Відповідальність суб'єктів господарювання за неоприбуткування готівки у касах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відповідальність суб'єктів господарювання за неоприбуткування готівки у касах: штрафи на підставі  Указу Президента України від 12.06.1995 р. № 436/95 та строки застосування фінансових санкцій.

05 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/3701/16, адміністративне провадження №К/9901/36570/18 (ЄДРСРУ № 79638070) досліджував питання щодо правових засад застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також штрафних санкцій.

В частині 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг визначено Законом України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" від 06 липня 1995 року №265/95-ВР (далі - Закон №265), дія якого поширюється на усіх суб'єктів господарювання, їх господарські одиниці та представників (уповноважених осіб) суб'єктів господарювання, які здійснюють розрахункові операції у готівковій та/або безготівковій формі.

Відповідно до статті 2 Закону №265 фіскальний звітний чек - документ встановленої форми, надрукований реєстратором розрахункових операцій, що містить дані денного звіту, під час друкування якого інформація про обсяг виконаних розрахункових операцій заноситься до фіскальної пам'яті; денний звіт - документ встановленої форми, надрукований реєстратором розрахункових операцій, що містить інформацію про денні підсумки розрахункових операцій, проведених з його застосуванням.

(!!!) Отже передумовою друку фіскального звітного чеку є робочий режим РРО та проведення на ньому розрахункових операцій, у разі ж якщо РРО на протязі дня не розпочинав свою роботу, фіскальний звітний чек не може бути роздрукований.

Також за змістом статті 2 Закону №265 книга обліку розрахункових операцій - прошнурована і належним чином зареєстрована в органах доходів і зборів книга, що містить щоденні звіти, які складаються на підставі відповідних розрахункових документів щодо руху готівкових коштів, товарів (послуг).

Аналогічне визначення КОРО наведено і в пункті 1.2 глави 1 Положення №637, в якому також зазначено, що під оприбуткуванням готівки розуміється проведення підприємствами і підприємцями обліку готівки в касі на повну суму її фактичних надходжень у касовій книзі, книзі обліку доходів і витрат, книзі обліку розрахункових операцій.

Підприємства (підприємці) здійснюють розрахунки готівкою між собою і з фізичними особами (громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, які не здійснюють підприємницької діяльності) через касу як за рахунок готівкової виручки, так і за рахунок коштів, одержаних із банків. Зазначені розрахунки проводяться також шляхом переказу готівки для сплати відповідних платежів. Підприємства (підприємці) здійснюють облік операцій з готівкою у відповідних книгах обліку (пункт 2.2 глави 2 Положення №637).

Згідно з пунктом 7.15 глави 7 Положення №637 уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно та в повній сумі оприбутковуватися. Порядок оприбуткування готівки в касах, у тому числі і під час розрахунків із застосуванням РРО (РК), визначено в пункті 2.6 цього Положення.

Відповідно до пункту 2.6 глави 2 згаданого Положення уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно (у день одержання готівкових коштів) та в повній сумі оприбутковуватися. У разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням РРО або використанням РК оприбуткуванням готівки є здійснення обліку зазначених готівкових коштів у повній сумі їх фактичних надходжень у КОРО на підставі фіскальних звітних чеків РРО (даних РК). Суми готівки, що оприбутковуються, мають відповідати сумам, визначеним у відповідних касових (розрахункових) документах.

Абзацом третім статті 1 Указу №436/95 встановлено, що у разі порушення юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами - громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, що встановлюються НБУ, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу, зокрема за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки - у п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми.

ВАЖЛИВО: Відтак у разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням РРО або використанням РК оприбуткуванням готівки є сукупність таких дій: фіксація повної суми фактичних надходжень готівки у фіскальних звітних чеках РРО (даних РК) та відображення на їх підставі готівки у КОРО. Невиконання будь-якої із цих дій є порушенням порядку оприбуткування готівки, за яке встановлена відповідальність (абзац третій статті 1 Указу №436/95).

Аналогічна правова позиція вже неодноразово була висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 11 грудня 2012 року (справа №21-400а12), від 04 листопада 2015 року (справа №825/554/15-а), а також Верховним Судом, у тому числі у постановах від 31 липня 2018 року (справа №813/2229/17), від 17 грудня 2018 року (справа №810/3811/17).

Необхідно наголосити, що ч.1 п. 1.1 ст. 1 Податкового кодексу України встановлює, що податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Однак, Президентом України видано Указ від 12.06.1995 № 436/95, яким, зокрема, врегульовано питання відповідальності суб'єктів господарювання за неоприбуткування у касах готівки.

Законом України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» передбачено, зокрема, відповідальність суб'єктів господарювання за порушення вимог цього Закону.

Так, розділом V Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» визначено вичерпний перелік порушень, за які передбачено фінансові санкції, у якому відсутнє таке порушення, як неоприбуткування у касах готівки, а отже й не встановлена відповідальність за це.

Водночас, зазначене питання прямо врегульоване в Указі Президента України від 12.06.1995 № 436/95.

Зокрема, абз. 3 ст. 1 вказаного нормативно-правового акта встановлено штраф у п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки.

ВАЖЛИВО: Таким чином, предмети правового регулювання Указу Президента України від 12.06.1995 № 436/95 та Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» є різними.

Слід зазначити також, що попри зміни, які вносилися до Указу Президента України від 12.06.1995 № 436/95, правове регулювання відповідальності та розмір штрафу за неоприбуткування готівки не змінилися.

Отже, відносини щодо відповідальності суб'єктів господарювання за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки не врегульовані Законом України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», прийнятим пізніше, ніж видано Указ Президента України від 12.06.1995 № 436/95.

Так, 08 червня 1995 року між Верховною Радою України та Президентом України укладено Конституційний Договір №1к/95-ВР (далі - Конституційний Договір) про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України.

Статтею 25 Конституційного Договору передбачено, що Президент України в межах своїх повноважень видає укази і розпорядження, які є обов'язковими для виконання на всій території України, дає їх тлумачення. Президент України видає укази з питань економічної реформи, не врегульованих чинним законодавством України, які діють до прийняття відповідних законів.

(!!!) Наведене дозволяє прийти до висновку, що Укази Президента України з питань економічної реформи, не врегульованих чинним на той час законодавством України, видані у відповідності до Конституційного Договору, є обов'язковими для виконання на всій території України до прийняття відповідних законів.

12 червня 1995 року Президент України видав Указ №436/95, яким зокрема врегулював питання відповідальності суб'єктів господарювання за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки.

Метою прийняття Указу №436/95 є поліпшення стану готівкового обігу, визначення єдиних підходів до встановлення відповідальності за порушення суб'єктами підприємницької діяльності норм з регулювання обігу готівки та запобігання зловживанням під час здійснення операцій з готівкою, приховуванню доходів.

06 липня 1995 року органом законодавчої влади прийнято Закон №265, положення розділу V якого визначають перелік порушень, за вчинення яких передбачено застосування фінансових санкцій.

В той же час розділом V Закону №265, так само як і положеннями інших законів України, не визначено серед правопорушень неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки та не встановлена відповідальність за таке діяння.

З прийняттям Конституції України 1996 року Указ №436/95 скасовано не було. На час виникнення спірних у цій адміністративній справі відносин законодавцем не прийнято будь-яких інших законів, сфера дії яких би охоплювала відносини, регламентовані Указом №436/95.

ВИСНОВОК: Верховний Суд визнає, що застосування до суб'єктів господарювання штрафних (фінансових) санкцій на підставі абзацу 3 статті 1 Указу №436/95 є правомірним.

Таке правозастосування відповідає правовій позиції Верховного Суду України, закріпленій у постанові від 02 квітня 2013 року у справі №21-77а13 та від 10.09.2013 у справі № 21-190а13.

Аналогічний висновок щодо застосування названих вище норм права викладено й у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №826/8121/16 (адміністративне провадження №К/9901/47141/18), від 13 грудня 2018 року у справі №824/966/17-а (адміністративне провадження №К/9901/58927/18).

P.s. Положення частини другої статті 250 Господарського кодексу України слід розуміти таким чином, що дія частини першої вказаної статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначені в тому числі Указом Президента України від 12 червня 1995 року № 436/95 «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки», який має юридичну силу Закону, контроль за дотриманням якого покладено на фіскальні органи.

Наголошується також на безпідставності врахування правової позиції, висловленій Верховним Судом України в постанові від 04.11.2014 №21-466а14, що штрафні санкції за порушення норм з регулювання обігу готівки є адміністративно-господарською санкцією, оскільки така правова позиція стосувалась порушення вчиненого до 01.01.2011, тобто до введення в дію частини другої ст. 250 Господарського кодексу України.

Тобто Верховний Суд вказує, що граничні строки застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) до платників податків регламентовано статтею 114 Податкового кодексу України та встановлено їх відповідність строкам давності для нарахування податкових зобов'язань, визначеним статтею 102 цього Кодексу (Позиція Верховного суду від 13 листопада 2018 року у справі № 803/680/16, адміністративне провадження №К/9901/25982/18 (ЄДРСРУ № 77860309), від 05 листопада 2018 року у справі № 803/780/17, адміністративне провадження №К/9901/40827/18 (ЄДРСРУ № 77749439), від 12 червня 2018 року у справі № 826/8121/16, адміністративне провадження №К/9901/47141/18 (ЄДРСРУ № 74672170) та ін.

Матеріал по темі: «Податкові спори: вихід з ладу реєстратора розрахункових операцій»

Теги: неоприбуткування готівки, коро, рро, фінансові санкції, штрафи, готівка, Указ №436/95, оприбуткування готівки, застосування штрафних санкцій, судова практика, Адвокат Морозов

Пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (іпотеки)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Пріоритет податкової застави щодо пріоритету іпотечних обтяжень. Черговість задоволення вимог стягувачів.

05 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/1662/13-а, адміністративне провадження №К/9901/19211/18 (ЄДРСРУ № 79616343) досліджував питання відносно пріоритету податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень.

Пунктом 88.1 статті 88 Податкового кодексу України передбачено, що з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов'язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.

Відповідно до пункту 89.3. статті 89 Податкового кодексу України, майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису.

До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо використати як джерело погашення податкового боргу.

Положення наведеного пункту узгоджуються з Розділом ІІ «Опис майна, на яке поширюється право податкової застави» Порядку застосування податкової застави органами доходів і зборів" № 572, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 жовтня 2013 року (далі - Порядок № 572).

Статтею 95 Податкового кодексу України регламентовано порядок продажу майна платника податків, що перебуває у податковій заставі.

ВАЖЛИВО: Пунктом 95.3 статті 95 Податкового кодексу України передбачено, що контролюючий орган звертається до суду щодо надання дозволу на погашення усієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі. Рішення суду щодо надання вказаного дозволу є підставою для прийняття контролюючим органом рішення про погашення усієї суми податкового боргу.

Відповідно до пункту 87.2. Податкового кодексу України джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

Пунктом 87.3. Податкового кодексу України визначено коло майна, яке не може бути використане як джерела погашення податкового боргу платника податків. Не може бути використане як джерела погашення податкового боргу платника податків майно платника податків, надане ним у заставу іншим особам (на час дії такої застави), якщо така застава зареєстрована згідно із законом у відповідних державних реєстрах до моменту виникнення права податкової застави (підпункт 87.3.1. Податкового кодексу України).

Відповідно до статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. У разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про Іпотеку» пріоритет - переважне право однієї особи відносно права іншої особи на те ж саме нерухоме майно. Вищий пріоритет - пріоритет встановлений раніше будь-якого іншого пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна. Нижчий пріоритет - пріоритет, встановлений пізніше пріоритету будь-якого інше пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна.

Пунктом 90.1 статті 90 Податкового кодексу України визначено, що пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (включаючи інші застави) встановлюється відповідно до закону.

ВИСНОВОК: Відтак, пріоритет на задоволення вимог іпотекодержателя, право на яке виникло відповідно до іпотечного договору та зареєстроване у передбаченому законом порядку раніше, є вищим відносно пріоритету податкової застави, що виникла пізніше.

Матеріал по темі: «Податкова застава або погашення податкового боргу за рахунок заставного майна»

Теги: пріоритет, застава, податкова застава, інші обтяження, іпотека, операцій із заставленим майном, припинення податкової застави, адміністративний арешт майна, судова практика, Адвокат Морозов

Аспект законності проведення повторної камеральної перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість проведення повторної камеральної перевірки в рамках Податкового кодексу України.

05 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 824/51/16-а, адміністративне провадження №К/9901/27065/18 (ЄДРСРУ № 79615454) досліджував питання повторності проведення камеральної перевірки.

За приписами підпункту 75.1.1 пункту 75.1  статті 75 Податкового кодексу України камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків, та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій).

Як зазначено у пункті 76.1 статті 76 Податкового кодексу України камеральній перевірці підлягає вся податкова звітність суцільним порядком.

Протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних, як це встановлено пунктом 200.10 статті 200 податкового кодексу України.

Строки подання податкових декларацій встановлені пунктом 49.18 статті 49 Податкового кодексу України, підпунктом 49.18.1 якого зазначено, що податкові декларації, крім випадків, передбачених цим Кодексом, подаються за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному місяцю (у тому числі в разі сплати місячних авансових внесків) - протягом 20 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця.

Звітним періодом для платника податку на додану вартість є один календарний місяць, що встановлено пунктом 202.1 статті 202 Податкового кодексу України.

Згідно пункту 86.1 статті 86 Податкового кодексу України результати перевірок (крім камеральних та електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності). У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.

Пунктом 86.2 статті 86 Податкового кодексу України встановлено, що за результатами камеральної перевірки у разі встановлення порушень складається акт у двох примірниках, який підписується посадовими особами такого органу, які проводили перевірку, і після реєстрації у контролюючому органі вручається або надсилається для підписання протягом трьох робочих днів платнику податків у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу.

ВАЖЛИВО: Узагальнюючи вищенаведене, після подання податкової звітності, дані, зазначені у декларації, перевіряються податковим органом на протязі 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, не складання податковим органом акта за спливом строку перевірки свідчить про відсутність порушення.

В той же час,  19 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №804/4100/17, адміністративне провадження №К/9901/4937/17 (ЄДРСРУ № 77925879) досліджував питання можливості проведення податковим органом камеральної перевірки за час дії мораторію.

Порядок проведення камеральної перевірки та його процедуру врегульовано статтею 76 ПК. Зокрема, камеральна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу без будь-якого спеціального рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) такого органу або направлення на її проведення. Камеральній перевірці підлягає вся податкова звітність суцільним порядком. Згода платника податків на перевірку та його присутність під час проведення перевірки не обов'язкова.

Відповідно до підпункту 75.1.1 пункту 75.1 статті 75 ПК України, камеральна перевірка проводиться у приміщенні податкового органу виключно на підставі податкових декларацій (розрахунків), поданих платником податків. Об'єктом перевірки за положеннями цього підпункту є серед іншого дані Єдиного реєстру податкових накладних.

(!!!) Об'єктом камеральної перевірки є виключно дані, які знаходяться в розпорядженні податкового органу, будь-які інші дані не можуть бути предметом дослідження податковим органом.

Аналогічну позицію викладено Верховним Судом у постановах від 23 червня 2018 року по справі №803/552/17, від 21 червня 2018 року по справі № 813/448/17, від 27 лютого 2018 року по справі № 808/918/17, від 13 лютого 2018 року по справі № 805/4016/16-а.

Крім цього, 05 лютого 2019 року в рамках справи № 817/907/16,  адміністративне провадження №К/9901/35531/18 (ЄДРСРУ № 79616346) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду визнав, що податкове повідомлення-рішення прийняте на підставі електронної перевірки даних діяльності платника податку, не може бути підставою для самостійного визначення суми грошового зобов'язання контролюючим органом, про що безпосередньо зазначено в підпункті 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України, що й доводить порушення контролюючим органом способу реалізації владних управлінських функцій та спростовує правомірність прийняття спірного податкового повідомлення-рішення.

ВИСНОВОК: Враховуючи той факт, що проведення повторної камеральної перевірки Податковим кодексом України не передбачено, то протиправність її проведення та безпідставність висновків, які покладені в основу прийняття спірного податкового повідомлення-рішення, обумовлює безпідставність визначення податкового правопорушення і, як наслідок цього, безпідставність застосування штрафу.

Оплата послуг арбітражного керуючого за рахунок кредиторів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість оплати послуг арбітражного керуючого: судова практика Верховного суду.

30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/32824/15  (ЄДРСРУ № 79589196) досліджував питання щодо оплати послуг арбітражного керуючого.

Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закону про банкрутство).

Згідно частини 3 статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про закриття провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Беручи до уваги те, що касаційна скарга стосується права ліквідатора на отримання винагороди та відшкодування витрат за виконання ним своїх повноважень і це має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, колегія суддів вважає, що у даному конкретному випадку постанова підлягає касаційному оскарженню. (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного суду від 01.08.2018 у справі №912/1783/16).

Згідно з частинами 1, 4, 7 ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Європейський Суд з прав людини (рішення від 28.03.2006 за заявою № 31443/96 у справі "Броньовський проти Польщі") зазначив, що принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя.

Статтею 98 Закону про банкрутство передбачено право арбітражного керуючого (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) користуватися усіма правами розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора відповідно до законодавства, у тому числі право отримувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 115 Закону про банкрутство, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) виконує повноваження за грошову винагороду.

Відповідно до ч. 2 ст. 115 Закону про банкрутство грошова винагорода арбітражного керуючого за виконання повноважень розпорядника майна визначається в розмірі двох мінімальних заробітних плат за кожний місяць виконання ним повноважень або в розмірі середньомісячної заробітної плати керівника боржника за останні дванадцять місяців його роботи до порушення провадження у справі про банкрутство, якщо такий розмір перевищує дві мінімальні заробітні плати. Право вимоги грошової винагороди виникає в арбітражного керуючого в останній день кожного календарного місяця виконання ним повноважень розпорядника майна боржника. Сплата грошової винагороди арбітражному керуючому (розпоряднику майна) здійснюється шляхом її авансування заявником (кредитором або боржником) у розмірі, зазначеному у цій частині. Сума авансового платежу вноситься на депозитний рахунок нотаріуса та виплачується арбітражному керуючому (розпоряднику майна) за кожний місяць виконання ним повноважень розпорядника майна.

Положеннями ч. 5 ст. 115 Закону про банкрутство визначено джерела сплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а саме: за рахунок наявних у боржника коштів, одержаних у результаті господарської діяльності боржника, або коштів, одержаних від продажу майна (майнових прав) боржника.

Отже, Законом про банкрутство передбачено декілька джерел для здійснення оплати послуг арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією ліквідатора), разом з тим Закон не містить заборони здійснювати таку оплату за рахунок коштів  кредиторів.

При цьому, відмова від авансування, відсутність майна у боржника або ж відсутність інших джерел для покриття витрат на виплату винагороди арбітражному керуючому можна розцінювати як примушування до безоплатної праці, що забороняється та прирівнюється до рабства в контексті  ст. 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  та інших міжнародних актів (зокрема, Конвенції 1926 року про заборону рабства, Конвенції Міжнародної організації праці про примусову чи обов'язкову працю 1930 року ратифіковану Україною 10.08.1956 року, Конвенції Міжнародної організації праці №105 про скасування примусової праці 1957 року ратифіковану Україною 05.10.2000 року), резолюції Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОС) 1996 року тощо) та суперечить ст. 43 Конституції України.

ВАЖЛИВО: Виходячи з аналізу наведених норм, у випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника у зв'язку з відсутністю таких коштів, то оплата послуг арбітражного керуючого, зокрема ліквідатора, має здійснюватися за рахунок коштів кредиторів, виходячи із принципу пропорційності  їх грошовим вимогам.

При цьому слід зазначити, що законодавець не ставить порядок розподілу витрат на оплату послуг арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією,  ліквідатора) в залежність від обсягу його діяльності (за умови достатності та відповідності цих дій вимогам Закону про банкрутство), від розміру задоволених вимог кредиторів у справі, майнового стану кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), від джерел фінансування того чи іншого кредитора, а також від майнових результатів  роботи арбітражного керуючого у справі про банкрутство.

Тобто, не виявлення ліквідатором в процедурі ліквідації боржника його майна, інших активів та грошових коштів, за умови встановленого судом факту повноти та належності виконання ним своїх обов'язків у цій процедурі, жодним чином не впливає на оплату його послуг.

Вищенаведені висновки, також викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справах  № 916/1503/17 від 04.10.2018р. та № 912/1783/16 від 01.08.2018р.

ВИСНОВОК: Законодавець не ставить порядок розподілу витрат на оплату послуг ліквідатора в залежність від майнового стану кожного кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), від джерел фінансування того чи іншого кредитора, а також від майнових результатів арбітражного керуючого у справі про банкрутство.

Отже, у випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника, то така оплата повинна здійснюватися за рахунок коштів кредиторів,   виходячи із принципу пропорційності   їх грошовим вимогам.

Теги: банкрутство, ліквідація, арбітражний керуючий, комітет кредиторів, оплата праці, судові витрати, ліквідатор, ліквідаційна процедура, судова практика, Адвокат Морозов

Обов’язкові платіжні реквізити в квитанції про сплату судового збору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язкові платіжні реквізити в квитанції про сплату судового збору: призначення платежу; дата прийняття судового акту, що оскаржується та номер справи.

16 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/1057/18 (ЄДРСРУ № 79250066) досліджував питання обов’язковості платіжних реквізитів на квитанції щодо сплати судового збору за звернення до суду.

Суть справи: Судом, при перевірці зарахування судового збору до спеціального фонду державного бюджету України за платіжним дорученням виявлено, що дата сплати та дата зарахування судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду передує даті винесення оскаржуваного судового рішення, а отже, не може вважатися належним доказом сплати судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду.

При чому аналогічна позиція викладена в ухвалі Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №  922/496/17 (ЄДРСРУ № 74508787).

Відповідно до статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України, основними засадами судочинства визначено, зокрема рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Згідно з частиною 3 статті 258 ГПК України до апеляційної скарги додаються зокрема докази сплати судового збору.

Між тим, правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України "Про судовий збір" від 08.07.2011 №  3674 - VI (далі - Закон "Про судовий збір").

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону "Про судовий збір", судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Підпунктом 7 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону "Про судовий збір" встановлено ставку судового збору в 1 розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 01 січня календарного року, в якому відповідна скарга подається до суду) за подання апеляційної скарги на ухвалу господарського суду.

(!!!) Згідно з приписами частин 1, 2 статті 9 Закону "Про судовий збір" судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Судовий збір перераховується у безготівковій або готівковій формі, в тому числі з використанням платіжних систем через мережу Інтернет у режимі реального часу (відповідно до частини 1 статті 6 Закону "Про судовий збір").

Постановою Правління Національного банку України № 22 від 21.01.2004 затверджена Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (далі - Інструкція), якою встановлені загальні правила, види і стандарти розрахунків клієнтів банків та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків. Нормами Інструкції встановлені вимоги щодо заповнення розрахункових документів.

Відповідно до пункту 3.1. Інструкції платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в додатку 2 до цієї Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 8 до цієї Інструкції, та подається до банку, що обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків.

ВАЖЛИВО: З додатків 2, 8 до Інструкції вбачається, що одним із реквізитів платіжного доручення є "Призначення платежу", який заповнюється з урахуванням вимог, установлених главою 3 Інструкції.

Пунктом 3.8. Інструкції визначено, що реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу".

Платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви, скарги) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява, скарга, дія) оплачується судовим збором.

Необхідними реквізитами ідентифікації позовної заяви (заяви, скарги), а уданому випадку апеляційної скарги є, зокрема, номер справи у межах якої подається відповідна апеляційна скарга та дата ухвали апеляційного господарського суду, яка оскаржується.

ВИСНОВОК: Отже, з огляду на викладене, в контексті даних обставин справи, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується що, подана на усунення недоліків, встановлених при поданні апеляційної скарги квитанція не є належним доказом сплати судового збору у встановленому порядку та розмірі, оскільки не містить інформації про номер справи, у межах якої подається відповідна скарга, та дату прийняття судового акту, що оскаржується, з огляду на що, з останньої не вбачається яка саме апеляційна скарга оплачується судовим збором.

Спробуємо розібратися….

По – перше: Необхідно одразу ж звернути уваги на декілька моментів:

1) рішення прийнято за конкретних обставин та відповідних доказів (квитанцій, платіжних доручень та таке ін.), тобто  «в контексті даних обставин справи»;

2) дата сплати судового збору передує даті прийняття рішення:  «дата сплати та дата зарахування судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду передує даті винесення оскаржуваного судового рішення»;

По- друге: Призначення платежу в платіжному доручені апелянта:  "Суд.збір за подан. до госп. суду апеляційної скарги на ухвалу суду, ТОВ "ХХХ", Донецький апеляційний го", а з матеріалів справи вбачається, що скарга подавалась до Східного апеляційного господарського суду…, а Східний апеляційний господарський суд був утворений на підставі Указу Президента України №454/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах», в апеляційному окрузі, що включає Донецьку, Луганську, Полтавську та Харківську області, з місцезнаходженням у місті Харкові.

Таким чином, платіжне доручення апелянта (від 06.09.2018р.) адресоване Донецькому апеляційному господарському суду, а враховуючи той факт, що з 29.12.2017 року такого суду не існує….то вказане не є формалізмом з боку суду!

Більше того, якщо порівняти реквізити зарахування судового збору, то вони відрізняються: наприклад Ідентифікаційний код отримувача Донецького апеляційного господарського суду є  № 37999649, а Східного апеляційного господарського суду № 37999654, рахунок отримувача у першого: 34310206082001, а у другого 34319206082002 і т.і.

По – третє: При формуванні платіжного доручення або сплаті судового збору on-line на офіційному сайті «Судова влада України» призначення платежу формується коректно та чітко вказує призначення платежу, наприклад: «*;101;232323232;Судовий збір, за позовом Іванов І.І., Східний апеляційний господарський суд»…однак все одно не містить інформації:  «про номер справи» та «дати прийняття судового акту, що оскаржується» (між тим ці дані обов’язково вказуються у апеляційній/касаційній скарзі)!

З урахуванням зазначеного, на погляд автора, досліджуємі судові рішення не відрізняються відповідним формалізмом, а покликані насамперед упередити, навіть не зловживання процесуальними правами, а жагу української «економії», а як відомо скупий платить…

Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов

Поновлення договору оренди землі за наявності дійсного договору з третьою особою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спосіб судового захисту, як поновлення терміну дії договору оренди землі не забезпечить відновлення порушених прав.

Згідно з частиною 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а частиною 1 статті 16 цього Кодексу визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права.

У постанові Верховного Суду України від 15.04.2015 № 6-55цс15 наведено правовий висновок про те, що в разі невизнання орендодавцем права орендаря, передбаченого статтею 33 Закону України "Про оренду землі", на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, таке право підлягає захисту судом за позовом орендаря шляхом визнання недійсним договору оренди цієї самої земельної ділянки, укладеного орендодавцем з іншим орендарем, на підставі пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України. Обраний позивачем спосіб захисту права щодо поновлення договору оренди на той же строк і на тих же умовах за обставин надання спірної земельної ділянки в оренду іншій особі за договором оренди не забезпечує ефективного захисту та відновлення порушеного права позивача.

Аналогічна правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 20.02.2018 у справі №902/582/17, від 04.04.2018 у справі №902/568/17, від 11.12.2018 у справі № 902/570/17, від 06.12.2018 у справі № 902/575/17.

30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 902/576/17 (ЄДРСРУ № 79545563) роз’яснюючи спосіб захисту порушеного права вказує, що посилаючись на порушення переважного права на укладення договору оренди та зазначаючи, що договір є продовженим, оскільки позивач продовжує сплачувати орендну плату, скаржник також не враховує наявність дійсного договору оренди з іншим орендарем та зареєстроване право оренди за третьою особою на спірну земельну ділянку.

В свою чергу, за наслідками задоволення такої позовної вимоги та продовження дії договору, фактично, залишаться одночасно дійсними два договори оренди спірної земельної ділянки та, відповідно, чинними є права кожного із двох орендарів на спірну земельну ділянку, що не вирішує спору про право оренди на земельну ділянку та не забезпечує захисту чи відновлення порушеного права позивача.

Більше того, за конкретних обставин обґрунтовувати вказаний предмет позову судовою практикою, а саме постановою Верховного Суду України від 25.02.2015 у справі № 6-219цс14 є недоречним, оскільки предметом спору у цій постанові є визнання договору оренди землі недійсним, скасування його державної реєстрації та визнання договору оренди землі поновленим із попереднім орендодавцем, в якій, зокрема, встановлено факт дотримання орендарем процедури повідомлення про намір реалізувати своє переважне право на поновлення договору оренди на новий строк.

ВИСНОВОК: Предмет позову щодо поновлення договору оренди земельної ділянки на тих же умовах і на той же строк за наявності одночасно дійсного договору оренди спірної земельної ділянки, укладеного з іншим орендарем є неефективним способом захисту порушених прав.

В свою чергу, ефективний судовий шлях це визнання недійсним договору оренди цієї самої земельної ділянки, укладеного орендодавцем з іншим орендарем, на підставі пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного суду від 23 січня 2019 року по справі № 902/619/17 (ЄДРСРУ № 79545372), від 16 січня 2019 року по справі №  902/569/17 (ЄДРСРУ № 79397849), від 11 грудня 2018 року по справі № 902/570/17 (ЄДРСРУ № 78518622) та ін.

Теги: оренда землі, поновлення договору, орендні відносини, орендар, земельна ділянка, передача в оренду, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов

Право користування допоміжними приміщеннями у багатоквартирному будинку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та право користування допоміжними (підвальними/даховими) приміщеннями у багатоквартирному будинку.

30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/349/15-ц, провадження № 61-31424 св 18 (ЄДРСРУ № 79516726) досліджував питання користуванні спільною власністю та встановлення порядку користування підвальними приміщеннями у багатоквартирному будинку.

Відповідно до статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У частинах першій та другій статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» передбачено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України 9 листопада 2011 року  № 14-рп/2011, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» необхідно розуміти так, що власники квартир дво - або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до висновків, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року №4-рп/2004, та згідно із Конституцією України всі суб'єкти права власності рівні перед законом. У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями, у тому числі з питань улаштування мансард, надбудови поверхів та іншого.

ВАЖЛИВО: За змістом зазначеного висновку, будь-який власник або інша особа, яка на відповідній правовій підставі користується житловим чи нежитловим приміщенням, не наділяється абсолютним правом вирішувати порядок використання (переобладнання, перепланування тощо) місць загального користування чи на власний розсуд обмежувати інших співвласників у цьому.

Згідно статті 19 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» спільне майно власників квартир складається неподільного і загального майна. Неподільне майно перебуває у їх спільній сумісній власності і не підлягає відчуженню, загальне майно - у спільній частковій власності. Відповідно до висновків, викладених у наведеному вище рішенні Конституційного Суду України, правовий режим майна, що перебуває у спільній власності власників квартир, має визначатися відповідно до Конституції України (пункт 7 частини першої статті 92) виключно законами України. Власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

При цьому згідно пункту 4 вищезазначеного рішення Конституційного Суду України, під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб'єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об'єкт - допоміжні приміщення.

Положеннями статті 382 ЦК України встановлено, що власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Конституцій Суд України у рішенні від 02.03.2004 №4-рп/2004 вказав, що підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

ВАЖЛИВО: При вирішенні подібного спору визначальним є визначення правового статусу нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку, а саме встановлення того, чи відносяться спірні приміщення до допоміжних чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку.

Допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов'язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Відтак позивачу не потрібно доводити право власності на ці приміщення, оскільки за наявності у них статусу допоміжних приміщень, вони перебувають у спільній власності всіх співвласників багатоквартирного будинку.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 18.07.2018 зі справи №916/2069/17 та від 22.11. 2018 року у справі № 904/1040/18.

Відповідно до положень статті 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстав, передбачених законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння порушується його право власності чи законного володіння.

Негаторний позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що існує реальна небезпека порушення його права власності чи правомірного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні враховувати будь-які фактичні відомості (статті 57-59 ЦПК України 2004 року), на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що для задоволення негаторного позову необхідна одночасна наявність двох підстав: позивач повинен бути власником майна, щодо якого чиняться перешкоди; внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном.

ВИСНОВОК: Співвласники житлових та нежитлових приміщень у будинку незалежно від часу набуття у власність житлових та нежитлових приміщень у зазначеному будинку мають рівні права на користування його допоміжними, у тому числі підвальними, приміщеннями, а тому мають право вимагати усунення перешкод у користуванні спільним майном, які чинять їм треті особи .

Отже фактично, право власника жилого/нежилого приміщення у багатоквартирному будинку на частку, прямо пропорційне площі, яку становить жиле/нежитлове приміщення у загальній площі всіх квартир та нежитлових приміщень будинку, що закріплено нормами Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» та Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку».