Відшкодування шкоди боржнику який перебуває у процедурі банкрутства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості відшкодування шкоди завданої виконавчою службою боржнику, який перебуває у процедурі банкрутства

Велика палата Верховного суду в постанові від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (ЄДРСРУ № 107732483)  досліджувала питання щодо особливостей відшкодування шкоди завданої виконавчою службою боржнику, який перебуває у процедурі банкрутства.

Боржник, який перебуває у процедурі банкрутства, в особі його ліквідатора може звернутися до суду з майновим спором та стягнути у межах такого провадження шкоду, завдану йому іншою особою. Стягнення шкоди, завданої особі, яка перебуває у процедурі банкрутства, повинне відбуватися з урахуванням особливостей провадження у справі про банкрутство та особливостей повноважень учасників такої процедури.

Так, відповідно до частини першої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), прийнятого Законом України від 18.10.2018 № 2597-VIII та введеного в дію 21.10.2019, ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження, зокрема, приймає у своє відання майно боржника, забезпечує його збереження; виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута; проводить інвентаризацію та аналізує фінансовий стан банкрута; формує ліквідаційну масу; заявляє до третіх осіб вимоги щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості; подає до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника; вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб; продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Кодексом. Аналогічні повноваження ліквідатора було передбачено положеннями частини другої статті 41 Закону України від 14.05.1992 № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції Закону України від 22.12.2011 № 4212-VI (далі - Закон про банкрутство), який втратив чинність з дня введення в дію КУзПБ (з 21.10.2019).

Отже, функція збереження майна боржника з моменту введення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство переходить до ліквідатора, який зобов`язаний витребувати його від інших фактичних зберігачів до ліквідаційної маси боржника з метою реалізації у конкурсній процедурі. Ліквідатор боржника наділений усім комплексом повноважень, які дозволяють йому забезпечити відання та збереження майна боржника, а також витребувати його від третіх осіб у випадку незаконного заволодіння ним, установивши незаконних володільців.

Згідно із частиною першою статті 59 КУзПБ (частиною першою статті 38 Закону про банкрутство в редакції Закону № 4212-VI) з дня ухвалення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, зокрема, скасовуються арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, та інші обмеження щодо розпорядження його майном. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається.

(!!!) Отже, вжиті судовим виконавцем заходи (обмеження щодо розпорядження майном), спрямовані на забезпечення виконання судового рішення, скасовуються в силу зазначеної норми закону кредитором добровільно (або за ухвалою суду у справі про банкрутство). Відтак на стадії ліквідаційної процедури боржника із закінченням виконавчого провадження судовий виконавець позбавляється не тільки повноважень щодо виконання судового рішення, але й щодо вжиття заходів до збереження майна боржника. Усі ці повноваження переходять до ліквідатора боржника і визначаються процесуальними нормами законодавства про банкрутство, які діють переважно щодо загальних норм виконавчого провадження.

Боржник в особі ліквідатора може в ході ліквідаційної процедури заявити вимоги до осіб, унаслідок дій / бездіяльності яких йому було завдано збитків. Стягнення боржником збитків з Органу ДВС, завданих втратою майна у виконавчому провадженні, якщо подія мала місце під час триваючої процедури неплатоспроможності боржника, вимагає врахування специфіки законодавчого врегулювання процедури банкрутства для встановлення як розміру збитків, так і причинно-наслідкового зв`язку між діями / бездіяльністю Органу ДВС та настанням майнових утрат для боржника.

Завданням ліквідатора у процедурі банкрутства є реалізація активів боржника для якнайповнішого задоволення вимог кредиторів. Отже, у ліквідаційній процедурі боржник позбавляється своїх активів, але не будь-яке відчуження активів означає завдання збитків боржнику. Судам належить дослідити: наслідки вибуття майна (предмета застави, іпотеки) із власності боржника перебували у причинно-наслідковому зв`язку з неправомірними діями / бездіяльністю Органу ДВС чи вони стали результатом звернення стягнення на це майно як на предмет застави та знайшли схвалення суду у процедурі банкрутства відповідно до частини шостої статті 41 КУзПБ, незважаючи на непогодження ліквідатора боржника зі способом вибуття майна боржника до кредитора-заставодержателя.

ВИСНОВКИ: На стадії ліквідаційної процедури боржника із закінченням виконавчого провадження судовий виконавець позбавляється не тільки повноважень щодо виконання судового рішення, але й щодо вжиття заходів до збереження майна боржника. Усі ці повноваження переходять до ліквідатора боржника і визначаються процесуальними нормами законодавства про банкрутство, які діють переважно щодо загальних норм виконавчого провадження.

При вирішенні спорів про стягнення на користь боржника збитків, завданих утратою (пошкодженням) його майна, яке підлягало включенню до ліквідаційної маси, судам належить дослідити: наслідки вибуття майна (предмета застави, іпотеки) із власності боржника перебували у причинно-наслідковому зв`язку з неправомірними діями / бездіяльністю органу ДВС чи вони стали результатом звернення стягнення на це майно як на предмет застави та знайшли схвалення суду у процедурі банкрутства відповідно до частини шостої статті 41 КУзПБ за результатом розгляду спору про грошові вимоги кредитора-заставодержателя у процедурі банкрутства.

 

Матеріал по темі: «Особливості доказування протиправності діянь судового виконавця»

 

 

Теги: шкода, боржник, виконавче провадження, ліквідаційна процедура, арбітражний керуючий, господарський суд, стягнення витрат, збитки, відповідальність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Особливості доказування протиправності діянь судового виконавця

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Необхідність ухвалення судового рішення відносно судового виконавця, як єдиного доказу для відшкодування завданих збитків сторонам виконавчого провадження

Велика палата Верховного суду в постанові від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (ЄДРСРУ № 107732483)  досліджувала питання щодо необхідності ухвалення судового рішення відносно виконавця, як єдиного доказу для відшкодування завданих збитків сторонам виконавчого провадження.

Питання: Чи вимагає закон попереднього ухвалення судового рішення для визнання протиправними відповідних дій, рішень чи бездіяльності судового виконавця для стягнення шкоди (збитків)?

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, які можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, зокрема закон не передбачає попереднього ухвалення судового рішення про визнання протиправними відповідних дій, рішень чи бездіяльності державного виконавця при здійснені виконавчого провадження як єдиного допустимого доказу на підтвердження існування підстав для відшкодування завданих такими діяннями збитків.

Збитками є об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує її інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, утраті або пошкодженні майна, а також неодержанні кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником. Обов`язок доведення наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача. За приписами частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд в силу приписів частини першої статті 86 цього Кодексу оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Установлені судом фактичні обставини викладаються в судовому рішенні з посиланням на докази, на підставі яких їх встановлено (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, провадження № 12-199гс18, пункти 5.33-5.35).

Разом із цим за наявності визначених статтею 75 ГПК України підстав учасники процесу можуть бути звільнені від доказування, зокрема частиною четвертою цієї статті передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Об`єднана палата КГС ВС у постанові від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19 виснувала, що преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Ці правила також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі.

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на те, що у вирішенні питання щодо наявності підстав для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин варто також ураховувати положення частин шостої, сьомої статті 75 ГПК України, відповідно до яких обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Аналізуючи положення частини сьомої статті 75 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18, пункт 32) дійшла висновку, що преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця не є обов`язковим для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування збитків (шкоди), завданих такими діяннями, оскільки законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів.

Попереднє рішення суду може бути враховано під час розгляду такого спору та слугувати підставою для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин з урахуванням передбачених статтею 75 ГПК України правил, зокрема, що преюдиціальне значення надається виключно обставинам, установленим судовими рішеннями, серед яких можна виокремити обставини (факти) того, чи мали місце ці діяння та чи вчинені вони цією особою, а не правовій оцінці таких обставин, яка може полягати, зокрема, у висновках суду про те, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною.

(!) Водночас у постанові Верховного Суду України від 25.10.2005 у справі № 32/421 містяться протилежні висновки - про те, що «збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом, а тому предметом доказування у такій справі будуть факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіянням ним шкоди. Причому належним доказом неправомірності дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись відповідним рішенням суду, яке буде мати преюдиціальне значення для справи про відшкодування збитків».

(!!!) Велика Палата Верховного Суду вважає цей висновок Верховного Суду України таким, що не може бути врахований у цій справі, та не вбачає підстав для відступу від нього, оскільки висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, мають враховуватись іншими судами при застосуванні таких норм права, коли вони висловлені після набрання чинності Законом України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», яким до процесуального законодавства були запроваджені зміни стосовно обов`язковості врахування висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права при розгляді інших справ (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду у пунктах 29, 33-35 постанови від 01.09.2020 у справі № 233/3676/19 (провадження № 14-65цс20)). Отже, правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду України від 25.10.2005 у справі № 32/421, хоч і є частиною практики Верховного Суду України, однак не створює для судів процесуального обов`язку щодо її врахування чи необхідності відступу від неї, а тому у Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для вирішення питання відступу.

ВАЖЛИВО: Разом із цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що ця практика Верховного Суду України була поширена і видозмінена у численних постановах КЦС ВС, ухвалених за результатами перегляду у касаційному порядку судових рішень у спорах про відшкодування шкоди, завданої діями (бездіяльністю) державного виконавця.

Так, висновки Верховного Суду України, які містяться у постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, були покладені в основу висновків КЦС ВС, викладених у постановах від 20.03.2019 у справі № 753/19110/15-ц, від 23.12.2019 у справі № 752/4100/17, від 24.12.2019 у справі № 461/3508/17, від 18.03.2020 у справі № 2-7317/11, від 12.03.2020 у справі № 757/74887/17-ц, від 03.06.2020 у справі № 642/3839/17, від 12.08.2020 у справі № 761/7165/17, від 23.12.2020 у справі № 757/63732/18, від 29.04.2021 у справі № 405/500/18, від 01.09.2021 у справі № 554/10055/20, від 10.11.2021 у справі № 760/26905/17 та від 01.12.2021 у справі № 757/64086/19, про те, що неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків.

Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків КЦС ВС, від яких колегія суддів КГС ВС пропонувала відступити в ухвалі від 08.07.2021, оскільки на відміну від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, вони не визначають надання рішення суду про задоволення скарги на дії судового виконавця як необхідної преюдиційної обставини у доказуванні підстав для задоволення позову про стягнення із судового виконавця збитків, завданих утратою арештованого майна, а зазначають про можливість подання такого доказу поряд з іншими доказами.

ВИСНОВОК: Велика палата Верховного суду вказала, що законодавство не передбачає попереднього ухвалення судового рішення про визнання протиправними відповідних дій, рішень чи бездіяльності державного виконавця при здійснені виконавчого провадження як єдиного допустимого доказу на підтвердження існування підстав для відшкодування завданих такими діяннями збитків.

 

Матеріал по темі: «Заявлення відводу  державному виконавцю в порядку судового контролю»

 

Теги: оскарження рішень державного виконавця, стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій, підсудність спору, юрисдикційна підсудність оскарження, виконавче провадження, боржник, стягувач, сторона виконавчого провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Деталізація адвокатських послуг для відшкодування витрат на правничу допомогу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Деталізація опису робіт та переліку адвокатських послуг наданих клієнту для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу

Велика Палата Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, провадження № 12-14гс22 (ЄДРСРУ № 107706741) відступила від висновку, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18, про те, що інформація, яка міститься в акті приймання правничої допомоги, зокрема перелік наданих послуг та фіксований розмір гонорару, не може вважатися тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат часу по кожному з видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Неподання стороною, на користь якої ухвалено судове рішення, такого розрахунку позбавляє іншу сторону можливості спростовувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу.

(!!!) ВП ВС вказала, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому в ст. 627 ЦК України.

Гонорар може встановлюватися у формі: фіксованого розміру, погодинної оплати. Ці форми відрізняються порядком обчислення – при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту; і навпаки – підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин, помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката залежно від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого в самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Щодо змісту детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, Велика Палата Верховного суду вказала, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.

Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у разі домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару).

ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення – визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

 

Матеріал по темі: «Визначення форми гонорару адвоката у твердій (фіксованій) сумі»

 

Повернення апеляційної скарги з одночасною відмовою у звільненні від сплати судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Одночасна відмова у задоволенні клопотання про зменшення або звільнення, відстрочення, або розстрочення сплати судового збору і повернення апеляційної скарги є невиправданими

19 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/10087/21, адміністративне провадження № К/990/27600/22  (ЄДРСРУ № 107933946) досліджував питання щодо одночасної відмови у задоволенні клопотання про зменшення або звільнення, відстрочення, або розстрочення сплати судового збору.

Подаючи клопотання про зменшення або звільнення, відстрочення, або розстрочення сплати судового збору, особа вправі очікувати задоволення судом такого клопотання, що, очевидно, надає їй підстави не сплачувати судовий збір, тому одночасна відмова у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору та визнання неподаною і повернення апеляційної скарги чи іншого процесуального звернення є невиправданим.

У разі відмови у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору суд може продовжити заявнику строк для сплати судового збору. Реалізацією особою процесуального права на подання клопотання про звільнення від сплати судового збору не може оцінюватись судом як невиконання вимог ухвали суду про сплату судового збору та мати наслідком повернення апеляційної скарги, оскільки це за процедурою порушує право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц (провадження № 14-280цс18) наголошено на тому, що повернення апеляційної скарги з тих підстав, що особа не виконала вимог ухвали про усунення недоліків, можливо лише у тому випадку, коли особа отримала відповідну ухвалу суду, тобто ознайомилася з її змістом, але ухилилася від виконання вимог, указаних в ухвалі.

Подібні правові висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 28 вересня 2022 року у справі № 755/17444/20 (провадження № 61-15165св21), від 30 листопада 2022 року у справі  № 185/463/22 (провадження № 61-8018св22, ЄДРСРУ № 107878154).

Водночас, за змістом частини 1 статті 133 КАС України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк.

Отже одночасна відмова у задоволенні клопотання і повернення апеляційної скарги є невиправданими, оскільки в разі відмови у задоволенні клопотання суд у процесуальний спосіб мав надати можливість сплатити судовий збір.

ВИСНОВОК: Таким чином, реалізація права на подання клопотання про відстрочення сплати судового збору або зменшення його розміру не може оцінюватись судом як невиконання вимог ухвали суду про сплату судового збору і мати наслідком повернення апеляційної скарги.

Відповідна правова позиція викладена і в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі №503/1904/16-ц (провадження №61-16898св18) та Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі №216/4979/19 (провадження №61-17040св20).

 

Матеріал по темі: «Пільги по сплаті судового збору: відстрочення/розстрочення для юросіб»

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уп

Поділ бізнесу між колишнім подружжям

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та судова практика поділу майна подружжя внесеного до статутного капіталу юридичної особи

12 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/9429/18,провадження № 61-15329св21 (ЄДРСРУ № 107904693) досліджував питання щодо поділу майна подружжя внесеного до статутного капіталу юридичної особи.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У статті 61 СК України визначено об`єкти права спільної сумісної власності.

Тлумачення статей 60, 61 СК України дає підстави для висновку, що спільною сумісною власністю подружжя, яка підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

(!!!) Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України).

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (частина друга статті 70 СК України).

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (частина третя статті 70 СК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). У разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

ВАЖЛИВО: Таким чином, розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбуватися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (постанова Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18).

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2021 року в справі № 595/970/20 (провадження № 61-4017св21).

За змістом статті 113 ЦК України та статті 1 Закону України «Про господарські товариства» товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств. Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав.

Згідно зі статтею 115 ЦК України та статтею 12 Закону України «Про господарські товариства» господарське товариство є власником: майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього товариства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості частки у майні товариства в разі поділу майна подружжя та право вимоги половини отриманого доходу від діяльності товариства.

Аналогічна позиція висвітлена в постанові Верховного суду від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15, від 11 грудня 2019 року у справі № 638/19826/15-ц, постанови Верховного Суду України від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13

Окрім цього слід зауважити, що відчуження частки корпоративних прав одним із подружжя під час розгляду справи судом не позбавляє права іншого з подружжя претендувати на компенсацію ½ від вартості частки майна товариства відповідно до частки другого з подружжя у статутному фонді цього товариства (постанова Великої Палати Верховного суду від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц; постанова Верховного суду від 11 березня 2020 року у справі № 161/19023/17).

ВИСНОВОК: Право власності на спільне майно внесене до статутного фонду юридичної особи (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у:

• праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя;
• або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя внесеного до статутного капіталу юридичної особи»

 

 

Теги: поділ майна подружжя, раздел имущества супругов, спільна сумісна власність, господарське товариство, общая собственность супругов, спільне майно подружжя, вклад, уставной фонд, статутний фонд, право власності, розпорядження, інтереси сім’ї, дохід, господарська діяльність, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих РФ

Після запровадження воєнного стану на території України, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, п. 69 підрозділу 10 «Перехідні положення» Податкового кодексу України (далі – Кодекс) доповнено підпунктами 69.14, 69.16, 69.22:

• щодо нарахування та сплати плати за землю;
• екологічного податку;
• податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;
• за об’єкти оподаткування, розташовані в межах територій, на яких ведуться (велися) бойові дії, та територій, тимчасово окупованих збройними формуваннями російської федерації.

Ключовою умовою, за якою у платників податків у період дії воєнного стану в Україні виникає право їх не нараховувати та не сплачувати, є визначений Кабінетом Міністрів України перелік територій.

Так, 06 грудня 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 1364 «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.

P.s. (!!!) Перелік не є фіксованим документом – він регулярно актуалізується, а отже: єдиним джерелом інформації про такі території є наказ Мінреінтеграції, погоджений Міноборони та сформований на підставі пропозицій обласних військових адміністрацій!!!

 

За матеріалами ДПС України