Зупинення реєстрації податкової накладної: наслідки та межі відповідальності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Критерії реалізації повноважень контролюючого органу при відмові у реєстрації податкової накладної. Господарські санкції з боку контрагентів.

04 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 821/1173/17,  адміністративне провадження №К/9901/62719/18 (ЄДРСРУ № 78326524) досліджував питання щодо реалізації повноважень контролюючого органу при відмові у реєстрації податкової накладної.

Суть справи: контролюючий орган посилаючись на пункт 201.16 статті 201 Податкового кодексу України, пункт 6 Критеріїв оцінки ступеня ризиків, достатніх для зупинення реєстрації податкової накладної/ розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 13 червня 2017 року № 567 (далі - Наказ    №    567) відтворює окремі норми зазначених нормативно-правових актів та доводить наявність відповідних повноважень для відмови у здійсненні реєстрації податкової накладної.

Відповідно до пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України (у редакції чинній на момент виникнення правовідносин) на дату виникнення податкових зобов'язань платник податку зобов'язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.

Пунктом 201.16 статті 201 Податкового кодексу України встановлено, що реєстрація податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних може бути зупинена у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, у разі відповідності такої податкової накладної/розрахунку коригування сукупності критеріїв оцінки ступеня ризиків, достатніх для зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних, встановлених відповідно до пункту 74.2 статті 74 цього Кодексу.

На виконання цієї норми постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 року №  1246 затверджено Порядок ведення Єдиного реєстру податкових накладних (далі - Порядок № 1246, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Пунктами дванадцятим Порядку №  1246 передбачено здійснення в автоматичному режимі розшифрування та проведення перевірки поданих податкових накладних, серед іншого, на відповідність критеріям оцінки ступеня ризиків, достатнім для зупинення їх реєстрації відповідно до пункту 201.16 статті 201 Кодексу

(!!!) За результатами перевірок, визначених пунктом дванадцятим Порядку № 1246, податковим органом формується квитанція про прийняття або неприйняття, або зупинення реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування (далі - квитанція). Така квитанція надсилається платнику податку в автоматичному режимі (в електронному вигляді у текстовому форматі) протягом операційного дня і є підтвердженням зупинення такої реєстрації.

Положення підпункту 201.16.1 пункту 201.16 статті 201 Податкового кодексу України визначають, що у квитанції про зупинення реєстрації податкової накладної зазначаються: а) порядковий номер та дата складення податкової накладної  б)    визначення критерію(їв) оцінки ступеня ризиків, достатніх для зупинення реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних, на підставі яких було здійснено зупинення реєстрації податкової накладної; в) пропозиція щодо надання платником податку пояснень та/або копії документів (за вичерпним переліком), достатніх для прийняття контролюючим органом рішення про реєстрацію такої податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Критерії оцінки ступеня ризиків, достатніх для зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних та Вичерпний перелік документів, достатніх для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних затверджені наказом Міністерства фінансів України від 13 червня 2017 року № 567 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (далі - Критерії оцінки, Перелік документів).

Пунктом шостим Критеріїв оцінки визначено два критерії для проведення Моніторингу податкової накладної, при цьому за змістом пункту першого Переліку документів для кожного із критеріїв законодавцем визначено специфічний (окремий) перелік документів, які платник податків може подати податковому органу для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної.

Письмові пояснення та копії документів, зазначені у Переліку документів, платник податку подає до ДФС в електронному вигляді засобами електронного зв'язку, визначеними ДФС, з урахуванням вимог Законів України "Про електронний цифровий підпис", «Про електронні документи та електронний документообіг" та нормативно-правового акта щодо порядку обміну електронними документами з контролюючими органами.

Порядок прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної або відмову у такій реєстрації, у періоді, протягом якого реалізовувалися спірні правовідносини, було регламентовано постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2017 року №    190 "Про встановлення підстав для прийняття рішення комісією Державної фіскальної служби про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних або про відмову в такій реєстрації" (далі - Постанова №  190).

Пунктом другим Постанови №190 визначено підстави для прийняття комісією ДФС рішення про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування, зокрема, ненадання платником податку копій документів відповідно до підпункту "в" підпункту 201.16.1 пункту 201.16 статті 201 Кодексу;

Абзацом сьомим пункту 201.16.3 пункту 201.16 статті 201 Податкового кодексу України платнику податків надано можливість оскаржити Рішення про відмову у реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних в адміністративному або судовому порядку.

Між тим суд вказує, що єдиним доводом касаційної скарги є те, що відповідно до чинного законодавства у податкового органу наявні повноваження на здійснення моніторингу податкових накладних, зупинення їх реєстрації та прийняття подальшого рішення про відмову у реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних.

ВАЖЛИВО: Виходячи із системного тлумачення норм права, наведених вище, Суд вважає що наявність повноважень - це одна з обставин, які входять до предмета доказування у справах цієї категорії, але не єдина. Надання податковому органу відповідних повноважень - це лише передумова подальшої реалізації його управлінських функцій, результатом реалізації чого, у цій справі, є прийняття рішення, законність якого обґрунтовано перевірена судами попередніх інстанцій.

Судами попередніх інстанцій встановлено безпідставність зупинення реєстрації податкової накладної як передумови прийняття відповідного рішення Комісії, адже у квитанції №  1 не вказано ані конкретного критерію (відповідного підпункту пункту шостого) оцінки ступеня ризику, ані конкретного переліку документів, вичерпний перелік яких встановлений Наказом №  567. Натомість платником податків надано до податкового органу первинні документи на підтвердження реальності господарських операцій.

Тобто, податковим органом у Рішенні не наведено жодної конкретної інформації щодо причин, підстав та обґрунтувань прийняття такого рішення.

Загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення податковим органом конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

ВИСНОВОК:  Можливість надання платником податків вичерпного переліку документів на підтвердження правомірності формування та подання податкової накладної прямо залежить від чіткого визначення фіскальним органом конкретного виду критерію оцінки ступеня ризиків. Вживання податковим органом загального посилання на пункт шостий Критеріїв оцінки, без наведення відповідного підпункту, є неконкретизованим та призводить до необґрунтованого обмеження права платника податків бути повідомленим про необхідність надання документів за вичерпним переліком, відповідно до критерію зупинення реєстрації податкової накладної, а не будь-яких на власний розсуд.

Відтак, невиконання податковим органом законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії призводить до його протиправності.

P.s. Відповідно до правової позиції висловленій Верховним судом в постанові від 12 березня 2018 року в рамках справи № 918/216/17 (ЄДРСРУ № 72645158) вбачається, що відсутність реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних є порушенням з боку відповідача правил здійснення господарської діяльності - невиконанням господарського зобов'язання, адже обов'язок зі складання та реєстрації податкових декларацій виникає у відповідача саме на підставі податкового законодавства. Водночас зазначення сторонами у Договорі про обов'язок відповідача надати замовнику податкову накладну не має наслідком зміну характеру відповідних правовідносин з податкових на господарські. Разом з тим Суд враховує, що відповідно до положень абзацу 15 пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України порушення відповідачем порядку реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних не позбавляє позивача права на включення спірної суми до податкового кредиту, а обумовлює її нарахування необхідністю додання до податкової декларації за звітний податковий період заяви зі скаргою на відповідача з доданням певного пакету документів.

Тобто, неналежне виконання умов Договору пов'язаних із здійсненням реєстрації податкової накладної - не є правопорушенням у сфері господарювання, що відповідно до вимог ст. 218, ч. 1 ст. 230 ГК України виключає можливість притягнення учасника господарських правовідносин до відповідальності у вигляді сплати штрафних санкцій.

Аналогічний правовий висновок зазначений в постанові Верховного Суду від 02.05.2018 р. по справі № 908/3565/16.

P.s.s. Необхідно також вказати, що застосування способу захисту порушеного права позивача шляхом зобов'язання відповідача зареєструвати подані позивачем податкові накладні в ЄРПН не є втручанням у дискреційні повноваження відповідачів та відповідає завданням адміністративного судочинства.

Аналогічний підхід щодо обрання способу захисту порушеного права застосовано Верховним Судом у постановах від 31.01.2018 р. по справі № 825/849/17 та від 06.03.2018 р. по справі № 826/4475/16.

Теги: реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

Порушення режиму «транзит» - триваюче правопорушення – штраф 8500 грн.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання ТЗ, що перебуває в режимі транзиту (обов'язок вивезення ТЗ за межі митної території протягом 10-денного строку) є триваючим правопорушенням.

4 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 448/1715/16-а, адміністративне провадження №К/9901/16366/18 (ЄДРСРУ № 78326384) досліджував питання щодо визначення триваючим адміністративним правопорушенням - порушення автомобілем на іноземній реєстрації режиму транзиту, а також строки накладення стягнення за вказане правопорушення.

Суть справи: Постановою про порушення митних правил констатовано, що фізична особа не доставив  транспортний засіб до митного органу призначення, перевищив встановлений статтею 95 Митного кодексу України строк доставки транспортних засобів, що перебувають під митним контролем до митного органу призначення терміном більше ніж на 10 діб.

З урахуванням зазначеного позивача визнано винним у вчиненні порушення митних правил, передбаченого ч.3 ст.470 Митного кодексу України та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу розміром 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, на суму 8500 грн, згідно оскаржуваної постанови в справі про порушення митних правил

Позиція Верховного суду зводиться до наступного.

З аналізу частини першої ст. 467 Митного кодексу України, вбачається, що перелік триваючих правопорушень не є вичерпним.

Митний кодекс України не містить визначення поняття триваючого правопорушення. Проте, в теорії адміністративного права триваючими визначаються правопорушення, що пов'язані з тривалим, безперервним невиконанням обов'язків, передбачених правовою нормою, припиняються або виконанням регламентованих обов'язків, або притягненням винної у невиконанні особи до відповідальності. Дуже часто ці правопорушення є наслідками протиправної бездіяльності.

Тобто триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила якісь певні дії чи бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження цих дій (бездіяльності). Ці дії безперервно порушують Закон протягом якогось часу. Іноді такий стан продовжується значний час і увесь час винний безперервно скоює правопорушення у вигляді невиконання покладених на нього обов'язків.

ВАЖЛИВО: Верховний Суд відзначає, що триваючими визначаються правопорушення, які почались з певної протиправної дії або бездіяльності та проявляється в подальшому безперервно шляхом невиконання обов'язку. Початковим моментом такого діяння може бути активна дія або бездіяльність, коли винний або не виконує конкретний покладений на нього обов'язок, або виконує його не повністю чи неналежним чином.

Діяння (бездіяльність) позивача щодо не вивезення транспортного засобу, що перебуває під митним контролем, за межі території України, характеризуються тривалим невиконанням встановленого Митним Кодексом України обов'язку. Вчиняючи такі діяння, позивач перебував у стані безперервного порушення закону, тому відповідне порушення не може вважатись таким, що носить разовий характер.

Використання транспортного засобу, що перебуває в режимі транзиту, та щодо якого існує обов'язок вивезення за межі митної території, протягом 10-денного строку, є триваючим правопорушенням, оскільки в даному випадку особа перебуває в безперервному стані протиправної бездіяльності через невиконання свого обов'язку, а відтак, приймаючи оскаржувану постанову, адміністративне стягнення за порушення митних правил накладене відповідачем в межах строку, передбаченого ст. 467 Митного кодексу України, а саме не пізніше, ніж через шість місяців з дня виявлення правопорушення.

У відповідності до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

(!!!) Необхідно підкреслити, що саме по собі перебування автомобіля на території СТО та проведення ремонту не може бути підставою для незастосування до позивача заходів адміністративної відповідальності за порушення митних правил, передбачене ч. 3 ст. 470 МК України.

Так, правовий висновок Верховного Суду щодо застосування ст. 460 МК України за відсутності доказів здійснення ремонту у зв'язку з настанням аварії чи дії обставин непереборної сили, викладений у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 342/355/17 (ЄДРСРУ № 76221720).

У вказаному судовому рішенні зазначено, що такі факти як вихід із ладу транспортного засобу та його подальший ремонт не можуть бути прирівняні до аварії або обставин непереборної сили. Доказів того, що такий ремонт був здійснений у зв'язку із обставинами аварії або дії обставин непереборної сили позивачем у судовому процесі надано не було.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 28 серпня 2018 року у справі № 307/3500/16-а (ЄДРСРУ № 76246272)  міститься висновок про те, що підставою для звільнення від адміністративної відповідальності за порушення митних правил, передбачене частиною третьою статті 470 Митного кодексу України, окрім підтвердження обставин аварії/непереборної сили відповідними документами, є повідомлення митного органу про обставини події, місцезнаходження транспортного засобу, а також надання інформації, яка надає можливість ідентифікувати такий транспортний засіб.

Відповідно до встановлених вимог технологічної схеми пропуску через державний кордон осіб, автомобільних транспортних засобів і товарів, що переміщуються митний контроль у пунктах пропуску здійснюється шляхом перевірки документів та відомостей, які відповідно до законодавства надаються митним органам під час переміщення автомобільних транспортних засобів і товарів через митний кордон України, митний огляд (огляд та переогляд автомобільних транспортних засобів і товарів, огляд та переогляд ручної поклажі та багажу, особистий огляд громадян), усне опитування громадян; облік автомобільних транспортних засобів і товарів.

Отже, невивезення транспортного засобу, що перебуває під митним контролем, за межі митної території України, характеризуються тривалим невиконанням встановленого приписами МК України обов'язку. Вчиняючи такі діяння, позивач перебував у стані безперервного порушення Закону, як наслідок, відповідне порушення не може вважатись таким, що носить разовий характер.

ВИСНОВОК: Правопорушення, передбачене статтею 470 Митного кодексу України відноситься до триваючих правопорушень, а відтак накладення митним органом адміністративного стягнення у вигляді штрафу розміром 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян є правомірним.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 серпня 2018 року у справі № 607/12366/15-а, адміністративне провадження №К/9901/6485/18 (ЄДРСРУ № 75775121).

Теги: автомобіль на іноземних номерах, митний режим транзит, порушення митних правил, авто з Європи, строки транзиту автомобіля, триваюче правопорушення,  митний кодекс, орган доходів та зборів, штраф за порушення митних правил, судова практика, Адвокат Морозов

Податкова вимога та опис майна у податкову заставу неплатоспроможного банку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: податкова вимога на адресу неплатоспроможного банку та прийняття рішення про опис його майна у податкову заставу не свідчить про стягнення податкового боргу.

04 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи  № 813/4158/16,  адміністративне провадження №К/9901/52624/18 (ЄДРСРУ № 78329892) досліджував питання щодо стягнення податкового боргу з банків, на які поширюються норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та погашення зобов'язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій.

Суд вказав, що відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України (надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платники податків зобов'язані сплачувати податки та збори у строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

За правилами пункту 54.1 статті 54 Податкового кодексу України крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов'язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов'язання та/або пені вважається узгодженою.

Згідно з пунктом 59.1 статті 59 Податкового кодексу України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Податкова вимога повинна містити відомості про факт виникнення грошового зобов'язання та права податкової застави, розмір податкового боргу, який забезпечується податковою заставою, обов'язок погасити податковий борг та можливі наслідки його непогашення в установлений строк, попередження про опис активів, які відповідно до законодавства можуть бути предметом податкової застави, а також про можливі дату та час проведення публічних торгів з їх продажу (пункт 59.3 статті 59 Податкового кодексу України).

Підпунктом 14.1.155 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що податковою заставою є спосіб забезпечення сплати платником податків грошового зобов'язання та пені, не сплачених таким платником у строк, визначений цим Кодексом.

Відповідно до підпункту 89.1.1 пункту 89.1 статті 89 Податкового кодексу України право податкової застави виникає у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов'язання, самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем зазначеного строку.

Згідно з пунктом 1.3 статті 1 Податкового кодексу України цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», з банків, на які поширюються норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», та погашення зобов'язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій.

За правилами пункту 8 Розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 № 4452-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

ВАЖЛИВО: Отже, для правовідносин, що виникають під час дії тимчасової адміністрації банку або ліквідації банку, яку здійснює уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, пріоритетними є норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 № 4452-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Статтею 36 цього Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п'ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 № 4452-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення майна (у тому числі коштів) банку, накладення арешту та звернення стягнення на майно (у тому числі кошти) банку (виконавче провадження щодо банку зупиняється, у тому числі знімаються арешти, накладені на майно (у тому числі на кошти) банку, а також скасовуються інші вжиті заходи примусового забезпечення виконання рішення щодо банку).

(!!!) Утім, скерування на адресу банку податкової вимоги та прийняття рішення про опис його майна у податкову заставу не свідчить про провадження органом доходів і зборів заходів, спрямованих на погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу. Такі дії відповідача лише формують та документально визначають податковий борг, при цьому останні об'єктивно передують процесу погашення податкових зобов'язань або стягненню податкового боргу.

ВИСНОВОК: Сама собою обставина прийняття податкової вимоги або рішення про опис майна у податкову заставу не порушує приписів підпунктів 1, 2 частини п'ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 №4452-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки в даному випадку контролюючим органом не здійснювалось нарахування будь-яких санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), не накладався арешт на кошти чи майно банку, не здійснювалось примусове стягнення його коштів та майна.

Наведене відповідає правовій позиції, сформованій Верховним Судом в аналогічній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до Запорізької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Запорізькій області про скасування податкової вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу, та викладеній в постанові від 21 вересня 2018 року (справа №808/3046/16).

Відокремлений підрозділ (філія), як суб’єкт сплати єдиного внеску

Адвокат Морозов (судовий захист)

За яких умов відокремлений підрозділ - філія несе відповідальність за невиконання  обов’язку щодо сплати єдиного внеску?

Відповідно до листа ДФС від 02.02.2016 за №95/6/06-30-15-03-20 щодо подання податкової звітності структурним підрозділом вбачається, що відокремлені підрозділи (філії) юридичної особи не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого положення.

Відомості про філії юридичної особи включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців.

Відокремлені підрозділи не можуть бути зареєстровані як платники ПДВ, оскільки не підпадають під визначення особи платника ПДВ.

Відповідно до наказу Міністерства фінансів України «Про затвердження форми податкової накладної та Порядку заповнення податкової накладної»  від 22.09.2014 N 957 (далі - Порядок N 957), якщо не зареєстровані платниками податку на додану вартість філії та інші структурні підрозділи платника податку самостійно здійснюють постачання товарів/послуг та проводять розрахунки з постачальниками/споживачами, то зареєстрований платник податку, до складу якого входять такі структурні підрозділи, може делегувати філії або структурному підрозділу право складання податкових накладних.

Для цього платник податку повинен кожній філії та кожному структурному підрозділу присвоїти окремий цифровий номер, про що має письмово повідомити контролюючий орган за місцем його реєстрації як платника податку на додану вартість.

При складанні податкової накладної філією чи іншим структурним підрозділом платника податку в графі «Продавець» податкової накладної зазначаються найменування головного підприємства, зареєстрованого як платник податку, що визначено статутними документами, та найменування такої філії (структурного підрозділу).

Відповідно до п.10 розділу ІІ «Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.11.2014 № 1162, відокремлені підрозділи  обліковуються як страхувальники з урахуванням таких особливостей:

- у разі отримання повідомлення від державного реєстратора або відомостей з Єдиного державного реєстру про створення відокремленого підрозділу юридичної особи такий новостворений підрозділ обліковується з приміткою «Неплатник»;

- у разі прийняття юридичною особою рішення про виділення відокремленого підрозділу на окремий баланс та перехід до самостійного ведення ним розрахунків із застрахованими особами юридична особа повідомляє про це в десятиденний строк з дня прийняття такого рішення фіскальний орган за місцезнаходженням відокремленого підрозділу. У зазначеному випадку на підставі такого повідомлення юридичної особи відокремлений підрозділ обліковується як платник єдиного внеску;

- якщо юридичною особою прийнято рішення про реорганізацію відокремленого підрозділу - страхувальника в такий підрозділ, який не має обов'язків чи повноважень щодо ведення окремого балансу та самостійного ведення ним розрахунків із застрахованими особами, юридична особа повідомляє про це в десятиденний строк з дня прийняття такого рішення фіскальний орган за місцезнаходженням такого відокремленого підрозділу. У цьому випадку за умови відсутності заборгованості на підставі такого повідомлення юридичної особи відокремлений підрозділ обліковується з приміткою "Неплатник";

- наявність у відокремленого підрозділу окремого балансу, самостійного ведення розрахунків з оплати праці із застрахованими особами може бути встановлена фіскальним органом під час проведення перевірки платника єдиного внеску, при опрацюванні його звітності.

Аналізуючи склад адміністративного правопорушення суди попередніх інстанцій здійснили системний аналіз статей 9, 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення, зазначили, що відсутність складу правопорушення, унеможливлює притягнення особи до відповідальності

Так, судами попередніх інстанцій підтверджено, що фінансова залежність філії, доводить обмеженість право дієздатності цього відокремленого підрозділу, внаслідок чого її начальник може бути відповідальним за невиплату обов`язкових платежів лише за умови наявності достатніх коштів на рахунку філії, отриманих від головного підприємства, а тому в його діях відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 165-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (За частиною п'ятою статті 165-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення відповідальність настає за дії, передбачені частиною третьою або четвертою цієї статті, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за такі ж порушення, тобто за несплату або несвоєчасну сплату єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, у тому числі авансових платежів, у сумі, що не перевищує трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (частина 3) та у сумі більше трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (частина 4)).

Верховний Суд погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій, вказуючи на те, що Філія не є суб'єктом господарювання за положеннями Господарського кодексу України, організаційно-правовий статус Філії обмежений виключно повноваженнями структурного підрозділу.

У межах спірних правовідносин Філія має статус платника єдиного внеску за певних умов, проте має місце невідповідність між господарською компетенцією Філії (її відсутності) та обов'язків платника єдиного внеску, що унеможливлює притягнення до адміністративної відповідальності начальника Філії за загальними правилами, а потребує врахування наявних особливостей (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 грудня 2018 року у справі № 526/2698/15-а, адміністративне провадження №К/9901/14522/18 (ЄДРСРУ № 78329848).

Визнання права власності в порядку набувальної давності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та судова практика щодо визнання права власності в порядку набувальної давності.

03 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 153/608/17, провадження № 61-2689св18 (ЄДРСРУ № 78297347) досліджував питання визнання право власності в порядку набувальної давності.

Тлумачення статті 344 ЦК України свідчить, що для набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю необхідні такі умови: річ, що опинилася у володінні особи, є об'єктивно чужою; володілець суб'єктивно вважає майно своїм; володілець майна має бути добросовісним; володіння здійснювалось протягом усього строку відкрито; володіння майном продовжувалось безперервно.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 922/1574/17 суд зазначив, що суттєвим для виникнення права власності за набувальною давністю є встановлення моменту виникнення права власності за набувальною власністю та строк володіння; характер володіння (добросовісне, недобросовісне, відкрите, безперервне); обставини, за яких виникло володіння спірним майном та чи відповідає це володіння ознакам безтитульного володіння; юридичний статус спірного майна.

ВАЖЛИВО: Тобто, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна, відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10 років.

Володіння без правової підстави це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном.

Аналізуючи поняття добросовісності володіння як підставу для набуття права власності за набувальною давністю за статтею 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Таким чином, набувальна давність поширюється на випадки фактичного, без правової підстави володіння чужим майном.

У постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі № 3-87гс15 зроблено висновок, що норми статті 334 ЦК України не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов'язань (договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, оперативного управління тощо), чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вище вбачається, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:

- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;

- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;

- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).

P.s. Верховний Суд України в ухвалі від 10 червня 2009 року зазначив, що враховуючи положення ст.5 ЦК України про дію законів у часі та п.8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, відповідно до якого правила ст.344 ЦК України про набувальну давність поширюються на випадки, коли володіння майном розпочалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та приймаючи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 р., норми ст.344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 р.

Теги : набуття право власності, набувальна давність, набувальна давність на нерухоме майно, 344ЦК, визнання право власності, відкрите володіння, 10 років, нерухоме майно, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості «видачі» ліцензії на випуск та проведення лотерей

Адвокат Морозов (судовий захист)

8 листопада 2018 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/9729/16, адміністративне провадження №К/9901/62731/18 (ЄДРСРУ № 78159503) досліджував питання щодо особливостей видачі ліцензії на випуск та проведення лотерей.

Суд вказує, що суспільні відносини у сфері ліцензування видів господарської діяльності регулює Закон України "Про ліцензування видів господарської діяльності" від 02.03.2015 № 222-VIII (далі - Закон № 222), який набрав чинності 28.06.2015.

До набрання чинності Законом № 222 діяли Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей, затверджені наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства фінансів України від 12.12.2002 № 128/1037 (надалі - Ліцензійні умови), які були розроблені на виконання Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 № 1775-ІІІ, який втратив чинність на підставі Закону № 222.

ВАЖЛИВО: На теперішній час Ліцензійні умови не визнані такими, що втратили чинність. Водночас, на виконання Закону № 222 нові Ліцензійні умови відповідною постановою Кабінету Міністрів України не затверджені.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пп. 61 п.4 Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого Указом Президента України від 08.04.2011 № 446/2011 Мінфін України відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює ліцензування діяльності суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законодавством. Також, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 05.08.2015 №609 "Про затвердження переліку органів ліцензування та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України", Мінфін визначено органом ліцензування господарської діяльності з випуску та проведення лотерей.

Відповідно до вимог чинного законодавства Мінфін, як орган державної влади, зобов'язаний був діяти лише у порядку, встановленому законом, а саме, отримавши заяву позивача разом з документами, подання яких до органу ліцензування передбачено законом, розглянути їх та прийняти одне з трьох передбачених законом рішень: 1) рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, 2) відмови у видачі ліцензії чи 3) про видачу ліцензії.

Оскільки відповідач не розглянув заяви позивача та не прийняв жодного рішення, він допустив протиправну бездіяльність. У зв'язку з наведеним, правильними є висновки судів про визнання вказаної бездіяльності протиправною.

Доводи Відповідача щодо неприйняття Урядом рішення про розмір плати за видачу ліцензії відповідно до ст. 7 Закону України "Про державні лотереї в Україні" не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, адже, як вже неодноразово було зазначено, суб'єкти господарювання не можуть бути позбавлені права на звернення до органу державної влади із заявою про видачу ліцензії та отримати її належний розгляд через незабезпечення державою впровадження певних процедур для реалізації закріпленого законом права на отримання ліцензії. Відповідач у зв'язку з неприйняттям Кабінетом Міністрів України нових ліцензійних умов та не встановлення розміру плати за ліцензії не повинен мати можливості уникати виконання своїх обов'язків.

ВАЖЛИВО: Отже, відсутність ліцензійних умов, затверджених Кабінетом Міністрів України на виконання нового Закону № 222, та не встановлення розміру плати за ліцензії не звільняє відповідача від обов'язку, встановленого Конституцією України, діяти лише у встановленому законом порядку та здійснити належний розгляд заяви позивача про видачу ліцензії.

Щодо доводів Позивача про неправомірність відмови судів у задоволенні позовної вимоги про зобов'язання Міністерства фінансів України прийняти рішення про видачу Позивачу ліцензії на випуск і проведення лотерей, Суд вказує наступне.

Кожному гарантується право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. При цьому, адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт неправомірних дій.

Повноваження адміністративного суду визначені у ст. 245 КАС України. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (п. 4 ч. 2);

Відповідно до ч. 4 цієї статті у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

(!!!) Аналіз зазначених норм, у їх взаємозв'язку зі статтями 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України, свідчить про те, що суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності наступних умов: 1) судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача; 2) на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача; 3) виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів; 4) прийняття рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

В цій справі Позивач звернувся до Відповідача із заявою про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей, тобто з метою реалізації права на підприємницьку діяльність, що гарантовано Конституцією України. Порушеному праву позивача на підприємницьку діяльність, яка ліцензується, кореспондує обов'язок відповідача надати Позивачу відповідну ліцензію за умов, передбачених Законом України "Про ліцензування видів господарської діяльності".

Положеннями п. 1 ч. 2 статті 6 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" визначено чіткий алгоритм дій органу ліцензування, а саме орган ліцензування: 1) отримує заяву; 2) розглядає заяву разом з документами, подання яких до органу ліцензування передбачено законом; 3) за результатом розгляду заяви та доданих документів приймає рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, відмови у видачі ліцензії чи про видачу ліцензії, оформлення, переоформлення та видачу інших документів, що стосуються сфери повноважень органу ліцензування.

ВИСНОВОК:   За підсумками цього рішення вбачається, наступне: 1) відсутність ліцензійних умов, не звільняє Мінфін від обов'язку здійснити розгляд заяви про видачу ліцензії; 2)  Без розгляду заяви по суті підстави для зобов'язання Мінфін прийняти конкретне рішення про видачу ліцензії відсутні.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 05.09.2018 у справі № 826/9727/16 (ЄДРСРУ № 76248096).

Матеріал по темі: «Зобов’язати Мінфін видати ліцензію на проведення лотерей: позиція ВАСУ»

Теги:  видати ліцензію, випуск та проведення лотерей, оскарження рішення, ліцензія, лотерея, власність, майно, охоронюваний законом інтерес, матеріальні блага, протиправні рішення, зобовязати мінфін,  судова практика,  Адвокат Морозов

Передача в оренду державного майна без погодження з Фондом держмайна України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові наслідки передачі державного майна в оренду без погодження з Фондом державного майна України.

30 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/946/17 (ЄДРСРУ № 78214882) досліджував питання правових наслідків передачі державного майна в оренду без погодження з Фондом державного майна України.

Обставини справи: Державне підприємство звернулося з позовом до ФОП про застосування наслідків недійсності правочину (договір зберігання/оренди державного майна) та стягнення коштів за фактичне користування державним нерухомим майном, однак передача спірного майна відбулась без дозволу Фонду державного майна України.

Верховний суд вказує, що згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

(!!!) Між тим, вимога про виконання зобов'язання за недійсним договором не ґрунтується на законі. Належним способом захисту у такому випадку є звернення з вимогою про відшкодування вартості того, що одержано за недійсним правочином, за цінами, які існують на момент відшкодування (правова позиція, викладена Верховним Судом України в постанові від 19.10.2016 зі справи № 18/122-12/2).

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Статтею 283 ГК України встановлено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). До відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу. Оцінка об'єкта оренди здійснюється за відновною вартістю, крім об'єктів оренди державної та комунальної власності, оцінка яких здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі, якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря (частини перша та друга статті 284 ГК України) (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 квітня 2018 року у справі №  923/485/17 (ЄДРСРУ № 73410780)).

(!!!) Визнання недійсним договору та визнання недійсним зобов'язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої вказівки закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а визнання недійсним зобов'язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору. (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 14.03.2018 №911/1391/17)

Врахувавши зазначене положення,  а також приписи ст.235 ЦК України та 283 ГК України, суд дійшов висновку, що правом вимоги про відшкодування вартості того, що одержано за недійсним правочином, який містить ознаки удаваного правочину оренди, наділений  орендодавець такого майна.

Приписами п. 1 ч. 1 ст. 287 ГК України та абз. 1 ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що єдиними орендодавцями державного майна - майна цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що є державною власністю, є Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва.

Зважаючи на викладене ДП не мало права передавати нерухоме майно у користування іншим особам та не могло бути належним орендодавцем за договором, укладеним з відповідачем, тобто позивач не наділений правом вимоги про застосування наслідків недійсності правочину у вигляді відшкодування плати за використання відповідачем державного майна.

ВИСНОВОК: Враховуючи той факт, що передача спірного державного майна відбулась без дозволу Фонду державного майна України, який і є правомочною особою на укладення договору оренди державного майна, тобто фактично між сторонами договору не могло бути укладено договору оренди, оскільки це майно є власністю не позивача, а держави, то ДП немало права на передачу державного майна у користування іншим особам без відповідного дозволу Фонду державного майна України.

Теги: оренда державного майна, дозвіл фонду державного майна, договір оренди, орендодавець, аренда, переважне право, пролонгація, судова практика, Адвокат Морозов