Велика палата Верховного суду: умови за яких
відшкодування шкоди здійснюється особою, відповідальність якої застрахована за
договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності
власників наземних транспортних засобів.
03 жовтня 2018 року Велика Палата
Верховного Суду в рамках справи № 760/15471/15-ц,
провадження № 14-316цс18 (ЄДРСРУ № 77197537) досліджувала питання відшкодування
шкоди особою, відповідальність якої застрахована.
1. У статті 124 Конституції України
закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів
поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі -
Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи
упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим
законом.
Поняття «суд, встановлений законом»
включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та
підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є
розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та
свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як
різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного,
кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової
юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає
розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад
правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.
Важливість визначення юрисдикції
підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства
права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ
до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини
(далі - ЄСПЛ).
У рішенні від 22 грудня 2009 року у
справі «Безімянная проти Росії» (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що
«погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що
застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав,
безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію
правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть
застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати
сторони у використанні доступного засобу правового захисту».
Крім того, у статті 6 Конвенції, яка в
силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного
законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі
стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий
захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за
встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було
ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що
становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі
«Белле проти Франції»).
Відповідно до вимог статті 19 ЦПК України
суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із
цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім
випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які
справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не
віднесено до інших видів судочинства.
Разом з предметним критерієм для
визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний чинник.
Відповідно до пункту 1 частини першої
статті 20 ГПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) господарські суди розглядають
справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності
(крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у
визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при
укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності,
крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у
спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання,
сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці
Не допускається об'єднання в одне
провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів
судочинства, якщо інше не встановлено законом (стаття 16 ЦПК України у
редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної
інстанцій).
За вимогами статті 27 Закону України «Про
страхування» та статті 993 ЦК України до страховика потерпілого переходить
право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого
потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання
не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика
потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому в деліктному
зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід
права вимоги є суброгацією.
Тобто страховик, який виплатив страхове
відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги,
передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування»,
шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував
свою цивільно-правову відповідальність.
ВИСНОВОК 1: Суди правильно вважали, що спір між двома господарюючими суб'єктами
(страховими компаніями) повинен бути вирішений за правилами іншого судочинства
(господарського), оскільки солідарне стягнення із заподіювача шкоди та
страховика за встановлених судом обставин є неможливим.
Оскільки закриття провадження у справі не
перешкоджає позивачу у зверненні для захисту своїх прав до належного суду, то
безпідставними є наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судом права
позивача на судовий розгляд.
2. Правильними є висновки суду про відмову в задоволенні
позову в частині вимог до фізичних осіб з огляду на таке.
Суд обґрунтовано вважав, що позовні
вимоги про солідарне стягнення страхового відшкодування з відповідачів не
ґрунтуються на вимогах закону, оскільки правовідносини з ПрАТ «ХХХ» є
договірними, а правовідносини з ОСОБА_4 випливають із зобов'язання з
відшкодування шкоди (позадоговірні зобов'язання); вимоги ж до ОСОБА_3 заявлені
лише у зв'язку з тим, що він є власником автомобіля (джерела підвищеної небезпеки).
Відповідно до частини другої статті 1187
ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується
особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове
право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом,
іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену
небезпеку.
Особою, яка зобов'язана відшкодувати
шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є фізична або юридична особа, що
на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір
підряду, оренди, позички тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим
об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену
небезпеку.
Якщо особа під час керування транспортним
засобом має посвідчення водія на право керування транспортним засобом
відповідної категорії і реєстраційний документ на транспортний засіб, переданий
їй власником або іншою особою, яка на законній підставі використовує такий
транспортний засіб, то саме ця особа буде нести відповідальність за завдання
шкоди (пункт 2.2 Правил дорожнього руху України, затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306).
Відповідно до статті 1194 ЦК України
особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності
страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої
нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди
і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Отже, страховик відповідальності особи,
яка винна у дорожньо-транспортній пригоді, на підставі спеціальної норми статті
29 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової
відповідальності власників наземних транспортних засобів» здійснює
відшкодування витрат, пов'язаних з відновлювальним ремонтом транспортного
засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому
законодавством, а різницю між реальними збитками і відновлювальним ремонтом
пошкодженого транспортного засобу з урахуванням зносу (у разі наявності такої
різниці) на підставі статті 1194 Цивільного кодексу України відшкодовує особа,
яка завдала збитків.
Такі висновки суду відповідають також
правовій позиції Верховного Суду України, викладеним у постановах від
22.03.2017 у справах №3-1344гс16, 3-1304гс16.
У разі якщо деліктні
відносини поєдналися з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової
відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у
деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування є страховик
завдавача шкоди. Такий страховик, хоч і не
завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує
страхове відшкодування замість завдавача шкоди у порядку, передбаченому Законом
№ 1961-IV. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним
виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього.
ВИСНОВОК 2: Відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за
договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності
власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно із цим
договором або Законом № 1961-IV у страховика не виникло обов'язку з виплати
страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених статтею 37), чи
розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. У такому
випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним
розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
Покладання обов'язку з відшкодування
шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав
відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті
інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону №
1961-IV).
Такий висновок відповідає правовій
позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій 04 липня 2018 року у справі
№ 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18),
і відступати від неї не вбачається підстав.
Матеріал по темі: «Відшкодування
шкоди у межах страхового відшкодування: до кого пред’являти позов?»
Теги:
ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность,
страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор,
регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой
случай, франшиза, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар