Податкова перевірка за період який перевірявся раніше: аспект законності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість проводити документальну позапланову перевірку на підставі підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України за період, який раніше перевірявся.

21 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/2028/16, адміністративне провадження №К/9901/39880/18 (ЄДРСРУ № 78811891) досліджував питання щодо правової можливості проводити документальну позапланову перевірку, зокрема, на підставі підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України за період, який раніше перевірявся.

Статтею 78 Податкового кодексу України передбачено порядок проведення документальних позапланових перевірок.

Відповідно до підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких обставин: отримано судове рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки або постанову органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчого, прокурора, винесену ними відповідно до закону.

(!!!) Згідно з абзацом першим пункту 78.2 статті 78 Податкового кодексу України обмеження у підставах проведення перевірок платників податків, визначені цим Кодексом, не поширюються на перевірки, що проводяться на звернення такого платника податків, або перевірки, що проводяться у межах кримінального провадження.

Законом України від 28 грудня 2014 року №71-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», який набрав чинності з 01 січня 2015 року, пункт 78.2 статті 78 Податкового кодексу України доповнено абзацом другим такого змісту: «Контролюючим органам забороняється проводити документальні позапланові перевірки, які передбачені підпунктами 78.1.1, 78.1.4, 78.1.8, 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 цього Кодексу, у разі, якщо питання, що є предметом такої перевірки, були охоплені під час попередніх перевірок платника податків».

Слід зазначити, що норми абзацу другого пункту 78.2 статті 78 Податкового кодексу України є спеціальними по відношенню до норм абзацу першого пункту 78.2 статті та носять імперативний характер, тобто є обов'язковими для виконання контролюючим органом.

Відповідно до абзацу першого пункту 78.4 статті 78 Податкового кодексу України про проведення документальної позапланової перевірки керівник контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом.

Системний аналіз вказаних положень дає підстави для висновку, що наказ про призначення документальної позапланової перевірки платника податків видається керівником контролюючого органу на підставі підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України за умови, якщо така перевірка проводиться з питань, які викладені у відповідному судовому рішенні суду (слідчого судді) чи органу досудового розслідування, та які не були предметом дослідження попередніх перевірок такого платника податків.

ВИСНОВОК: Верховний Суд зазначає, що абзац другий пункту 78.2 статті 78 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не забороняє проводити документальну позапланову перевірку, зокрема, на підставі підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України за період, який раніше перевірявся, якщо предметом перевірки будуть інші питання, не охоплені попередніми перевірками, але при цьому чітко визначені в наказі контролюючого органу.

Матеріал по темі: «Безпідставність судового рішення про надання дозволу на проведення перевірки», «Податкова перевірка на підставі постанови слідчого податкової міліції»

Теги: позапланова податкова перевірка, налоговая проверка, документальна перевірка, платник податків, ППР, Акт перевірки, рішення слідчого судді, оскарження податкового рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Для держави, в особі органів прокуратури, не існує строків позовної давності?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порушення строків позовної давності, про які заявлено стороною у спорі, не є самостійною підставою для їх застосування, якщо позов подав прокурор «в інтересах держави».

22 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4715/16 (ЄДРСРУ № 78807979) серед іншого досліджував питання застосування строків позовної давності при зверненні прокурора з позовною заявою про витребування майна.

Згідно вимог статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Таким чином одним із способів захисту права власності чинним законодавством визначено можливість пред'явити позов власником про визнання права власності, якщо це його право оспорюється або не визнається іншою особою.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор спираючись на приписи частини першої статті 388 Цивільного кодексу України вказував на те, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння держави поза її волею.

Разом з тим слід зазначити, що положеннями статті 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч.1). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч.2).

Статтею 387 Цивільного кодексу України встановлено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.

За приписами частини першої статті 388 цього Кодексу, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином наведеною нормою передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача у разі, якщо майно вибуло з володіння власника поза його волею. При цьому наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює застосування вимог наведеної норми щодо витребування майна від добросовісного набувача.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Таким чином, у відповідності до вимог статей 330, 388 Цивільного кодексу України право власності на майно, яке відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Згідно статей 317, 319 цього Кодексу саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, за положеннями статей 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

У постановах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року (справа № 6-146цс13), 28 січня 2015 року (справа № 6-218цс14), 24 червня 2015 року (справа № 6-535цс15) міститься правовий висновок, що за змістом частини першої статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, і власник майна вправі витребувати його від добросовісного набувача.

Верховний Суд України у постанові від 11 лютого 2015 року (справа № 6-1цс15) виклав правовий висновок про те, що відповідно до статей 330, 388 ЦК України майно, яке було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та за рішенням суду право власності визнано за іншою особою, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Поряд з цим Суд вказує, що згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статей 257, 261 наведеного Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому за вимогами статті 261 цього Кодексу початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

ВАЖЛИВО: При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).

Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Відповідно до частин першої, третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у редакції, чинній на час звернення прокурором до суду з позовом, представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Процесуальні права прокурора, як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 Господарського процесуального кодексу України, у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом.

Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13.

До позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 916/2073/17 та у справі № 916/2403/16.

Разом з тим, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру" механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення Європейського суду з прав людини у справі у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Суд вказує, що  у спірних правовідносинах визначальним є обізнаність потенційного позивача саме про факт порушення його права, а не інформованість про певні обставини щодо обліку майна чи його передачі (в даній справі це лист Фонд державного майна України про те, що в Єдиному державному реєстрі об'єктів державної власності спірна будівля як об'єкт державної власності - не обліковується та лист Міністра агарної політики України про те, що адміністративний будинок не знаходиться у власності Міністерства аграрної політики України та не обліковується на його балансі; суд апеляційної інстанції: «…відсутність певного майна у реєстрах, зокрема реєстрі об'єктів державної власності, жодним чином не спростовує обставину наявності права саме держави на спірне майно і не скасовує та/або припиняє таке право держави…»).

ВИСНОВОК: Отже, позиція судів про те, що положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного Кодексу України не застосовуються, оскільки у держави кожен день виникає право звернутися до суду за захистом свого порушеного права власності та витребування спірного майна, не ґрунтуються на наведених нормах права та на зазначених правових висновках Великої Палати Верховного Суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, однак, з огляду на викладене, дана обставина сама по собі не може бути підставою для скасування судових рішень.

P.s. На погляд автора, вказане є «Ахіллесовою п’ятою» цього судового рішення, адже в даній справі вибувше з держави право власності на нерухомість було засноване на судовому рішенні, яке в подальшому скасоване…

Постає питання:  чому би стороні прокуратури не застосувати минулу судову практику?

Наприклад, згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 10.06.2015 у справі № 6-449цс15 та від 24.06.2015 у справі № 3-231гс15 якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, а  у разі скасування судового рішення, на підставі якого набуто право власності на майно, перебіг позовної давності починається з моменту скасування такого судового рішення (Постанова Верховного суду України від 29.03.2017 р. у справі  № 6-866цс16)…і не було б жодних питань!!!

Матеріал по темі: «Позовна давність: позов прокурора в інтересах державних органів»

Теги: процесуальні строки, поновлення процесуальних строків, позовна давність, исковая давность, клопотання про поновлення строків, позовна заява, позов прокуратури, інтереси держави, судове рішення, судовий захист, Адвокат Морозов

Податкова вимога на збільшену суму податкового боргу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи направляється повторна податкова вимога платнику податків у разі збільшення податкового боргу?

22 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/5195/16, адміністративне провадження №К/9901/31971/18 ( ЄДРСРУ № 78811594) досліджував питання узгодженості податкового зобов’язання в частині направлення податкової вимоги платнику податків у разі  його збільшення.

Згідно з підпунктом 14.1.175 пунктом 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України) податковий борг - сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.

Відповідно до пункту 54.1 статті 54 ПК України крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов'язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов'язання та/або пені вважається узгодженою.

Днем узгодження грошового зобов'язання платника податків у разі адміністративного оскарження такого зобов'язання є день закінчення процедури адміністративного оскарження (підпункт 56.17.5 ПК України).

У свою чергу процедура адміністративного оскарження згідно з пункт 56.17 ПК України закінчується, зокрема днем, наступним за останнім днем строку, передбаченого для подання скарги на податкове повідомлення-рішення або будь-яке інше рішення відповідного контролюючого органу у разі, коли така скарга не була подана у зазначений строк.

Отже, податковий борг - грошове зобов'язання, самостійно узгоджене платником податків або узгоджене в адміністративному порядку, але не сплачене у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.

Згідно з пунктом 59.1 статті 59 ПК України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Відповідно до пункту 59.5 цієї статті у разі якщо у платника податків, якому надіслано (вручено) податкову вимогу, сума податкового боргу збільшується (зменшується), погашенню підлягає вся сума податкового боргу такого платника податку, що існує на день погашення. У разі якщо після направлення (вручення) податкової вимоги сума податкового боргу змінилася, але податковий борг не був погашений в повному обсязі, податкова вимога додатково не надсилається (не вручається).

ВИСНОВОК: Аналіз вказаної норми дає підстави стверджувати про відсутність обов'язку контролюючого органу направляти платнику податків нову податкову вимогу у випадку збільшення суми податкового боргу. Тобто, в разі коли після направлення платнику податків податкової вимоги сума його податкового боргу збільшується, податкова вимога на збільшену суму податкового боргу не направляється.

Аналогічна правова позиція висловлена в інформаційному листі ВАС України від 12.04.2012 № 1044/11/13-12 та підтверджена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суд у постанові від 12 червня 2018 року по справі №810/2533/16,  адміністративне провадження №К/9901/19621/18 (ЄДРСРУ № 74671542).

P.s. Відповідно до пункту 87.9 статті 87 ПК України у разі наявності у платника податків податкового боргу контролюючі органи зобов'язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків.

P.s.s. Окремо необхідно вказати, якщо податкове повідомлення-рішення або податкова вимога через допущену контролюючим органом помилку були надіслані платнику податків за невірною адресою, що в силу п. 6 розділу 3 Порядку №1204 та п. 58.3 ст. 58 ПК України дає підстави вважати їх не врученими, у таких рішеннях грошове зобов'язання є неузгодженим. 

Аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду України від 28.08.2018 року у справі № 802/467/16-а (ЄДРСРУ № 76138922).

Теги: податкова вимога, платник податків, повторне направлення, збільшення податкового боргу, нова податкова вимога, черговість погашення зобовязання, податкові спори, налоговые споры, судова практика, Адвокат Морозов

Додаткова відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки внаслідок ДТП

Адвокат Морозов (судовий захист)

Додаткова (субсидіарна) відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки внаслідок ДТП.

20 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2554/17 (ЄДРСРУ № 78750014) досліджував питання щодо додаткової (субсидіарної) відповідальності власника джерела підвищеної небезпеки внаслідок дтп.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про страхування" страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст. 979 ЦК України).

Статтею 9 Закону України "Про страхування" визначено, що страхове відшкодування - це страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.

Згідно з ст. ст. 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.

За ст. 27 Закону України "Про страхування" та ст. 993 ЦК України до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому в деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією. В той же час, покладання обов'язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 760/15471/15-ц, від 04.07.2018 у справі № 910/2603/17 та рішеннях Верховного суду від 05.04.2018 по справі №910/3165/17 та 04.09. 2018 року по справі  №  910/22146/17).

ВАЖЛИВО: Здійснивши виплату страхового відшкодування за договором страхування, страховик набуває права потерпілої особи в межах здійсненої виплати. Він як кредитор не позбавлений права здійснити захист свого права шляхом звернення до страховика винної особи та в подальшому до особи, яка завдала такої шкоди.

За ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно із цим договором або Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у страховика не виникло обов'язку з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених статтею 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. У такому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування (аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 755/18006/15-ц, від 03.10.2018 у справі № 760/15471/15-ц).

Відповідно до ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Тобто, нормами ч. 2 ст. 1187 ЦК України визначено особливого суб'єкта, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки,  - це є його законний володілець.

З аналізу норм статей 1187 та 1172 ЦК України можна зробити висновок, що особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, не є суб'єктом, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. У цьому випадку таким суб'єктом є законний володілець джерела підвищеної небезпеки - роботодавець (правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 у справі 426/16825/16-ц).

ВИСНОВОК: Отже, до винної в ДТП особи, яка застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, в силу ст. 1194 ЦК України покладається додаткова (субсидіарна) відповідальність, як на власника джерела підвищеної небезпеки - учасника ДТП, яка наступає лише у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої шкоди.

Матеріал по темі: «Відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована»

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов

Момент визначення розміру збитків виходячи з ринкових та/або звичайних цін

Адвокат Морозов (судовий захист)

Момент визначення розміру збитків. Ринкова ціна або звичайна ціна на аналогічний товар.

20 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2740/17 (ЄДРСРУ 78715894) досліджував питання відшкодування збитків шляхом визначення ринкової та/або звичайної ціни.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків.

Частиною 2 статті 22 Цивільного кодексу України передбачено, що збитками, зокрема є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Відповідно до статті 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

ВАЖЛИВО: Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

В статті 225 Господарського кодексу України закріплено, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

1. вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;
2. додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;
3. неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;
4. матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

03 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 923/700/17 (ЄДРСРУ № 75770409) вказав, що аналіз норм права дає підстави для висновку, що відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негативного результату такої поведінки (збитків), причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками, вини правопорушника. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Відповідно до положень статті 623 Цивільного кодексу України розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.

(!!!) Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Також у частинах 3-4 статті 225 Господарського кодексу України закріплено, що при визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

Передумовою правильного розрахунку суми збитків є визначення цін, виходячи з яких здійснюється розрахунок. При визначення розміру збитків враховуються ринкові ціни на товари, послуги, роботи.

Так, відповідно до підпункту 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України звичайна ціна - ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.

У цивільному законодавстві відсутнє уніфіковане поняття ринкової ціни. При цьому у статті підпункті 14.1.219 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України ринкова ціна визначається як ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних (комерційних) умовах.

ВАЖЛИВО: Між тим, на думку автора, як і податкових спорах, для визначення ринкової ціни недостатньо порівнювати ціни на аналогічні товари, такі ціни мають скластись за аналогічних умов поставки (період укладення контракту, місце укладення контакту, базисні умови поставки, обсяг товару, умови оплати, у тому числі щодо необхідності встановлення передоплати, гарантії, застосування акредитиву тощо).

Виходячи зі змісту положень частини 3 статті 623 Цивільного кодексу України та частин 3-4 статті 225 Господарського кодексу України, день, на який визначається розмір ринкових цін залежить від способу задоволення вимоги кредитора. Так, при добровільному відшкодуванні збитків ринкові ціни визначаються на день задоволення ним вимог кредитора, а у разі якщо боржник ухиляється від відшкодування збитків, розмір ринкових цін встановлюється на день пред'явлення позову. Ці правила встановлення ринкових цін є загальними, при цьому суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, взявши до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Законом не визначаються обставини, які можуть бути підставою для такого рішення. Суд керується загальними принципами повного відшкодування збитків, справедливості та розумності. Тобто, ухвалюючи рішення, суд має найбільш повно відновити порушене право кредитора, але запобігти його безпідставному збагаченню.

ВИСНОВОК: Зазвичай суд визначає розмір збитків, виходячи з ринкових цін, які існують на момент ухвалення рішення, у випадках, коли відбулося їх зростання порівняно з днем пред'явлення позову.

Врахування ринкових цін, що існували на день ухвалення рішення, здійснюється судом за заявою кредитора.

ТЕГИ: ціна, ринкова ціна, звичайна ціна, інформація щодо ринкових цін, податковий запит, момент визначення розміру збитків, упущена вигода, судова практика, Адвокат Морозов

Прийняття податкового повідомлення-рішення до закінчення кримінального провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність прийняття податкового повідомлення-рішення до закінчення кримінального провадження в межах якого, як слідча дія, здійснена перевірка.

21 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/18223/15, адміністративне провадження №К/9901/26734/18 (ЄДРСРУ № 78771811) в черговий раз досліджував питання щодо прийняття податкового повідомлення-рішення до закінчення кримінального провадження.

Нормами пункту 86.9 статті 86 (редакції діючої на час спірних відносин) Податкового кодексу України у разі якщо грошове зобов'язання розраховується контролюючим органом за результатами перевірки, проведеної з обставин, визначених підпунктом 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 цього Кодексу  щодо кримінального провадження, у якому розслідується кримінальне правопорушення стосовно посадової особи (посадових осіб) платника податків (юридичної особи) або фізичної особи - підприємця, що перевіряється, предметом якого є податки та/або збори, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки приймається таким податковим органом протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання цим податковим органом відповідного судового рішення (обвинувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами), що набрало законної сили. Матеріали такої перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються органу, що призначив перевірку.

Верховний Суд вважає, що існуюча на момент прийняття спірного податкового повідомлення пряма заборона закону, за якою органи податкової служби не мають права виносити податкові повідомлення-рішення до набрання законної сили відповідним рішення в кримінальній справі, якщо грошове зобов'язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально - процесуального законодавства, доводить необхідність дослідження та встановлення цих обставин.

У межах спірних відносин суд першої інстанції залишив поза увагою аналіз підстав та способу реалізації владних управлінських функцій податковим органом, та не надав фактичну оцінку обставинам справи на предмет їх належності та допустимості, натомість суд апеляційної інстанції врахував ці обставини.

Статус акта перевірки визначається кримінально - процесуальним законом або законом про оперативно - розшукову діяльність. Після набрання законної сили рішенням у межах кримінального провадження органи податкової служби мають право виносити податкові повідомлення - рішення. 

Отже, положення пункту 86.9 статті 86 Податкового кодексу України щодо заборони контролюючому органу приймати податкове повідомлення-рішення про визначення грошового зобов'язання платнику податків за результатами перевірки, призначеної в рамках кримінальної справи, за відсутності рішення суду у відповідній кримінальній справі, мають імперативний характер, про що чітко зазначено в судових актах Верховного Суду України (Постанова ВС КАС від 04 вересня 2018 року по справі №2а-12531/12/2670, касаційне провадження №К/9901/832/18 (ЄДРСРУ № 76246299).

Враховуючи відсутність судового рішення з відміткою про набрання законної сили у кримінальному провадженні, яке ще перебуває на стадії досудового розслідування, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про передчасне прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень до винесення обвинувального вироку або ухвали про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами, які набрали законної сили (Постанова ВС від 02 березня 2018 року у справі №815/7169/16, ЄДРСРУ № 72553581).

ВИСНОВОК: Акт перевірки не може бути підставою прийняття податкового повідомлення-рішення до закінчення кримінального провадження в межах якого, як слідча дія здійснена перевірка, в силу існуючої прямої заборони закону.

Матеріал по темі: «Податкове рішення до набрання вироку в кримінальній справі»

Теги: налоговые споры, обжалование налоговых решений, приказ на проверку, плательщик налогов, уголовное производство, фиктивный контрагент, налоговая проверка, в рамках уголовного дела, фиктивное предпринимательство, уклонение от уплаты налогов, судебная практика, Адвокат Морозов

Підтвердження господарських операцій за ланцюгом постачання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтвердження господарських операцій за ланцюгом постачання або індивідуальна відповідальність кожного платника податків?

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що не підтвердження операцій за ланцюгом постачання, так само як і податкова інформація про відсутність укладених трудових договорів між контрагентом та фактичним виконавцем робіт/ послуг, так само як і інші порушення податкової дисципліни, допущені контрагентом платника податків або третіми особами, не є свідченням нереальності господарських операцій, за умови їх підтвердження належними та допустимими первинними документами податкового та бухгалтерського обліку (Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 грудня 2018 року в рамках справи № 805/2030/16-а,адміністративне провадження №К/9901/28918/18 (ЄДРСРУ № 78771679), від 21 грудня 2018 року по справі № 826/5774/17, адміністративне провадження №К/9901/63719/18 (ЄДРСРУ № 78771564), від 20 грудня 2018 року по справі №826/9632/16, адміністративне провадження №К/9901/32828/18 (ЄДРСРУ № 78716371), від 20 грудня 2018 року по справі №826/20081/16, адміністративне провадження №К/9901/42306/18 (ЄДРСРУ № 78716040), від 20 грудня 2018 року по справі №815/4992/16, адміністративне провадження №К/9901/41342/18, від 20 грудня 2018 року по справі № 820/2946/18, адміністративне провадження №К/9901/64596/18 (ЄДРСРУ № 78771722) та від 20 грудня 2018 року по справі № 818/770/17, адміністративне провадження №К/9901/38096/18 (ЄДРСРУ № 78771434)).

Правовідносини контрагентів із третіми особами у ланцюгах постачання, з якими позивач не вступав у господарські відносини, самі по собі, за відсутності інших об'єктивних та підтверджених даних про порушення позивачем податкового законодавства, не можуть бути самостійною та достатньою підставою для висновку про нереальність господарських взаємовідносин.

Але необхідно нагадати, що факт будь-якого правопорушення має бути підтверджено виключно допустимими доказами (ВС КАС від 27 лютого 2018 року у справі № 813/2451/17, адміністративне провадження №К/9901/4085/17 (ЄДРСРУ № 72505992).

Отже, порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на податковий кредит, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними (ВС КАС від 12 грудня 2018 року по справі №804/931/17, адміністративне провадження №К/9901/62432/18 (ЄДРСРУ № 78569169).

Замість висновку Верховний суд вказує, що податковий орган наділений такою сукупністю повноважень, належна реалізація яких надає можливість виявити податкові правопорушення, допущені контрагентом при здійсненні своєї господарської діяльності, та притягнути саме його до відповідальності, що охоплюється принципом індивідуальної відповідальності платника податків.

Матеріал по темі: «Контрагент по ланцюгу постачання має ознаки фіктивності…»