Спосіб захисту порушеного права власника земельної ділянки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: належний спосіб захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво

17 грудня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 908/2388/21, провадження № 12-73гс24 (ЄДРСРУ № 133983611) досліджувала питання щодо правового режиму самочинного будівництва щодо захисту порушеного права власника земельної ділянки.

У постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84).

Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Реєстру.

До інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності. Самостійного значення для виникнення права власності факт державної реєстрації не має.

При цьому термін «визнання», який вживається в Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та нормах статті 376 ЦК України, має різне змістовне значення. В контексті регулювання відносин, пов`язаних із самочинним будівництвом, термін «визнання» має чітко визначений зміст - визнання судом права власності на нерухоме майно, збудоване на земельній ділянці за тією чи іншою особою. Самою по собі реєстраційною дією передбачений статтею 376 ЦК України судовий порядок не може бути підмінений.

Системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, а державна реєстрація визначає лише момент, з якого право власності може виникнути за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

У постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (пункт 123).

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

Повноцінне здійснення прав на нерухоме майно неможливе без державної реєстрації з огляду на те, що вона є завершальним етапом набуття повного обсягу речових прав. Однак сама по собі державна реєстрація речових прав не захищає учасників цивільних відносин від порушень права власності та інших речових прав.

Як слідує із змісту частини третьої статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво, не може звертатись за підтвердженням належного їй права власності або вимагати визнання належного їй права в іншому, позасудовому порядку.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При цьому суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Частинами третьою - п`ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке. Право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Визнання права власності в порядку частини третьої або п`ятої статті 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна – 1) або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина третя статті 376 ЦК України); 2) або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина п`ята статті 376 ЦК України).

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

(!) За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про 1) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або 2) вимоги про скасування державної реєстрації прав, або 3) вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (пункт 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справi № 916/1174/22).

Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача.

Щодо вимог про визнання недійсними укладених між відповідачами договорів купівлі-продажу, то слід зазначити, що Міськрада не є стороною спірних договорів та не заявляє про свої права або інтереси щодо об`єктів купівлі-продажу. Внаслідок укладення відповідачами спірних договорів обсяг прав та обов`язків Міськради жодним чином не змінюється. Укладення оскаржуваних договорів не створило для позивача як дійсного власника земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому самі договори, на відміну від розташування на земельній ділянці самочинного будівництва, не створюють для позивача перешкоди в розпорядженні земельною ділянкою.

Отже, права та інтереси Міськради укладенням відповідачами спірних договорів не порушуються. Визнання цих договорів недійсними не приведе до відновлення порушених прав власника земельної ділянки, що є підставою для відмови в задоволенні відповідних позовних вимог про визнання договорів недійсними. Подібні висновки викладені в пунктах 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22, в пункті 8.38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18.

Велика Палата звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Верховного Суду обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.13)].

ВИСНОВОК: Належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України.

Зазначений спосіб захисту відповідає характеру правопорушення, є таким, що встановлений законом, реально захищає та відновлює права та інтереси позивача.

 

 

Матеріал по темі: «Самочинне будівництво на невідведеній для цього земельній ділянці»

 

 

 

Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно, визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва, перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Самочинне будівництво на невідведеній для цього земельній ділянці

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду про самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети

17 грудня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 908/2388/21, провадження № 12-73гс24 (ЄДРСРУ № 133983611) досліджувала питання щодо правового режиму самочинного будівництва.

Частиною першою статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України).

Особливості права власності на землю врегульовані Земельним кодексом України. Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Згідно зі статтею 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. При цьому права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою в повному обсязі можуть належати лише власникові земельної ділянки.

Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам (частина перша статті 375 ЦК України).

Стаття 375 ЦК України врегульовує право власника на забудову належної йому земельної ділянки, тобто можливість власника земельної ділянки здійснювати на ній будівництво в порядку, встановленому законом. Власник має право здійснювати на належній йому земельній ділянці нове будівництво, створюючи будівлі та споруди, яких раніше не існувало.

Статтею 331 ЦК України визначається порядок набуття права власності на новостворене майно. За змістом цієї норми право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. 

Водночас можуть існувати ситуації, коли особа, не маючи прав на земельну ділянку (не будучи власником або користувачем земельної ділянки), здійснює на ній будівництво, або здійснює будівництво без відповідного документа, проєкту, з істотним порушенням будівельних норм і правил. Такі правовідносини врегульовані статтею 376 ЦК України, в якій визначено правовий режим самочинного будівництва.

Виходячи зі змісту частини першої статті 376 ЦК України об`єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, охоплює ситуації, коли особа отримала у встановленому порядку земельну ділянку для забудови, але порушує мету використання такої земельної ділянки, а також коли особа здійснює будівництво, не маючи юридичних прав на земельну ділянку.

Мова може йти про самовільне зайняття земельної ділянки, що є правопорушенням відповідно до статті 211 ЗК України. Самовільним зайняттям земельної ділянки є активні протиправні дії особи, спрямовані на фактичне заволодіння чи/та використання земельної ділянки або її частини за відсутності рішення уповноваженого органу чи волевиявлення власника про її відчуження чи надання в користування.

(!!!) Відсутність в особи прав на земельну ділянку за загальним правилом унеможливлює отримання такою особою документів, необхідних для виконання будівельних робіт, оскільки, як зазначалося вище, право на забудову земельної ділянки належить власнику або особі, яка має відповідні речові права на земельну ділянку.

Отже, якщо об`єкт будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації його судом об`єктом самочинного будівництва.

У разі здійснення будівництва на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, найбільшого порушення зазнає право власника користуватись земельною ділянкою, яке слід розглядати як юридично гарантовану правовими нормами можливість власника самостійно господарювати на земельній ділянці, використовувати її корисні властивості для задоволення власних соціальних, економічних, духовних та інших потреб, тобто можливість її господарської експлуатації та, як наслідок, отримання доходу від неї.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що їй не належить, своїми протиправними діями позбавляє власника можливості належним чином вільно користуватися земельною ділянкою.

У разі самочинного будівництва особа своїми діями також створює й інші перешкоди власнику. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною ділянкою, яке належить лише її власнику і полягає у юридично забезпеченій можливості визначати юридичну або фактичну долю земельної ділянки, тобто можливість вчиняти різні дії із земельною ділянкою, у тому числі й щодо її відчуження іншим особам.

У статті 90 ЗК України наведено детальний перелік прав власників земельних ділянок, зокрема, продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність; самостійно господарювати на землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди тощо. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відносини власника земельної ділянки із особою, яка вчинила самочинне будівництво на його земельній ділянці, регулюються частинами четвертою - шостою статті 376 ЦК України. Такі відносини, як і будь-які інші відносини власності, є абсолютними, в яких праву власника кореспондує обов`язок усіх і кожного утримуватися від будь-яких посягань на це право.

Основу такої правової охорони утворює принцип єдності земельної ділянки й будівель та споруд, розташованих на ній, основною ідеєю якого є унеможливлення виникнення ситуацій, у яких будівля й земельна ділянка стають об`єктами конкуруючих прав та інтересів різних суб`єктів. Законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритетності захисту прав власника земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що стаття 376 ЦК України розташована у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на земельну ділянку.

У постанові від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці.

Особливістю об`єктів самочинного будівництва є те, що відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Самочинне будівництво як майно має визначений правилами статті 376 ЦК України спеціальний правовий режим, елементом якого є умови та порядок визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а також наслідки відмови у такому визнанні. Цей механізм ґрунтується на судовому порядку вирішення питань, пов`язаних як із рішенням про визнання права власності, так і з наслідками цього рішення та захистом осіб, права яких порушено самочинним будівництвом.

За умови дотримання чіткого алгоритму дій, передбаченого у статті 376 ЦК України, претендувати на отримання самочинно збудованого майна у власність може як особа, яка його побудувала, так і власник земельної ділянки, на якій воно споруджено. Такий висновок сформульовано у пункті 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.

ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду висновує, що самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, є порушенням прав власника відповідної земельної ділянки.

 

 

Матеріал по темі: «Особливості спадкування самочинного будівництва»

 

 

 

Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно, визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва, перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Вимога колишнього учасника ТОВ на виплату вартості його частки у справі про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може бути вимога колишнього учасника ТОВ на виплату вартості його частки вимогою конкурсного чи поточного кредитора у справі про банкрутство?

18 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  902/25/24 (ЄДРСРУ № 132745966) досліджував питання щодо вимога колишнього учасника ТОВ на виплату вартості його частки у справі про банкрутство.

Для розмежування прав кредитора боржника та майнових прав учасника товариства Верховний Суд виходить із приписів ЦК України та Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" (далі - Закон про ТОВ).

Згідно зі ст. 96-1 ЦК України корпоративні права - це, зокрема, правомочності особи брати участь в управлінні юридичною особою, отримувати частину її прибутку (дивідендів), а також частку активів у разі ліквідації. Тобто закон пов`язує корпоративні права не з наявністю у учасника права вимагати від товариства фіксовану грошову суму у визначений строк, а з можливістю брати участь у діяльності товариства та отримувати результат цієї діяльності - прибуток і частку майна після припинення юридичної особи.

Відповідно до ст. 115 ЦК України майно господарського товариства належить самому товариству як юридичній особі. Учасники, внісши вклади до статутного (складеного) капіталу, втрачають право власності на передане майно і натомість набувають комплекс корпоративних прав. Стаття 116 ЦК України встановлює, що учасники товариства мають, зокрема, право брати участь в управлінні товариством, у розподілі його прибутку та одержувати у разі ліквідації товариства частину майна (грошових коштів), що залишилося після розрахунків з кредиторами, а також несуть ризик збитків, пов`язаних із діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Закон про ТОВ деталізує ці підходи. За ст. 5 Закону про ТОВ учасник має право на участь в управлінні товариством, на отримання частки прибутку та частки майна у разі його ліквідації. За ст. 12 цього Закону статутний капітал товариства формується за рахунок вкладів учасників і є майном товариства, а не самих учасників; повернення вкладів (або виплата вартості частки) можливе лише у випадках та в порядку, визначених законом і статутом. Отже, внесок до статутного капіталу не породжує у товариства "класичного" боргу перед учасником; наслідком внесення вкладу є набуття та реалізація корпоративних прав, а не виникнення у товариства безумовного грошового зобов`язання щодо повернення вкладеного.

(!) Учасник товариства (у тому числі той, що вибув) перебуває в іншому правовому становищі, ніж кредитор. Кредитор має індивідуально визначене грошове право вимоги до боржника (право вимагати сплати конкретної суми у встановлений строк із можливістю примусового виконання), тоді як учасник є власником корпоративних прав, що забезпечують йому: - участь в управлінні товариством; - право на частку прибутку (за наявності такого та за умови прийняття рішення про його розподіл); - право на частку майна, яке залишиться після задоволення вимог кредиторів у разі ліквідації товариства.

Корпоративні права за своєю природою є ризиковими: учасник, вкладаючи майно в статутний капітал, бере на себе підприємницький ризик діяльності товариства (ст. 96-1, 115, 116 ЦК України, ст.ст. 5, 12 Закону про ТОВ). У разі неплатоспроможності наслідки фінансового краху мають позначатися насамперед на інтересі учасників (через зменшення або втрату вартості їх часток), а не перекладатися на кредиторів. Саме тому при конкуренції між правами кредиторів і правами учасників щодо одного й того самого майнового масиву перевага надається кредиторським вимогам, що узгоджується із положеннями ст. 112 ЦК України про черговість задоволення вимог кредиторів при ліквідації юридичної особи.

За ст. 24 Закону про ТОВ учасник товариства, частка якого у статутному капіталі є меншою за 50 відсотків, може вийти з товариства будь-коли без згоди інших учасників; учасник вважається таким, що вийшов, з дня державної реєстрації його виходу. Товариство зобов`язане повідомити колишньому учасникові вартість його частки та протягом одного року з дня, коли воно дізналося чи мало дізнатися про вихід, виплатити йому вартість частки, якщо інше не встановлено статутом; вартість частки визначається виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток учасників пропорційно до розміру частки.

З наведених норм убачається, що право колишнього учасника на виплату вартості його частки є формою реалізації корпоративних прав, за своєю функцією подібною до права на ліквідаційну квоту - частку в чистих активах товариства. Така вимога, хоч і має грошове вираження, не тотожна грошовому зобов`язанню боржника, яке виникає з цивільно  правового договору чи іншої підстави, прямо передбаченої ст. 1 КУзПБ, і не є вимогою кредитора у справі про банкрутство.

Виплата вартості частки колишньому учасникові означає розподіл власного капіталу товариства на його користь, тобто зменшення чистих активів, що належать самим учасникам, а не погашення боргу перед третьою особою. Такий розподіл корпоративного майна допустимий лише за умови, що це не ставить під загрозу можливість повного розрахунку з кредиторами, що відповідає як ст. 112 ЦК України, так і положенням Закону про ТОВ щодо розподілу майна у разі ліквідації.

З моменту відкриття провадження у справі про банкрутство щодо майна боржника починає діяти спеціальний режим КУзПБ. У цьому режимі все майно боржника, включно з його власним капіталом (у тому числі статутним капіталом та іншими складовими чистих активів) формує ліквідаційну масу, призначену насамперед для задоволення грошових вимог кредиторів (ст.ст. 39, 44, 47 КУзПБ). Учасники товариства - як чинні, так і ті, що вибули, - можуть претендувати лише на майно, яке залишиться після задоволення всіх грошових вимог кредиторів.

Пункт 14 ст. 39 КУзПБ прямо відмежовує вимоги засновників (учасників) щодо повернення внесків, виплати вартості часток, розподілу прибутку чи майна боржника від вимог кредиторів: такі вимоги можуть бути задоволені лише за рахунок майна, що залишиться після задоволення грошових вимог кредиторів, і не формують ані конкурсної, ані поточної заборгованості боржника.

У такому нормативному контексті право колишнього учасника ТОВ на виплату вартості його частки, що виникло у зв`язку з виходом зі складу учасників ТОВ є правом колишнього учасника на частку в чистих активах товариства, а не кредиторською вимогою до боржника щодо погашення грошового боргу. Відкриття провадження у справі про банкрутство змінює спосіб реалізації цього права: воно перетворюється на право на частку у можливому ліквідаційному залишку після завершення розрахунків з усіма кредиторами боржника і не може бути реалізоване шляхом включення відповідної вимоги до реєстру кредиторів.

Таким чином, вимога колишнього учасника ТОВ не може розглядатися ні як конкурсна, ні як поточна у розумінні ст.ст. 1, 45, 47, 64 КУзПБ. За своїм змістом вона є корпоративною майновою вимогою колишнього учасника до майна боржника, що може залишитися після повного задоволення грошових вимог усіх кредиторів, і не підлягає включенню до реєстру вимог кредиторів у межах цієї справи про банкрутство.

Такий підхід дозволяє узгодити норми ст. 24 Закону про ТОВ, ст. 1 та п. 14 ст. 39 КУзПБ і усунути потенційну колізію між загальними правилами корпоративного права та спеціальним режимом неплатоспроможності. Надання колишньому учасникові статусу конкурсного чи поточного кредитора щодо суми вартості його частки означало б фактичне задоволення його вимог на рівні або навіть раніше за інших кредиторів, хоча саме учасники, як власники корпоративних прав, повинні першими нести економічні наслідки неплатоспроможності товариства. Це суперечило б логіці КУзПБ та загальному принципу розподілу підприємницького ризику, закріпленому в цивільному законодавстві.

ВИСНОВОК: Вимога колишнього учасника ТОВ на виплату вартості його частки є формою реалізації корпоративних прав і не може бути вимогою кредитора у справі про банкрутство.

  

 

 

Матеріал по темі: «Право ліквідатора подати заяву про покладення субсидіарної відповідальності»

 

 

Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова служба, контролюючий орган, фіскальна служба, оскарження рішень у справі про банкрутство, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, Верховний суд, Адвокат Морозов

Забезпечення позову на стадії касаційного оскарження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВП ВС: правова можливість забезпечення позову Верховним судом на стадії касаційного оскарження

21 січня 2026 року Велика Палата Верховного Суду у складі в рамках справи № 925/632/19, провадження № 12-26гс25 (ЄДРСРУ № 134041286) досліджувала питання щодо забезпечення позову Верховним судом на стадії касаційного оскарження.

Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 136 ГПК України, згідно з приписами якої господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Положеннями статті 138 ГПК України визначено порядок подання заяви про забезпечення позову, яким передбачено, що заява про забезпечення позову подається: 1) до подання позовної заяви - за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову, або до суду за місцезнаходженням предмета спору - якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо; 2) одночасно з пред`явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом; 3) після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа.

Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про те, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. Важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20).

Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22).

При вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову вважатиметься підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

(!) Суд касаційної інстанції при розгляді касаційних скарг діє у порядку та межах, визначених ГПК України, його повноваження обмежені правилами глави 2 розділу ІV ГПК України «Касаційне провадження».

Статтею 300 ГПК України визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, яка передбачає, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Вирішення питання про забезпечення позову правилами зазначеної глави ГПК України не передбачене та до компетенції Верховного Суду не належить. 

Відповідно до визначених процесуальним законом повноважень та функцій Верховний Суд здійснює перевірку рішень судів першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість вирішення процесуального питання забезпечення позову на цій стадії розгляду справи.

На відміну від судів першої та апеляційної інстанцій саме суд касаційної інстанції є судом права, тобто тією судовою інституцією, яка не наділена повноваженнями встановлювати обставини та оцінювати докази, якими такі обставини підтверджуються.

Оскільки під час розгляду і вирішення заяви про забезпечення позову необхідним є встановлення наявності або відсутності підстав для забезпечення позову з урахуванням установлених фактичних обставин кожної конкретної справи, а обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову, то вирішення цієї заяви безпосередньо пов`язано з необхідністю оцінки доказів і встановлення обставин, що не є притаманним для суду касаційної інстанції.

Втім, у касаційному провадженні передбачена інша процедура, властива лише суду касаційної інстанції, - процесуальна можливість на стадії касаційного розгляду справи зупинити виконання або дію оскаржуваного судового рішення.

У такий процесуальний спосіб забезпечується гарантія захисту прав та інтересів учасників процесу на випадок ухвалення незаконного судового рішення, а його основною метою є недопущення порушення прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи, яка подала касаційну скаргу, та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо такі наслідки можуть настати у зв`язку з виконанням (дією) оскаржуваного судового рішення.

Норми ГПК України не забороняють вирішити питання про зупинення виконання (дії) оскаржуваного судового рішення як при відкритті касаційного провадження, так і на подальших етапах касаційного провадження.

Вирішуючи питання про зупинення виконання (дії) судового рішення, суд касаційної інстанції враховує необхідність у цьому, зокрема, у разі ймовірності утруднення повторного розгляду справи внаслідок можливого скасування судового рішення, для забезпечення збалансованості інтересів сторін, запобігання порушенню прав осіб, які брали участь у справі та які не брали такої участі, але рішенням суду вирішено питання про їх права, свободи чи обов`язки.

ВИСНОВОК: Верховний суд наголошує, що кодекс виключає можливість вирішення процесуального питання забезпечення позову на стадії касаційного розгляду справи, але наділяє правом зупинити виконання або дію оскаржуваного судового рішення.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Зустрічне забезпечення позову»

 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Із свідка в підозрюваного або недопустимість показань свідка

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання недопустимими доказів, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним

Суд має визнати недопустимими докази, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні (п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України).

Зміст цієї норми права вказує на те, що вона має застосовуватися за умови, коли на час отримання показань від свідка уже існували дані, що його буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим, але, всупереч наявності у такої особи права на мовчання та свободи від самовикриття, слідчий чи прокурор вчиняє дії, спрямовані на отримання показань від неї (22 лютого 2024 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 518/215/19, провадження № 51-3266км23 (ЄДРСРУ № 117241456). 

Аналогічна правова позиція висвітлена Верховним судом 18 травня 2021 року у справі № 162/512/16-к, провадження № 51-261км21.

Разом з цим, покликаючись на вищевказану судову практику слід враховувати, що позиція Верховного суду, зокрема у постанові від 27 листопада 2025 року у справі № 369/3744/17, провадження № 51-3218км25 (ЄДРСРУ № 132279110), зводиться до того що захисник або обвинувачений повинен конкретизувати які саме конституційні та конвенційні права обвинуваченого порушено в цьому разі й у чому саме полягали ці порушення, а лише формального посилання на ці обставини недостатньо.

Саме такі дії, а не власне факт отримання показань від свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим, мають визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод.

ВИСНОВОК: Особа має право на мовчання та свободу від самовикриття, оскільки законодавцем заборонено стороні обвинувачення вчиняти дії, спрямовані на отримання показань від свідка, якщо на час одержання цих свідчень вже існують дані, що його буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим.

  

 

Матеріал по темі: «Спецконфіскація майна, яке було знаряддям злочину і набуте у шлюбі»

 

 

 

 

Теги: свідок, підозрюваний, обвинувачений, показання свідка, із свідка в підозрювані, допит свідка, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Юрисдикція спору щодо стягнення 3 % річних та інфляційних збитків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикція спору щодо стягнення 3 % річних та інфляційних збитків у зв`язку з невиконанням судових рішень про перерахунки пенсійних виплат

16 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 404/4483/25, провадження № 61-14310св25 (ЄДРСРУ № 134085534) досліджував питання щодо юрисдикції спору щодо стягнення 3 % річних та інфляційних збитків (частина друга статті 625 ЦК України) у зв`язку з невиконанням судових рішень про перерахунки пенсійних виплат.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позовні вимоги є похідними від основного спору щодо перерахунку соціальних виплат (пенсії), який розглядався за правилами адміністративного судочинства.

У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього на підставі закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу інфляційні втрати як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та 3 % річних від простроченої суми.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України, зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20) виклала загальні висновки щодо принципів визначення юрисдикції судового спору в цілому та, серед іншого, зазначила, що з урахуванням акцесорного характеру визначених статтею 625 ЦК України та Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» зобов`язань спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.

Такий висновок був підтверджений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 травня 2022 року у справі № 761/28949/17 (провадження № 14-148цс21).

Подібний висновок також був викладений і у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі №366/203/21 (провадження №14-101цс22), в якій Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спір з приводу зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та процентів річних, який є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю, підлягає розгляду в тому судочинстві, що і спір за основним зобов`язанням.

У справі, яка переглядається, з урахуванням акцесорного характеру визначених статтею 625 ЦК України зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.

Подібний за змістом висновок Верховний Суд виклав у постановах: від 09 жовтня 2024 року у справі № 405/1347/23 (провадження № 61-6296св24), від 23 жовтня 2024 року у справі № 484/3496/21 (провадження № 61-8815св24), від 09 квітня 2025 року у справі № 757/2060/23 (провадження № 61-16564ск24), від 28 травня 2025 року у справі № 750/12323/23 (провадження № 61-686св24), від 29 жовтня 2025 року у справі № 555/2428/24 (провадження № 61-11160св25).

ВИСНОВОК: Якщо позовні вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних збитків (частина друга статті 625 ЦК України) є похідними від основного спору, який розглядався за правилами іншого судочинства, то спір повинен розглядатися в порядку того судочинства, за правилами якого був розглянутий основний спір.

  

 

Матеріал по темі: «Позовна давність при стягненні 3 % річних та інфляційних втрат при поверненні вкладу»

 

 

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов