового відшкодування, тобто у межах фактичних затрат за вирахуванням
франшизи (Правова позиція Верховного Суду України від 25.12.2013 р. у справі №
6-112цс13 (№ в ЄДРСРУ 37401913).
Окремо необхідно
вказати, що 20 січня 2016 року Верховний суд України у справі № 6-2808цс15
дійшов до висновку, якщо страхової виплати (страхового відшкодування)
недостатньо для повного відшкодування шкоди, завданої особою, яка застрахувала
свою цивільну відповідальність, ця особа зобов’язана сплатити потерпілому
різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим
відшкодуванням).
Таким чином, зворотна
вимога страховика до винної у ДТП особи визначається не тільки розміром
завданої ТЗ шкоди, а й сукупністю фактичних затрат, які понесені страховиком і
які, в свою чергу, підтверджені відповідним платіжним дорученням.
P.s. Між тим страховик
несе цивільно – правову (грошову - ст. 625 ЦК України) відповідальність за
заборгованість по страховим виплатам.
Вищевказаний висновок
зробив Верховний суд України вирішуючи питання про усунення розбіжностей у
застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, при розгляді
справи № 6-927цс16 від 01.06.2016 р.
Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода,
возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування,
обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд,
защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат
Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар