Належний спосіб захисту у разі поширення недостовірної інформації в мережі Інтернет

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належний спосіб захисту у разі поширення інформації в мережі Інтернет, яка порушує особисте немайнове право особи

11 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/10624/21, провадження № 61-1711св23 (ЄДРСРУ № 114187195) досліджував питання щодо належного способу захисту у разі поширення інформації в мережі Інтернет, яка порушує особисте немайнове право особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2022 року у справі № 742/1440/21 (провадження № 61-3481св22) зазначено, що «у пункті 6.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19) викладено висновок про те, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет. Згідно з усталеною практикою у сфері реєстрації і користування доменними іменами у мережі Інтернет, власником веб-сайту може бути інша особа, ніж реєстрант доменного імені, яким адресується такий веб-сайт. У таких випадках, власник веб-сайту визначається у договорі, укладеному з реєстрантом доменного імені. Інформація щодо власника веб-сайту може бути отримана у хостинг-провайдера веб-сайту».

У статті 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» передбачено, що веб-сайт - це сукупність даних, електронної (цифрової) інформації, інших об`єктів авторського права і (або) суміжних прав тощо, пов`язаних між собою і структурованих у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, доступ до яких здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом; веб-сторінка - це складова частина веб-сайту, що може містити дані, електронну (цифрову) інформацію, інші об`єкти авторського права і (або) суміжних прав тощо; власник веб-сайту - це особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання веб-сайту. За відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостингу.

Вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належить позивачеві. Разом із тим, особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. У зв`язку з цим суди повинні брати до уваги, що відповідно до статті 275 ЦК захист особистого немайнового права здійснюється у спосіб, встановлений главою 3 цього Кодексу, а також іншими способами відповідно до змісту цього права, способу його поширення та наслідків, що їх спричинило це порушення. До таких спеціальних способів захисту відносяться, наприклад, спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (стаття 277 ЦК), заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦК) тощо.

Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 червня 2023 року у cправі № 910/8510/21 зазначено, що: «Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі «Інтернет» чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 квітня 2022 року у справі № 748/2794/20 (провадження № 61-13474св21) зазначено, що: «Спростування має здійснюватися у такий самий спосіб, у який поширювалася недостовірна інформація. У разі якщо спростування недостовірної інформації неможливо чи недоцільно здійснити у такий же спосіб, у який вона була поширена, то воно повинно проводитись у спосіб, наближений (адекватний) до способу поширення, з урахуванням максимальної ефективності спростування та за умови, що таке спростування охопить максимальну кількість осіб».

Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення (частина друга статті 278 ЦК України).

ВИСНОВОК: Тлумачення частини другої статті 278 ЦК України свідчить, що з метою захисту особистого немайнового права, законодавець допускає застосування різних способів захисту. У разі поширення інформації в мережі Інтернет, яка порушує особисте немайнове право особи, вимога про видалення статті з мережі Інтернет є належним способом захисту.

 

Матеріал по темі: «Захист ділової репутації при публічному «звинуваченні у вчинені злочину»»

 

Теги: оціночні судження,  захист честі гідності та ділової репутації, ділова репутація юридичної особи, розповсюдження недостовірної інформації, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки нарахування відсотків після пред`явлення досудової вимоги боржнику

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки нарахування відсотків за період після пред`явлення досудової вимоги позичальнику або жадібність банку при зверненні до нотаріуса для вчинення виконавчого напису

15 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 202/5769/20, провадження № 61-5454 св 23 (ЄДРСРУ № 114962293) досліджував питання щодо наслідків нарахування відсотків після пред`явлення досудової вимоги боржнику.

В більшості кредитних договорів сторони погоджують, що банк на власний розсуд має право змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування, виконання інших зобов`язань за цим договором у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення.

При цьому, згідно статей 212, 611, 651 ЦК України щодо зобов`язань, строк виконання яких не настав, вважається, що строк настав у зазначену в повідомленні дату. На цю дату позичальник зобов`язується повернути банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов`язання за договором.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України.

За правилом статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.

Відповідно до частини першої статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватися визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За статтею 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Застосовуючи наведені норми права, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Таким чином, позикодавець наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини другої статті 1050 ЦК України на дострокове повернення йому частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, як шляхом пред`явлення досудової вимоги, так і судової.

(!!!) Відтак, Банк, пред`явивши вказану досудову вимогу, втрачає право нарахування передбачених кредитним договором процентів за кредитом.

Разом з тим, з розрахунку заборгованості за кредитним договором, наданого банком нотаріусу для підтвердження розміру кредитної заборгованості, убачається, що банком нараховано відсотки за період після пред`явлення досудової вимоги позичальнику.

Отже, заборгованість за кредитним договором, яку запропоновано задовольнити оспорюваним виконавчим написом, не можна вважати безспірною.

Відтак, приватний нотаріус при вчиненні оспорюваного виконавчого напису не переконалася належним чином у безспірності розміру сум, що підлягають стягненню за виконавчим написом.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 727/4121/21 (провадження № 61-1236св22).

ВИСНОВОК: Нарахування відсотків за період після пред`явлення досудової вимоги позичальнику призведе до відсутності «безспірності суми заборгованості», а отже виконавчий напис нотаріуса підлягає визнанню таким, що не підлягає виконанню.

 

P.s. Відповідно до пункту 6 розділу IV Закону України «Про споживче кредитування» від 17 березня 2020 року № 533-IX (із змінами) у разі прострочення споживачем у період з 01 березня 2020 року по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), виконання зобов`язань за договором про споживчий кредит (в тому числі, але не виключно, прострочення споживачем у період з 01 березня  2020 року по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), виконання зобов`язань зі сплати платежів) споживач звільняється від відповідальності перед кредитодавцем за таке прострочення. В тому числі, але не виключно, споживач в разі допущення такого прострочення звільняється від обов`язків сплачувати кредитодавцю неустойку (штраф, пеню) та інші платежі, сплата яких передбачена договором про споживчий кредит за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) споживачем зобов`язань за таким договором.

 

Матеріал по темі: «Отримання іпотекодавцем письмової вимоги від кредитора»

 

Теги: звернення стягнення на предмет іпотеки, у позасудовому порядку, в період мораторію, ипотека, іпотека, мораторій на стягнення іпотеки, предмет іпотеки, відстрочення виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення з орендаря нерухомого майна вартості комунальних послуг

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та порядок стягнення з орендаря нерухомого майна вартості  комунальних послуг

Обов`язок орендаря нерухомого майна оплачувати комунальні послуги та витрати на утримання цього майна незалежно від укладеного договору у сфері комунальних послуг випливає також з положень Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (статті 19, 20 - в редакції, чинній до введення в дію з 01.05.2019 нової редакції цього Закону, стаття 9 - чинної з 01.05.2019), відповідно до яких споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними; факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 7128916/17-ц, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.04.2018 у справі № 904/2238/17, від 09.10.2018 у справі №910/9829/17, від 16.10.2018 у справі № 904/7377/17.

Разом з цим, правова природа зобов`язань, що виникають з надання/споживання послуг, зумовлює врахування (при вирішенні питання/спору щодо виникнення обов`язку їх оплати, розміру та вартості для їх оплати) загальних положень Закону щодо надання/споживання/підстав для оплати послуг та відповідних особливостей, що регламентовані, зокрема положеннями статей 901, 903 ЦК України.

Загальні правила надання послуг визначені, зокрема, ЦК України, статтею 901 якого передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Частиною першою статті 903 ЦК України унормовано, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. При цьому загальне правило статті 903 ЦК України передбачає оплатність послуги за договором про надання послуги, якщо договором передбачено надання послуг за плату, у зв`язку з чим правила та вимоги щодо оплатності послуг застосовуються у разі їх надання. Тоді як за відсутності факту та доказів надання відповідних послуг надавач послуг позбавлений права та підстав вимагати їх оплати від отримувача послуг.

Водночас, положення статей 901, 903 ЦК України, що презюмують виникнення правовідносин щодо надання послуг за договором, не виключають застосування до цих правовідносин у передбачених Законом випадках положень частини третьої статті 11 ЦК України, за якими цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

А тому, з урахуванням висновку щодо обов`язку оплатити житлово-комунальні послуги також за відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг у разі, якщо споживачі фактично користувалися ними, до цих правовідносин у передбачених Законом випадках також застосовуються положення пункту 3 частини другої статті 11 ЦК України, за якими цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з інших юридичних фактів, цим фактом у спірних правовідносинах є фактичне споживання комунальних послуг в орендованому приміщенні та послуг з утримання орендованого майна.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 16.11.2021 у справах №№ 915/208/20, 915/127/20, а також до правової позиції, сформульованої Верховним Судом складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського 03.06.2022 справа № 915/104/21 зроблено висновки щодо обов`язку оплатити житлово-комунальні послуги також за відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг у разі, якщо споживачі фактично користувалися ними. До цих правовідносин у передбачених Законом випадках також застосовуються положення пункту 3 частини другої статті 11 ЦК України, за якими цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з інших юридичних фактів, цим фактом у спірних правовідносинах є фактичне споживання комунальних послуг в орендованому приміщенні та послуг з утримання орендованого майна.

При цьому, якщо на обов`язок сплачувати орендну плату за період фактичного користування майном (до укладення договору оренди) можна поширити умови цього договору (зокрема, і в частині розміру орендної плати), що мало місце між сторонами (постанова Верховного Суду від 23.09.2019 у справі № 911/2782/18), то на правовідносини зі споживання в той же період комунальних послуг в орендованому приміщенні (його неподільній частині тощо) та послуг з утримання нерухомого майна за відсутності відповідного договору (у сфері комунальних послуг тощо) таку аналогію застосовувати не можна, оскільки правовідносини з надання/споживання/оплати комунальних послуг та послуг з утримання нерухомого майна мають розрахунково-фактичний характер, а виконання відповідного обов`язку - позадоговірний. Тобто, за відсутності доказів факту наданння/отриманння та розміру отриманої (спожитої) орендарем/користувачем відповідної послуги обов`язок з її оплати у нього не виникає.

Враховуючи наведене, для встановлення розміру цього обов`язку користувача нерухомого майна (вартості спожитих послуг) визначальним є факт споживання відповідної послуги та її розмір. Тому, за відсутності доказів на підтвердження розміру фактично спожитої у відповідному періоді орендарем/користувачем (наданої йому безпосереднім надавачем відповідних послуг або державним підприємством, організацією, господарським товариством, на балансі яких перебуває орендоване майно) послуги (послуг) у орендаря/користувача не виникає обов`язку оплачувати ці послуги.

ВИСНОВОК: Отже, для встановлення розміру цього обов`язку орендаря нерухомого майна (вартості спожитих послуг) визначальним є не факт оренди конкретного нерухомого майна, а факт споживання відповідної послуги орендарем та її розмір, при цьому на орендодавця  покладається тягар доказування факту та розміру спожитих орендарем/суборендарем комунальних послуг у спірний період.

 

Матеріал по темі: «Борг за ЖКП не є підставою для відмови у надані комунальних послуг»

 

Теги: відключення споживачів від мереж централізованого опалення,  постачання гарячої води в багатоповерховому будинку, отключение от централизованого отопления, горячая вода, отопление в квартире, комуналка, оплата коммунальных услуг, оплата за отопление, автономное отопление, Верховный суд, Адвокат Морозов

Базова сума для обчислення інфляційних втрат та трьох процентів річних

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Базова сума для обчислення інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу визначеному в судовому рішенні

15 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 711/4585/22, провадження № 61-8119св21 (ЄДРСРУ № 114962330) досліджував питання щодо початкової суми для обчислення інфляційних втрат та трьох процентів річних.

Згідно із статтею 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Згідно з вимогами статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

З огляду на вищенаведені норми права, грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема, і факту наявності боргу, встановленого рішенням суду.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц, провадження № 14-241 цс 19 та № 646/14523/15-ц, провадження № 14-591 цс 18. Крім того, Верховний Суд у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 535/757/17, провадження № 61-30148 св 18, зроблено аналогічний висновок щодо подібних правовідносин.

(!!!) Отже, у розумінні наведених положень закону позивач, як кредитор, вправі вимагати стягнення в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом з цим існує правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі № 914/712/16, в якій зазначено, що базою (основою) для нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, згідно з вимогами статті 625 ЦК України, є сума основного боргу, необтяжена іншими нарахуваннями.

Втім зазначене судове рішення Верховного Суду є нерелевантним до правовідносин де невиконане грошове зобов`язання визначено судовим рішенням, оскільки воно стосується умов цивільно-правового договору вперше.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446 цс 18, вказано, що у частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні.

При цьому положення статті 625 ЦК України передбачає, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть визначатися у рішенні суду.

Зазначені правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 703/2718/16-ц, провадження № 14-241 цс 19 та у справі № 646/14523/15-ц, провадження №14-591 цс 18.

ВИСНОВОК: У зв'язку із викладеним Верховний Суд наголошує, що визначення базової суми для обчислення сум, визначених статтею 625 ЦК України є остаточна сума визначена в судовому рішенні, яке набрало законної сили.

 

P.s. Згідно п. 18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

 

 

Матеріал по темі: «Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних»

 

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

Багаторічні насадження на земельній ділянці як окремий об`єкт цивільного обігу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: статус багаторічних насаджень на земельній ділянці, як окремого об`єкту цивільного обігу

15 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 442/8622/19, провадження № 61-9858св23 (ЄДРСРУ № 114928905), 28 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 442/6779/20, провадження № 61-214св22 (ЄДРСРУ № 112484438) та 18 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 5/58 (907/314/21) (ЄДРСРУ № 110962112) досліджували питання щодо статусу багаторічних насаджень на земельній ділянці, як окремого об`єкту цивільного обігу.

Відповідно до частини 4 статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом.

Основний Закон України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю відповідно до закону.

Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

Багаторічні насадження - це різновид сільськогосподарських угідь, що відносяться до земель сільськогосподарського призначення.

Згідно з частиною третьою статті 373 ЦК України право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї земельної ділянки, на водні об`єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Аналогічні норми закріплені в частині другій статті 79 ЗК України.

(!!!) Системний аналіз зазначених нормативно-правових актів дає підстави для висновку, що багаторічні насадження та земельна ділянка, на якій вони розташовані, є єдиним цілим об`єктом.

Крім того, згідно з Тимчасовим порядком ведення державного реєстру земель, затвердженим наказом Державного комітету по земельних ресурсах від 02.07.2003№ 174 (зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.07.2003 № 641/7962), дані про площу багаторічних насаджень є кількісною характеристикою земельної ділянки.

З урахуванням наведеного можна дійти висновку, що земельна ділянка, так само, як і багаторічні насадження, як об`єкт цивільного обігу об`єктивно не існує, і з`являється лише як результат діяльності людей, зокрема унаслідок встановлення меж земельної ділянки та висадження на ній багаторічних насаджень. До цієї діяльності майбутня земельна ділянка існує тільки як частина земної поверхні, а багаторічні насадження - як саджанці, які не можуть виступати об`єктом цивільного обігу як нерухомість.

Права на багаторічні насадження є похідними від прав на земельну ділянку і слідують за нею. У такому випадку доля багаторічних насаджень вирішується як складова частина земельної ділянки.

Тобто діє принцип єдності земельної ділянки і багаторічних насаджень, які на ній знаходяться.

Верховний Суд України у постанові від 25 лютого 2015 року у справі №6-14цс15 дійшов висновку, що багаторічні насадження не можуть розглядатися як окремий об`єкт права власності без земельної ділянки, нам якій вони розташовані, оскільки є складовою частиною цієї земельної ділянки.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 05.09.2018 у справі № 152/907/13-ц, від 06.09.2022 у справі № 912/1885/21, від 22.03.20223 у справі № 446/189/21.

ВИСНОВОК: Таким чином, багаторічні насадження (наприклад, виноградники) не можуть розглядатися як окремий об`єкт права власності без земельної ділянки, на якій вони розташовані, а отже, і не можуть бути предметом договору купівлі-продажу як окремо визначене майно без визначення юридичної долі земельної ділянки (на відміну від виноградного куща, який може бути окремим об`єктом продажу).

 

Матеріал по темі: «Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво»

 

 

Теги: багаторічні насадження, многолетние насаждения, виноградники, ліса, земля, продаж землі, земельна ділянка, окремий об`єкт, цивільного обігу, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

 

 

Звільнення директора товариства за його ініціативою (ч.2)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика палата Верховного суду: умови припинення повноважень одноосібного виконавчого органу (директора) товариства за його ініціативою 

6 вересня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 127/27466/20,  провадження № 12-10гс23 (ЄДРСРУ № 113430105) досліджував питання щодо умов припинення повноважень одноосібного виконавчого органу товариства за його ініціативою. 

Частиною тринадцятою статті 39 Закону № 2275-VIII передбачено, що повноваження одноосібного виконавчого органу чи голови колегіального виконавчого органу можуть бути припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень лише шляхом обрання нового одноосібного виконавчого органу чи голови колегіального виконавчого органу або тимчасових виконувачів їхніх обов`язків. У разі припинення повноважень одноосібного виконавчого органу або члена колегіального виконавчого органу договір із цією особою вважається припиненим. Статутом товариства може бути передбачено вимогу про обрання нових членів чи тимчасових виконувачів обов`язків для всіх членів колегіального виконавчого органу. 

Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства (частина перша статті 98 ЦК України). 

При цьому слід враховувати, що за змістом пункту 1 частини другої статті 36 Закону № 2275-VIII рішення загальних зборів учасників товариства про обрання та припинення повноважень виконавчого органу не можуть прийматись шляхом опитування. 

Статтею 31 Закону № 2275-VIII передбачено, що загальні збори учасників скликаються у випадках, передбачених цим Законом або статутом товариства, зокрема, з ініціативи виконавчого органу товариства (пункт 1 цієї статті). 

Порядок скликання загальних зборів учасників товариства визначено статтею 32 Закону № 2275-VIII, частина перша якої передбачає, що загальні збори учасників скликаються виконавчим органом товариства. Статутом товариства може бути визначений інший орган, уповноважений на скликання загальних зборів учасників. 

Водночас голова загальних зборів не визначений Законом № 2275-VIII серед органів товариства і на час спірних правовідносин не належав до органів, які можуть бути уповноважені статутом на скликання загальних зборів учасників. 

У зв`язку із цим виконанню підлягали положення частин другої - п`ятої та одинадцятої статті 32 Закону № 2275-VIII, за змістом яких виконавчий орган товариства скликає загальні збори учасників шляхом надсилання повідомлення про це кожному учаснику товариства. Виконавчий орган товариства зобов`язаний повідомити учасників товариства не менше ніж за 30 днів до запланованої дати проведення загальних зборів учасників, якщо інший строк не встановлений статутом товариства. Повідомлення, передбачене частиною третьою цієї статті, надсилається поштовим відправленням з описом вкладення. Статутом товариства може бути встановлений інший спосіб повідомлення. У повідомленні про загальні збори учасників зазначаються дата, час, місце проведення, порядок денний. Виконавчий орган товариства зобов`язаний надати учасникам товариства можливість ознайомитися з документами та інформацією, необхідними для розгляду питань порядку денного на загальних зборах учасників. Виконавчий орган товариства забезпечує належні умови для ознайомлення з такими документами та інформацією за місцезнаходженням товариства у робочий час, якщо інший порядок не передбачений статутом товариства. 

Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що Директор для припинення своїх повноважень як одноосібного виконавчого органу за своєю ініціативою мав скликати загальні збори учасників Товариства (пункт 1 частини першої, частина сьома статті 31 Закону № 2275-VIII) з включенням до порядку денного питання про припинення своїх повноважень шляхом обрання нового директора або тимчасового виконувача його обов`язків (частина тринадцята статті 39 Закону № 2275-VIII), оскільки вирішення цього питання належить до виключної компетенції загальних зборів учасників Товариства (частина перша статті 99 ЦК України, пункт 7 частини другої статті 30 Закону № 2275-VIII). 

При цьому Директор мав дотриматись вимог статті 32 Закону № 2275-VIII та Статуту щодо порядку скликання загальних зборів учасників Товариства, зокрема: не пізніше, ніж за 30 днів до початку зборів шляхом надсилання поштовим відправленням з описом вкладення повідомити кожного з учасників Товариства про порядок денний, дату, час і місце їх проведення, а також надати учасникам можливість ознайомитися з документами та інформацією, необхідними для розгляду питань порядку денного, і забезпечити належні умови для ознайомлення з такими документами та інформацією за місцезнаходженням Товариства в робочий час. 

ВИСНОВОК: Позов виконавчого органу товариства (директора) не підлягає задоволенню, якщо останнім недотримана процедура передбачена  Законом № 2275-VIII та Статутом щодо порядку скликання загальних зборів учасників Товариства з власної ініціативи, так як це не дає підстав для висновку, що права останнього були порушені внаслідок позбавлення його можливості припинити свої повноваження як директора Товариства з незалежних від нього причин.

 

 

Матеріал по темі: «Звільнення директора товариства за його ініціативою (ч.1)»

 

 

  

Теги: звільнення керівника, увольнение директора, загальні збори, розірвання трудового договору, рішення зборів, підприємство, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звільнення директора товариства за його ініціативою (ч.1)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика палата Верховного суду: правова природа припинення повноважень директора товариства за його ініціативою (трудові або корпоративні відносини)

6 вересня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 127/27466/20,  провадження № 12-10гс23 (ЄДРСРУ № 113430105) досліджував питання щодо особливостей та правової природи припинення повноважень директора товариства за його ініціативою (трудові або корпоративні відносини).

Питання: правова природа відносин, що існують між товариством з обмеженою відповідальністю та його директором, який ініціював своє звільнення з цієї посади, і про те, у який спосіб директор товариства, якого позбавлено можливості звільнитись, може ефективно захистити відповідне право.

Конституційний Суд України в Рішенні № 1-рп/2010 від 12.01.2010 у справі № 1-2/2010 наголосив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово підтримувала ці висновки, зокрема, в постановах від 10.09.2019 у справі № 921/36/18 та від 30.01.2019 у справі № 145/1885/15-ц, де також виснувала, що хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.

Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України).Частинами першою - четвертою статті 99 ЦК України передбачено, зокрема, що загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб.

Органами товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган (стаття 28 Закону № 2275-VIII тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, якщо окремо не вказано про інше).

Загальні збори учасників є вищим органом товариства (частина перша статті 29 Закону № 2275-VIII), до компетенції якого належить, зокрема, обрання одноосібного виконавчого органу товариства (пункт 7 частини другої статті 30 Закону № 2275-VIII).

Разом з тим Закон № 2275-VIII також передбачає укладення з членом виконавчого органу товариства договору.

Частиною дванадцятою цієї ж статті 39 Закону № 2275-VIII передбачено, що договір, який укладається з членом виконавчого органу товариства, від імені товариства підписує особа, уповноважена на таке підписання загальними зборами учасників.

Аналіз цієї норми в сукупності з положеннями останнього речення частини сьомої статті 39, частини шостої статті 40 та частини восьмої статті 42 Закону № 2275-VIII дозволяє дійти висновку про те, що договір, про який ідеться в частині дванадцятій статті 39 цього Закону, є цивільно-правовим або трудовим договором (контрактом).

Таке розуміння узгоджується з подальшими змінами, яких зазнала ця норма. Так, у чинній редакції частина дванадцята статті 39 Закону № 2275-VIII передбачає, що з одноосібним виконавчим органом та кожним членом колегіального виконавчого органу укладається цивільно-правовий або трудовий договір (контракт). Договір (контракт), що укладається з одноосібним виконавчим органом та членом колегіального виконавчого органу, від імені товариства підписує особа, уповноважена на таке підписання загальними зборами учасників.

Про застосовність такого підходу свідчить також те, що Законом України від 15.07.2021 № 1667-IX «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні» статтю 39 Закону № 2275-VIII доповнено частиною чотирнадцятою, яка передбачає, що у випадках і на умовах, передбачених законом, повноваження виконавчого органу товариства може виконувати юридична особа, зареєстрована відповідно до законодавства України (особа, яка здійснює функції управління).

(!!!) Відтак чинна редакція Закону № 2275-VIII встановлює: 1) обрання особи виконавчим органом товариства або до складу цього органу в межах відносин з управління товариством і 2) окремо передбачає укладення цивільно-правового або трудового договору.

Отже, за загальним правилом створення (обрання) виконавчого органу товариства відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства (частина перша статті 99 ЦК України, пункт 7 частини другої статті 30 Закону № 2275-VIII) або в окремих випадках - наглядової ради товариства (частина друга статті 38 Закону № 2275-VIII). Це рішення породжує між особами, яких воно стосується, корпоративні відносини, у яких обрана особа наділяється повноваженнями з управління.

Ці корпоративні відносини також є підставою для виникнення відносин представництва товариства перед третіми особами, а також трудових відносин, що регулюються законодавством про працю, та виникають у зв`язку з укладенням в установленому порядку (частина дванадцята статті 39 Закону № 2275-VIII) з одноосібним виконавчим органом (членом колегіального виконавчого органу) трудового договору (контракту).

Такий трудовий договір (контракт) може визначати окремі аспекти діяльності одноосібного виконавчого органу (члена колегіального виконавчого органу) як працівника товариства, зокрема, строк здійснення ним повноважень; права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальну); умови матеріального забезпечення; умови звільнення з посади (у тому числі дострокового).

Оскільки Товариство не укладало з виконавчим органом (керівником) трудового договору (контракту), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що між ним та Товариством не виникав спір стосовно припинення такого правочину. Відтак неправильними є висновки судів попередніх інстанцій та доводи учасників цієї справи про необхідність застосування у спірних правовідносинах норм КЗпП України, зокрема статті 38 цього Кодексу, яка визначає порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника.

Водночас в обох випадках - коли особу обрано до складу виконавчого органу (між товариством та особою встановлені відносини управління товариством) та укладено трудовий договір (встановлені трудові відносини) і коли існують тільки відносини з управління товариством без укладення трудового договору - саме відносини з управління товариством, у яких директору надані відповідні повноваження, за здійснення яких він несе встановлену законом відповідальність, становлять основу відносин між товариством та цією особою.

При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що позовні вимоги про визнання трудових правовідносин припиненими, або про звільнення, або про припинення трудових правовідносин та / або правовідносин представництва у такому спорі спрямовані насамперед на припинення правовідносин з управління, які існують між директором та товариством.

Цими висновками Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків Верховного Суду про застосування в подібних правовідносинах положень законодавства про працю, зокрема, статті 38 КЗпП України, викладених у постановах від 24.12.2019 у справі № 758/1861/18, від 17.03.2021 у справі № 761/40378/18 та від 19.01.2022 у справі № 911/719/21, зокрема, в частині тверджень про те, що відповідно до трудового законодавства України керівник товариства (директор), як і будь-який інший працівник, має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні, а також про те, що визначальним при вирішенні справ цієї категорії є не перевірка дотримання керівником юридичної особи порядку скликання загальних зборів учасників товариства, а волевиявлення працівника на звільнення з роботи та дотримання ним процедури звільнення, передбаченої частиною першою статті 38 КЗпП України.

Необхідність такого відступу зумовлена тим, що у справах № 761/40378/18, № 758/1861/18 та № 911/719/21 Верховний Суд застосував норми законодавства про працю та поклав їх в основу своїх висновків, зроблених у спорах за позовами директорів, які були обрані рішеннями загальних зборів учасників, за відсутності встановлених судами обставин укладення з ними трудових договорів (контрактів), що суперечить викладеним вище висновкам Великої Палати Верховного Суду.

ВИСНОВКИ щодо застосування норм права:

Створення (обрання) виконавчого органу товариства відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства (частина перша статті 99 ЦК України, пункт 7 частини другої статті 30 Закону № 2275-VIII) або в окремих випадках - наглядової ради товариства (частина друга статті 38 Закону № 2275-VIII). Це рішення породжує між особами, яких воно стосується, корпоративні відносини, у яких обрана особа наділяється повноваженнями з управління.

Ці корпоративні відносини також є підставою для виникнення відносин представництва товариства перед третіми особами, а також трудових відносин, що регулюються законодавством про працю, та виникають у зв`язку з укладенням в установленому порядку (частина дванадцята статті 39 Закону № 2275-VIII) з одноосібним виконавчим органом (членом колегіального виконавчого органу) трудового договору (контракту).

Водночас саме відносини з управління товариством, у яких директору надані відповідні повноваження, за здійснення яких він несе встановлену законом відповідальність, становлять основу відносин між товариством та цією особою.

 

Матеріал по темі: «Звільнення керівника підприємства за рішенням уповноваженого органу»

 

 

 

Теги: звільнення керівника, увольнение директора, загальні збори, розірвання трудового договору, рішення зборів, підприємство, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов