Аудиторський висновок як доказ реальності господарських операцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: виключно аудиторський висновок не може бути беззаперечним доказом реальності господарських операцій

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1979/18 (ЄДРСРУ № 93783639) досліджував питання щодо аудиторського висновку, як доказу реальності господарської операції.

Проаналізувавши практику Верховного Суду з даного питання 30 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/1237/19 (ЄДРСРУ № 90670346) вказав, що питання щодо аудиторської перевірки товариства викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 904/2194/17, у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №910/783/17, від 29.05.2018 у справі № 921/505/17-г/18 та від 29.04.2020 у справі № 922/1859/19.

Вимога про проведення аудиторської перевірки товариства може бути заявлена в межах захисту корпоративних прав позивача як учасника товариства та здійснена з метою контролю діяльності останнього і є складовою права на управління товариством у передбаченому законом і установчими документами порядку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 у справі № 904/2194/17 (провадження № 12-79гс18), постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 у справі № 922/1859/19.

При цьому, право акціонера вимагати проведення аудиту не залежить від бажання самого товариства чи його посадових осіб або доцільності проведення такої перевірки, натомість обов`язок товариства забезпечити аудитору можливість провести перевірку виникає відповідно до прямої вказівки закону (до таких висновків дійшов Верховний Суду у п. 5.2.2 постанови від 14.02.2018 у справі № 910/783/17).

Аналогічні правові позиції викладені і в постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 922/1859/19.

Отже, право вимагати проведення аудиторської перевірки діяльності товариства, яке є корпоративним правом, пов`язаним з діяльністю й управлінням справами товариства, виникає в акціонера з моменту набуття ним права власності на акції, оскільки саме з цього моменту особа стає носієм корпоративних прав. Відмова товариства в задоволенні вимоги про проведення аудиту за період, коли позивач не був акціонером, відповідно не може порушувати його корпоративних прав як акціонера.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 26.06.18 у справі № 904/3679/17 зазначено, що товариство зобов`язане надати учаснику на його вимогу для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо. Наведений перелік може бути розширений у статуті товариства. Тобто за приписами наведених правових норм праву учасника на одержання інформації кореспондує обов`язок товариства надати учаснику відповідну інформацію на його вимогу. Отримання учасником зазначеної інформації від товариства є необхідним для реалізації ним своїх корпоративних прав, зокрема правомочностей на участь в управлінні господарською організацію. Відтак внаслідок невиконання товариством свого обов`язку з надання учаснику товариства на його вимогу для ознайомлення документів, передбачених положеннями закону та статуту, можуть бути визнані порушеними як право учасника товариства на інформацію, так і його корпоративні права. Відповідно до положень статей 15, 16 Цивільного кодексу України зазначені права учасника підлягають захисту шляхом спонукання товариства до виконання його обов`язку - надання відповідної інформації.».

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність» № 2258-VIII від 21 грудня 2017 року аудит фінансової звітності - аудиторська послуга з перевірки даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності та/або консолідованої фінансової звітності юридичної особи або представництва іноземного суб`єкта господарювання, або іншого суб`єкта, який подає фінансову звітність та консолідовану фінансову звітність групи, з метою висловлення незалежної думки аудитора про її відповідність в усіх суттєвих аспектах вимогам національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку, міжнародних стандартів фінансової звітності або іншим вимогам.

Згідно з частиною 1 статті 14 цього Закону аудиторський звіт передбачає надання впевненості користувачам шляхом висловлення незалежної думки аудитора про відповідність в усіх суттєвих аспектах фінансової звітності та/або консолідованої фінансової звітності вимогам національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку, міжнародних стандартів фінансової звітності або іншим вимогам.

ВАЖЛИВО: Тобто виключно аудиторський висновок не може бути беззаперечним доказом реальності господарських операцій, оскільки оцінка господарських операцій повинна проводитися на підставі комплексного, всебічного аналізу специфіки та умов їх здійснення. Обов`язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у сторін договору первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв`язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Про неможливість здійснення господарських операцій може свідчити, зокрема, відсутність у контрагента необхідних умов для здійснення певного виду діяльності або трудових ресурсів, транспортних засобів, які є необхідними для здійснення такого виду діяльності, недостатність часу, майна тощо. Крім того, контрагент повинен мати право на зайняття відповідною діяльністю. Відповідний вид діяльності має бути передбачений його статутом та внесений до ЄДР за КВЕД.

В той же час висновок Верховного Суду про те, що визначальною ознакою господарської операції у розумінні статей 1, 3, 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів є загальним та характерним для усіх правовідносин, пов`язаних з необхідністю доведення здійснення господарської операції, а не лише її документарного оформлення, та не має своїм наслідком якийсь певний однозначний результат вирішення спору.

Результат розгляду судом спорів у справах про стягнення заборгованості, за наявності заперечень відповідача щодо реальності господарських операцій, при застосуванні судом зазначеного висновку обумовлюється фактичними обставинами, встановленими судом у кожній конкретній справі, тобто залежить від встановлених судом фактичних обставин, які у кожній справі можуть бути різними.

  

Матеріал по темі: «Доктрина реальності господарської операції»

Індивідуальне звернення депутата до суду з адміністративним позовом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Депутат України не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 658/2923/16-а, адміністративне провадження №К/9901/44964/18 (ЄДРСРУ № 93829257) досліджував питання щодо права ні індивідуальне звернення депутата до адміністративного суду відносно усунення порушення законності.

Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За змістом частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є об`єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду, тобто негативні для особи наслідки у вигляді невизнання, обмеження або перешкоджання у реалізації її реальних прав, свобод або інтересів, які настають внаслідок протиправних дій або рішень суб`єктів владних повноважень.

При цьому, адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача. При цьому відсутність порушення суб`єктивних прав особи, навіть у разі, коли рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень містять ознаки протиправності, унеможливлює досягнення завдань адміністративного судочинства.

(!!!) У разі виявлення порушення законності депутат має право на депутатське звернення до керівників відповідних правоохоронних чи контролюючих органів.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законодавством чітко визначено шляхи реалізації повноважень депутатом місцевої ради, проте такий не наділений повноваженнями щодо звернення до суду, у тому числі з метою захисту прав та інтересів територіальної громади, з вимогами до міського голови щодо усунення порушень законності.

Отже, депутат місцевої ради не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 803/413/18, у постановах Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №320/740/16-а, від 07.08.2020 у справі № 1917/1104/12.

Окрім цього Верховний суд наголошує, що  повноваження щодо звернення до суду щодо визнання протиправними дій посадових осіб державного органу, у тому числі з метою захисту прав та інтересів громадян України (виборців), можуть бути реалізовані народним депутатом України тільки у межах відносин представництва.

З урахуванням вказаного, 24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/12998/17, адміністративне провадження № К/9901/25146/19 (ЄДРСРУ № 93829273) дійшов висновку, що народний депутат України не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.06.2018 у справі № 826/4504/17, від 06.11.2019 у справі №826/15078/17, від 30.06.2020 у справі № 640/1609/19. 

ВИСНОВОК: Депутат України не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом (окрім відносин представництва).

Разом з тим депутат, при виявлені порушень Закону, має право надіслати депутатське звернення до керівників відповідних правоохоронних чи контролюючих органів з метою усунення порушення.

 

 

Теги: депутат, депутатське звернення, усунення порушень закону, звернення до суду, відносини представництва, депутатський запит, контролюючі, правоохоронні органи, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Заперечення водія щодо ввезення ТЗ через митний кордон України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заперечення «пасажира-водія» щодо ввезення ТЗ через митний кордон України та звільнення від відповідальності за ч. 3 ст. 470 Митного кодексу України

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 461/2255/17, адміністративне провадження № К/9901/43530/18 (ЄДРСРУ № 93792588) досліджував питання щодо заперечень «пасажира-водія» щодо ввезення авто через митний кордон України та звільнення від відповідальності за ч. 3 ст. 470 Митного кодексу України.

Суть справи: Позивач (в 80 % - «фунт»)  посилається на те, що він не являється водієм транспортного засобу, зазначає, що будь-які документи для переміщення автомобіля через державний кордон України не подавав, при проходженні митного контролю із автомобіля не виходив, документів не підписував, не має посвідчення водія, транспортних засобів не мав і на територію України не ввозив.

Правовідносини у справі регулюються Митним кодексом України (далі - МК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 95 МК України для автомобільного транспорту строк транзитних перевезень становить 10 діб. Частиною другою цієї статті встановлено, що до цього строку не включаються 1) час дії обставин, зазначених у статті 192 цього Кодексу; 2) час зберігання товарів під митним контролем (за умови інформування органу доходів і зборів, який контролює їх переміщення); 3) час, необхідний для здійснення інших операцій з товарами, у випадках, передбачених цим розділом (за умови інформування органу доходів і зборів, який контролює переміщення цих товарів).

Частиною першою статті 192 МК України передбачено, що якщо під час перевезення товарів транспортний засіб внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили не зміг прибути до органу доходів і зборів призначення, допускається вивантаження товарів в іншому місці. При цьому перевізник зобов`язаний: 1) вжити всіх необхідних заходів для забезпечення збереження товарів та недопущення будь-якого їх використання; 2) терміново повідомити найближчий орган доходів і зборів про обставини події, місцезнаходження товарів і транспортного засобу.

Згідно частини першої статті 458 МК України порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, яке являє собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений цим Кодексом та іншими актами законодавства України порядок переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, пред`явлення їх органам доходів і зборів для проведення митного контролю та митного оформлення, а також здійснення операцій з товарами, що перебувають під митним контролем або контроль за якими покладено на органи доходів і зборів цим Кодексом чи іншими законами України, і за які цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність.

Відповідно до положень частини першої статті 460 МК України вчинення порушень митних правил, передбачених  частиною третьою статті 469,  статтею 470,  частиною третьою статті 478,  статтею 481  цього Кодексу, внаслідок аварії, дії обставин непереборної сили або протиправних дій третіх осіб, що підтверджується відповідними документами, а також допущення у митній декларації помилок, які не призвели до неправомірного звільнення від сплати митних платежів або зменшення їх розміру, до незабезпечення дотримання заходів тарифного та/або нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, якщо такі помилки не допускаються систематично (стаття 268 цього Кодексу), не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої цим Кодексом.

Як визначено частиною третьою статті 470 МК України, перевищення встановленого статтею 95 цього Кодексу строку доставки товарів, транспортних засобів комерційного призначення, митних або інших документів на ці товари більше ніж на десять діб, а так само втрата цих товарів, транспортних засобів, документів чи видача їх без дозволу органу доходів і зборів - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (8500 грн.)

З позиції митного органу слідує, що позивачем перевищено встановлений пунктом 1 частини першої статті 95 МК України 10-денний строк, що за диспозицією норми частини третьої статті 470 МК України, тягне за собою накладення штрафу.

(!!!) Протокол про порушення митних правил є одним з джерел доказів та підставою для подальшого провадження у справі.

Згідно з частиною першою статті 488 МК України провадження у справі про порушення митних правил вважається розпочатим з моменту складення протоколу про порушення митних правил.

Як правило, митний орган посилається  на те, що згідно витягу із автоматизованої системи митного оформлення «Інспектор»  (АСМО), яка функціонує в складі Єдиної автоматизованої інформаційної системи (ЄАІС) та об`єднує в собі всі програмно-технічні складові, необхідні для автоматизації процесів митного оформлення та контролю та інформації щодо переміщення транспортного засобу АСМО «Інспектор» автомобіль ввезений саме Позивачем на митну територію у режимі «транзит» по зеленому коридору. 

Так, положеннями статті 366 МК України визначено, що двоканальна система - це спрощена система митного контролю, яка дає громадянам змогу здійснювати декларування, обираючи один з двох каналів проходу (проїзду транспортними засобами особистого користування) через митний кордон України.

Канал, позначений символами зеленого кольору ("зелений коридор"), призначений для декларування шляхом вчинення дій громадянами, які переміщують через митний кордон України товари в обсягах, що не підлягають оподаткуванню митними платежами та не підпадають під встановлені законодавством заборони або обмеження щодо ввезення на митну територію України або вивезення за межі цієї території і не підлягають письмовому декларуванню (частина друга статті цієї статті).

Громадянин самостійно обирає відповідний канал ("зелений коридор" або "червоний коридор") для проходження митного контролю за двоканальною системою (частина четверта цієї статті).

ВАЖЛИВО: Обрання "зеленого коридору" вважається заявою громадянина про те, що переміщувані ним через митний кордон України товари не підлягають письмовому декларуванню, оподаткуванню митними платежами, не підпадають під встановлені законодавством заборони та/або обмеження щодо ввезення на митну територію України або вивезення за межі цієї території та свідчить про факти, що мають юридичне значення (частина п`ята цієї статті).

Громадяни, які проходять (проїжджають) через "зелений коридор", звільняються від подання письмової митної декларації. Звільнення від подання письмової митної декларації не означає звільнення від обов`язкового дотримання порядку переміщення товарів через митний кордон України (частина шоста цієї статті).

В той же час пунктом 9 Розділу І Правил митного контролю та митного оформлення транспортних засобів, що переміщуються громадянами через митний кордон України, затверджених наказом Державної митної служби від 17.11.2005 №1118 (далі - Правила №1118), визначено, що не підлягає пропуску через митний кордон України транспортний засіб, зокрема на який відсутні документи, що підтверджують право власності на ТЗ або користування ним (у тому числі з правом розпорядження).

Особливості митного контролю та митного оформлення ТЗ, зареєстрованих у відповідних реєстраційних органах іноземних держав, що ввозяться на митну територію України з метою транзиту регламентовано Розділом ІV цих же Правил, якими передбачено, що у разі ввезення громадянином-нерезидентом з метою транзиту на митну територію України ТЗ, зареєстрованого у відповідному реєстраційному органі іноземної держави, або ввезення з цією самою метою громадянином-резидентом ТЗ, зареєстрованого постійно в цьому органі та який йому належить, що підтверджується відповідним документом про право власності на такий транспортний засіб та реєстраційним документом, декларування такого ТЗ здійснюється в усній формі.

Відтак, за відсутності необхідних документів ввезення транспортного засобу на митну територію України в режимі «транзит», по самостійно обраному «зеленому коридору» не вбачається можливим.

Також згідно з пунктом 3 розділу 1 Правил № 1118 транспортний засіб для здійснення митного контролю та митного оформлення може бути пред`явлений митному органу як власником, так і вповноваженою особою.

Відповідно до п. 7 розділу І Правил № 1118, власник ТЗ (транспортного засобу) або вповноважена особа, який переміщує ТЗ через митний кордон України, пред`являє його митному органу для проведення митного огляду й подає оригінали та ксерокопії, зокрема, таких документів: що підтверджують право власності на ТЗ або користування ним (у тому числі з правом розпорядження); реєстраційних (технічних) документів на транспортний засіб (якщо він перебував на обліку в реєстраційному органі іноземної держави чи України) з відмітками про зняття транспортного засобу з обліку, якщо такі документи видаються реєстраційним органом; паспортних документів та інших документів, визначених законодавством України та міжнародними договорами України, що дають право на перетин державного кордону, та/або паспорта громадянина (посвідчення особи з відміткою про місце проживання); посвідки чи іншого документа про постійне (тимчасове) проживання в Україні або за кордоном тощо.

У абзаці 4 п. 9 цих Правил зазначено, що не підлягає пропуску через митний кордон України ТЗ, увезення якого в Україну заборонено згідно із законодавством або на який відсутні документи, що підтверджують право власності на ТЗ або користування ним (у тому числі з правом розпорядження).

Підпунктом 3.1. п. 3 розділу IV Правил № 1118 передбачено, що у разі ввезення громадянином-нерезидентом з метою транзиту на митну територію України ТЗ, зареєстрованого у відповідному реєстраційному органі іноземної держави, або ввезення з цією самою метою громадянином-резидентом ТЗ, зареєстрованого постійно в цьому органі та який йому належить, що підтверджується відповідним документом про право власності на такий транспортний засіб та реєстраційним документом, декларування такого ТЗ здійснюється в усній формі

Відтак системний аналіз зазначених вище норм дає підстави вважати, що усне декларування ТЗ здійснюється лише у разі ввезення громадянином-нерезидентом з метою транзиту на митну територію України ТЗ, зареєстрованого у відповідному реєстраційному органі іноземної держави, або ввезення з цією самою метою громадянином-резидентом належного йому ТЗ, зареєстрованого постійно в цьому органі. В усіх інших випадках митне декларування ТЗ здійснюється у письмовій формі з поданням митному органу оригіналів згаданих вище документів для огляду та їх копій, які після митного оформлення залишаються в справах митного органу.

Крім цього, п. 7 Типової технологічної схеми здійснення митного контролю автомобільних транспортних засобів перевізників і товарів, що переміщуються ними, у пунктах пропуску через державний кордон, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2012 № 451 визначено, що митний контроль автомобільних транспортних засобів і товарів у пунктах пропуску здійснюється, зокрема, шляхом перевірки документів та відомостей, які відповідно до законодавства надаються митним органам під час переміщення автомобільних транспортних засобів і товарів через митний кордон України.

Таким чином, виходячи з аналізу вищенаведених норм законодавства слід зробити висновок, що при ввезенні громадянами на митну територію України транспортних засобів в режимі транзит, такий громадянин зобов`язаний надати, а працівник митному органу зобов`язаний вимагати надання оригіналів та ксерокопії документів, що підтверджують право власності на ТЗ або користування ним (у тому числі з правом розпорядження); реєстраційних документів на транспортний засіб.

Отже, належними та достатніми доказами в підтвердження факту ввезення позивачем транспортного засобу в режимі транзит на митну територію України за умови, що позивач заперечує цей факт, є документи, які повинні були подаватися при переміщенні ТЗ через митний кордон України та копії яких повинні були залишатися в справах митного органу.

Як правило у своїх поясненнях позивач наголошує, що автомобіль не ввозився ним на територію України і він не має до цього транспортного засобу жодного відношення, а у ТЗ він перебував виключно як пасажир, всі документи при митному оформленні подавав водій даного автомобіля, з яким жодних домовленостей про те, що автомобіль буде оформлено на нього не було.

Судова практика виходить з того, якщо матеріали справи не містять достатніх належних і допустимих доказів того, що саме позивач здійснив ввезення на митну територію України вказаного вище транспортного засобу, суд, як правило, приходить до висновку про протиправність накладення на нього адміністративного стягнення за порушення митних правил.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.10.2018 по справі №166/722/17.

Втім, слід враховувати, що сама обставина, що позивач не мав посвідчення водія не перешкоджає можливості ввезення транспортного засобу, адже наказом №  1118  не передбачено вимагати від громадян наявність посвідчення водія або перевіряти вміння керувати транспортним засобом.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 травня 2020 року у справі №166/691/17 адміністративне провадження №К/9901/37289/18.

ВИСНОВОК: При  аналізі судового реєстру вбачається, що в 95 %  випадках документи, які повинні були подаватися при переміщенні ТЗ через митний кордон України та копії яких повинні були залишатися в справах митного органу у матеріалах адміністративної справи відсутні, кримінальне провадження стосовно водія, який перетнув кордон не доведено до кінця або взагалі відсутнє, а отже позов підлягає задоволенню за відсутністю належних доказів з боку контролюючого органу…

… про що говорить «відсутність копій документів на ТЗ у митного органу» думаю зрозуміло всім, але… Закон дозволяє стверджувати, що саме водій перетнув кордон по «зеленому коридору» та не надав відповідні документи.

 

Матеріал по темі: «Перелік документів для визначення митної вартості автомобіля»

 

Коли позови вважаються тотожними?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: вирішення судом питання тотожності позовів

28 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 308/12391/17, провадження № 61-4614св19 (ЄДРСРУ № 93879938) досліджував питання тотожності позовів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У процесуальному законодавстві закріплена конструкція позовного провадження як певна процедура розгляду і вирішення цивільних справ зі спорів про право цивільне.

Позовному провадженню притаманна позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для неї характерні такі ознаки, як наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яка підлягає в силу закону розгляду в певному порядку, встановленому законом; наявність спору про суб`єктивне право; наявність двох сторін із протилежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями щодо захисту своїх прав, свобод чи інтересів у суді.

Цивільні процесуальні правовідносини персоніфікують учасників цивільного судочинства, визначають їхні права і обов`язки відповідно до процесуальних функцій і гарантії забезпечення справедливого судочинства.

Отже, провадження цивільного процесу - це специфічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предметну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах - певного роду документах.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.

Матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на підставу позову. Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

14 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 133/1967/17, провадження № 61-44264св18 (ЄДРСРУ № 88833609) вказав, що визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить про захист свого права.

Підстави та предмет позову визначаються позивачем самостійно та зазначаються у позовній заяві.

При вирішенні питання тотожності позовів правове значення мають не ті підстави, якими позивач обґрунтовував позов при зверненні до суду, а підстави, за якими вирішено справу, враховуючи можливість зміни підстав позову за відповідною заявою позивача.

(!!!) При цьому при заміні однієї альтернативної позовної вимоги іншою, або при виділенні з позову, який уже заявлено, частини позовних вимог в окремий позов, тотожність предмета позову зберігається.

До аналогічного правового висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 травня 2018 року у справі № 800/442/18.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Згідно з висновками Верховного Суду щодо застосування п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, що викладені в постановах від 10.06.2020 року у справі №366/2099/17, від 27.05.2020 року у справі №761/35475/18, від 13.05.2020 року у справі № 65/4455/19, від 08.04.2020 року у справі №910/16868/19, від 27.11.2019 року у справі №303/4229/16-ц, від 27.11.2019 року у справі №235/4711/15-ц, від 22.05.2019 року у справі №640/7778/18, від 19.11.2019 року у справі №640/5563/19, від 09.10.2019 року у справі №285/3912/18, від 19.06.2019 року у справі №59/488/17, закриття провадження у справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України можливе лише за умови, що позов за результатами розгляду якого ухвалено рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто, збігаються сторони, предмет і підстави позовів.

Аналіз пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України дає підстави для висновку, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільної справи, матеріально-правовими вимогами та обставинами, якими обґрунтовується звернення до суду.

Якщо рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів це є підставою для закриття провадження у справі.

Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. 

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 640/7778/18.

 

Матеріал по темі: «Критерії неоднаковості застосування судової практики Верховного суду»

 

Теги: тотожність позову, предмет позову, учасники справи, матеріальні вимоги, підстави позову, судове рішення, судовий спір, повторність вимог, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Встановлення факту публічного правонаступництва ДФС-ДПС

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення факту публічного правонаступництва (переходу адміністративної компетенції) на прикладі ДФС-ДПС без факту остаточної ліквідації суб’єкта владних повноважень як юридичної особи

30 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/4361/17-а, адміністративне провадження № К/9901/23524/20 (ЄДРСРУ № 93928039) досліджував питання щодо встановлення факту публічного правонаступництва.

Згідно з частиною першою статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання.

У статті 1 Закону України від 2 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження»  (далі - Закон №1404-VIII) виконавчим провадженням як завершальною стадією судового провадження і примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) вважається сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені   Конституцією України, цим   Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього   Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього   Закону   підлягають примусовому виконанню.

Згідно із частиною першою та другою статті 15 Закону № 1404-VIII сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ.

Відповідно до абзацу першого частини п`ятої статті 15 Закону № 1404-VIII у разі вибуття однієї зі сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Відповідно до частини першої статті 379 Кодексу адміністративного судочинства України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.

З наведеного нормативного визначення слідує, що виконавче провадження є однією зі стадій судового провадження, яка завершує його. Ця стадія розпочинається з набрання судовим рішенням законної сили або за інших умов, встановлених законом. Сторони судового провадження на стадії виконавчого провадження набувають відповідної процесуальної якості, користуються правами та несуть певні обов`язки, зумовлені статусом сторони. За законом на стадії виконавчого провадження можлива заміна сторони виконавчого провадження. Така заміна є прийнятною, зокрема, у правовідносинах, що допускають правонаступництво. При цьому законодавством встановлено головну умову, за якої тягар боржника може бути перекладено на іншу особу - це вибуття сторони виконавчого провадження.

Згідно з положеннями статті 52 КАС України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив.

Таким чином, процесуальне правонаступництво передбачено не лише у зв`язку зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та реорганізацією суб`єкта господарювання, а й в інших передбачених законом випадках, у тому числі в разі заміни кредитора або боржника в зобов`язанні. Процесуальне правонаступництво в розумінні статті 52 КАС України допускається на будь-якій стадії судового процесу, включаючи стадію виконання судового рішення.

Публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому. При цьому обов`язок по відновленню порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід щодо переходу до правонаступника обов`язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.

У спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, пов`язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувались ліквідованим органом, не можуть бути припинені і підлягають передачі іншим державним органам, за виключенням того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі.

Отже, правонаступництво в сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції.

У такому випадку також відбувається вибуття суб`єкта владних повноважень із публічних правовідносин.

Особливістю адміністративного (публічного) правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов`язків, що відбувається із суб`єктами владних повноважень, сама по собі має бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права.

Отже, коли відбувається публічне правонаступництво, вирішальним є встановлення факту переходу повністю чи частково функцій (адміністративної компетенції) від одного суб`єкта владних повноважень до іншого, а не факту державної реєстрації припинення вибувшого з публічних правовідносин суб`єкта владних повноважень як юридичної особи.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року № 1200 (зі змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25 вересня 2019 року № 846) утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу.

Державна податкова служба та Державна митна служба є правонаступниками майна, прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідних сферах діяльності.

Державна фіскальна служба продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення Державної податкової служби, Державної митної служби та центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов`язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об`єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцевого самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (пункт 2 Постанови № 1200).

Постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» від 19 червня 2019 року № 537 (зі змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25 вересня 2019 року № 846) утворені як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби та реорганізовані деякі територіальні органи Державної фіскальної служби шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної податкової служби.

Згідно з пунктами 3, 4 цієї постанови територіальні органи Державної фіскальної служби, які реорганізуються, продовжують здійснювати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам Державної податкової служби та центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов`язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об`єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцевого самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до   Кримінального процесуального кодексу України.

Територіальні органи Державної податкової служби визначені правонаступниками майна, прав та обов`язків територіальних органів Державної фіскальної служби, що реорганізуються.

Згідно з додатками 1, 2 Постанови № 537 утворено Офіс великих платників податків ДПС. Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби реорганізується шляхом приєднання до Офісу великих платників податків ДПС.

Відповідно до наказу Державної податкової служби України від 28 серпня 2019 року №36 «Про початок діяльності Державної податкової служби України», наказу Офісу великих платників податків ДПС від 29 серпня 2019 року №9, розпочато виконання Офісом великих платників податків ДПС функцій і повноважень Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби, що припиняється.

Отже, з 29 серпня 2019 року Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби втратив повноваження державного органу, який згідно із законом виконує функції, зокрема у сфері реалізації державної податкової політики, тому відповідно, не може здійснювати права та виконувати обов`язки сторони у справі, а відтак, і відповідати за зобов`язання, які на нього покладені, в тому числі й судовими рішеннями, оскільки таке повноваження передано для виконання завдань і функцій новоствореному контролюючому органу у зазначеній сфері, яким є Офіс великих платників податків ДПС.

Отже, з цього моменту відбулося фактичне (компетенційне) адміністративне правонаступництво, оскільки саме норми адміністративного права врегулювали умови та порядок передання адміністративної компетенції від повноважень Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби до Офісу великих платників податків ДПС, а тому факт припинення (ліквідації) юридичної особи не є вирішальним.

Верховний Суд при розгляді цієї справи звертає увагу на наявність конкретної і послідовної практики застосування вищенаведених норм статті 379 Кодексу адміністративного судочинства України Верховним Судом, як судом касаційної інстанції, висновки якого щодо застосування норм права підлягають врахуванню    при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Так, аналогічна позиція вже була висловлена Верховним Судом у постановах від 10 вересня 2020 року справі № 420/5772/18, від 06.10.2020 у справі №804/958/17, від 10 жовтня 2020 року №804/958/17, від 30 листопада 2020 р. у справі № 260/453/19, від 03 грудня 2020 року у справі № 805/2173/16-а.

У разі ж відсутності правонаступників суд повинен залучити до участі у справі орган, до компетенції якого належить ухвалення рішення про усунення порушень прав, свобод чи інтересів позивача. У разі зменшення обсягу компетенції суб`єкта владних повноважень, не пов`язаного з припиненням його діяльності, до участі у справі як другий відповідач суд залучає іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого передані або належать функції чи повноваження щодо вирішення питання про відновлення порушених прав, свобод чи інтересів позивача. Отже, підставою для переходу адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень до іншого (набуття адміністративної компетенції) є події, що відбулися із суб`єктом владних повноважень.

Також, аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постановах від 12.06.2018 у справі № 2а-23895/09/1270, від 13.03.2019 у справі № 524/4478/17, від 20.02.2019 у справі № 826/16659/15.

ВИСНОВОК: Для встановлення факту публічного правонаступництва суб’єкта владних повноважень визначальним є встановлення або припинення первісного суб`єкта або перехід повністю чи частково його функцій (адміністративної компетенції).

 

Матеріал по темі: «Процесуальне правонаступництво у випадку припинення юридичної особи»

Визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним

 

Верховний суд: особливості визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним

28 грудня 2020 року Верховний Суд в рамках справи № 662/826/19, провадження № 61-20147св19 (ЄДРСРУ № 93879776), від 21 грудня 2020 рокув рамках справи № 318/1268/18, провадження № 61-3783св19 (ЄДРСРУ № 93793420), від 08 квітня 2020 року у справі № 368/1817/15, провадження № 61-26593 св 18 (ЄДРСРУ № 8790696 ) досліджував питання щодо особливостей визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним.

Свідоцтво про право на спадщину – це правовстановлюючий документ, що посвідчує виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно.

Фактично свідоцтво не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином. Однак, свідоцтво видається на підтвердження існування права,  яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі.

Чинність документа, в даному випадку свідоцтва, є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв`язку з якою був виданий документ, визнана недійсною,  то такий правочин не породжує в його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 15.10.2019 р. у справі №916/780/18.

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом право на спадкування одержують спадкоємці за законом (стаття 1223 ЦК України).

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу (стаття 1258 ЦК України).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

За правилами частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Стаття 1300 ЦК України передбачає, що за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину.

На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину.

У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18, ЄДРСРУ № 74055079) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18, ЄДРСРУ № 91854868 ) викладено правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

 

Матеріал по темі: «Сповіщення (повідомлення) спадкоємців про наявність заповіту»

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Верховний суд,  Адвокат Морозов

Погашення поручителем заборгованості перед кредитором: податкові наслідки

 

Зменшення зобов'язань боржника у випадку погашення поручителем заборгованості перед кредитором

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/6140/16, адміністративне провадження № К/9901/41613/18 (ЄДРСРУ № 93792620) досліджував питання щодо податкових наслідків у разі погашення поручителем заборгованості перед кредитором за боржника.

Законодавче визначення поворотної фінансової допомоги закріплене у підпункті 14.1.257 пункту 14.1 статті 14 ПК України, а саме поворотна фінансова допомога - сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов'язковою до повернення;

Правові норми договору поруки регулюються статтями 553 - 559 ЦК України.

Статтею 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (частина 2 статті 556 ЦК України).

Отже, до поручителя у разі виконання зобов'язань за боржника переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні.

Порядок оподаткування операцій з борговими вимогами та зобов'язаннями встановлено пунктом 153.4 ПК України.

Відповідно до положень підпунктів 153.4.1, 153.4.2 ПК України основна сума фінансового кредиту не включається до складу податкових доходів боржника при отриманні кредиту та податкових витрат при його поверненні.

При цьому у бухгалтерському обліку операція погашення поручителем заборгованості перед кредитором саму заборгованість не припиняє, змінюється лише кредитор (Дт рахунків 601, 611 або 685). Тому така операція не призводить до зменшення зобов'язань боржника (збільшення активів), а отже, дохід за цією операцією не виникає, оскільки критерії для визнання доходів/витрат згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 5 П(С)БО 15, п 5 П(С)БО 16 не виконуються.

ВИСНОВОК: Відповідно операції за договором поруки не мають податкових наслідків в цілях оподаткування податком на прибуток, адже погашення поручителем заборгованості перед кредитором і подальше відшкодування боржником заборгованості перед поручителем, не збільшують доходи/витрати підприємства, а отже сплачені кредитору поручителем зобов`язання боржника по кредитному договору не є поворотною фінансовою допомогою.

Аналогічний висновок вказаний у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 березня 2019 року у справі № 2а-0770/3659/12, адміністративне провадження №К/9901/3884/18 (ЄДРСРУ № 80583242).