Правила визначення, нарахування та сплати неустойки (штрафу, пені)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду: правила визначення, нарахування та сплати неустойки (штрафу, пені) у господарському зобов’язанні

19 січня 2024 року в рамках справи №  911/2269/22 (ЄДРСРУ № 116445536) досліджував питання щодо  визначення, нарахування та сплати неустойки (штрафу, пені) у господарському зобов’язанні.

Визначення неустойки, що наведене в частині першій статті 549 ЦК України, передбачає як одну із умов для її застосування порушення зобов`язання, у зв`язку з чим Суд зазначає про таке.

Однією з підстав для виникнення зобов`язання є договір та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 цього Кодексу).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України.

Зміст договору, що є обов`язковим для виконання його сторонами (частина перша статті 629 цього Кодексу) становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Частиною першою статті 548 цього Кодексу передбачені загальні умови забезпечення виконання зобов`язання. Одна з цих умов передбачає забезпечення виконання зобов`язання (основного зобов`язання), якщо це встановлено договором або законом.

Одним із видів забезпечення виконання зобов`язання є неустойка (частина перша статті 546 ЦК України).

Поряд з цим, за змістом статей 610, 611, 612 ЦК України невиконання зобов`язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, установлених договором або законом.

Цивільно-правова та господарсько-правова відповідальність - це покладення на правопорушника встановлених законом негативних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового обов`язку, що узгоджується з нормами статті 610 ЦК України та статті 216 ГК України.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 230 ГК України неустойка є штрафною санкцією, яка застосовується до учасника господарських відносин у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Неустойкою (штрафом, пенею), за статтею 549 ЦК України, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання;

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання;

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (частина друга статті 551 ЦК України).

При цьому за приписами частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

На відміну від положень ЦК України, які штраф та пеню визначають як види неустойки в залежності від правил обчислення (частини друга та третя статті 549 цього Кодексу), а неустойку і як вид забезпечення виконання зобов`язання, і як правовий наслідок порушення зобов`язань, встановлених законом або договором, положення ГК України визначають неустойку, штраф та пеню як господарські санкції у вигляді грошової суми - штрафні санкції, суму яких учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

(!!!) Отже сплату неустойки як один із видів забезпечення виконання зобов`язання, встановлених договором або законом, та як один із встановлених договором або законом правових наслідків порушення зобов`язання передбачено лише нормами ЦК України (пункт 3 частини першої статті 611 цього Кодексу).

Поширене застосування неустойки саме з метою забезпечення договірних зобов`язань обумовлено насамперед тим, що неустойка є зручним інструментом спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежаним виконанням боржником своїх зобов`язань.

Неустойка як господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань започатковує визначеність у правовідносинах за зобов`язаннями, а саме - відповідальність має настати щонайменше в межах неустойки. Тобто неустойка підсилює дію засобів цивільно-правової відповідальності, робить їх достатньо визначеними, перетворюючи в необхідний, так би мовити, невідворотній наслідок правопорушення. Отже неустойка стає оперативним засобом реагування у разі порушення або неналежного виконання зобов`язання, яким можна скористатись як тільки було порушено зобов`язання, не чекаючи викликаних ним негативних наслідків. Зокрема, задля прагнення учасників зобов`язання до дійсно оперативного, негайного використання свого права на неустойку для неї встановлений спеціальний скорочений строк позовної давності: позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).

Отже, завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов`язання та як міри відповідальності є одночасно забезпечення дисципліни боржника стосовно виконання зобов`язання (спонукання до належного виконання зобов`язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов`язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі, у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов`язання.

Поряд з цим ГК України, також як і ЦК України, передбачає, що неустойка встановлюється договором або законом.

Тобто неустойка має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін зобов`язання; а також імперативний характер (встановлений законом), тобто договірно-обов`язковий, умови про яку включаються в договір через підпорядкування імперативним вимогам правової норми. При цьому для деяких видів зобов`язань неустойка встановлюється законом іншим нормативно-правовим актом безпосередньо, а тому сторони відповідно зобов`язання підпорядковуються існуючим правилам про неустойку стосовно як її розміру, так і порядку та умов про її стягнення, хоча при цьому не укладають не тільки угоди про неустойку, але і безпосередньо договору.

Так, законодавець в ГК України, встановлюючи правила визначення розміру штрафних санкцій (зокрема і неустойки, стаття 231 цього Кодексу) та встановлюючи також як і ЦК України відмінності між порядками обчислення штрафу та пені (частина друга цієї статті Кодексу), уточнює, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором (частина четверта статті 231 ГК України).

Щодо застосування наведених положень статті 231 ГК України Суд звертається до правової позиції, викладеної у пункті 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 та у постанові Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/14591/21: господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір.

У зв`язку із викладеним Суд доходить висновку, що розмір неустойки у зобов`язальних правовідносинах, право вимоги щодо якої набуде кредитор, обумовлений умовами для її застосування:

-   характером неустойки (договірний або встановлений законом);

-  підставами для її застосування (зазначення в договорі або в законі обставин, за яких її буде застосовано);

- складом неустойки (пеня, штраф), відповідно, розміром кожної із цих складових;

- умовами сплати неустойки внаслідок порушення зобов`язання, зокрема, у разі заподіяння збитків.

ВИСНОВОК: Отже, у правовідносинах, хоча і подібних між собою (тотожних) або навіть за участі одних і тих самих сторін, за відмінності, зокрема, в умовах договору, хоча б одного із наведених чинників, якими обумовлюється застосування неустойки за порушення зобов`язання, різниця у розмірі неустойки в кожних конкретних правовідносинах закладається вже на етапі формулювання умов виконання та виникнення зобов`язання.

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення неустойки передбаченої ч.5 ст.10 ЗУ «Про захист прав споживачів»»

 

«Зменшення неустойки за рішенням суду»

 

 

 

 

Теги: зменшення розміру неустойки, зменшення розміру штрафних санкцій, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Підстави для зменшення суми застави у кримінальних провадженнях

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для зміни розміру запобіжного заходу у виді застави у кримінальному провадженні

Застава у кримінальному провадженні вважається процесуальним примусом, який застосовується до підозрюваного та накладає відповідні зобов`язання не тільки на підозрюваного, а також на іншу особу, яка погодилась внести заставу за підозрюваного (заставодавця). Так, застава забезпечує виконання підозрюваним обов`язків, покладених на підозрюваного як процесуальним законом, так і обов`язків, покладених слідчим суддею, що передбачені пунктами 1-9 частини 5 статті 194 КПК, під умовою звернення внесених коштів у доход держави в разі невиконання цих обов`язків.

Відповідно до ч.1 ст. 182 КПК України застава полягає у внесенні коштів у грошовій одиниці України на спеціальний рахунок, визначений в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, з метою забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків, під умовою звернення внесених коштів у доход держави в разі невиконання цих обов’язків. Можливість застосування застави щодо особи, стосовно якої застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, може бути визначена в ухвалі слідчого судді, суду у випадках, передбачених частинами третьою або четвертою статті 183 цього Кодексу.

Розмір застави визначається слідчим суддею, судом з урахуванням: 1) обставин кримінального правопорушення, 2) майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, 3) інших даних про його особу та 4) ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу. Розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків та не може бути завідомо непомірним для нього (ч. 4 ст. 182 КПК України)

В свою чергу ч. 5 ст. 182 КПК України визначає, що розмір застави визначається у таких межах:

1) щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні нетяжкого злочину, - від одного до двадцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

2) щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, - від двадцяти до вісімдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину, - від вісімдесяти до трьохсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Апеляційна палата ВАКС вже висловлювала позицію про те, що розмір застави як самостійного запобіжного заходу чи альтернативного триманню під вартою не може перевищувати обґрунтований у клопотанні детектива розмір застави (ухвала від 07.11.2019 у справі № 991/908/19).

Однак, у виключних випадках, якщо слідчий суддя, суд встановить, що застава у зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, що підозрюється, обвинувачується у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на неї обов’язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує вісімдесят чи триста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно.

Обов’язковою підставою для застосування запобіжного заходу є наявність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України.

(!!!) Ризиком у контексті кримінального провадження є певний ступінь можливості, що особа вдасться до вчинків, які будуть перешкоджати судовому розгляду або ж створять загрозу суспільству. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Клішин проти України" у справі №30671/04 від 23.01.2012 наявність кожного ризику повинна носити не абстрактний, а конкретний характер та доводитися відповідними доказами.

Відповідно до правової позиції ЄСПЛ, викладеної у рішенні "Ilijkov v. Bulgaria" від 26.06.2001 (§ 80, заява № 33977/96), суворість можливого вироку є відповідним елементом в оцінці ризику ухилення, а погляд на серйозність обвинувачення проти заявника дає уповноваженим органам можливість обґрунтовано вважати, що такий початковий ризик був встановлений, та у рішенні ЄСПЛ по справі "Пунцельт проти Чехії" ("Punzelt v. Czech Republic") № 31315/96 від 25.04.2000, § 76, відповідно до якого при оцінці ризику переховування від правосуддя може братися до уваги (поряд з іншими обставинами) і загроза відносно суворого покарання.

При аналізі судової практики вбачається, що найбільш ймовірною аргументацією ризиків, які зазначає сторона обвинувачення є те, що підозрюваний може здійснити спроби:

1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Отже, сторона захисту повинна надати суду докази відсутності ризиків з боку підозрюваного щодо перешкоджання розслідуванню, переховування від органів досудового розслідування і т.і.

Судова практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ):

·   перспектива втратити заставу у разі неявки особи на судове засідання повинна діяти як достатній стримувальний фактор, щоб розвіяти будь-яке бажання підозрюваного чи обвинуваченого переховуватися (п. 78 рішення у справі Mangouras v. Spain);

· розмір застави необхідно оцінювати передусім з огляду на особу підозрюваного чи обвинуваченого та його активи, проте також за певних обставин суду варто брати до уваги суму збитків, які приписують фігуранту провадження (п. 81 рішення у справі Mangouras v. Spain);

·   виключна увага на розмірі ймовірних збитків є порушенням Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Саме тому суд також має ретельної оцінити спроможність особи сплатити визначений розмір застави та обґрунтувати  визначену суму  (п. 32 рішення у справі Істоміна проти України).

01 листопада 2022 р. Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду в рамках справи № 991/4791/22, провадження №11-сс/991/343/22 (ЄДРСРУ № 107154734) вказала, що при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя здійснює судовий контроль саме сторони обвинувачення, адже саме ця сторона має переконати слідчого суддю у необхідності відступити від принципу свободи особи (у випадку порушення питання про тримання під вартою) та принципу свободи володіння майном (у випадку порушення питання про заставу як запобіжний захід або арешт майна).

Крім того, встановлений законом обов`язок слідчого судді, суду визначити розмір застави в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою свідчить про те, що застава в певному розмірі здатна забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваного на тому ж рівні (з тією ж ефективністю), що і тримання під вартою. Тримання під вартою не застосовується у зв`язку з внесенням застави у розмірі, визначеному слідчим суддею чи судом. Отже, законодавцем визначено, що за умови внесення застави в певному розмірі вона (застава) за своєю ефективністю забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного та запобігання ризикам, передбаченим статтею 177 КПК, є еквівалентною такому винятковому запобіжного заходу як тримання під вартою. Аналогічну позицію Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду раніше висловлювала в ухвалі від 07.11.2019 у справі № 991/908/19 (пункт 163) та в ухвалі від 28.05.2022 у справі № 991/3661/20 (пункти 121-122).

Отже, для зміни розміру запобіжного заходу у виді застави у кримінальному провадженні необхідно довести  непомірний тягар розміру застави для підозрюваного, а також те, що її розмір є неспіврозмірним обставинам кримінального провадження.

Відповідно до частини 1 статті 201 КПК України, підозрюваний, обвинувачений, до якого застосовано запобіжний захід, його захисник, має право подати до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, клопотання про зміну запобіжного заходу, в тому числі про скасування чи зміну додаткових обов`язків, передбачених частиною п`ятою статті 194 цього Кодексу та покладених на нього слідчим суддею, судом, чи про зміну способу їх виконання.

В той же час, відповідно до ч.3 ст.26 КПК України слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.

(!!!) Під час розгляду клопотання про зміну запобіжного заходу слідчий суддя не перевіряє обґрунтованість самих підстав застосування запобіжного заходу, а заявниками не можуть ставитися під сумнів висновки, які були покладені в основу такого рішення слідчого судді. Зміна запобіжного заходу передбачає виникнення після постановлення ухвали про обрання запобіжного заходу нових обставин, які свідчать про зміну, зменшення або збільшення встановлених ризиків кримінального провадження та/або впливають на виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов`язків. Тому слідчий суддя не переглядає рішення про застосування запобіжного заходу, а на підставі наданих сторонами відомостей встановлює наявність нових обставин, які можуть вплинути на застосований до підозрюваного відповідний захід або його виконання та які виникають у зв`язку з плином часу досудового розслідування. Такий висновок опосередковано ґрунтується і на приписах ч. 5 ст. 201 КПК України, яка унеможливлює подання підозрюваним, його захисником клопотання про зміну запобіжного заходу протягом тридцяти днів з дня постановлення попередньої ухвали про застосування, зміну або відмову у зміні запобіжного заходу.

Приписи ч. 5 ст. 194 КПК України обумовлюють покладення обов`язків із застосуванням запобіжного заходу, не пов`язаного з триманням під вартою. Отже, покладення обов`язків є наслідком застосування запобіжного заходу, вони мають похідний характер і залежать від застосованого запобіжного заходу (його суворості), а не навпаки. Тому зменшення переліку обов`язків не може впливати на застосований запобіжний захід і не є підставою для його зміни.

ВИСНОВОК: Підставами для зміни розміру запобіжного заходу у виді застави у кримінальному провадженні можуть бути:

• необґрунтована підозра органу розслідування, відсутність збитків, давність вчинення правопорушення;
• майновий, сімейний публічний стан, публічність підозрюваного, обвинуваченого;
• відсутність ризиків з боку підозрюваного щодо перешкоджання, переховування від органів досудового розслідування і т.і.;
• непомірний тягар розміру застави для підозрюваного та неспіврозмірність для обставин кримінального правопорушення.

 

 

Матеріал по темі: «Проведення обшуку без ухвали слідчого судді»

 

 

 

Теги: застава, запобіжний захід, слідчий суддя, зменшення розміру застави, кримінальне провадження, підозра, сума застави, судова практика, Адвокат Морозов

 

Принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України).

Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та в яких межах.

Рішення суду здатне бути джерелом для набуття цивільних прав і обов`язків тільки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Рішення суду, як правомірна приватно-правова конструкція, не повинно використовуватися учасниками цивільного обороту всупереч його призначенню для набуття цивільних прав і обов`язків, за відсутності вказівки про це в актах цивільного законодавства (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року у справі № 201/2288/20 (провадження № 61-7154св22) та від 27 липня 2023 року у справі № 296/8061/19 (провадження № 61-2873св22).

Принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius) відомий ще з часів римського права та існував у зв`язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (постанови Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21 (ЄДРСРУ № 111250919) , 21 червня 2023 року у справі № 757/42885/19-ц, від 23 листопада 2023 року у справі № 466/725/20 (ЄДРСРУ № 115238676).

ВИСНОВОК: Особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги.

 

Матеріал по темі: «Застосування принципу «jura novit curia» («суд знає закон»)»

 

 

 

 

 

Теги: принцип заборони повороту до гіршого, non reformatio in peius, гірше становище, оскарження судового рішення, результат скарги, апеляційна скарга, касаційна, судова практика, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

 

Застосування принципу «jura novit curia» («суд знає закон»)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закон»)

У випадку, якщо суд при вирішенні спору прийде до переконання, що Позивач на обґрунтування своїх вимог та заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, то суд має право самостійно здійснити правильну правову кваліфікацію та застосувати для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Така позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у своїх постановах, в яких суд вказував на принцип «jura novit curia» або «суд знає закон», зокрема:

            - постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 р. у справі №662/397/15-ц;

            - постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 р. у справі №487/10128/14-ц;

            - постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 р. у справі №917/1739/17.

Виходячи з викладеного вбачається, що  у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що:

1) суд знає право;

2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін;

3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Велика Палата Верховного Суду 15 червня 2021 року  в рамках справи № 904/5726/19, провадження № 12-95гс20 (ЄДРСРУ № 98524308) вказала, що активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, в самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачами та відповідачами, вибором і складанням до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і загального з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах відповідних вимог встановлює зміст (правову природу, права та зобов’язання ін.) правовідносини сторінки, яка випливає із встановлених обставин, та формує правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення процесуального кодексу така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду включає його відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Отже, обов’язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, що виходить з фактів, встановлених під час розгляду справи, та застосування, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, заявлено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом потрібно керуватися для вирішення спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

Таким чином, суд самостійно повинен визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору, навіть щодо якої помиляються сторони (05 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/196/19 (ЄДРСРУ № 87422333), а до цього від 30 січня 2020 року по справі № 904/1093/19 (ЄДРСРУ № 87329888) та від 20 січня 2020 року у справі № 902/803/17 (ЄДРСРУ № 86999015).

ВИСНОВОК: З`ясувавши під час розгляду справи, що сторона у справі на обґрунтування своїх вимог чи заперечень, посилається не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі №685/1008/20 та інших постановах.

 

 

 

Матеріал по темі: «Наявність підстав для касаційного оскарження»

Реєстрація вхідної кореспонденції від суду в якості доказу її отримання у певну дату

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реєстрація вхідної кореспонденції є односторонньою дією і не може бути самостійним доказом її отримання у певну дату

19 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/2604/22, адміністративне провадження № К/990/37621/22 (ЄДРСРУ № 116424809) досліджував питання щодо реєстрації вхідної кореспонденції від суду в якості доказу її отримання у певну дату.

Відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України, КАС України, Кримінального процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кодексу України з процедур банкрутства, законів України «Про судоустрій і статус суддів», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення поетапного впровадження Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи», «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про електронні довірчі послуги», «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та інших нормативно-правових актів було розроблено Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затверджене рішенням Вищої ради правосуддя від 17 серпня 2021 року № 1845/0/15-21 «Про затвердження Положення про порядок функціонування окремих підсистем Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи» (далі - Положення), яке визначає порядок функціонування в судах та органах системи правосуддя окремих підсистем (модулів) ЄСІТС, зокрема підсистем «Електронний кабінет», «Електронний суд» та підсистеми «відеоконференцзв`язку»; порядок вчинення процесуальних дій в електронній формі з використанням таких підсистем; особливості використання в судах та органах системи правосуддя іншого програмного забезпечення в перехідний період до початку функціонування ЄСІТС у складі всіх підсистем (модулів).

Так, згідно з підпунктом 5.6 пункту 5 Положення користувач ЄСІТС (користувач) - це особа, що пройшла процедуру реєстрації в підсистемі «Електронний кабінет» (Електронний кабінет ЄСІТС), пройшла автентифікацію та якій надано доступ до підсистем ЄСІТС відповідно до її повноважень.

Офіційна електронна адреса - сервіс Електронного кабінету ЄСІТС, адреса електронної пошти, вказана користувачем в Електронному кабінеті ЄСІТС, або адреса електронної пошти, вказана в одному з державних реєстрів. Адреса електронної пошти, що використовується при реєстрації Електронного кабінету, не може бути зареєстрована на доменних іменах, використання яких заборонено законодавством України (підпункт 5.8 пункту 5 Положення).

Пунктом 8 підрозділу 1 Підсистема «Електронний кабінет» розділу ІII «Порядок функціонування окремих підсистем (модулів) ЄСІТС» визначено, що підсистема «Електронний кабінет» (Електронний кабінет ЄСІТС, Електронний кабінет) - це підсистема ЄСІТС, захищений вебсервіс, що має офіційну адресу в інтернеті (https://cabinet.court.gov.ua), який забезпечує процедуру реєстрації користувачів в ЄСІТС, а також подальшу автентифікацію таких осіб з метою їх доступу до підсистем (модулів) ЄСІТС у межах наданих прав.

Доступ користувачів до підсистем (модулів) ЄСІТС, окрім Електронного кабінету, також може забезпечуватися за допомогою сервісу обміну даними між відповідними підсистемами (модулями) ЄСІТС та іншими інформаційними системами.

Пунктом 9 цього ж підрозділу передбачено, що процедура реєстрації в ЄСІТС (реєстрація Електронного кабінету, реєстрація офіційної електронної адреси) передбачає проходження запропонованої засобами Електронного кабінету процедури реєстрації з використанням кваліфікованого електронного підпису, та внесенням контактних даних особи, зокрема адреси електронної пошти, номера телефону (в тому числі мобільного), зазначенням інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику.

Користувачі зобов`язані вносити повну та актуальну інформацію в Електронний кабінет в обсязі, визначеному функціональними можливостями ЄСІТС, невідкладно після створення, отримання або зміни такої інформації.

Пунктом 17 цього ж підрозділу визначено, що особам, які зареєстрували Електронний кабінет, суд надсилає документи у справах, в яких такі особи беруть участь, в електронній формі шляхом їх надсилання до Електронного кабінету таких осіб або в інший спосіб, передбачений процесуальним законодавством, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

Згідно із пунктом 24 підрозділу 2 «Підсистема «Електронний суд» розділу ІII «Порядок функціонування окремих підсистем (модулів) ЄСІТС» підсистема «Електронний суд» (Електронний суд) - це підсистема ЄСІТС, що забезпечує можливість користувачам у передбачених законодавством випадках відповідно до наявних технічних можливостей підсистеми ЄСІТС реалізованого функціоналу створювати та надсилати в електронному вигляді процесуальні чи інші документи до суду, інших органів та установ у системі правосуддя, а також отримувати інформацію про стан і результати розгляду таких документів чи інші документи.

Отже, якщо судове рішення надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Таким чином день належного вручення копії судового рішення може бути встановлений з відповідної відмітки на поштовому повідомленні, або розписки про отримання копії судового рішення, зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі №205/1129/19, у постанові від 02 серпня 2021 року у справі № 914/1191/20.

ВИСНОВОК: Супровідний лист або відмітка вхідної кореспонденції не є належним підтвердженням отримання процесуальної документації від суду, так як реєстрація вхідної кореспонденції є односторонньою дією і не може бути самостійним доказом отримання копії оскаржуваного рішення у певну дату, оскільки така відмітка проставляється власноруч отримувачем, який є зацікавленою особою.

 

 

Матеріал по темі: «Належне вручення судового рішення суб`єкту владних повноважень в автоматичному режимі»

 

 

Теги: ЄДРСРУ, оприлюднення судового рішення, реєстр судових рішень,  вручення судового рішення, направлення повістки на емайл, електрона пошта учасника, електронний документообіг, судовий процес, Верховний суд, Адвокат Морозов

«Візуальний огляд» водія на стан наркотичного сп’яніння: аспект законності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

(НЕ)достатність візуального огляду поліцейським водія з метою виявлення ознак наркотичного сп’яніння

По-перше: частина 1 ст. 130 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за керування транспортними засобами особами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також передача керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп`яніння чи під впливом таких лікарських препаратів, а так само відмова особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

Згідно із п. 2.5 а ПДР України, водієві забороняється керувати транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебувати під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

Об`єктивною стороною правопорушення, передбаченого ч. 1 ст.130КУпАП є керування транспортним засобом у стані сп`яніння (наркотичного чи алкогольного). Тобто доказова база має бути спрямована саме на доведення одночасно двох обставин: 1) керування транспортним засобом і 2) перебування у стані сп`яніння (наркотичного чи алкогольного).

(!!!) Для того, щоб виявити вказане правопорушення, той чи інший транспортний засіб має бути законно зупинений співробітниками поліції, в противному випадку протиправність зупинки (за умови відсутності задокументованого порушення ПДР та подальшим притягненням до відповідальності), може поставити під сумнів й саму подальшу процедуру виявлення «нетверезого водія» .

Так, у своєму рішенні від 15 березня 2019 року Верховний суд у справі № 686/11314/17 вказав, що оскільки поліцейським не задокументовано та не доведено належними і допустимими доказами факту порушення водієм правил дорожнього руху, то вимоги інспектора до водія про пред`явлення документів на право керування є неправомірними, а співробітники поліції можуть зупиняти автомобіль, лише коли є факт правопорушення.

Визначення терміну "керування транспортним засобом" було наведено в п. 27 Пленуму Верховного суду України від 23 грудня 2005 року № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті», за яким керування транспортним засобом - виконання функцій водія під час руху такого засобу або інструктора-водія під час навчання учнів-водіїв, незалежно від того, керує особа транспортним засобом, який рухається своїм ходом чи за допомогою буксирування.

Крім того, в рішенні №404/4467/16-а від 20 лютого 2019 року Верховний суд зазначив, що само по собі керування транспортним засобом розуміється, як технічна дія водія з метою приведення транспортного засобу в рух, зворушення з місця і, як наслідок, переміщення транспортного засобу в просторі. Експлуатація транспортного засобу передбачає використання цього транспортного засобу за призначенням, тобто з метою керування.

(!!!) Таким чином, керування транспортним засобом це умисне виконання особою функцій водія шляхом вчинення технічних дій для приведення транспортного засобу в рух та зворушення з місця, а під час руху для зміни напрямку руху та/чи швидкості транспортного засобу.

Знаходження за кермом транспортного засобу, яке не є в стані руху (знаходиться в нерухомому стані), особи в нетверезому стані не є доказом вчинення останньою адмінистративного правопорушення, передбаченого ст. 130 КУпАП, оскільки саме перебування особи на місці водія не доводить факт керування транспортним засобом, незалежно від наявності ввімкненого двигуна.

 

По-друге: Проведення огляду на стан сп`яніння здійснюється в порядку, встановленому ст. 266 КУпАП, з дотриманням вимог Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, затвердженої спільним Наказом МВС України та МОЗ України 09 листопада 2015 року № 1452/735, а також Порядку направлення водіїв транспортних засобів для проведення огляду з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, і проведення такого огляду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 1103.

Згідно до п. п. 8, 12 Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, передбачених Наказами Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства охорони здоров`я України №1452/735 від 09.11.2015 року, у разі наявності підстав вважати, що водій транспортного засобу перебуває у стані наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, згідно з ознаками, визначеними в пункті 4 розділу I цієї Інструкції, поліцейський направляє цю особу до найближчого закладу охорони здоров`я. Форма направлення на огляд водія транспортного засобу з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, наведена в додатку 1 до цієї Інструкції.

Якщо у матеріалах адміністративної справи відсутнє направлення водія до закладу охорони здоров`я з метою виявлення стану наркотичного сп`яніння, де б були зазначені ознаки наркотичного сп`яніння, які передбачені п. 4 розділу 1 зазначеної вище інструкції (ознаками наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, є: наявність однієї чи декількох ознак стану алкогольного сп`яніння (крім запаху алкоголю з порожнини рота); звужені чи дуже розширені зіниці, які не реагують на світло; сповільненість або навпаки підвищена жвавість чи рухливість ходи, мови; почервоніння обличчя або неприродна блідість) і такі ознаки не зафіксовані у протоколі про адміністративне правопорушення, то вказане свідчить про те, що поліцейський у встановленому законом порядку не направляв водія у заклад охорони здоров`я для проходження огляду на стан сп`яніння.

Відповідно до п.7,8,15 вищезазначеної Інструкції (№ 1452/735 від 09.11.2015 р.) проведення лабораторних досліджень на визначення наркотичного засобу або психотропної речовини обов`язкове. Метою лабораторного дослідження є виявлення або уточнення наявних речовин , що здатні спричинювати стан сп`яніння. За результатами огляду на стан сп`яніння та лабораторними дослідженнями встановлюється діагноз, який вноситься до акту медичного огляду.

Тобто, лабораторні дослідження повинні встановити кількісне визначення та вміст наркотичного засобу, що є базовим критерієм для встановлення як самого факту, так і ступеню сп`яніння водія.

Відповідно до ч.5 та 6 ст.266 КУпАП, огляд особи на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують її увагу та швидкість реакції, проведений з порушенням вимог цієї статті, вважається недійсним.

Відповідно до п.22 Інструкції висновки щодо результатів медичного огляду осіб на стан сп`яніння, складені з порушенням вимог цієї Інструкції, вважаються недійсними.

Крім того, згідно ч.3 ст.62 Конституції України усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Стаття 7 КУпАП передбачає, що ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. При цьому, провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законів.

Норми ст. ст. 245, 280 КУпАП встановлюють завдання у справах про адміністративні правопорушення, а саме: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування всіх обставин справи, вирішення її в точній відповідності із законом.

Згідно зі ст. 252 КУпАП орган (посадова особа), що розглядає справу про адміністративне правопорушення оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.

ВИСНОВОК: Таким чином, якщо в матеріалах адміністративної справи відсутні дані, які вказують на те, що в закладі охорони здоров`я було складено Акт та Висновок медичного огляду на стан наркотичного сп`яніння за результатами лабораторних досліджень з використанням вимірювальної техніки та обладнання, дозволених МОЗ, підтверджених сертифікатом відповідності, то вказане свідчить про відсутність доказів, які б з достовірністю свідчили про керування водієм транспортним засобом в стані наркотичного сп`яніння, а тому в діях останнього відсутня подія і склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, у зв`язку з чим провадження у справі підлягає закриттю.

 

 

Матеріал по темі: «Адміністративне правопорушення за ст. 130 КУпАП»

 

 

 

Теги: 130КУпАП, зупинка, ТЗ, поліція, керування автомобілем на підпитку, алкогольне спяніння, управління транспортним засобом, наркотичне сп’яніння, відсторонення від керування, затримання транспортного засобу, протокол, постанова поліції, адміністративне правопорушення, акт огляду, медичний огляд, судова практика, Адвокат Морозов

Судовий збір при заявлені цивільного позову у кримінальному провадженні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

(НЕ)обов’язковість сплати судового збору при заявлені потерпілим цивільного позову у кримінальному провадженні

Відповідно до ч. 1 ст. 128 КПК України, особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред`являються у порядку цивільного судочинства. (ч. 4 ст. 128 КПК України).

Водночас, цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими КПК. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства (ч. 5 ст. 125 КПК).

ЦПК містить ряд вимог до змісту та реквізитів позовної заяви, недотримання яких може бути підставою для залишення позовної заяви без руху та її повернення в порядку ч. 1, 3 ст. 185 ЦПК, але вказані вимоги мають застосовуватися із урахуванням специфіки кримінального провадження та не суперечити засадам кримінального судочинства (ч. 5 ст. 125 КПК).

Тобто, вимоги статті 175 ЦПК щодо форми та змісту позовної заяви в кримінальному провадженні застосовуються в обмеженому вигляді з урахуванням перерозподілу тягаря доказування, перетину предмету доказування у кримінальному та цивільному провадженні за позовом про відшкодування шкоди, завданої злочином.

Правові наслідки недотримання вказаних вимог, передбачені ст. 187 ЦПК, у вигляді залишення позовної заяви без руху та повернення позовної заяви, можуть бути застосовані судом у кримінальному провадженні лише у разі, якщо такі недоліки унеможливлюють або суттєво перешкоджають розгляду цивільного позову по суті із прийняттям одного з рішень, передбачених ст. 129 КПК, адже надмірний формалізм до форми та змісту позовної заяви у кримінальному провадженні порушує право особи, що постраждала від злочину, на доступ до правосуддя.

При цьому права та обов`язки цивільного позивача, цивільного відповідача виникають з моменту подання позовної заяви органу досудового розслідування або суду (ч. 2 ст. 61, ч. 2 ст. 62 КПК України).

При цьому, відповідно до положень п. 6 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

У постанові Верховного Суду колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 10.07.2018 у справі № 713/1275/16-к, судом установлено, що згідно з пунктом 6 частини 5 Закону України «Про судовий збір» позивачі у справах про відшкодування матеріальних збитків, звільнені від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях. Вказані правові норми не містять суперечностей і підлягають застосуванню щодо позовів про відшкодування будь-якої шкоди (матеріальної та моральної), завданої в результаті її заподіяння, за які відповідач несе цивільну відповідальність згідно із Законом. Виходячи з наведеного цивільні позивачі у кримінальних провадженнях звільняються від сплати судового збору з позовів про відшкодування будь-якої шкоди, завданої в результаті вчинення кримінального правопорушення незалежно від об`єкту посягань.

Згідно ч. 1 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи у такій спосіб судову практику на однакове застосування норм права.

Тим самим, у розрізі позиції ККС ВС у справі № 713/1275/16-к цивільні позивачі у кримінальних провадженнях звільняються від сплати судового збору з позовів про відшкодування будь-якої шкоди, завданої в результаті вчинення кримінального правопорушення незалежно від об`єкту посягань.

Слушним є такий підхід і у розрізі позиції ОП ККС ВС викладеної в постанові від 23 січня 2019 року у справі № 187/291/17  (ЄДРСРУ № 79439726) щодо того, що при вирішенні у межах кримінального провадження цивільного позову стягнення судового збору з обвинуваченого (засудженого), який несе цивільну відповідальність, не допускається, адже таке стягнення суперечить закріпленим у ст. 2, 7, 9 КПК завданням кримінального провадження, засаді законності, не відповідає приписам ч. 5 ст. 128, ст. 118, 119, 370 цього Кодексу та істотно порушує гарантоване особі право на розгляд справи щодо неї з додержанням вимог зазначеного провадження, передбачених указаним Кодексом.

Відповідно до ст. 141 ЦПК судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, у разі сплати цивільним позивачем такого збору та за умови задоволення його позову в повній мірі Суд у розрізі позиції ОП ККС ВС викладеної в постанові від 23 січня 2019 року у справі № 187/291/17 буду позбавлений змоги стягнути з відповідача (обвинуваченого) такий судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а тому і даний факт указує на слушність позиції ККС ВС у справі № 713/1275/16-к про те, що цивільні позивачі у кримінальних провадженнях звільняються від сплати судового збору з позовів про відшкодування будь-якої шкоди, завданої в результаті вчинення кримінального правопорушення незалежно від об`єкту посягань, адже саме такий підхід сприятиме не допущенню ситуацій при яких позивач сплатить збір, позов буду задоволено, однак стягнути його з відповідача змоги не матиме, що в свою чергу уже порушуватиме права такого позивача.

ВИСНОВОК: При заявлені цивільного позову у кримінальному провадженні судовий збір не сплачується, а у разі сплати та при його задоволенні із засудженого не стягується.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 16.08.2021 справа № 644/7193/17 провадження № 51-2271км21, що також узгоджується з практикою Верховного Суду (див. судові рішення у справах № 619/1425/15-к, № 462/5779/15-к, № 713/1275/16-к, № 750/12591/18, № 740/5507/14).

 

 

Матеріал по темі: «Звільнення відповідача від сплати судового збору»

 

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов