Критерії поділу (виділу) частки зі спільного нерухомого майна в натурі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначальний критерій для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності

28 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 500/3987/16-ц, провадження № 61-21282св21 (ЄДРСРУ № 109871527) досліджував питання щодо особливостей  виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Ця засада означає, що право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно з частинами першою та другою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

За змістом наведених норм виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно, за загальним правилом, розміру його частки у праві спільної власності та припинення права спільної часткової власності на відповідне майно. Шляхом виділу частки у майні припиняється спільна часткова власність, і особа стає власником виокремленого майна.

Юридичне значення виділу частки полягає у тому, що учасник отримує в натурі майно, яке відповідає його частці, як самостійний об`єкт. Отже, виділ частки передбачає виокремлення частини об`єкта у самостійний об`єкт.

Частка, яка виділяється, повинна бути саме окремим об`єктом нерухомого майна, як і частка, яка залишається в іншого власника (власників), у розумінні статті 181 ЦК України. Внаслідок виділу частки з нерухомого майна утворюється два самостійних об`єкта майна.

Отже, у спорах про поділ (виділ частки) в натурі учасникам спільної часткової власності може бути виділено відокремлену частину нерухомого майна, яка відповідає розміру їх частки у праві власності. Якщо виділ (поділ) можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною розмірів ідеальних часток і стягненням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

Також відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Частиною четвертою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Згідно з частиною першою статті 88 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності визначається насамперед угодою співвласників залежно від розміру їхніх часток у спільній власності, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів потрібно брати до уваги цю угоду.

Статтями 377 ЦК України та 120 ЗК України передбачено загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.

Тож оскільки відбається перехід права власності на частку у праві на будинковолодіння від однієї особи до іншої, тому право на земельну ділянку, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, то право на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування, перейшло до набувача на умовах, на яких ця ділянка належала попередньому власнику.

У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 2114/2-3819/11 (провадження № 61-1070св19) наголошено на необхідності забезпечення дійсного вирішення у дієвий спосіб спору, що виник та існує між сторонами та існування якого позбавляє їх можливості спільно використовувати єдиний об`єкт нерухомості без його поділу (виділу частки) в натурі.

Тому в подібних спорах виникає доцільність проведення відповідної експертизи щодо можливості виділення частки (09 березня 2023 року Верховний Суд, який діє у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 296/1402/20, провадження № 61-9588св22 (ЄДРСРУ № 109491595).

ВИСНОВОК: Відтак, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є усталений порядок користування майном, розмір часток співвласників, технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.

 

Матеріал по темі: «Поділ (виділ) самочинно збудованого нерухомого майна»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Відповідальності власника автостоянки за пошкодження автомобіля

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належні докази для відповідальності власника автостоянки за пошкодження прийнятого на зберігання автомобіля

15 лютого 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 444/3133/19, провадження № 61-7092св22 (ЄДРСРУ № 109157014) досліджував питання щодо відповідальності власника автостоянки за пошкодження прийнятого на зберігання (припаркованого) автомобіля.

Відповідно до статті 936 ЦК України договір зберігання як договір, за яким одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов`язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб`єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.

Згідно з частиною першою статті 937 ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі, зокрема, у випадку укладення договору між фізичною та юридичною особою.

Згідно зі статтею 977 ЦК України договір зберігання автотранспортних засобів належить до спеціальних видів зберігання та передбачає, що зберігання автотранспортних засобів здійснюється суб`єктом підприємницької діяльності на підставі публічного договору. За договором зберігання транспортного засобу в боксах та гаражах, на спеціальних стоянках зберігач зобов`язується не допускати проникнення в них сторонніх осіб і видати транспортний засіб за першою вимогою поклажодавця. Прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном).

Згідно з пунктами 8, 12, 14, 15, 25, 27 Правил зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року № 115 (далі - Правила), на території автостоянки забороняється знаходитися стороннім особам. Відповідальність за охорону транспортних засобів та майна, що тимчасово або постійно знаходиться на території автостоянки, за додержання санітарних і пожежних правил, інших вимог несуть працівники автостоянки. Володільцеві транспортного засобу, прийнятого на довготермінове зберігання, видається перепустка за встановленим зразком. Володільцеві транспортного засобу, що користується послугами довготермінового зберігання, надається право на стоянку транспортного засобу в одному й тому ж місці. Плата за зберігання транспортних засобів на автостоянках та інші супутні послуги справляється за тарифами, встановленими відповідно до законодавства, з видачею квитанції чи касового чека. Володілець транспортного засобу, який користується послугами автостоянки, зокрема, зобов`язаний: ознайомитися з цими Правилами, розписатися про це в журналі обліку транспортних засобів і виконувати всі вимоги Правил; оформити транспортний засіб на зберігання згідно з вимогами Правил, подати при цьому черговому приймальнику перелік предметів, які знаходяться в салоні (кабіні) транспортного засобу, але не входять до комплекту обладнання та приладів, передбачених заводом-виробником (телевізор, магнітофон, холодильник та інше майно). Перелік повинен бути внесений до журналу обліку транспортних засобів довготермінового або тимчасового зберігання і засвідчений підписами володільця та чергового приймальника; пред`явити транспортний засіб на огляд черговому приймальнику і після належного оформлення поставити його на місце зберігання, зафіксувавши від довільного руху; внести плату, одержати відповідну квитанцію (касовий чек) або перепустку. Автостоянки гарантують схоронність транспортних засобів, прийнятих на зберігання згідно з цими Правилами, а у разі їх зникнення, розукомплектування чи пошкодження під час зберігання несуть відповідальність у встановленому законодавством порядку.

У разі коли особа вважає, що їй завдано збитків неналежним виконанням обов`язків за договором зберігання автомобіля, така особа повинна довести обставини як наявності у зберігача як суб`єкта підприємницької діяльності права на здійснення зберігання транспортних засобів на засадах підприємницької діяльності (тобто здійснення такої діяльності на професійній основі), так  і укладення між сторонами саме договору зберігання у письмовій формі згідно   з вимогами частини першої статті 937 ЦК України, відповідно до якої зберігач зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності, або наявність між сторонами укладення публічного договору зберігання транспортних засобів.

Верховний Суд наголошує, що запис в журналі заїзду-виїзду автомобілів НЕпідтверджує прийняття автомобіля на зберігання і відповідно до частини третьої статті 937 ЦК України, яка регулює загальні види зберігання,  є достатнім доказом укладення договору зберігання, оскільки договір зберігання автотранспортних засобів є спеціальним видом зберігання, а прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном) (стаття 977 ЦК України).

Окрім того, та обставина, що автомобіль у момент його пошкодження перебував на автостоянці, не свідчить про наявність договірних правовідносин між вказаними особами.

Такого самого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 09 липня 2020 року  у справі № 534/87/16-ц (провадження № 10091св19).

ВИСНОВОК: Для отримання відповідної компенсації за пошкоджений автомобіль залишений на автостоянці, власник або належний користувач повинні пред’явити в якості доказу укладання публічного договору зберігання або відповідну квитанцію (касовий чек) або перепустку на стоянку.

 

Матеріал по темі: «Віднесення автомобіля, який не рухається, до джерела підвищеної небезпеки»

 

 

Теги: стоянка, парковка, квітанція, перепуска, автостоянка, ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов

Відповідальність Держави за протиправну НЕ реєстрацію податкової накладної у ЄРПН

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови для притягнення Держави за незаконне рішення, дію чи бездіяльність контролюючого органу щодо НЕ реєстрації податкової накладної у ЄРПН

1 березня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 925/556/21, провадження № 12-28гс22 (ЄДРСРУ № 109491932) досліджувала питання щодо умов для притягнення Держави за незаконне рішення, дію чи бездіяльність контролюючого органу щодо НЕ реєстрації податкової накладної у ЄРПН.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що з 1 січня 2015 року покупець товарів / послуг не може включити ПДВ за відповідну операцію до складу податкового кредиту за відсутності зареєстрованої у ЄРПН продавцем податкової накладної (крім випадків, встановлених податковим законодавством, коли підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту без отримання податкової накладної, є інші документи (див. пункт 201.11 статті 201 ПК України)), а звернення з передбаченою пунктом 201.10 статті 201 ПК України скаргою на продавця є лише підставою для проведення контролюючим органом документальної перевірки для з'ясування достовірності та повноти нарахування ним зобов'язань з податку.Можливість подання платником податку скарги на продавця / покупця передбачена саме з метою зобов'язання останнього контролюючим органом до вчинення дій із коректного відображення у ЄРПН складених податкових накладних за результатами проведеної перевірки.

При цьому обов'язок проведення вказаної вище документальної перевірки продавця виникає у контролюючого органу в силу закону - пункту 201.10 статті 201 ПК України, однак цей обов'язок не перед покупцем і йому не кореспондує право покупця вимагати проведення перевірки.

Цими висновками Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків КАС ВС, зроблених у постанові від 14.07.2022 у справі № 420/14397/21, спірні правовідносини у якій стосувались включення до податкового кредиту сум ПДВ за податковою накладною від 11.08.2015, де КАС ВС, посилаючись на норми абзацу сімнадцятого пункту 201.10 статті 201 ПК України (в редакції з урахуванням змін, внесених Законом України від 16.07.2015 № 643-VIII, який набрав чинності з 29.07.2015; редакція діяла до 01.01.2016), дійшов висновку про те, що законодавець передбачив спосіб, у який покупець товарів / послуг може реалізувати право на податковий кредит незалежно від виконання продавцем обов'язку зареєструвати податкову накладну, а також вказав, що системне застосування норм абзацу двадцять п'ятого пункту 201.10 та пункту 201.11 статті 201 ПК України дає підстави для висновку, що звернення платника податку - покупця товарів / послуг із відповідною заявою є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту, без отримання податкової накладної, зареєстрованої в ЄРПН.

Право на податковий кредит і пов'язаний із цим майновий інтерес

З викладеного вище Велика Палата доходить висновку, що з 1 січня 2015 року ПК України не встановлює для платника ПДВ механізм, який би дозволяв йому включити ПДВ за відповідною операцією до складу податкового кредиту за відсутності зареєстрованої його контрагентом у ЄРПН податкової накладної, якщо контрагент за законом мав її зареєструвати.

Такий платник ПДВ також не має у податкових відносинах права самостійно спонукати контрагента до здійснення реєстрації, а також не може спонукати контрагента оскаржити незаконні рішення, дії чи бездіяльність контролюючого органу, якщо вони були перешкодою у реєстрації податкової накладної у ЄРПН. Водночас саме від того, чи здійснить контрагент всі необхідні дії для реєстрації податкової накладної в ЄРПН, а у випадку незаконної перешкоди з боку контролюючого органу для реєстрації - від того, чи зможе контрагент успішно усунути ці перешкоди, фактично залежить виникнення права такого платника податку на податковий кредит з ПДВ.

У зв'язку із цим Велика Палата Верховного Суду нагадує, що в пункті 25 постанови від 05.06.2019 у справі № 908/1568/18 вона вже звертала увагу на те, що обов'язок продавця зареєструвати податкову накладну є обов'язком платника податку у публічно-правових відносинах, а не обов'язком перед покупцем, хоча невиконання цього обов'язку може завдати покупцю збитків. Тому позовна вимога покупця про зобов'язання продавця здійснити таку реєстрацію не є способом захисту у господарських правовідносинах і не підлягає розгляду в суді жодної юрисдикції. Натомість належним способом захисту для покупця може бути звернення до продавця з позовом про відшкодування збитків, завданих порушенням його обов'язку щодо складення та реєстрації податкових накладних (див. також постанову об'єднаної палати КГС ВС від 03.08.2018 у справі № 917/877/17).

Ураховуючи викладене, Велика Палата доходить висновку, що збільшення податкового кредиту є майновим інтересом покупця товарів / послуг, який з 1 січня 2015 року за загальним правилом реалізовується після виконання продавцем в публічно-правових відносинах з державою обов'язку скласти та зареєструвати в ЄРПН податкову накладну, адже із цим пов'язується виникнення у покупця права на віднесення відповідних сум ПДВ до податкового кредиту.

Водночас покупець не є стороною публічно-правових відносин між продавцем і контролюючим органом щодо реєстрації податкових накладних. До моменту виникнення права на включення суми ПДВ за операцію з придбання товарів / послуг до складу податкового кредиту взаємодія держави і покупця зводиться лише до можливості покупця подати на продавця скаргу, що в силу пункту 201.10 статті 201 ПК України зумовлює лише обов'язок контролюючого органу провести документальну перевірку продавця, спонукати виконати який покупець не може.

ВАЖЛИВО: Як наслідок, такий покупець також не може вимагати від держави відшкодування збитків, спричинених невиконанням контролюючим органом обов'язку з проведення перевірки, оскільки цей обов'язок контролюючий орган має не перед покупцем і його невиконання не вважається таким, що порушує якесь конкретне право платника податків.

Оскільки саме від продавця, який має визначений законом обов'язок вчинити дії, необхідні для реєстрації податкової накладної в ЄРПН (а також може у необхідних випадках ефективно оскаржити рішення, дії чи бездіяльність контролюючого органу, які перешкодили виконати цей обов'язок), залежить реалізація покупцем означеного вище майнового інтересу, пов'язаного з одержанням права на податковий кредит з ПДВ за наслідками господарської операції, він (продавець) залишається відповідальним перед своїм контрагентом у господарській операції за наслідки невчинення цих дій.

Якщо перешкодою для вчинення продавцем дій, необхідних для реєстрації податкової накладної у ЄРПН, було незаконне рішення, дія чи бездіяльність контролюючого органу, то держава може бути притягнута до відповідальності перед постачальником за спричинену цим шкоду, зокрема, в результаті притягнення продавця до відповідальності його контрагентом.

У зв'язку із цим Велика Палата також звертає увагу на те, що у статті 114 ПК України, яка регулює особливості відносин з відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, підпункт 114.3.2. пункту 114.2 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначає, що шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, може включати, зокрема, додаткові витрати, понесені платником податку внаслідок протиправних рішень, дій чи бездіяльності контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб (зокрема, штрафні санкції, сплачені контрагентам платника податку).

ВИСНОВОК № 1: Отже, законодавець установив механізм, за яким платник податків має право вимагати відшкодування шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, зокрема якщо це потягло притягнення його до відповідальності контрагентом.

Стосовно способів захисту платника податку

Висновуючи далі стосовно того, який ефективний правовий захист має платник податків, якому внаслідок неправомірних рішень, дій чи бездіяльності контролюючого органу були створені перешкоди у реєстрації податкової накладної в ЄРПН, Велика Палата звертається mutatis mutandis до своїх висновків, викладених у підпунктах 6.34-6.36 постанови від 16.11.2021 у справі № 910/11820/20. За висновками Великої Палати у цій справі, надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, де зазначено про те, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Як «ефективний» слід розуміти такий засіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний засіб повинен забезпечити відновлення порушеного права, а у разі неможливості такого відновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. За змістом ефективний засіб захисту повинен відповідати природі порушеного права, характеру допущеного порушення та наслідкам, які спричинило порушення права особи.

ВИСНОВОК № 2: Оскаржуючи рішення, дії або бездіяльність контролюючого органу, які перешкодили платнику податку здійснити реєстрацію податкової накладної у ЄРПН, платник податків намагається відновити порушене право. Натомість, звертаючись із позовом про відшкодування шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючого органу, платник податків намагається вже не відновити порушене право, а одержати компенсацію спричинених цим порушенням наслідків.

Щодо відшкодування шкоди, завданої контролюючим органом

Стосовно умов відповідальності держави

У пунктах 6.8-6.16 постанови від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18 Велика Палата Верховного Суду виклала висновки про умови цивільної відповідальності держави за шкоду, завдану протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючого органу, які є застосовними також у цій справі.

Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками згідно із частиною другої цієї статті є, зокрема, витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Частиною першою статті 1166 ЦК України унормовано, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Статті 1173, 1174 ЦК України передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Утім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є необхідними для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: 1) неправомірні дії цього органу, 2) наявність шкоди та 3) причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує її інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у неодержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов'язання було виконане боржником.

Доведення факту наявності таких збитків та їх розміру, а також причинно-наслідкового зв'язку між правопорушенням і збитками покладено на позивача.

(!!!) Причинний зв'язок як обов'язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає в тому, що шкода повинна бути об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, а отже, доведенню підлягає факт того, що його протиправні дії є причиною, а збитки - наслідком такої протиправної поведінки.

Відповідно до пункту 114.1 статті 114 ПК України особа, чиї права та/або законні інтереси порушено, має право на відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб.

Шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, відшкодовується державою за рахунок коштів державного бюджету незалежно від вини контролюючого органу, його посадових (службових) осіб.

ВИСНОВОК № 3: Стосовно висновку про неправомірність рішень, дій або бездіяльності контролюючого органу як умови деліктної відповідальності Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 9.9 постанови від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20, та відзначає, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) контролюючого органу (його посадових (службових) осіб) не є необхідним для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування збитків (шкоди), завданих такими діяннями, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів.

Стосовно причинно-наслідкового зв'язку як умови відповідальності

Законний майновий інтерес Покупця в отриманні права на податковий кредит з ПДВ випливає з господарської операції, яку він як платник податку здійснює з іншим платником податку, від дій якого залежить, чи буде цей майновий інтерес реалізовано, про що Велика Палата виснувала вище.

Цей майновий інтерес не має своїм джерелом окремі спеціальні умови господарського правочину між продавцем і покупцем. Він виникає в силу норм податкового законодавства внаслідок відповідної господарської операції між платниками податку.

Слід зауважити, що включення в господарські договори положень про відповідальність продавця (виконавця послуг) за порушення обов'язку щодо складання та реєстрації податкової накладної та/або вчинення інших діянь, які можуть призвести до позбавлення покупця (замовника) можливості включити суму податку за відповідну операцію до складу податкового кредиту, є звичайною діловою практикою, що набула поширення у зв'язку зі змінами в податковому законодавстві з 1 січня 2015 року, про які йшлося вище.

За своєю правовою природою правочин, яким учасники господарської операції встановлюють відповідальність за ненадання зареєстрованої податкової накладної, порядок сплати штрафних санкцій, в частині, яка безпосередньо стосується майнового інтересу Покупця в отриманні права на податковий кредит з ПДВ, є правочином про порядок врегулювання шкоди, спричиненої порушенням цього інтересу. Цей правочин може бути вміщений у відповідний господарський договір, на виконання якого здійснюється господарська операція, внаслідок якої у платника податку в силу закону виникає цей майновий інтерес.

Установлення сторонами такого правочину розміру штрафних санкцій, який перевищує дійсні втрати, пов'язані з утратою майнового інтересу покупця в отриманні права на податковий кредит з ПДВ, може мати зобов'язуючу дію для сторін правочину, однак не становить підстави для збільшення розміру відповідальності держави, коли втрата майнового інтересу була наслідком неправомірних рішень, дій чи бездіяльності контролюючого органу.

Причинно-наслідковий зв'язок як умова відповідальності держави за наслідки неправомірних рішень, дій чи бездіяльності контролюючого органу простежується в розмірі дійсних втрат, пов'язаних з утратою майнового інтересу покупця на отримання права на податковий кредит з ПДВ. Натомість установлення сторонами господарського договору обсягу відповідальності, який перевищує ці втрати, залежить від їх волі, а притягнення продавця до відповідальності в обсязі, що перевищує дійсні втрати, не перебуває у причинно-наслідковому зв'язку з неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючого органу.

При цьому не заперечується, що розмір шкоди, спричиненої втратою майнового інтересу покупця в отриманні права на податковий кредит з ПДВ, може перевищувати суму податкового кредиту на положення пункту 114.3 статті 114 ПК України, який визначає, які втрати і витрати можуть становити шкоду, заподіяну протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, однак дійсний обсяг шкоди підлягає доведенню позивачем.

Саме лише зазначення у підпункті 114.3.2 пункту 114.3 статті 114 ПК України, що штрафні санкції, сплачені контрагентам платника податку, можуть включатись до складу шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, не означає, що сплата контрагенту штрафних санкцій у будь-якому розмірі становить достатню причину для визнання того, що вони знаходяться у причинно-наслідковому зв'язку з такими протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів з огляду на викладені вище висновки.

ВИСНОВОК №4: Отже, у цій справі, зіштовхнувшись із протиправною перешкодою з боку контролюючого органу для виконання Продавцем необхідних дій, від яких залежало виникнення у Покупця права на податковий кредит з ПДВ, Продавець міг реалізовувати своє право оскаржити рішення, дії (бездіяльність) контролюючого органу (посадових осіб) (підпункт 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 ПК України), тобто усунути порушення закону з боку контролюючого органу, або вимагати відшкодування шкоди, спричиненої таким порушенням, якщо негативні наслідки порушення для нього вже настали.

ВИСНОВКИ щодо застосування норм права:

Застосовуючи в контексті спірних правовідносин норми статей 22, 1166, 1173 ЦК України, підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17, підпункту 114.3.2. пункту 114.2 статті 114 та пункту 201.10 статті 201 ПК України, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що збільшення податкового кредиту є майновим інтересом покупця товарів / послуг, який з 1 січня 2015 року за загальним правилом реалізовується після виконання продавцем у публічно-правових відносинах з державою обов'язку скласти та зареєструвати в ЄРПН податкову накладну.

Водночас покупець не є стороною публічно-правових відносин між продавцем і контролюючим органом щодо реєстрації податкових накладних. До моменту виникнення права на включення суми ПДВ за операцію з придбання товарів / послуг до складу податкового кредиту взаємодія держави і покупця зводиться лише до можливості покупця подати на продавця скаргу, що в силу пункту 201.10 статті 201 ПК України зумовлює лише обов'язок контролюючого органу провести документальну перевірку продавця, спонукати виконати який покупець не може.

Оскільки саме від продавця, який має законом визначений обов'язок вчинити дії, необхідні для реєстрації податкової накладної в ЄРПН (а також може у необхідних випадках ефективно оскаржити рішення, дії чи бездіяльність контролюючого органу, які перешкодили виконати цей обов'язок), залежить реалізація покупцем означеного вище майнового інтересу, пов'язаного з одержанням права на податковий кредит з ПДВ за наслідками господарської операції, він (продавець) залишається відповідальним перед своїм контрагентом у господарській операції за наслідки невчинення цих дій.

(!!!) Якщо перешкодою для вчинення продавцем дій, необхідних для реєстрації податкової накладної у ЄРПН, було незаконне рішення, дія чи бездіяльність контролюючого органу, то держава може бути притягнута до відповідальності перед постачальником за спричинену цим шкоду, зокрема в результаті притягнення продавця до відповідальності його контрагентом.

Оскарження рішення, дії або бездіяльності контролюючого органу як таке, що спрямоване на відновлення суб'єктивного права чи законного інтересу, і вимога про відшкодування шкоди, завданої втратою цього права чи інтересу, є зверненням до конкуруючих способів захисту, одночасно надати які суд не може.

 

Матеріал по темі: «Відмова у реєстрації податкової накладної: хто відшкодує збитки?»

 

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов

Докази укладання договору банківського вкладу (депозит)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Достатності та належність доказів на підтвердження укладання договору банківського вкладу (депозит)

22 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/110/21, провадження № 61-12028 св 22 (ЄДРСРУ № 109747561) досліджував питання щодо достатності доказів на підтвердження укладання договору банківського вкладу (депозит).

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до частини першої статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 ЦК України), якщо інше не встановлено главою 71 ЦК України або не випливає із суті договору банківського вкладу (частина третя статті 1058 ЦК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується:

• договором банківського рахунку;
• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката;
• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами  у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (пункт 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516).

Ощадна книжка - документ, що підтверджує укладення договору банківського вкладу з фізичною особою та внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом. В ощадній книжці вказуються найменування і місцезнаходження банку (його філії), номер рахунка за вкладом, а також усі грошові суми, зараховані на рахунок та списані з рахунка, а також залишок грошових коштів на рахунку на момент пред'явлення ощадної книжки в банк (ст. 1064 ЦК України).

Ощадний (депозитний) сертифікат - цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного в банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав (ст. 1065 ЦК України).

За змістом положень статей 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).

Отже, строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку. Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові.

Виходячи з положень статті 1059 ЦК України, пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 29 січня 2014 року в справі № 6-149 цс 13 та від 29 жовтня 2014 року № 6-118 цс 14, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-997 цс 16, а також  у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16 (провадження № 14-64 цс 19).

При цьому саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій. Недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу), та неналежне виконання ними своїх посадових обов`язків не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.

Вказане узгоджується з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, провадження № 14-90цс19, від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц, провадження № 14-703цс19, та від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, провадження № 14-20цс21.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21), не знайшовши підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16, наголосила, що в разі пред`явлення позову про стягнення коштів за договорами банківського вкладу, у тому числі відсотків та інфляційних втрат, які не були повернуті вкладнику внаслідок злочину (кримінального правопорушення), вчиненого службовими особами банку, застосуванню до спірних правовідносин між вкладником та банком підлягають норми цивільного законодавства, які регулюють договірні, а не деліктні зобов`язання, оскільки вчинення працівниками банку злочину (кримінального правопорушення) із заволодіння внесеними на депозит коштами не впливає на договірні правовідносини вкладника і банку, не спростовує їх існування та не припиняє їх.

ВИСНОВОК: Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 лютого 2018 року у справі № 727/6902/15-ц (провадження № 61-677св18), від 24 жовтня 2018 року у справі № 752/3746/15-ц (провадження  № 61-21029св18), від 21 листопада 2018 року у справі № 727/6902/15-ц (провадження № 61-40082св18), 03 жовтня 2019 року у справі № 127/11222/16,  від 14 листопада 2019 року у справі № 752/3746/15-ц (провадження № 61-6196св19), від 03 червня 2020 року  у справі № 752/7208/15-ц (провадження № 61-14740св19),  від 19 лютого 2020 року у справі № 201/15704/15.

 

Матеріал по темі: «Письмова форма договору банківського вкладу (депозиту)»

 

 

Теги: банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, депозитний договір, прострочення, клієнт банківської установи, судова практика, Адвокат Морозов