Законність заборони військовозобов'язаним покидати місце проживання?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли військовозобов'язаним для виїзду з місця проживання НЕ потрібен дозвіл військкомату?

В мережі поширюється лист Головнокомандувача Збройних сил України, в якому йдеться про затвердження «Порядку надання дозволу громадянам України, які перебувають на військовому обліку у ТЦК та СП (військкомати), на виїзд за межі місця проживання (місця перебування) з моменту оголошення мобілізації та у воєнний час» .

За попередньою інформацією:

Дозвіл на виїзд видають керівники центрів комплектування таким категоріям громадян України:

• призовникам, яким надано чи які мають право на відстрочку від призову на строкову військову службу, на термін до одного року, але не пізніше дати закінчення відстрочки;

• особам призовного віку, за наявності поважних причин (хвороба або смерть рідних тощо), на термін до 30 діб;

• військовозобов’язаним та резервістам, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації (повний перелік визначено у статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”), на термін до одного року, за наявності підтверджуючих документів, але не пізніше дати закінчення права на відстрочку;

• військовозобов’язаним та резервістам, що були заброньовані на період мобілізації та на воєнний час на термін до 30 діб, але не пізніше дати закінчення терміну дії посвідчення про відстрочку від призову на військову службу на період мобілізації та на воєнний час або дати зазначеної на витягу із наказу Міністерства економіки України про бронювання;

• в окремих випадках, за рішенням керівника центру комплектування решті військовозобов’язаних та резервістів при наявності інших поважних причин з поданням ними відповідних документів на термін до 30 діб.

Дозвіл не потрібно отримувати особам:

• Виключеним з військового обліку. Підставою для виїзду є позначка про зняття з обліку військовозобов'язаного.

• Особам, які вибувають у відрядження і є військовозобов’язаними заброньованими на період мобілізації та на воєнний час. При собі необхідно мати паспорт, військовий квиток\тимчасове посвідчення військовозобов’язаного, посвідчення про відстрочку або завірений керівником ТЦК та СП витяг із наказу Міністерства економіки України та посвідчення про відрядження.

• Призовникам, військовозобов’язаним та резервістам, які зняті з обліку для переміщення в іншу місцевість (територіальну одиницю). Підставою є відмітка у посвідченні або у військовому квитку \ тимчасовому посвідченні. Такі громадяни мають стати на облік за новим місцем дислокації протягом семи діб з дати зняття з обліку.

Однак чи дійсно все так однозначно, спробуємо розібратися у цьому матеріалі…

Ст. 33 Конституції України вказує, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Так, ч. 4 ст. 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» встановлює, що у воєнний час забороняється виїзд призовників, військовозобов’язаних та резервістів з місця проживання без дозволу керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов’язаних та резервістів Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України - без дозволу відповідного керівника).

Крім того, відповідно до ст. 12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» свободу пересування відповідно до закону може бути обмежено на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан.

З 24 лютого 2022 року відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено режим воєнного стану!

Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 1  Закону України «Про оборону України»).

(!!!) З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни (ч. 3 ст. 4 Закону України «Про оборону України»).

Між тим, ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачає наступне:

місце перебування - житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги;

місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги.

В свою чергу, ч. 1 ст. 29 ЦК України вказує, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

(!!!) Фізична особа може мати кілька місць проживання (ч. 6 ст. 29 ЦК України).

Особа може зареєструвати своє місце проживання (перебування) лише за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання (перебування) за однією з таких адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання (перебування) з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції (пункт 4 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265 "Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад"). 

На період тимчасової окупації територій у Донецькій та Луганській областях, Автономної Республіки Крим та м. Севастополя положення частини першої статті 4 Закону України “Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні” не поширюється на осіб, місце проживання яких зареєстроване у житлі, що розташоване на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. Така особа може задекларувати/зареєструвати місце свого проживання без зняття з реєстрації місця свого попереднього проживання.

(!!!) Документами, що підтверджують право на проживання в житлі є:

• ордер,
• свідоцтво про право власності;
• договір купівлі- продажу;
• договір найму (піднайму, оренди);
• рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи.

З урахуванням вказаного вище, суто технічно, виконати «Порядок надання дозволу громадянам України, які перебувають на військовому обліку у ТЦК та СП, на виїзд за межі місця проживання (місця перебування) з моменту оголошення мобілізації та у воєнний час» який розроблений Генеральним штабом Збройних Сил України, НЕ МОЖЛИВО, оскільки Громадянин України має вільно обирати своє місце проживання.

Громадянин України, який проживає на території України, а також іноземець чи особа без громадянства, які на законних підставах постійно або тимчасово проживають на території України, зобов’язані протягом 30 календарних днів після зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання та прибуття до нового місця проживання (перебування) задекларувати/зареєструвати його.

Що стосується військового обліку, то військовозобов’язаний повинен встати на облік до військомату, у разі зміни місця проживання, протягом семи днів, а отже право вільного пересування до свого місця проживання не може обмежуватися.

 

Матеріал по темі: «Пересічення кордону чоловіками призовного віку в період дії воєнного стану»

 

 

Теги: військовозобов’язаний, місце перебування, виїзд за межі місця проживання, лист Головнокомандувача, воєнний час, оголошення мобілізації, реєстрація, Адвокат Морозов

 

Обрив ланцюга постачання, фіктивний директор – індивідуальна відповідальність платника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Індивідуальна відповідальність платника податків: обрив ланцюга постачання та/або фіктивний директор контрагента

«Обрив ланцюга постачання» - не встановлення джерела походження товару за результатами аналізу ланцюга постачання за даними Єдиного реєстру податкових накладних (30 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.004460, адміністративне провадження № К/9901/8654/20, ЄДРСРУ № 105025132).

Слід відмітити, що чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника в залежність від стану податкового обліку його контрагентів (фактичного знаходження їх за місцем реєстрації; наявності чи відсутності у них основних фондів), а тому платник не може нести відповідальності за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, так як не наділений повноваженнями та функціями податкового контролю, а неможливість податкового органу дослідити ланцюг постачання послуг, не є безумовною підставою для висновків про відсутність фактичного здійснення господарських операцій за умови наявності належним чином оформлених первинних документів, які спростовують такі доводи.

Юридична відповідальність носить індивідуальний характер за ст. 61 Конституції України, а відповідно кінцевий споживач придбаних послуг не може нести відповідальності за дії своїх контрагентів.

Між тим, 30 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 823/876/16, адміністративне провадження №К/9901/39549/18 (ЄДРСРУ № 89160914) вказав наступне: «…принцип індивідуальної відповідальності платника у сфері податкових правовідносин платник не є відповідальним за протиправні дії третіх осіб, що перебувають поза межами його впливу та контролю, однак несприятливі наслідки недостатньої обережності у підприємницькій діяльності мають покладатися на особу, якою були укладені відповідні правочини, та не можуть бути перенесені на бюджет шляхом зменшення податкових зобов`язань та здійснення необґрунтованих виплат з бюджету. У разі недобросовісності контрагентів покупець несе певний ризик не лише невиконання цивільно-правового договору, але й в рамках податкових правовідносин, позаяк в силу вимог податкового законодавства позбавляється можливості скористатися правом на податковий кредит в силу відсутності документів, що мають силу первинних документів»

Так, правовідносини контрагентів із третіми особами у ланцюгах постачання, з якими позивач не вступав у господарські відносини, самі по собі, за відсутності інших об`єктивних та підтверджених даних про порушення позивачем податкового законодавства, не можуть бути самостійною та достатньою підставою для висновку про нереальність господарських взаємовідносин (постанова Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі №804/2551/13-а).

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду також неодноразово висловлював позицію, що відповідальність має індивідуальний характер і платник податків не може нести відповідальність за можливі протиправні дії інших юридичних осіб (постанови від 04.06.2020 року у справі № 340/422/19, від 10.07.2020 року у справі № 120/4723/18-а, від 13.08.2020 року у справі № 520/4829/19, від 27.08.2020 року у справі № 820/1379/16, від 17.09.2020 року у справі № 826/16705/17, від 20.10.2020 року у справі № 806/705/15 тощо).

Окрім того, у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах за результатами розгляду справ №21-421а11, №826/8465/14, №21-5332а15, №21-1318а16, №21-2430а16, по суті, було перенесено вину директора (фізичної особи) за незаконну реєстрацію/перереєстрацію юридичної особи на юридичну особу, фактично виводячи останню за межі легальної господарської діяльності та ототожнюючи абсолютно різні категорії - фіктивне підприємство та фіктивне підприємництво. Це призвело до ситуації, коли хоча за факт придбання/перереєстрації підприємства був засуджений лише його директор, фіктивний статус став поширюватися на всю діяльність цього підприємства. Водночас на практиці непоодинокі випадки, коли підприємство, директор якого був визнаний винним за статтею 205 Кримінального кодексу України, реально функціонувало, забезпечуючи роботою реальних співробітників, реально придбаваючи / продаючи товари, сплачуючи податки тощо.

Отже, факт наявності вироків, ухвалених на підставі угод у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, якщо іншими наданими доказами рух товару і зміни в активах / зобов`язаннях платника податків підтверджуються. Як наслідок, існує нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення та здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій з урахуванням обставин, встановлених у вироках, які набрали законної сили.

(!!!) Норми матеріального права не можуть пов`язувати визнання ознак фіктивності юридичної особи з обов`язковою наявністю вироку щодо осіб, які вчинили фіктивне підприємництво.

Таким чином, матеріали кримінального провадження стосовно посадових осіб контрагентів не є належними та допустимими доказами безтоварності операцій, якщо таким матеріалам не дана правова оцінка компетентним судом, що знаходить своє вираження, наприклад, у формі вироку у відповідному кримінальному провадженні.

Також дані АІС "Податковий блок" та інші програмні продукти контролюючих органів не можуть бути належними та допустимими доказами відсутності фактів здійснення господарської операції без дослідження первинних бухгалтерських документів суб'єктів господарювання, а тому покладення відповідальності на платника за відсутності його вини порушують конституційні принципи, встановлені ст. ст. 8,61, 129 Конституції України.

ВИСНОВОК: Імперативне положення встановлює правило «індивідуальної податкової відповідальності» відповідно до якого, платник податків не повинен зазнавати негативних наслідків у випадку порушення положень податкового законодавства іншими контрагентами, однак вказаний факт, наряду з оскарженням аргументів податкового управління, підлягає доведенню в суді.

 

Матеріал по темі: «Підтвердження / спростування фіктивності контрагента»

 

 

Теги: нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, акт проверки, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Зміна судової практики Верховного суду є підставою поновлення строків звернення до суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зміна сталої судової практики Верховного суду може розглядатися судами як поважна причина при вирішенні питання поновлення строків звернення до суду у податкових спорах

30 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.004460, адміністративне провадження № К/9901/8654/20 (ЄДРСРУ № 105025132) досліджував питання щодо зміни судової практики Верховного суду, як підставу для поновлення строків звернення до суду у податкових спорах.

Суть справи: ГУ ДПС заявило клопотання про залишення адміністративного позову платника податків без розгляду, оскільки позивачем пропущено строк звернення до суду , передбачений статтею 56.19 статті 56 ПК. При цьому, ГУ ДПС посилається на висновок Верховного Суду в постанові від 26.11.2020 у справі №500/2486/19.

У вказаній постанові Верховний Суд зробив висновок, що норма пункту 56.18 статті 56 ПК не визначає процесуального строку звернення до суду і, відповідно, не є спеціальною щодо норми пункту 56.19 статті 56 ПК. Водночас норма пункту 56.19 статті 56 ПК є спеціальною щодо норми частини четвертої статті 122 КАС, має перевагу в застосуванні у податкових спорах і регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження в судовому порядку податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту 56.18 статті 56 ПК). Вона встановлює строк для їх оскарження протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

Верховний Суд у складі судової палати, сформулювавши правовий висновок щодо правильного застосування пункту 56.19 статті 56 ПК , також зазначив, що одним із суттєвих елементів верховенства права, яким повинен керуватися суд згідно зі статтею 6 КАС, є принцип правової визначеності.

При цьому Верховний Суд вказав, що суди повинні уникати випадків правового пуризму, зокрема скасування правомірних рішень, ухвалених відповідно до усталеної на той час судової практики, лише на тій підставі, що станом на час розгляду справи судом апеляційної та/або касаційної інстанції змінилось юридичне тлумачення відповідної правової норми.

Рішенням Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 р. № 17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

(!!!) Зміна судової практики, що відбулася після ухвалення судами остаточного рішення, не повинна порушувати принцип правової визначеності та стабільності правового регулювання, чинного на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.

Зміна підходів щодо питання тривалості строку звернення до суду в податкових спорах після використання процедури адміністративного оскарження відбулася саме з ухваленням Верховним Судом постанови від 11.10.2019 у справі № 640/20468/18.

У справі №500/2486/19 Верховний Суд у складі судової палати формулював висновок у розвиток і уточнення зазначеного підходу при оскарженні податкових повідомлень-рішень або інших рішень контролюючого органу про нарахування грошових зобов`язань. Одночасно Суд зауважив, що зміна підходів до правозастосування в таких правовідносинах не була непередбачуваною.

Судова палата у Постанова Верховного Суду від 27.01.2022 у справі № 160/11673/20 (адміністративне провадження №К/9901/30170/21) повторно наголошує про те, що після ухвалення постанови Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2486/19, суди повинні уникати формального підходу при застосуванні її висновків, зокрема не допускати випадків скасування судових рішень з мотивів пропуску строку звернення до суду, ухвалених відповідно до усталеної на той час судової практики, лише на тій підставі, що станом на час ухвалення судового рішення змінилось тлумачення Верховним Судом відповідної норми права з цього питання.

Судова палата вважає за необхідне наголосити, що при обчисленні строку звернення до суду у подібних до цієї справах, суди повинні звертати особливу увагу на момент початку перебігу цього строку і в кожній конкретній справі вирішувати питання про наявність/відсутність підстав вважати його пропущеним, а так само наявність/відсутність підстав вважати такий строк пропущеним з поважних причин.

ВАЖЛИВО: Усталеною є практика Верховного Суду про те, що при вирішенні питання про поновлення строку, в межах кожної конкретної справи, суд надає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду, у взаємозв`язку із: тривалістю строку, який пропущено; поведінкою сторони протягом цього строку; діями, які він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду та оцінювати їх в сукупності.

Зокрема, питання наявності підстав вважати поважними причини пропуску строку звернення до суду з позовом, які пов’язані зі зміною правової позиції Верховного Суду з цього питання було предметом дослідження Верховним Судом у справі № 640/11650/21, за наслідками касаційного розгляду якої було ухвалено постанову від 23 вересня 2021 року. У цій постанові суд касаційної інстанції зазначив, що у перехідний період для забезпечення реалізації права особи на звернення до суду у вказаних умовах їй має бути забезпечений певний розумний строк, достатній для формулювання правової позиції і вчинення дій з підготовки відповідного позову та його подання до суду. Тобто, новий підхід Верховного Суду у питанні визначення строку звернення до суду з позовами може застосовуватися для нових позовів, поданих після ухвалення постанови від 26 листопада 2020 року, однак, при вирішенні питання поновлення строку звернення з позовом істотне значення мають такі обставини: строк, який сплинув після зміни судової практики і до моменту звернення до суду з позовом; причини, які заважали звернутися до суду з позовом у максимально короткий термін після зміни судової практики; чи є підставі вважати, що позивачем було допущено необґрунтовані зволікання.

Аналогічний підхід було продемонстровано Верховним Судом при розгляді справи № 580/3400/20 (постанова від 27 липня 2021 року).

Задля додержання принципу правової визначеності та забезпечення права на справедливий суд, які є елементами принципу верховенства права, зміна сталої судової практики, яка відбулася в бік тлумачення норм права щодо застосування коротших строків звернення до суду, може розглядатися судами як поважна причина при вирішенні питання поновлення строків звернення до суду в податкових правовідносинах, які виникли та набули характеру спірних до зміни такої судової практики.

ВИСНОВОК: Зміна сталої судової практики Верховного суду може розглядатися судами як поважна причина при вирішенні питання поновлення строків звернення до суду у податкових спорах.

 

Матеріал по темі: «Скорочено строки звернення до суду при оскаржені ППР»

 

 Теги: оскарження ППР, строк звернення до суду, спеціальні процесуальні строки, 1095  днів, один місяць, три місяці, оскарження податкових повідомленьрішень, нарахування грошових зобовязань, судова практика, Адвокат Морозов

Звільнення керівника за одноразове грубе порушення трудових обов`язків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості звільнення керівника на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України - за одноразове грубе порушення трудових обов`язків

29 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 554/897/21, провадження № 61-13017св21 (ЄДРСРУ № 104987600) досліджував питання щодо підстав звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України - за одноразове грубе порушення трудових обов`язків.

Основоположні засади реалізації права на працю визначені положеннями статті 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно зі статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

У статті 147 КЗпП України визначено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення.

Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40, 41 КЗпП України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами податкових та митних органів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.

Відповідно до частини третьої статті 41 КЗпП України розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою цієї статті, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, - також вимог статті 43 цього Кодексу.

У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам треба з`ясувати:

• в чому конкретно проявилося порушення?;
• що стало приводом до звільнення?;
• чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини першої статті 40, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України?;
• чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалося вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника?

Під порушенням трудових обов`язків розуміється невиконання чи неналежне їх виконання. До трудових обов`язків віднесені обов`язки працівника, визначені трудовим договором (контрактом), посадовою інструкцією, іншими локальним нормативним актом та законодавством про працю (Постанова Верховного суду від 06.10.2021 у справі № 305/1001/18).

Вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд має виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку завдано ним (могло бути завдано) шкоду, істотності наслідків порушення трудових обов`язків.

При цьому суд повинен установити не тільки факт невиконання працівником обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, а й можливість виконання ним зазначеного обов`язку за встановлених судом фактичних обставин справи, тобто встановити вину працівника та наявність причинного зв`язку між невиконанням працівником трудових обов`язків і негативними наслідками, які настали (могли настати) внаслідок такого порушення. В оцінці того, наскільки є грубим порушення трудових обов`язків, потрібно виходити з характеру дій чи бездіяльності працівника, істотності наслідків порушення та форми вини (Постанова Верховного суду від 01 лютого 2018 року по справі № 661/1171/16-ц) 

(!!!) Право оцінки порушення як грубого покладається на суд, який розглядає певний трудовий спір.

У постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 309/3460/16-ц (провадження № 61-32014св18) та від 09 грудня 2020 року у справі № 759/19492/18 (провадження № 61-19982св19) зроблено висновки про те, що «важливим елементом застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України є звільнення керівника за порушення, яке має ознаку одноразовості. Під разовим порушенням потрібно розуміти таку протиправну поведінку, що є обмеженою в часі та вчиненою саме одноразово (одну дію або бездіяльність). Не є одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків тривале, неналежне «керування» роботою установи, ослаблення контролю за робою підлеглих тощо».

Також у постанові Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 466/6109/18 (провадження № 61-19125св19) зазначено, що «якщо порушення носить тривалий, а не разовий характер, зокрема, неналежне керівництво роботою ввіреного підрозділу, ослаблення контролю за роботою підлеглих працівників тощо, не дає підстав для звільнення керівника за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України».

Рішення компетентного органу власника підприємства і наказ про звільнення повинні містити чітко сформульоване одноразове порушення, яке стало підставою для звільнення. За своїм змістом наказ про звільнення не повинен містити посилання на цілу низку (систему) порушень, за які був звільнений керівник, а лише вказувати на одноразове грубе порушення конкретних трудових обов`язків.

Наведені висновки викладені в постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 461/4863/16-ц (провадження № 61-20758св18), від 22 січня 2020 року у справі № 607/25677/18 (провадження № 61-18430св19), від 09 квітня 2021 року у справі № 489/3510/19 (провадження № 61-17336св20).

ВИСНОВОК: Отже, рішення про звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України може бути прийняте роботодавцем за наявності сукупності таких умов:

• суб`єктом дисциплінарної відповідальності може бути певна категорія працівників;
• для застосування цієї норми закону потрібно встановити факт порушення працівником своїх трудових обов`язків;
• порушення повинно бути одноразовим та грубим;
• рішення про звільнення працівника може прийняти лише уповноважена на те особа.

Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 січня 2021 року у справі № 466/6109/18 (провадження № 61-19125св19).

 

P.s. Між тим у справі № 463/3091/15 (провадження № 61-32076св18) (спір стосувався звільнення, здійсненого за пунктом 8 статті 36 КЗпП України, тобто трудовий договір припинено з підстав, передбачених контрактом) Верховний Суд у постанові від 30 серпня 2018 року зробив висновок про те, що «з врахуванням особливостей контрактної форми трудового договору наявність чи відсутність вини не є визначальним для припинення дії контракту. Визначальним у такому випадку є самий факт порушення, а встановлена вина керівника лише додатково підтверджує законність оскаржуваного наказу, тому суди попередніх інстанції дійшли правомірного висновку про відсутність правових підстав вважати оспорювані накази незаконними».

 

Матеріал по темі: «Звільнення працівника з підстав втрати довір`я до нього з боку власника»

 

 

Теги: звільнення, керівник, грубе порушення, увольнение, поновлення на роботі, середній заробіток, товарні цінності, матеріально відповідальна особа, посадова інструкція, КЗпП, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Умови звільнення спрощенця від сплати земельного податку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості справляння земельного податку суб`єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, а також умови звільнення від сплати

29 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/11334/16, адміністративне провадження № К/9901/80/19 (ЄДРСРУ № 104999829) досліджував питання щодо особливостей справляння земельного податку суб`єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування.

За правилами підпунктів 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельним податком визнається обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

При цьому, особливості справляння податку суб`єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються главою   1   розділу XIV   цього Кодексу.

Підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України визначено, що об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

За змістом пункту 286.1 статті 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Згідно з пунктом 287.1 статті 287 ПК України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Пунктом   287.6 статті 287 ПК України встановлено, що при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

За приписами пункту 287.7 статті 287 ПК України у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та користувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

Згідно з пунктом 287.8 цієї ж статті власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах першій та другій статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України. За статтею 378 цього Кодексу право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Таким чином, до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені. При цьому, обов`язок сплати земельного податку не ставиться в залежність від факту реєстрації права власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм Податкового кодексу України, та виникає у фізичної особи з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 07 липня 2015 року в справі № 21-775а15, від 02 грудня 2015 року в справі №21-3517а15, від 08 червня 2016 року в справі № 21-804а16, від 12 вересня 2017 року в справі № 21-3078а16, а також підтримана Верховним Судом у постановах від 31 січня 2018 року в справі № 825/308/17, від 19 червня 2018 року в справі № 822/2696/17, від 18 квітня 2019 року в справі № 807/292/18, від 17 грудня 2019 року в справі № 804/4739/16, від 05 лютого 2021 року в справі № 826/16051/16, від 12 березня 2021 року в справі № 826/10421/16.

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об`єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов`язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

Зокрема, в розумінні зазначених норм обов`язок зі сплати земельного податку для фізичної особи - власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй прав, як-от набуття нею статусу суб`єкта господарювання, діяльність якого пов`язана з використанням земельної ділянки або без такого.

Відповідно до пункту 291.3 статті 291 ПК України юридична особа чи фізична особа-підприємець можуть самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим главою 1 розділу ХІV ПК України та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою. 

За приписами пункту 291.2 статті 291 ПК України спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

Згідно з пунктом 269.2 статті 269 ПК України суб`єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою   1   розділу XIV   цього Кодексу   (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).

Положеннями підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України визначено, що   платники єдиного податку звільняються від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів, зокрема, податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

У зазначенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб`єкта господарювання від виконання податкових зобов`язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 статті 297 ПК України, а запроваджує нові умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

(!!!) Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб`єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість не встановлена.

Підсумовуючи наведене, Верховний суд дійшов до висновку, що у розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1. статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов`язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб`єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і систем оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб`єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов`язку сплати земельного податку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 листопада 2015 року (справа № 826/14703/13-а) та у постановах Верховного Суду від 15 лютого 2019 року (справа № 826/9948/16), від 9 квітня 2019 року (справа №826/12960/16), від 13, 19 та 26 червня 2018 року (справи №№ 826/14615/16, 814/3427/13-а та 826/10930/13-а відповідно), від 05 листопада 2021 року у справі № 826/10983/18, адміністративне провадження № К/9901/29442/20 (ЄДРСРУ № 100857001).

Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов`язок сплати податку на земельну ділянку, на якій воно розташоване. 

Необхідно розмежовувати поняття "використання в господарській діяльності нежитлового приміщення" та "використання в господарській діяльності земельної ділянки".

Дана правова позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 27.02.2018 у справі № 826/8675/17, від 12.06.2018 у справі № 826/18434/15, від 26.06.2018 у справі № 826/18899/16, від 13.06.2018 у справі № 826/14615/16, від 15.02.2019 у справі № 826/9948/16, від 09.04.2019 у справі № 826/12960/16.

ВИСНОВОК: Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб`єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності.

 

P.s. З урахуванням зазначеного вище, у платника податків постає питання: як та яким доказами довести суду, що земельна ділянка використовується у господарській діяльності?

Примітка: Визначення терміну «господарська діяльність» дає зрозуміти, що земля вважається задіяною в господарській діяльності, якщо її використання направлене на отримання доходу…

 

Матеріал по темі: «Звільнення ФОП-спрощенця від сплати земельного податку»

 

 

Теги: земельний податок, орендна плата, пільги, звільнення від сплати земельного податку,  статус платника єдиного податку третьої групи, спрощене оподаткування, використання майна у господарській діяльності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Направлення учасникам судового провадження процесуальних документів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Задача суду – направити  учаснику судового провадження процесуальний документ, а контроль за його отриманням не лежить в компетенції останнього  

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 28.01.2021 року у справі № 820/1400/17 зазначив, що до повноважень судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками «за закінченням терміну зберігання», «адресат вибув», «адресат відсутній» і т. п., з врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Аналогічну позицію висловив Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, зокрема, у постанові від 31.03.2021 року у справі № 640/2371/20 та постанові від 29.04.2021 року у справі № 826/12038/17.

Також, у постановах від 14.08.2020 та від 13.01.2020 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив: «у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною   поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною, і судовий акт повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі».

Беручи до уваги вимоги процесуального законодавства та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на адресу, що відповідає місцезнаходженню відповідача згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, постанові від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/9, постанові від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/18).

Слід також враховувати, що в окремих справах Верховний Суд вважає особу належно повідомленою про рух справи у ситуації, коли вона отримала хоча б один лист від суду, а решта - повернулися за закінченням терміну зберігання чи з інших причин (постанова від 12 грудня 2019 року в справі № 911/2052/18, від 21 січня 2021 року в справі № 398/4299/17, від 28 січня 2021 року в справі № 820/1400/17). Презюмується, що в такій ситуації особа точно знає про наявність судової справи і може дізнатися про рух справи, зміст судових рішень, дату судового засідання, зокрема через сайт судової влади України.

Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 03 квітня 2008 року в справі «Пономарьов проти України» виклав правову позицію, згідно якої «сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження».

ВИСНОВОК: Задача суду – направити  учаснику судового провадження процесуальний документ, а контроль за його отриманням або навпаки неотриманням не лежить в компетенції останнього.

 

Матеріал по темі: «Скасування судового рішення у разі неповідомлення учасника про слухання справи»

 

Теги: повідомлення особи, судова повістка, виклик особи, притягнення до відповідальності, належне повідомлення, вручення повістки, телефонограми, смс повідомлення, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов