Скасування декларації про готовність до експлуатації: наслідки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки скасування декларації про готовність до експлуатації вже після реєстрації права власності

03 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 814/944/18, адміністративне провадження №К/9901/68912/18 (ЄДРСРУ № 94602478) досліджував питання щодо наслідків скасування декларації про готовність до експлуатації вже після реєстрації права власності.

Аналіз вищенаведених норм законодавства дає колегії суддів підстави для висновку про те, що Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» і Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю надано право скасовувати декларації про готовність об`єкта до експлуатації у разі виявлення інспекцією факту подання недостовірних даних, наведених у такій декларації.

Про скасування декларації інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю видається відповідний розпорядчий акт (у даному випадку - наказ). При цьому, після скасування реєстрації декларації, замовник не позбавляється права повторно подати таку декларацію у відповідності з вимогами законодавства.

Слід врахувати й те, що реєстрація декларації підлягає скасуванню у разі виявлення органом державного архітектурно-будівельного контролю факту подання не будь-яких недостовірних даних, а лише тих, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом (постанова Верховного Суду від 05.12.2019 у справі №818/878/16).

Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відповідно до закону, належить до документів, на підставі яких, провадиться державна реєстрація права власності, яке вони посвідчують.

Згідно правової позиції Верховного Суду, яка викладена у постановах від 29.01.2020 у справі № 922/900/19, від 13.01.2020 у справі № 910/24473/16, від 17.04.2019 у справі № 916/641/18, від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18 та від 10.04.2018 у справі № 927/849/17, свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином.

Отже, свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа, в даному випадку свідоцтва є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв`язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує у його сторін прав, а відтак свідоцтво як посвідчувальний документ втрачає свою юридичну силу і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

Перелік підстав, за яких об`єкт вважається самочинним будівництвом, наведено у статті 39-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» і пункті 22 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів.

Разом з цим, згідно п. 14 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 9 ст. 39 Закону України "Про регулювання містобудівної  діяльності" зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації є підставою для оформлення права власності на нього.

Після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкту до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання, та виключає можливість віднесення такого об`єкту до самочинного в силу його узаконення.

Вказаної правової позиції дотримується Верховний Суд у постановах від 19 вересня 2018 року у справі №804/1510/16,  від 02 жовтня 2018 року у справі №465/1461/16, від 07.11.2019 у справі № 916/2825/18 та від 01 жовтня 2019 року у справі №826/9967/18.

ВИСНОВОК: Тобто, як зазначив Верховний Суд у постанові від 12.06.2019 р. у справі № 916/1986/18 отримання право власності виключає можливість віднесення спірного об`єкту нерухомого майна до самочинного в силу його узаконення.

 

Матеріал по темі: «Скасування декларації про початок будівництва за інформацією правоохоронних органів»

 

 

Теги: скасування декларації, декларація про готовність, готовність до експлуатації, самочинне будівництво, дабі, державний архітектурно-будівельний контроль, суб`єкти містобудування, відповідальність забудовника, замовник будівництва, будівельник, застройщик, судова практика, Адвокат Морозов

Уповноважений на закриття провадження у справі про адмінправопорушення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості закриття провадження у справі за відсутності складу адміністративного правопорушення (на прикладі ДАБК)

01 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/3491/16-а, адміністративне провадження № К/9901/16301/18 (ЄДРСРУ № 94565945) досліджував впитання щодо особливостей закриття провадження у справі за відсутності складу адміністративного правопорушення (на прикладі ДАБК)

Відповідно до статті 244-6 КупАП органи державного архітектурно-будівельного контролю розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов`язані з порушенням вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил під час будівництва, порушенням законодавства під час планування та забудови територій та невиконанням законних вимог (приписів) посадових осіб органів державного архітектурно-будівельного контролю.

За правилами частини 1 статті 247 КупАП провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути  розпочато,  а  розпочате підлягає закриття  за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.

Системний аналіз вказаних вище норм дає підстави для висновку, що питання про можливість закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення може вирішувати орган, який уповноважений законом на розгляд справи про адміністративне правопорушення. В даному випадку - орган державного архітектурно-будівельного контролю.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині закриття провадження у справі за відсутності складу адміністративного правопорушення.

ВИСНОВОК ВС: Якщо  суд, не є органом уповноваженим розглядати справу про адміністративне правопорушення, то і не може закрити таке провадження у справі, навіть за відсутності складу або події адміністративного правопорушення.

 

Відведення землі при поділі земельної ділянки фермерського господарства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відведення землі при поділі земельної ділянки фермерського господарства  з подальшим передання її члену фермерського господарства у власність

01 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 560/1282/19, адміністративне провадження № К/9901/30719/19 (ЄДРСРУ № 94565750) досліджував питання щодо відведення землі при поділі земельної ділянки фермерського господарства  з подальшим передання її члену фермерського господарства у власність.

Суть спору: правомірність відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності при поділі земельної ділянки фермерського господарства, з метою подальшого передання члену фермерського господарства у власність.

Насамперед Суд звертає увагу, що земельна ділянка, яку бажає отримати позивачка, перебуває в складі земельної ділянки наданій в оренду громадянину для ведення фермерського господарства, який є головою ФГ, а позивачка - одним із членів господарства.

Згодом члени ФГ прийняли рішення про розпаювання цієї земельної ділянки між собою. Питання про розпаювання земель вирішувалось на загальних зборах ФГ   та оформлено протоколом, який підписаний членами господарства і головою ФГ.

Наказом Держгеокадастру позивачці надано дозвіл на розробку проекту землевідведення і в подальшому земельній ділянці присвоєно кадастровий номер.

Після утворення окремих земельних ділянок члени цього фермерського господарства, бажали отримати кожен окремо безоплатно у власність земельні ділянки для ведення фермерського господарства.

Статтею 12 Закону України "Про фермерське господарство" визначено, що землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про фермерське господарство" члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.

Аналогічну норму передбачено у статті 32 Земельного кодексу України.

Відповідач, відмовляючи у затвердженні проекту землеустрою позивачці, виходив з того, що земельна ділянка не перебуває у користуванні ФГ, а надана у користування громадянину, тому відсутні правові підстави для передачі запитуваної земельної ділянки у власність відповідно до статті 32 ЗК України.

Проте, Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання щодо переходу права користування земельною ділянкою від голови до фермерського господарства, сформулювала інший підхід.

Зокрема, у постанові від 13.03.2018 по справі № 348/992/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

У постанові від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 ГК України. Після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства користувачем орендованої земельної ділянки є саме фермерське господарство.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справах  № № 922/989/18 (№ 12-205гс18) та № 179/1043/16-ц, у якій Суд зазначив, що передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства, тобто для вироблення, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції (частина перша статті 2 Закону № 2009-XII). Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство, а не його засновник. Іншими словами, після набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього постійним користувачем зазначеної ділянки стає селянське (фермерське) господарство. Державна реєстрація права постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства за його засновником не змінює вказаний висновок, оскільки після державної реєстрації такого господарства саме воно як суб`єкт підприємницької діяльності могло використовувати відповідну ділянку за її цільовим призначенням, тобто бути постійним користувачем.

Така правова позиція застосована Верховним Судом у постанові від 1 жовтня 2020   року по справі №120/4116/19-а, у якій предметом розгляду були подібні правовідносини.

Таким чином, у контексті спірних правовідносин цієї справи та правової позиції, Великої Палати Верховного Суду і Верховного Суду, колегія суддів відзначає, що земельна ділянка, надана громадянину, після створення Фермерського господарства, головою якого він став, перейшла у користування фермерського господарства. Отже, обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не голова ФГ.

За таких підстав, право користування земельною ділянкою належить усьому ФГ, тобто усім його членам господарства в рівній мірі. Тому помилковими є висновки суду апеляційної інстанції, що лише Засновник ФГ є користувачем земельної ділянки, і відповідно лише він один може отримати її у власність.

За правилами статті 13 Закону України "Про фермерське господарство" членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.

Вказана норма Закону України "Про фермерське господарство" надає членам такого господарства право на приватизацію земельної ділянки, наданої у користування фермерському господарству. При цьому, такими, що надані фермерському господарству вважають і земельні ділянки, надані голові фермерського господарства для його створення.

За такого правового врегулювання, будь-який член фермерського господарства має право отримати безоплатно у власність частину земельної ділянки, що перебуває у користуванні фермерського господарства, а не лише особа, якій така земельна ділянка була раніше надана у користування, оскільки така земельна ділянка відведена саме з метою створення фермерського господарства.

За висновком Верховного Суду, правову норму, що міститься у ст. 13 Закону України "Про фермерське господарство" ... слід розуміти як таку, що надає членам фермерського господарства право на приватизацію земельної ділянки, наданої у користування фермерському господарству. При цьому такими, що надані фермерському господарству, вважають і земельні ділянки, надані голові фермерського господарства для його створення.

ВИСНОВОК: Отже, член фермерського господарства, має право на безоплатне одержання у приватну власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства.

Матеріал по темі: «Реалізація громадянином права на створення фермерського господарства»

 

Теги: фермерське господарство, земельні спори, оренда землі, СФГ, спадкування землі, спадкування паю, спадкування частки ФГ, ведення фермерського господарства, судова практика, Верховний суд, Велика палата, Адвокат Морозов

Особливості поділу домоволодіння в натурі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Необхідність отримання відповідних дозвільних документів на переобладнання та перепланування будинку у разі поділу його в натурі

27 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 361/2430/18-ц, провадження № 61-12338св20 (ЄДРСРУ № 94525170) досліджував питання щодо особливостей поділу домоволодіння в натурі.

Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частиною першою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Згідно з частинами другою-третьою статті 358 ЦК України співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майно, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Згідно з частиною другою статті 364 ЦК України якщо виділ в натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Статтями 364, 367 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності, в натурі або його поділ з дотриманням вимог статті 183 ЦК України.

За відсутності згоди співвласників про поділ спільного майна таке питання вирішується судом.

Відповідно до статей 183, 367 ЦК України виділ частки в натурі (поділ будинку) може мати місце за наявності технічної можливості виділення кожній із сторін відокремленої частини будинку із самостійним виходом (квартири), яка відповідає розміру їх часток у приватній власності або наявності технічної можливості переобладнання будинку в ізольовані квартири.

Системний аналіз положень статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави дійти висновку, що у спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності.

Виділ часток (поділ) будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним входом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

Враховуючи те, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна відповідно до статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі такої частки власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишається, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вхід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України.

Для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває в спільній частковій власності, визначальним є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. Здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частку житлового будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі.

У тих випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок.

Таких висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13, які підтримав Верховний Суд у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 170/289/16-ц, від 24 грудня 2020 року у справі № 457/725/16-ц (ЄДРСРУ №93879756).

ВАЖЛИВО: Відтак визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Таким чином, у разі виділу співвласник отримує свою частку в майні в натурі й вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається.

На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється із спільної власності в разі поділу (ст.367 ЦК) спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників.

Таким чином, юридичним наслідком поділу майна завжди є припинення права спільної часткової власності між колишніми учасниками. Оскільки ЦК не містить детальної регламентації порядку поділу спільного майна у натурі, слід використовувати норми, що визначають процедуру виділу майна ст. 364 ЦК.

Статтею 152 ЖК УРСР передбачено, що виконання власниками робіт з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення приватного житлового фонду, які не передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, не потребує отримання документів, що дають право на їх виконання. Після завершення зазначених робіт введення об`єкта в експлуатацію не потребується.

Перепланування (переобладнання) квартир та нежитлових приміщень повинно відповідати проектній документації, будівельним нормам і правилам, Державним будівельним нормам України «Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт» та виконуватися згідно з Правилами користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572.

Згідно з цими Правилами до елементів перепланування жилих приміщень належать: перенесення і розбирання перегородок, перенесення і влаштування дверних прорізів, улаштування і переустаткування тамбурів, прибудова балконів на рівні перших поверхів багатоповерхових будинків.

Переобладнання - улаштування в окремих жилих будинках, квартирах багатоквартирних будинків індивідуального опалення та іншого інженерного обладнання, перенесення нагрівальних, сантехнічних і газових приладів; влаштування і переустаткування туалетів, ванних кімнат, вентиляційних каналів.

Водночас, при поділі нерухомого майна в натурі в разі необхідності його переобладнання та перепланування, до ухвалення рішення суду повинні бути надані відповідні висновки: технічний висновок про відповідність перепланування будівельним нормам і правилам, санітарно-епідеміологічним вимогам, пропонованим до будинків і приміщень, і правилам пожежної безпеки.

Залежно від обставин справи підлягають поданню висновки й інших служб, зокрема погодження для встановлення відокремленого газо-, водо- та енергопостачання.

ВИСНОВОК: Отже, отримання відповідних документів на переобладнання та перепланування будинку необхідне лише у випадку втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, в іншому випадку дозвільна документація не є необхідною.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 вересня 2020 року у справі № 654/2080/17-ц (провадження № 61-3792св19, ЄДРСРУ № 92092907).

 

Матеріал по темі: «Виселення з квартири (будинку) після припинення шлюбних відносин»

 

Представництво іноземного резидента на території України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прибутки нерезидентів, які провадять свою діяльність на території України через постійне/непостійне (некомерційне)  представництво

29 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/244/15, адміністративне провадження № К/9901/56020/18 (ЄРСРУ № 94511651) досліджував питання оподаткування податком на прибуток нерезидентів, які провадять свою діяльність на території України через постійне/непостійне (некомерційне)  представництво.

Відповідно до пункту 133.2 статті 133 ПК (у редакції, чинній до 01.07.2015 (дата набрання чинності Законом України від 28.12.2014 № 71-VIII, яким розділ ІІІ Податкового кодексу України викладено в новій редакції) далі - так само) платниками податку на прибуток підприємств з числа нерезидентів є: юридичні особи, що створені в будь-якій організаційно-правовій формі, та отримують доходи з джерелом походження з України, за винятком установ та організацій, що мають дипломатичні привілеї або імунітет згідно з міжнародними договорами України; постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи із джерелом походження з України або виконують агентські (представницькі) та інші функції стосовно таких нерезидентів чи їх засновників.

Підпунктом 134.1.2 пункту 134.1 статті 134 ПК  визначено, що об`єктом оподаткування платників податку є, зокрема, дохід (прибуток) нерезидента, що підлягає оподаткуванню згідно зі статтею 160 цього Кодексу, з джерелом походження з України.

Згідно з пунктом 160.8 статті 160 ПК суми прибутків нерезидентів, які провадять свою діяльність на території України через постійне представництво, оподатковуються в загальному порядку. При цьому таке постійне представництво прирівнюється з метою оподаткування до платника податку, який провадить свою діяльність незалежно від такого нерезидента.

У разі якщо нерезидент провадить свою діяльність не лише в Україні, а й за її межами, і при цьому не визначає прибуток від своєї діяльності, що ведеться ним через постійне представництво в Україні, сума прибутку, що підлягає оподаткуванню в Україні, визначається на підставі складення нерезидентом відокремленого балансу фінансово-господарської діяльності, погодженого з контролюючим органом за місцезнаходженням постійного представництва.

У разі неможливості визначити шляхом прямого підрахування прибуток, отриманий нерезидентами з джерелом його походження з України, оподатковуваний прибуток визначається контролюючим органом як різниця між доходом та витратами, визначеними шляхом застосування до суми отриманого доходу коефіцієнта 0,7.

Підпунктом 14.1.193 пункту 14.1 статті 14 ПК визначено, що постійне представництво - постійне місце діяльності, через яке повністю або частково проводиться господарська діяльність нерезидента в Україні, зокрема: місце управління; філія; офіс; фабрика; майстерня; установка або споруда для розвідки природних ресурсів; шахта, нафтова/газова свердловина, кар`єр чи будь-яке інше місце видобутку природних ресурсів; склад або приміщення, що використовується для доставки товарів.

З метою оподаткування термін ''постійне представництво'' включає будівельний майданчик, будівельний, складальний або монтажний об`єкт чи пов`язану з ними наглядову діяльність, якщо тривалість робіт, пов`язана з таким майданчиком, об`єктом чи діяльністю, перевищує шість місяців; надання послуг (крім послуг з надання персоналу), у тому числі консультаційних, нерезидентом через співробітників або інший персонал, найнятий ним для таких цілей, але якщо така діяльність провадиться (в рамках одного проекту або проекту, що пов`язаний з ним) в Україні протягом періоду або періодів, загальна тривалість яких становить більш як шість місяців, у будь-якому дванадцятимісячному періоді; резидентів, які мають повноваження діяти від імені виключно такого нерезидента, що тягне за собою виникнення у цього нерезидента цивільних прав та обов`язків (укладати договори (контракти) від імені цього нерезидента; утримувати (зберігати) запаси товарів, що належать нерезиденту, із складу яких здійснюється поставка товару від імені нерезидента, крім резидентів, що мають статус складу тимчасового зберігання або митного ліцензійного складу).

Постійним представництвом не є використання споруд виключно з метою зберігання, демонстрації або доставки товарів чи виробів, що належать нерезиденту; зберігання запасів товарів або виробів, що належать нерезиденту, виключно з метою зберігання або демонстрації; зберігання запасів товарів або виробів, що належать нерезиденту, виключно з метою переробки іншим підприємством; утримання постійного місця діяльності виключно з метою закупівлі товарів чи виробів або для збирання інформації для нерезидента; направлення у розпорядження особи фізичних осіб у межах виконання угод про послуги з надання персоналу; утримання постійного місця діяльності виключно з метою провадження для нерезидента будь-якої іншої діяльності, яка має підготовчий або допоміжний характер (абзаци перший - третій зазначеного підпункту).

Отже, нормами ПК визначено, що провадження нерезидентом господарської діяльності через постійне місце діяльності в Україні є обов`язковою умовою для визнання такого місця постійним представництвом та оподаткування отриманих від діяльності, здійсненої через постійне представництво,  доходів податком на прибуток в загальному порядку.

Пунктом 103.1 статті 103 ПК встановлено, що застосування правил міжнародного договору України здійснюється шляхом звільнення від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України, зменшення ставки податку або шляхом повернення різниці між сплаченою сумою податку і сумою, яку нерезиденту необхідно сплатити відповідно до міжнародного договору України.

Законом України від 17.03.1999 №500-XIV ратифіковано Конвенцію між Урядом України і Урядом Республіки Австрія про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і на майно, відповідно до частини першої статті 5 якої для цілей цієї Конвенції термін ''постійне представництво'' означає постійне місце діяльності, через яке повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність підприємства.

Згідно з підпунктом ''f'' пункту 4 статті 5 Конвенції термін ''постійне представництво» не розглядається як такий, що включає утримання постійного місця діяльності виключно для здійснення будь-якої комбінації видів діяльності, перелічених у підпунктах від a) до e), за умови, що сукупна діяльність постійного місця діяльності, яка виникає внаслідок такої комбінації, має підготовчий або допоміжний характер.

За змістом пункту 4 розділу V Порядку розрахунку податкових зобов`язань нерезидентів, які провадять діяльність на території України через постійне представництво, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 28.02.2011 №115 (наказ втратив чинність згідно з наказом Міністерства фінансів України від 25.06.2013 №610), нерезиденти, які мають право на звільнення від оподаткування відповідно до міжнародного договору окремих видів доходів, які отримуються через постійне представництво, разом з податковою звітністю заповнюють і подають до органу державної податкової служби Відомості про доходи (прибуток), що звільнені від оподаткування на підставі міжнародного договору.

Розділ I ''Діяльність допоміжного або підготовчого характеру'' відомостей заповнюється у випадку, коли постійне представництво нерезидента провадить у звітному (податковому) періоді виключно види діяльності, при здійсненні яких відповідно до міжнародних договорів не утворюється постійне представництво.

Будь-який з вказаних у цьому розділі видів діяльності або сукупність всіх вказаних видів діяльності не повинні складати основну діяльність або один з видів основної діяльності нерезидента. При цьому під основною діяльністю розуміється діяльність нерезидента, визначена у його статутних документах, яка є регулярною і постійною протягом календарного року, на який припадає звітний (податковий) період (підпункт 4.3 пункту 4 Порядку).

Аналогічні за змістом і норми пункту 4 розділу V Порядку розрахунку податкових зобов`язань нерезидентів, які провадять діяльність на території України через постійне представництво, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 25.06.2013 №610.

Представництво іноземного резидента на території України не має статусу юридичної особи і діє відповідно до наданих нерезидентом повноважень. Нерезидент через представництво може здійснювати підприємницьку діяльність на території України або уповноважити представництво на здійснення тільки функції, які носять допоміжний та/або підготовчий характер (зберігання, демонстрація, закупівля або доставка товарів, збирання інформації тощо). Ці умови можна охарактеризувати як ознаки, що дозволяють кваліфікувати представництво нерезидента як постійне, тобто таке, через яке нерезидент здійснює свою підприємницьку діяльність в Україні.

Хоча норми ПК не дають визначення ''непостійне'' представництво, абзацом третім підпункту 14.1.193 пункту 14.1 статті 14 ПК чітко передбачено, що до постійних представництв не відноситься, зокрема, утримання постійного місця діяльності виключно з метою провадження для нерезидента будь-якої іншої діяльності, яка має підготовчий або допоміжний характер.

У той же час, як вже зазначено вище, умовою для визначення представництва нерезидента як постійного та отримання ним статусу платника податку є здійснення представництвом підприємницької діяльності нерезидента в Україні.

У відповідності з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 15.03.2016 у справі №826/14127/14 у разі здійснення представництвом нерезидента видів або виду діяльності, яка є тотожною основній діяльності нерезидента, таке представництво набуває статусу постійного представництва, а його діяльність на території України оподатковується в загальному порядку.

Для розмежування "постійного" представництва від "непостійного" (некомерційного), слід виділити ключові характеристики, які слугують підставою для їх розмежування. Насамперед, діяльність некомерційного представництва має виключно підготовчий або допоміжний характер щодо діяльності материнської компанії і має бути відмінною від статутних функцій материнської компанії.

Такий висновок щодо підстав визначення представництва нерезидента платником податку зроблено у постанові Верховного Суду від 12.02.2019 у справі №  826/10603/15 та від 24.05.2019 у справі №826/3191/13-а.

(!!!) Ідучи від зворотного, постійним представництвом визнається особа, яка загалом здійснює діяльність, аналогічну материнській компанії, або якщо така діяльність є переважною. Такий висновок узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду від 16 березня 2020 року № 826/7675/18, адміністративне провадження №К/9901/29144/19 (ЄДРСРУ № 88360094).

В даній справі у акті перевірки зафіксовано, що доходами Представництва у період, за який проведено перевірку, є виключно отримані від головної компанії грошові кошти на покриття витрат. Витрати Представництва, у свою чергу, пов`язані із забезпеченням його діяльності, а саме: сплата податків (податку з доходів фізичних осіб та податку на додану вартість), оренда офісу, заробітна плата, банківська комісія, автотранспортні витрати, витрати на зв`язок, офісні витрати, реєстраційно-дослідницькі та митні послуги, рекламні та представницькі витрати, ІТ- послуги, послуги з перевезення, кур`єрські послуги, інформаційно-консультаційні послуги, поповнення корпоративних карток співробітників, медичне страхування, юридичні послуги; придбання основних засобів.

Довідкою Банку засвідчено відкриття Представництву поточного рахунку типу ''Н'' в гривні, поточних валютних рахунків в доларах США та євро. Режим поточного рахунку типу ''Н'' не дозволяє зараховувати чи списувати кошти з таких рахунків для здійснення господарської діяльності.

У відповідності з наведеними доказами суди дійшли обґрунтованого висновку, що діяльність позивача не співпадала з підприємницькою діяльністю головної компанії, а була по відношенню до діяльності головної компанії підготовчою та допоміжною.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного відсутні правові підстави для оподаткування отриманих представництвом від головної компанії коштів  податком на прибуток за правилами пункту 160.8 статті 160 ПК, оскільки останній виконував для головної компанії функції допоміжного та підготовчого характеру,а отже не є постійним представництвом у розумінні підпункту 14.1.193 пункту 14.1 статті 14 ПК та статті 5 Конвенції.

 

Теги: прибутки нерезидентів, постійне представництво, непостійне представництво, некомерційне представництво, податок на прибуток, оподаткування, материнська компанія, функції компанії, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Демонтаж тимчасових споруд за рішенням департаменту з благоустрою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: демонтаж можливо виключно щодо об`єктів, які належать до тимчасових споруд

27 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/12531/17, адміністративне провадження № К/9901/59543/18 (ЄДРСРУ № 94458290) досліджував питання щодо демонтажу тимчасових споруд за рішенням департаменту з благоустрою.

Відповідно до статті 19 Конституції України  органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені  Конституцією  та законами України.

Статтею 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено перелік власних (самоврядних) та делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв`язку, зокрема, до таких належить організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» визначено, що самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами.

Таким чином, Закон України «Про благоустрій населених пунктів» наділяє повноваженнями міські ради та їх виконавчі органи здійснювати самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів.

З огляду на вказане спори щодо виконання суб`єктами владних повноважень функцій у сфері благоустрою (зокрема, відновлення благоустрою шляхом демонтажу елементів благоустрою) є публічно-правовими й мають розглядатись в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25.06.2019 у справі №914/1092/18.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів»  благоустрій  населених пунктів - комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.

Відповідно до частин першої-третьої статті 34 Закону України «Про  благоустрій  населених пунктів» правила благоустрою території населеного пункту - нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту. Правила розробляються на підставі Типових правил благоустрою території населеного пункту для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування. Типові правила розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства. У разі якщо відповідною сільською, селищною, міською радою не прийнято рішення про затвердження Правил, застосовуються Типові правила. Орган місцевого самоврядування забезпечує вільний доступ населення до затверджених Правил.

Правила включають: порядок здійснення благоустрою та утримання територій об`єктів благоустрою; вимоги до впорядкування територій підприємств, установ, організацій; вимоги до утримання зелених насаджень на об`єктах благоустрою - територіях загального користування; вимоги до утримання будівель і споруд інженерного захисту території; вимоги до санітарного очищення території; розміри меж прилеглої до підприємств, установ та організацій території у числовому значенні; порядок розміщення малих архітектурних форм; порядок здійснення самоврядного контролю у сфері благоустрою населених пунктів; інші вимоги, передбачені цим та іншими законами.

Правила не можуть передбачати обов`язок фізичних і юридичних осіб щодо отримання будь-яких дозволів, погоджень або інших документів дозвільного характеру, а також повноважень органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, підприємств, установ, організацій, утворених такими органами, видавати зазначені документи.

Таким чином, передуванням демонтажу тимчасових споруд є винесення припису, а винесення припису є результатом проведеної перевірки, в якому власнику пропонується надати в певний строк проектно-дозвільну документацію на розміщення тимчасової споруди або усунути порушення шляхом демонтажу тимчасової споруди власними силами, в разі відсутності відповідних дозвільних документів.

Аналогійний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28.02.2019 у справі  №826/11229/17, від 24.09.2019 у справі №826/22540/15, від 19.12.2019 у справі №826/15164/17, від 29.01.2020 у справі №826/7888/17, від 05.08.2020 у справі №826/10330/17.

За визначенням частини другої статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Відповідно до статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

(!!!) Також відповідно до приписів статті 181 Цивільного кодексу України, статті 1 Закону України «Про іпотеку» та статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлюється комплекс кваліфікуючих ознак для нерухомого майна.

Окрім цього, слід вказати, що для розміщення тимчасової споруди за наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка не відводиться, а обов`язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування стосується лише тих суб`єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки.

Таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 905/1552/16.

Таким чином, на відміну від нерухомого майна, переміщення якого неможливе без їх знецінення та зміни призначення, тимчасові споруди мають відмінності, зокрема, виготовляються з полегшених збірних конструкцій та встановлюється без улаштування заглибленого фундаменту тощо.

ВИСНОВОК: Верховний суд зауважує, що здійснювати відповідний демонтаж можливо виключно щодо об`єктів, які належать до тимчасових споруд у розумінні Правил благоустрою.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі №826/14088/15, від 28 лютого 2019 року у справі № 826/11229/17 (ЄДРСРУ № 80197908).

 

Матеріал по темі: «Правові підстави та порядок встановлення або демонтажу тимчасової споруди (кіоск)»

 

Непогодження меж земельної ділянки із суміжником

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок: наслідки

27 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/2225/17, провадження № К/9901/58201/18 (ЄДРСРУ № 94458460) досліджував питання щодо стадії погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації .

Згідно приписів статті 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Згідно із статтею 50 Закону України «Про землеустрій» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають:

завдання на розроблення проекту землеустрою;

пояснювальну записку;

копію клопотання (заяви) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у разі формування та/або зміни цільового призначення земельної ділянки за рахунок земель державної чи комунальної власності);

рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у випадках, передбачених законом);

письмову згоду землевласника (землекористувача), засвідчену нотаріально (у разі викупу (вилучення) земельної ділянки в порядку, встановленому законодавством), або рішення суду;

довідку з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями;

матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки);

відомості про обчислення площі земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки);

копії правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомого майна для об`єктів будівництва, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з середніми та значними наслідками, які розташовані на земельній ділянці;

розрахунок розміру втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом);

розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених законом);

акт приймання-передачі межових знаків на зберігання (у разі формування земельної ділянки);

акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності (у разі формування земельної ділянки);

перелік обмежень у використанні земельних ділянок;

викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки);

кадастровий план земельної ділянки;

матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (у разі формування земельної ділянки);

матеріали погодження проекту землеустрою.

Статтею 198 Земельного кодексу України передбачено, що кадастрові зйомки - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.

Кадастрова зйомка включає: а) геодезичне встановлення меж земельної ділянки; б) погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами; в) відновлення меж земельної ділянки на місцевості;  г) встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; ґ) виготовлення кадастрового плану.

Механізм встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками визначено Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376 (далі - Інструкція  № 376).

Згідно із пунктом 3.12 Інструкції № 376 закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою.

Аналіз зазначених норм свідчить, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною.

У постанові від 18 квітня 2018 року у справі №346/4408/15-ц (провадження №61-8450св18), у постанові від 27.11.2019 року у справі №366/811/2017-ц (провадження №61-33627св18) Верховний Суд зазначив, що у відповідності до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

При цьому стаття 198 Земельного кодексу України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж слід вважати, що погодження меж не відбулося. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації.

Отже, чинне законодавство не обмежує право на приватизацію земельної ділянки у зв`язку із відмовою суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок, що свідчить про відсутність таких перешкод для завершення процедури приватизації земельної ділянки.

Наведене узгоджується також із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18), постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18) та №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18).

ВИСНОВОК: Непогодження меж земельної ділянки не може слугувати підставою для відмови у затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22 січня 2020 року у справі № 455/856/18-а, від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17, та Верховним Судом у постановах від 20.03.2019 у справі № 350/67/15-ц, від 12.02.2020 у справі № 545/1149/15,  у справі № 404/3048/18, від 22 жовтня 2020 року у справі № 454/805/13-а (ЄДРСРУ № 92385003).

 

P.s. Якщо суміжник відмовляється погодити межі земельної ділянки (підписати акт), орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію земельної ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акту, а з мотивів відмови.

Матеріал по темі: «Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками»

 

Теги: приватизація земельної ділянки, непогодження меж земельної ділянки, акт погодження меж земельної ділянки, проект землеустрою, земельна ділянка, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов