Виселення з іпотечного житла малолітньої дитини зареєстрованої без згоди банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВС ОП КЦС: визнання малолітньої дитини такою, що втратила право користування іпотечним житлом, у зв`язку з реєстрацією її місця проживання у ньому без згоди іпотекодержателя

02 лютого 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 522/3747/22, провадження № 61-16480сво24 (ЄДРСРУ № 133947141) досліджував питання щодо звернення до суду з позовом про визнання малолітньої дитини такою, що втратила право користування іпотечним житлом, у зв`язку з реєстрацією її місця проживання у ньому без згоди іпотекодержателя

Відповідно до частини другої статті 177 Сімейного кодексу України, частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Згідно з частиною другою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - це члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Вимога про отримання державним або приватним виконавцем дозволу органу опіки та піклування на реалізацію майна, право власності на яке або право користування яким належить неповнолітній дитині, встановлена задля додаткового забезпечення захисту прав цієї дитини, зокрема, передбачених статтями 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», від можливого порушення.

Отже, враховуючи вимоги Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», а також положення Інструкції з організації примусового виконання рішень і Порядку реалізації арештованого майна, державний виконавець або приватний виконавець зобов`язаний у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отримати попередню згоду органу опіки та піклування або відповідне рішення суду, які, зокрема, додаються до заяви на реалізацію арештованого майна.

Схожі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2019 року в справі № 718/482/15-ц (провадження № 61-16089св19), від 10 жовтня 2019 року в справі № 751/15667/15-ц (провадження № 61-12151св19), від 21 березня 2024 року у справі № 280/2937/22 (провадження № К/990/42762/23).

Особливістю примусової реалізації майна в межах виконавчого провадження з метою забезпечення виконання судового рішення є те, що власник майна не є заінтересованою в його реалізації особою й, відповідно, свою волю не виявляє. Продаж такого майна ініціюється державним або приватним виконавцем через спеціальну установу, водночас зацікавленою особою є стягувач у виконавчому провадженні, а не боржник. Водночас стягувач (кредитор) не має права вчиняти дії, пов`язані з передачею майна боржника на примусову реалізацію. З іншого боку боржник, як зазначалося, не є зацікавленою особою, що має своїм наслідком ухилення його від звернення до органів опіки та піклування за отриманням дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке або право користування яким мають діти. Чинним законодавством не передбачено механізмів зобов`язання батьків або осіб, які їх замінюють, отримувати такий дозвіл у примусовому порядку.

(!!!) Отже, з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звертатися до суду із заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, і така заява повинна бути розглянута судом в порядку, встановленому статтею 435 ЦПК України.

Схожий висновок щодо застосування норм частин першої, третьої статті 435 ЦПК України, зміст яких є тотожним положенням частин першої, третьої статті 331 ГПК України, викладено в постановах Верховного Суду як у складі Касаційного цивільного суду, так і у складі Касаційного господарського суду від 15 лютого 2023 року у справі № 2-537/11 (провадження № 61-5415св22) та від 28 липня 2025 року у справі № 910/8230/23.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає (частина четверта статті 29 ЦК України). Цьому кореспондує абзац другий частини другої статті 13 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири, так і на користувача.

Підпунктом 2 пункту 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2002 року № 265, передбачено, що зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі: рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (у такому випадку адміністративний збір не сплачується).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначає, що з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду про стягнення коштів, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець наділений правом звернутися до суду із заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка підлягає розгляду судом у порядку, встановленому статтею 435 ЦПК України.

(!) Разом з тим звернення кредитора з окремим позовом про визнання малолітньої дитини, місце проживання якої зареєстровано без згоди іпотекодержателя, такою, що втратила право користування і виселення з іпотечного майна, з метою його ефективної реалізації в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості, дозволяє суду надати оцінку балансу прав та інтересів сторін, найкращих інтересів дитини, добросовісності дій учасників правовідносин тощо.

Рішення суду, яким встановлена втрата права користування житлом, є підставою для зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування).

Оцінка недобросовісності дій боржника (іпотекодавця), який реєструє місце проживання дитини в іпотечному житлі на стадії його реалізації у процедурі примусового виконання судового рішення, також може бути предметом оцінки суду при розгляді відповідного подання виконавця щодо звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти.

Висновки про застосування норм права:

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зауважує, що з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду про стягнення коштів, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець наділений правом звернутися до суду із заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка підлягає розгляду судом у порядку, встановленому статтею 435 ЦПК України.

Права кредитора у спірних правовідносинах захищені судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості, виконання якого здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження» та розділом VI «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України.

Разом з тим звернення кредитора з окремим позовом про визнання малолітньої дитини, місце проживання якої зареєстровано без згоди іпотекодержателя, такою, що втратила право користування і виселення з іпотечного майна, з метою його ефективної реалізації в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості, дозволяє суду надати оцінку балансу прав та інтересів сторін, найкращих інтересів дитини, добросовісності дій учасників правовідносин тощо.

Рішення суду, яким встановлена втрата права користування житлом, є підставою для зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), тобто у контексті обставин цієї справи - повернення учасників правовідносин у попередній стан.

 

 

 

Матеріал по темі: «Добросовісний набувач на іпотечне майно»

 

 

Теги: іпотека, застава, відчуження предмета обтяження, боржник,  без згоди обтяжувача, підстави для зняття арешту,  заборона на предмета застави, обтяження в держреєстрі, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Позовна давність при стягненні 3 % річних та інфляційних втрат при поверненні вкладу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: застосування позовної давності до вимог про повернення вкладів та стягнення 3 % річних та інфляційних втрат

02 лютого 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 716/1842/24, провадження № 61-1735сво25 (ЄДРСРУ № 133874717) досліджував питання щодо застосування позовної давності до вимог про повернення вкладів та стягнення 3 % річних та інфляційних втрат.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (частина перша статті 1059 ЦК України).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина друга статті 640 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2025 року у справі № 306/44/22 (провадження № 61-1800сво24) зазначено, що:

договір банківського вкладу є реальним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу);

парламентом у частині першій статті 1059 ЦК України розмежовано власне письмову форму (тобто коли вчиняється сторонами письмовий договір, який підтверджує внесення коштів вкладником) та замінники письмової форми договору банківського вкладу (зокрема, ощадна книжка, сертифікат чи інший документ, коли письмовий договір не вчинявся сторонами). Письмова форма договору банківського вкладу внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми банку;

оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства та/чи умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору. Відсутність банківських рахунків, і як наслідок, необлікування на них грошових коштів, залучених від юридичних і фізичних осіб на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу) слід кваліфікувати як невиконання банком своїх обов`язків за договором банківського вкладу».

Наявність кримінального правопорушення не впливає на договірні правовідносини, не спростовує їх існування та не припиняє їх (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 308/6023/15-ц (провадження № 61-4447сво18)).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).

У цивільному законодавстві визначено об`єктивні межі застосування позовної давності, які встановлюються прямо (стаття 268 ЦК України) чи опосередковано (з урахуванням сутності заявленої вимоги).

Позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу (пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України).

Касаційний суд вже неодноразово вказував про застосування пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України щодо вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат. Зокрема:

(1) положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 2 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу, позовна давність не поширюється (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року в справі № 565/932/15-ц (провадження № 61-8379св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року в справі № 461/1492/15-ц (провадження № 61-16352св18));

(2) на вимоги про стягнення 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України, які нараховані та заявлені у зв`язку з невиконанням грошового зобов`язання про видачу вкладу позовна давність не поширюється (див., зокрема, від 29 жовтня 2025 року в справі № 201/12587/21 (провадження № 61-6663св24), постанову Верховного Суду складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 грудня 2025 року в справі № 201/687/22 (провадження № 61-4575св24));

(3) тлумачення пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, дає підстави для висновку, що позовна давність не поширюється на будь-яку вимогу вкладника щодо видачі (повернення) вкладу банком, іншою фінансовою установою. Зазначена гарантія охорони прав вкладника не залежить від обраного ним способу захисту прав, підстав пред`явлення такої вимоги, розірвання договору про банківський вклад за взаємною домовленістю сторін або в судовому порядку, відмови від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом, чи навіть недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 13 січня 2025 року в справі № 718/435/24 (провадження № 61-13609св24)).

За таких обставин, з урахуванням викладеного, Об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду у складі у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року у справі № 189/896/20 (провадження № 61-370св24) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2024 року у справі № 202/3575/22 (провадження № 61-17324св23) щодо незастосування пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України до вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі частини другої статті 625 ЦК України, які нараховані та заявлені у зв`язку з невиконанням грошового зобов`язання про видачу вкладу.

ВИСНОВКИ об’єднаної палати Касаційного цивільного про застосування норм права.

Правопорядок виключає застосування позовної давності до вимог про повернення вкладів, щоб гарантувати їх збереження у довгостроковій перспективі та стимулювати довіру до банків. Тобто в основі виключення вимог вкладника із сфери дії позовної давності є політико-правовим. Цей «імунітет» має поширюється на будь-яку вимогу вкладника щодо видачі (повернення) вкладу банком, іншою фінансовою установою. Зазначена гарантія охорони прав вкладника не залежить від обраного ним способу захисту прав, підстав пред`явлення такої вимоги, розірвання договору про банківський вклад за взаємною домовленістю сторін або в судовому порядку, відмови від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом, чи навіть недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

На вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі частини другої статті 625 ЦК України, які нараховані та заявлені у зв`язку з невиконанням грошового зобов`язання про видачу вкладу позовна давність не поширюється відповідно до пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України, оскільки інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за депозитним договором»

 

 

 

Теги: банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, депозитний договір, прострочення, клієнт банківської установи, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Зменшення розміру витрат на правничу допомогу за ініціативою суду

 

Адвокат Морозов (судовий хахист)

Зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, за критерієм співмірності розміру витрат на правничу допомогу (за клопотанням сторони або з власної ініціативи)

Колегія суддів звертає увагу, що критерії співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК:

1) складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) час, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціна позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі вплив вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята-шоста статті 137 ЦПК).

У пункті 3 частини третьої статті 141 ЦПК визначені аналогічні критерії, які суд враховує при вирішенні питання про розподіл судових витрат - «чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес», які є по суті оцінкою співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката, які наведені і в частині четвертій статті 137 ЦПК.

Тому очевидно, що припис пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК слід застосовувати комплексно з урахуванням положень частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК.

Таким чином, колегія суддів уважає, що у розумінні умов частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК та пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, за цим критерієм не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

29. Водночас у пунктах 1, 3, 4 частини третьої, частинах четвертій, дев`ятій статті 141 ЦПК визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правничу допомогу та не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково, покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Такими критеріями є:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

3) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися;

4) якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

5) якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

6) у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони.

Такий підхід є сталим у практиці Касаційного цивільного суду. Неоднаковий підхід до вирішення цього питання за подібних обставин справи Верховним Судом не сприяє динамічному розвитку судової практики та не дає змоги забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК в частині права суду з власної ініціативи суду зменшувати розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, за критерієм співмірності розміру цих витрат, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у cправі № 686/5757/23, та зробити висновок про те, що:

«у розумінні умов частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК та пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, за цим критерієм не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Водночас у пунктах 1, 3, 4 частини третьої, частинах четвертій, дев`ятій статті 141 ЦПК визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правничу допомогу та не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково, покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Такими критеріями є:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

3) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися;

4) якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

5) якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

6) у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони».

ВИСНОВОК: Для визначення правозастосування вказаних вище норм передати справу № 372/6826/24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

Матеріал по темі: «Верховний суд щодо відшкодування витрат на правову допомогу»

 

 

#витрати_на_правову_допомогу, #адвокат, #судовий_збір, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов,

 

Законність повернення апеляційної скарги через відсутність довіреності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність повернення апеляційної скарги через відсутність довіреності в додатках до апеляції з урахуванням наявності останньої в матеріалах справи

28 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 389/4340/24, провадження № 61-13844св25 (ЄДРСРУ № 133782555) досліджував питання щодо законності повернення апеляційної скарги через відсутність довіреності в додатках до апеляції з урахуванням наявності останньої в матеріалах справи.

Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи (частина третя статті 356 ЦПК України).

До апеляційної скарги додаються: довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо апеляційна скарга подана представником і ці документи раніше не подавалися (пункт перший частини четвертої статті 356 ЦПК України).

Апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено (пункт 1 частини п`ятої статті 357 ЦПК України).

Згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду реалізація права на звернення до суду є процесуальною дією, яка має здійснюватися самою особою у порядку самопредставництва або її процесуальним представником (постанови від 13 березня 2018 року у справі № 914/2772/16; від 21 березня 2018 року у справі № 914/2771/16).

У рішенні Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 зроблено висновок, що за правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Таким чином, обов’язок суду перевірити належність доказів наявності у представника права вчиняти конкретну процесуальну дію зумовлений, головним чином тим, що такий представник виступає самостійно в суді від імені довірителя (особи, яка відмовилася захищати в суді свої права в порядку самопредставництва) і виконує процесуальні дії виключно в інтересах довірителя, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для нього права та обов'язки.

Окрім того, Суд не позбавлений можливості самостійно перевірити уповноваженого представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами за допомогою Єдиного державного реєстру  юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (13 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/21107/20 (ЄДРСРУ № 98971163)

Більше того, Закон не встановлює обов`язок засвідчення копій довіреності на представництво нотаріусом03 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.001204, адміністративне провадження № К/9901/34870/19 (ЄДРСРУ № 94602567)

ВИСНОВОК: Верховний суд зауважує, що

парламентом покладено обов`язок представника додати до апеляційної скарги довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника лише якщо документи, які посвідчують повноваження, раніше не подавалися;

апеляційний суд при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження позбавлений можливості повернути апеляційну скаргу, якщо він вирішує це питання за наявності матеріалів справи в яких містяться документи, що посвідчують повноваження представника.

 

 

 

Матеріал по темі: «Суд не позбавлений можливості самостійноперевірити повноваження представника юридичної особи»

 

«Представництво інтересів в суді по копії довіреності»

 

 

 

 

Теги: повноваження представника юридичної особи, уповноважена особа, підтвердження повноважень, самопредставництво, ЄДР, завірення довіреності, представництво інтересів, ордер, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Спецконфіскація майна, яке було знаряддям злочину і набуте у шлюбі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ККС ВС: застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній сумісній власності подружжя

02 лютого 2026 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 669/338/24, провадження № 51-5214кмо24 (ЄДРСРУ № 133947342)  досліджувала питання щодо застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній сумісній власності подружжя.

Згідно з ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, та не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а також визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Норми Конституції України, положення міжнародних актів та практика Європейського суду з прав людини надали Конституційному Суду України підстави для висновку, що спеціальна конфіскація, визначена в статях 96-1, 96-2 КК, є можливим для правозастосування кримінально-правовим заходом. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022 приписи статей 96-1, 96-2 КК узгоджуються із нормами Конституції України та Конвенції.

Підстави застосовування спеціальної конфіскації визначаються законом України про кримінальну відповідальність, отже, положення кримінального процесуального закону застосовуються в тій частині, що їм не суперечить.

(!) Спеціальна конфіскація є заходом кримінально-правового характеру, який полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у визначених законом випадках. Порядок її застосування унормовано положеннями частин 9-12 ст. 100 КПК.

Підставою застосування цього заходу є вчинення особою умисного кримінального правопорушення або суспільно-небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, про які йдеться в ч. 1 ст. 96-1 КК.

Слід мати на увазі, що відповідно до ч. 3 ст. 96-2 КК спеціальна конфіскація застосовується й у разі, коли особа не підлягає кримінальній відповідальності у зв`язку з недосягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, або неосудністю, або звільняється від кримінальної відповідальності чи покарання з підстав, передбачених цим Кодексом, крім звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності.

Окремі підстави та умови для застосування спеціальної конфіскації щодо грошей, цінностей чи іншого майна юридичної особи визначені в ч. 4 ст. 96-2 КК, які не є предметом аналізу в цьому провадженні.

За приписами п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК спеціальна конфіскація, серед іншого, застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Отже, метою застосування спеціальної конфіскації є припинення володіння знаряддям та засобами вчинення кримінального правопорушення, їх вилучення у особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння і в такий спосіб забезпечення превенції вчинення нових правопорушень та убезпечення суспільства від їх вчинення.

Стягнення частини вартості майна, яке було використано як знаряддя чи засоби вчинення кримінального правопорушення, не може дієво забезпечити досягнення вищевказаних цілей та належно убезпечити суспільство від вчинення аналогічних кримінально-караних діянь суб`єктом кримінального правопорушення у майбутньому.

Законодавець чітко визначив у тексті кримінального закону випадки, коли спеціальній конфіскації підлягають грошові кошти, що є еквівалентом вартості майна, яке було використано як знаряддя або засоби кримінального правопорушення. Так у ч. 2 ст. 96-2 КК вказано, що якщо конфіскація грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у ч. 1 цієї статті, на момент прийняття судом рішення про спеціальну конфіскацію неможлива внаслідок їх використання або неможливості виділення з набутого законним шляхом майна, або відчуження, або з інших причин, суд виносить рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна.

Положення п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК про те, що гроші, цінності та інше майно були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання, фактично вимагають з`ясувати питання про те, чи є особа, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння, власником (законним володільцем) знарядь та засобів його вчинення, а якщо ні, то чи знав власник (законний володілець) про їх незаконне використання.

Ці положення водночас недвозначно стверджують, що обізнаність власника (законного володільця) про незаконне використання предметів спеціальної конфіскації, а тим більше їх особисте застосування як засобів чи знарядь вчинення правопорушення, безумовно унеможливлює їх повернення іншим співвласникам (в тому числі другому з подружжя), про яких кримінальний закон не згадує в цьому контексті.

Норми КК передбачають застосування спеціальної конфіскації до знарядь та засобів вчинення кримінального правопорушення, а не до їх певної частини, отже, відсутні підстави вирішувати питання про повернення відповідних предметів спеціальної конфіскації особі, яка співвласником, і не знала і не могла знати про їх незаконне використання.

Відповідно до ч. 10 ст. 100 КПК у разі відсутності у винної особи майна, на яке може бути звернене стягнення, крім майна, яке підлягає спеціальній конфіскації, збитки, завдані потерпілому, цивільному позивачу, відшкодовуються за рахунок коштів від реалізації такого майна, а частина, що залишилася, переходить у власність держави.

В аспекті застосування положень ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вказаний вище припис визначає дієвий порядок захисту особою, яка є подружжям або співвласником і не знала і не могла знати про незаконне використання предметів спеціальної конфіскації як знаряддя або засобу вчинення кримінального правопорушення, своїх майнових інтересів в умовах, коли державою застосовуються спеціальні заходи в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом, для убезпечення суспільства від вчинення кримінальних правопорушень.

ВИСНОВОК: Відповідно до статей 96-1, 96-2 КК майно, що перебуває у спільній власності, підлягає спеціальній конфіскації, якщо співвласник, який є правопорушником, використав його як знаряддя чи засіб вчинення кримінального правопорушення.

Якщо майно, яке було використано як знаряддя чи засіб вчинення кримінального правопорушення, перебуває у спільній власності подружжя і воно було використано одним із подружжя в ході вчинення кримінально-караного діяння, то таке майно підлягає спеціальній конфіскації в повному обсязі, оскільки його власник (той з подружжя, який вчинив кримінальне правопорушення) усвідомлено використав його в протиправних цілях.

 

 

 

Матеріал по темі: «ОП ККС ВС: дозвіл на обшук за відсутності слідчого та без доказів фіксації судового процесу»

 

 

Теги: спецконфіскація, спеціальна конфіскація, конфіскація майна, спільна сумісна власність подружжя, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов