Новація, як спосіб припинення зобов’язання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: ознаки, умови, сторони та особливості припинення зобов’язання шляхом новації

14 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 496/627/20, провадження № 61-4635св23 (ЄДРСРУ № 113454724) досліджував питання щодо ознак, умов, сторін та особливостей припинення зобов’язання шляхом новації.

Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

Підстави припинення зобов`язань викладені у главі 50 ЦК України. Зокрема, статтею 598 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

При цьому вказаною главою визначено, що підставами припинення зобов`язання можуть бути: припинення зобов`язання виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), припинення зобов`язання переданням відступного (стаття 600 ЦК України), припинення зобов`язання зарахуванням зустрічних вимог (стаття 601 ЦК України), зарахування у разі заміни кредитора (стаття 603 ЦК України), домовленість сторін (стаття 604 ЦК України), прощення боргу (стаття 605 ЦК України), поєднання боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), припинення зобов`язання неможливістю його виконання (стаття 607 ЦК України), смерть боржника, якщо зобов`язання є нерозривно пов`язаним з його особою і у зв`язку з цим не може бути виконане іншою особою  (стаття 608 ЦК України), припинення зобов`язання ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов`язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу (стаття 609 ЦК України).

Відповідно до статті 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Згідно із статтею 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 604 ЦК України зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація). Новація припиняє додаткові зобов`язання, пов`язані з первісним зобов`язанням, якщо інше не встановлено договором.

Зі змісту статті 604 Цивільного кодексу України вбачається, що ознаками новації є:

- спосіб припинення зобов`язання;

- вона можлива лише між тими самими сторонами (сторонами попереднього зобов`язання);

-  є двостороннім правочином (договором);

- нове зобов`язання пов`язане з попереднім і спрямоване саме на заміну первісного зобов`язання новим, а не на зміну цього зобов`язання.

Деякі з вищезазначених ознак новації одночасно є умовами її вчинення.

До умов новації згідно вимог закону віднесено наступні:

-нове зобов`язання повинне пов`язувати тих самих осіб, що і первісне;

-сторони мають досягти згоди щодо заміни одного зобов`язання іншим, а "домовленість про новацію", про яку йдеться у частині другій статті 604 Цивільного кодексу України, - це договір про заміну зобов`язання;

-вчиняється новація у формі двостороннього правочину (новаційного договору), який має відповідати вимогам до форми та змісту, необхідних для нового зобов`язання;

- наявність наміру сторін вчинити новацію, про який сторони повинні обов`язково вказати у договорі, а за відсутності такого застереження первинне зобов`язання не припиняється, а буде діяти поряд з новим;

-дійсність первинного зобов`язання (недійсність первинного зобов`язання веде до недійсності і нового зобов`язання, що витікає з новації, якщо ж недійсним є новаційний договір, сторони залишаються пов`язаними первинним зобов`язанням, і новація не відбувається);

-зміна змісту зобов`язання, або має виконуватися те саме, але на іншій правовій підставі;

- допустимість заміни первісного зобов`язання новим.

Характерною ознакою новації є не зміна частини первісного зобов`язання, а укладення між тими ж сторонами нового зобов`язання. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.05.2019 у справі № 916/2889/13, від 25.11.2020 у справі №  921/301/17-г/11, ЄДРСРУ № 93466409).

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року у справі № 609/67/18 зазначено, що новація - це угода про заміну первинного зобов`язання новим зобов`язанням між тими самими сторонами. Вона не припиняє правового зв`язку сторін, оскільки замість зобов`язання, дія якого припиняється, виникає узгоджене ними нове зобов`язання. Юридичною підставою для зобов`язання, яке виникає при новації, є домовленість сторін про припинення первинного зобов`язання. Угода про заміну первинного зобов`язання має договірну природу. Новація є консенсуальним, двостороннім та оплатним договором, який має правоприпинювальну природу.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 340/385/17.

Згідно з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 686/863/17 тлумачення частини другої статті 604, статті 1053 ЦК України свідчить, що під новацією необхідно розуміти одну з підстав припинення зобов`язання, яка представляє собою домовленість сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами.

ВИСНОВОК: Юридичною підставою для зобов`язання, яке виникає при новації, є обопільна домовленість сторін про припинення первинного зобов`язання, оскільки угода про заміну первинного зобов`язання має договірну природу.

 

Матеріал по темі: «Заміна позики новим позиковим зобов`язанням»

 

 

Теги: новація, новация, позика, займ, заміна правовідношення, ознаки, види, припинення первинного зобовязання, домовленість сторін, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Боргова розписка у справах про неплатоспроможність боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Боргова розписка у справах про неплатоспроможність боржника та визнання останнього банкрутом

17 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1856/21 (ЄДРСРУ № 112895454) досліджував питання щодо достовірності боргової розписка у справах про неплатоспроможність боржника.

Усталена судова практика наголошує, що боргова розписка підтверджує не лише факт укладення договору позики та погодження його умов між кредитором та боржником, а також вона засвідчує й безпосередньо факт отримання боржником від кредитора грошових коштів у певному розмірі або речей.

Втім, такий правовий висновок є застосовним у позовному провадженні, коли між кредитором та боржником за борговою розпискою існує відповідний спір, з метою вирішення якого сторона звертається із позовом до суду.

Натомість, у справах про неплатоспроможність існує певна відмінність у розгляді та визнанні господарським судом грошових вимог кредиторів до боржника, що виникли на підставі боргової розписки, від вирішення спору у позовному провадженні про стягнення заборгованості за борговою розпискою.

Зазначена відмінність, серед іншого, полягає у тому, що визнання господарським судом вимог певного кредитора породжує відповідні правові наслідки, що впливають на права інших кредиторів цього боржника у процедурі неплатоспроможності. При цьому, у вказаній категорії справ існує ризик обопільної недобросовісної поведінки певного кредитора та боржника щодо створення фіктивної (неіснуючої, штучної) заборгованості останнього за борговою розпискою задля збільшення кількості голосів цього кредитора на зборах кредиторів та можливості впливу на саму процедуру неплатоспроможності фізичної особи, зокрема й у питанні формування та реалізації ліквідаційної маси боржника, що, у кінцевому результаті, впливатиме на обсяг задоволених вимог.

Беручи до уваги зазначені мотиви, задля унеможливлення загрози визнання господарським судом фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, на кредитора-фізичну особу, як заявника грошових вимог на підставі боргової розписки, покладається обов`язок підвищеного стандарту доказування у справі про неплатоспроможність фізичної особи щодо обґрунтованості вимог такого кредитора.

За таких обставин, господарському суду під час розгляду заяви кредитора з відповідними грошовими вимогами до боржника варто керуватися не лише засадами, серед інших, належності (стаття 76 ГПК України) та допустимості (стаття 77 ГПК України) доказів, а й враховувати достатність (повноту та всебічність) поданих доказів як взаємозв`язок їх сукупності, що дозволяє суду зробити достовірний висновок про існування заборгованості за борговою розпискою.

Тож, обґрунтування грошових вимог до боржника самим лише договором позики та/або борговою розпискою у справі про неплатоспроможність фізичної особи може бути недостатнім.

Необхідним, у такому випадку, може бути також документальне підтвердження джерел походження коштів, наданих фізичною особою-кредитором у позику фізичній особі-боржнику, подання інших додаткових доказів наявності між кредитором (позикодавцем) та боржником (позичальником) зобов`язальних правовідносин за відповідним договором позики.

У разі ж ненадання зазначеним кредитором сукупності необхідних доказів на обґрунтування своїх вимог, зокрема щодо підтвердження реальності грошового зобов`язання, господарський суд відмовляє у визнанні таких вимог у справі про неплатоспроможність фізичної особи.

При цьому, визначена приписами статті 204 ЦК України презумпція правомірності укладеного між сторонами правочину не спростовує відповідного обов`язку заявника-кредитора, вимоги якого підтверджені борговою розпискою, надати сукупність усіх необхідних доказів на обґрунтування своїх вимог, зокрема й зазначені вище докази джерел походження наданих у позику коштів.

Верховний Суд звертає увагу, що у справах про банкрутство тягар доведення наявності вимог до боржника належними, достатніми та допустимими доказами покладається саме на кредитора.

У разі виникнення мотивованих сумнівів сторін у справі про банкрутство щодо обґрунтованості кредиторських вимог, на заявника таких кредиторських вимог покладається обов`язок підвищеного стандарту доказування задля забезпечення перевірки господарським судом підстав виникнення таких грошових вимог, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог (постанова Верховного Суду від 07.08.2019 у справі №922/1014/18).

У постанові Верховного Суду від 23.04.2019 у справі №910/21939/15 наведено правовий висновок, відповідно до якого на стадії звернення кредиторів з вимогами до боржника та розгляду зазначених вимог судом принципи змагальності та диспозитивності у справі про банкрутство проявляються у наданні заявником відповідних документів на підтвердження своїх кредиторських вимог та заперечень боржника та інших кредиторів проти них.

ВИСНОВОК: Тобто, не досліджуючи дійсність відповідного правочину, що виходить за межі предмета розгляду заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника, господарський суд у справі про неплатоспроможність боржника, вирішуючи питання про належне документальне підтвердження кредиторських вимог за борговою розпискою, може надати правову оцінку реальності (дійсності) таких зобов`язань на підставі інших доказів, що підтверджують/спростовують фінансову спроможність цього кредитора щодо надання відповідної позики.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду № 902/221/22 від 01.03.2023.

 

Матеріал по темі: «Боргова розписка … не завжди договір позики»

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Боргова розписка … не завжди договір позики

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: підтвердження отримання грошових коштів не свідчить про існування між сторонами саме боргового зобов`язання…

13 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/3591/21, провадження № 61-7591св23 (ЄДРСРУ № 113454646)  та від 30 серпня 2023 року у справі № 201/15760/16-ц, провадження № 61-5076св23 (ЄДРСРУ № 113156381) досліджував питання щодо особливостей стягнення заборгованості за борговими розписками.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Верховний Суд у постанові від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц (провадження № 61-20376св18), вирішуючи подібний спір, залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій у справі про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що зі змісту дослідженої судами розписки не вбачалося отримання відповідачем від позивача грошових коштів саме у борг й не встановлено обов`язку відповідача повернути грошові кошти позивачу.

Верховний Суд також зазначає, що саме сторони правочину несуть відповідальність за належне оформлення договірних правовідносин, зрозумілого змісту правочину. У разі різночитання вони не позбавлені права звернутися до суду з вимогою про тлумачення правочину відповідно до положень статті 213 ЦК України. Суд з власної ініціативи вирішувати вказане правове питання не може (частина друга статті 213 ЦК України, частина перша статті 13 ЦПК України).

Таким чином в даному спорі перевірка справжньої правової природи правочину (боргової розписки) не дала суду підстав вважати цю розписку договором позики, з чим Верховний Суд погоджується. 

ВИСНОВОК: Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, повинна містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням його повернення і дати отримання/повернення  коштів.

 

Матеріал по темі: «Стягнення коштів за борговою розпискою, яка не підписана позичальником»

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Систематична несплата орендної плати за землю, як підстава для розірвання договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Систематична несплата орендної плати, як підстава для розірвання договору оренди землі, незважаючи на погашення заборгованості в майбутньому

12 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 387/800/21, провадження № 61-7310св22 (ЄДРСРУ № 113396062) досліджував питання щодо систематичної несплати орендної плати за землю, як підстави для розірвання договору.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, та не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Правовідносини, пов`язані з набуттям права оренди на земельні ділянки, укладенням договорів оренди землі та їх реєстрацією регулювалися ЗК України, Законом України «Про оренду землі», Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868.

Відповідно до частини першої статті 152 та частини першої статті 153 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Згідно із статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із частинами першою та другою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Згідно із статтями 21, 22 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати. Орендна плата за земельні частки (паї) встановлюється, як правило, у грошовій формі. За добровільним рішенням власника земельної частки (паю) орендна плата за земельні частки (паї) може встановлюватися у натуральній формі. Внесення орендної плати оформлюється письмово, за винятком перерахування коштів через фінансові установи.

Частиною першою статті 32 Закону України «Про оренду землі» визначено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

(!!!) Відповідно до пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року в справі № 183/262/17 дійшов висновку, що частинами першою і другою статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Тлумачення пункту д) частини першої статті 141 ЗК України, частини другої статті 651 ЦК України свідчить, що «несплата орендної плати» охоплює випадки як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплата у розмірі меншому, ніж визначеному договором (без урахування індексації, індексу інфляції тощо) –04 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 143/192/21, провадження № 61-10св23 (ЄДРСРУ № 113269607).

До відносин, пов`язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати застосуванню підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17 (провадження № 12-201гс18).

Аналіз вказаних норм права дає підстави для висновку, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме систематична несплата орендної плати. Зазначені положення закону вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 542/51/22.

В той же час належними доказами сплати коштів за оренду є: видатковий касовий ордер, виписаний орендарем та підписаний орендодавцем; видаткова накладна, підписана сторонами; довідка, видана податковою інспекцією, про наявність сплати коштів із земельного податку та оренди землі, оскільки вказані документи є платіжними і з них можливо встановити періоди нарахування (постанова Верховного Суду від 23 червня 2022 року в справі № 193/805/20, від 06 вересня 2023 року у справі № 193/805/20, провадження № 61-13263св22 (ЄДРСРУ № 113396040).

ВИСНОВОК: Сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

 

Матеріал по темі: «Систематична несплата орендних платежів є підставою для розірвання договору»

 

 

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, Адвокат Морозов

Залишення апеляційної скарги без руху у разі несплати судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Залишення апеляційної скарги без руху, у разі несплати судового збору і заявлення клопотання про звільнення (відстрочення) від сплати судового збору в заяві про усунення недоліків апеляційної скарги

06 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/10939/22 (ЄДРСРУ № 113335904) досліджував питання щодо залишення апеляційної скарги без руху, у разі несплати судового збору і заявлення клопотання про звільнення (відстрочення) від сплати судового збору в заяві про усунення недоліків апеляційної скарги.

У наведеній справі розглядався випадок, коли скаржник, звертаючись до суду апеляційної інстанції зі скаргою, не сплатив судовий збір і не зазначив про наявність підстав для його звільнення від сплати судового збору, а усуваючи недоліки, зазначені судом в ухвалі про залишення скарги без руху (необхідність сплати судового збору у визначеному законом розмірі), заявив клопотання про звільнення від сплати судового збору на підставі статті 8 Закону України "Про судовий збір".

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у справі №503/1904/16-ц скасував ухвалу суду апеляційної інстанції, якою було відмовлено у задоволенні клопотання скаржника про звільнення від сплати судового збору і повернуто скаргу заявнику, а справу направив до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Подібні висновки викладено і в інших постановах Касаційного цивільного суду за правовідносинами, які виникли після внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України у 2017 році (в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017), а саме:

-          постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06.05.2020 у справі № 758/8383/15-ц, від 11.11.2020 у справі № 128/1213/20 (суд повинен був діяти відповідно до вимог частини другої статті 127 ЦПК України: продовжити строк на усунення недоліків, а не одразу повертати апеляційну скаргу заявнику);

-          постанови від 21.04.2021 у справі № 216/4979/19, від 28.09.2022 у справі № 755/17444/20, від 30.11.2022 у справі № 185/463/22 (суд повинен був діяти відповідно до частини третьої статті 185 ЦПК України і продовжити заявнику строк на усунення недоліків).

Також Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постановах від 17.02.2022 у справі № 500/1704/21, від 19.12.2022 у справі № 280/10087/21, від 02.02.2023 у справі № 320/2083/21 послався на висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені в постановах від 01.04.2020 у справі № 503/1904/16-ц та від 21.04.2021 у справі № 216/4979/19, що реалізація права на подання клопотання про відстрочення сплати судового збору або зменшення його розміру не може оцінюватись судом, як невиконання вимог ухвали суду про сплату судового збору і мати наслідком повернення апеляційної скарги.

Водночас Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 09.02.2023 у справі № 295/14365/19 розглядав подібні правовідносини щодо правомірності постановлення ухвали про відмову у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору та повернення скарги (коли в апеляційній скарзі не було заявлено відповідного клопотання, а про нього скаржник заявив усуваючи недоліки). Суд касаційної інстанції вказав, що викладені у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 503/1904/16-ц висновки не є релевантними до застосування за обставин справи, що переглядається, оскільки норми ЦПК України, на підставі яких суд касаційної інстанції дійшов відповідних висновків, були в редакції на час звернення до суду (2016 рік), та які не кореспондуються із нормами КАС України в редакції на час виникнення правовідносин у справі, що розглядається.

Крім того, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 17.06.2022 у справі № 910/12556/20 зазначив, що недотримання скаржником процесуальної дисципліни заявлення про розстрочення сплати судового збору з одночасним поданням апеляційної скарги (коли сплата судового збору вимагається від сторони, а докази такої сплати мають надаватися разом зі скаргою), хоча й не позбавляє таку особу можливості в подальшому заявити відповідне клопотання, водночас обмежує реалізацію цього права встановленим судом строком на усунення недоліків апеляційної скарги (п. 3.15. постанови).

Оскільки у процесуальному законодавстві (стаття 119 ГПК) унормовано можливість вчинення процесуальних заяв за межами встановлених судом строків лише у спосіб їх (строків) продовження, і не передбачено повторного залишення апеляційної скарги без руху після невиконання особою вимог першої відповідної ухвали суду, аргументи скаржника не є слушними. В контексті викладеного колегія суддів відзначає, що наслідком порушення встановленого судом строку на усунення недоліків апеляційної скарги, ГПК України встановлено такий процесуальний наслідок, як її повернення заявнику (п. 3.18. постанови).

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 17.06.2022 у справі № 910/12556/20 виснував, що непродовження судом апеляційної інстанції, з власної ініціативи, процесуального строку на усунення недоліків апеляційної скарги, що є його ініціативною дискрецією, після відмови у задоволенні клопотання апелянта про розстрочення сплати судового збору, за обставин, коли про продовження цього строку не клопотав сам заявник, не може свідчити ні про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, ні про порушення прав апелянта на доступ до правосуддя, адже: по-перше, таке продовження строку є правом, а не обов`язком суду; по-друге, повернення апеляційної скарги після відмови у задоволенні клопотання про розстрочення сплати судового збору стало наслідком, зокрема, дій самого заявника, який не подав клопотання про розстрочення сплати судового збору одночасно із апеляційною скаргою та не клопотав про продовження процесуального строку, встановленого апеляційним судом на усунення недоліків скарги.

Відповідно до частини першої, другої статті 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Аналогічне регулювання передбачено і в Цивільному процесуальному кодексі України (частини перша, друга статті 127), і в Кодексі адміністративного судочинства України (частини перша, друга статті 121).

Відповідно до частин першої - третьої статті 174 ГПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 162, 164, 172 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. У разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, після закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку цивільного чи адміністративного судочинства, суд перевіряє наявність підстав для залишення позовної заяви без руху відповідно до вимог господарського процесуального закону, чинного на дату подання позовної заяви.

В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити).

Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, вона вважається поданою у день первинного її подання до господарського суду та приймається до розгляду, про що суд постановляє ухвалу в порядку, встановленому статтею 176 цього Кодексу.

Аналогічні положення містить Цивільний процесуальний кодекс України (частини перша - третя статті 185) і Кодекс адміністративного судочинства України (частини перша - третя статті 169).

Питання звільнення (відстрочення) від сплати судового збору урегульовано положеннями статті 8 Закону України "Про судовий збір".

Верховний Суд зазначає, що суди касаційної інстанції за однакового правового регулювання питання залишення апеляційної скарги без руху, у разі несплати судового збору і заявлення клопотання про звільнення (відстрочення) від сплати судового збору в заяві про усунення недоліків апеляційної скарги, дійшли різних висновків щодо можливості повторного залишення апеляційної скарги вдруге без руху із наданням часу для усунення недоліків апеляційної скарги у разі, коли у задоволенні клопотання про звільнення (відстрочення) від сплати судового збору було відмовлено.

При цьому положення статті 119 ГПК України (статті 127 ЦПК України і статті 121 КАС України) передбачають можливість поновлення процесуального строку тільки за клопотанням сторони, а продовження за клопотанням сторони або з власної ініціативи тільки в межах визначеного строку. Тобто продовження строку можливе і за ініціативою суду, але в межах визначеного судом строку для усунення недоліків апеляційної скарги і який також обмежений строком, визначеним законом (не більше десяти днів з дня вручення ухвали про залишення скарги без руху) (частина друга статті 174 ГПК України, частина друга статті 185 ЦПК України, частина друга статті 169 КАС України).

Тобто у разі, коли заяву про усунення недоліків апеляційної скарги подано в останній день, визначений судом або раніше, але така заява надійшла до суду поза межами строку встановлено судом і передбаченим законом (частина друга статті 174 ГПК України, частина друга статті 185 ЦПК України, частина друга статті 169 КАС України), то суд обмежений в праві продовжити строк, який вже сплив.

У зв`язку з цим, Верховний суд вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм статтей 127, 185 ЦПК України, статтей 121, 169 КАС України) у подібних правовідносинах (аналогічне регулювання передбачено статтями 119, 174 ГПК України), що був викладений у постановах Касаційного цивільного суд у складі Верховного Суду від 06.05.2020 у справі № 758/8383/15-ц, від 11.11.2020 у справі № 128/1213/20, від 21.04.2021 у справі № 216/4979/19, від 28.09.2022 у справі № 755/17444/20, від 30.11.2022 у справі № 185/463/22 та постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17.02.2022 у справі № 500/1704/21, від 19.12.2022 у справі № 280/10087/21, від 02.02.2023 у справі № 320/2083/21, а саме: "...одночасна відмова у задоволені клопотання про зменшення (звільнення) суми сплати судового збору та визнання неподаною і повернення апеляційної скарги, чи іншого процесуального звернення (у разі коли таке клопотання заявлено не в апеляційній скарзі, а в заяві про усунення недоліків апеляційної скарги), є невиправданим, оскільки у разі відмови у задоволенні клопотання про зменшення суми судового збору, суд може продовжити строк заявнику для сплати судового збору. Тому в таких випадках суд має продовжити строк на усунення недоліків, а не одразу повертати апеляційну скаргу заявнику".

 

Матеріал по темі: «Звільнення ФОП від сплати судового збору за звернення до суду»

 

 

ТЕГИ: ФОП, ФЛП, фізична особа-підприємець, судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фоп, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель, судова практика, Адвокат Морозов

 

Повернення скасованого, однак сплаченого штрафу Укртрансбезпеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення сплаченої суми штрафу за рахунок державного бюджету в разі скасування судом адміністративно-господарського штрафу Укртрансбезпеки

8 серпня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/5880/21, провадження № 12-36гс22 (ЄДРСРУ №  113176434) досліджувала питання: 1) за правилами якого судочинства слід розглядати спір щодо повернення платникові суми адміністративно-господарського штрафу, постанову про застосування якого скасував адміністративний суд? 2) у якому порядку платник може повернути з бюджету кошти, утримувані без достатньої правової підстави (зокрема, коли вона існувала на час платежу, а потім відпала)?

За правилами якого судочинства слід розглядати спір щодо повернення платникові суми адміністративно-господарського штрафу, постанову про застосування якого скасував адміністративний суд?

Укртрансбезпека є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті (пункт 1 Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року № 103, далі - Положення). Одним із основних завдань Укртрансбезпеки є, зокрема, здійснення державного нагляду (контролю) за безпекою на автомобільному, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті (підпункт 3 пункту 4 Положення).

Постанова про застосування адміністративно-господарського штрафу є актом індивідуальної дії (правозастосовним актом), який стосується прав, обов`язків та інтересів визначеного у постанові суб`єкта(за обставинами справи - позивача), є обов`язковою для нього, а її дія вичерпується виконанням. Правовідносини сторін спору щодо накладення та сплати цього штрафу є публічно-правовими. Оскарження такої постанови як акта суб`єкта владних повноважень належить до юрисдикції адміністративного суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні, у тому числі господарські, правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах. Інакше кажучи, органи державної влади, насправді, не діють як юридичні особи, навіть якщо вони формально наділені таким статусом, а діють від імені держави, що відповідає за своїми зобов`язаннями державним майном, яким наділяє, зокрема, її органи (див. постанову від від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37)).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанову від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 38)).

Отже, те, що позивач вказав відповідачем у справі щодо стягнення з Державного бюджету України коштів, які утримуються там без достатньої правової підстави, певний орган державної влади - Укртрансбезпеку - не означає, що у спірних правовідносинах відповідальним суб`єктом є не держава, а саме цей орган. Інакше кажучи, у кондикційних спірних правовідносинах орган держави є представником її інтересів, а не суб`єктом владних повноважень, який здійснює щодо позивача публічно-владні управлінські функції. Останні він реалізував тоді, коли виніс постанову про застосування штрафу та забезпечив стягнення останнього до бюджету. Подальше намагання позивача повернути з Державного бюджету України відповідну суму, заявивши вимогу про її стягнення, не пов`язане з виконанням органами державної влади, зокрема Укртрансбезпекою, публічно-владних управлінських функцій щодо позивача.

ВИСНОВОК № 1: З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що зазначена вимога належить до юрисдикції господарського суду. З огляду на чинне правове регулювання правовідносини щодо повернення з бюджету коштів, які були сплачені як адміністративно-господарський штраф, але після скасування постанови про застосування штрафу знаходяться у бюджеті без достатньої правової підстави, не є публічно-правовими.

 

У якому порядку платник може повернути з бюджету кошти, утримувані без достатньої правової підстави (зокрема, коли вона існувала на час платежу, а потім відпала)?

Позивач обґрунтував вимогу про стягнення суми сплаченого ним адміністративно-господарського штрафу тим, що суд в адміністративній справі скасував постанову про застосування цього штрафу. Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили позов на підставі статті 1212 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду вважає висновок про задоволення позову по суті правильним. Сплачену до Державного бюджету України суму адміністративно-господарського штрафу після того, як підстава такого перерахування відпала (зокрема у разі скасування адміністративним судом постанови про застосування такого штрафу), господарський суд може стягнути на користь платника згідно зі статтею 1212 ЦК України як таку, що утримується у бюджеті без достатньої правової підстави.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частини перша та друга статті 1212 ЦК України).

Поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних правовідносинах, у спорі щодо стягнення суми адміністративно-господарського штрафу, яка утримується на казначейському рахунку органу державної влади без достатньої правової підстави, держава бере участь у матеріальних і процесуальних правовідносинах в особі її органу, який контролює справляння надходжень бюджету за відповідним кодом класифікації доходів бюджету. У спірних правовідносинах таким органом є Укртрансбезпека.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що після визнання протиправною та скасування адміністративним судом постанови про застосування штрафу платник згідно зі статтею 1212 ЦК України має право на позов про стягнення суми перерахованих ним коштів як таких, які утримуються у бюджеті без достатньої правової підстави. Це узгоджується із практикою Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення органу влади за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (див., наприклад, постанови від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави застосовувати до спірних правовідносин приписи ЦК України про відшкодування шкоди. На ці правовідносини поширюються приписи статті 1212 ЦК України. Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, а також від 5 лютого 2020 року у справі № 910/15295/18, на яку звернув увагу Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі про передання справи № 910/5880/21 на розгляд Великої Палати Верхового Суду.

ВИСНОВОК № 2: Велика Палата Верховного Суду зауважує, що кошти слід стягнути на користь позивача саме з Державного бюджету України, а не з Укртрансбезпеки за рахунок її бюджетних асигнувань, відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16. Згідно з цим висновком ГПК України не передбачає необхідності зазначення суб`єкта виконання судового рішення (органу, через який треба перераховувати кошти), номера чи виду рахунку, з якого їх слід стягнути (списати). Такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення порушеного права позивача та є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, які мають бути врегульовані у нормативних актах, а не у резолютивній частині рішення (пункти 6.21, 7.1, 7.2 відповідної постанови).

Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованого у постанові від 10 липня 2019 року у справі № 489/6624/15-ц, за змістом якого повернення цих коштів має відбуватися тільки згідно з Порядком № 787, тобто у позасудовому порядку.

ВИСНОВКИ щодо застосування норм матеріального права:

1. Після визнання протиправною та скасування адміністративним судом постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу кошти, які платник сплатив на виконання цієї постанови, знаходяться у Державному бюджеті України без достатньої правової підстави. Тому повернення таких коштів платникові стосується захисту його майнових прав як суб`єкта господарювання, а вимога про стягнення цих коштів належить до юрисдикції господарського суду;

2. Суму штрафу, перераховану до бюджету на підставі постанови про застосування такого стягнення, яку надалі визнав протиправною та скасував адміністративний суд, можна стягнути на користь платника згідно зі статтею 1212 ЦК України як безпідставно утримувану. На такі правовідносини приписи ЦК України про відшкодування шкоди та Порядку № 787 не поширюються.

 

Матеріал по темі: «Оскарження постанови Укртрансбезбеки зафіксоване в автоматичному режимі (перевантаження)»

 

 

 

Теги: укртрансбезпека, перевірки на дорогах, постанова, власник, транспортний засіб, автомобільний перевізник, вантажні, пасажирські перевезення, таксі, рейдові перевірки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов