Поділ майна подружжя після «цивільного шлюбу»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості визнання права спільної сумісної власності чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу («цивільного подружжя») та поділу майна

08 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 1303/1459/12, провадження № 61-11718св21 (ЄДРСРУ № 104748357) досліджував питання щодо особливостей визнання права спільної сумісної власності подружжя та поділу майна.

Встановлення факту проживання однією сім`єю

Стаття 3 СК України визначає, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення     у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до статті 74 СК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, якщо жінка та чоловік проживають  однією  сім`єю,  але  не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно,  що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки  та  чоловіка,  які  не  перебувають  у  шлюбі  між   собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

(!!!) Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків (постанова Верховного суду  від 08.12.2021 р. у справі №531/295/19).

Між тим, факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу може бути встановлено судом лише з 01 січня 2004 року (після набрання чинності СК України), так як КпШС не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу (19 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/13484/19, провадження № 61-17330св21 (ЄДРСРУ № 104443518).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суд під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, має установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

ВАЖЛИВО: Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так  і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Окрім зазначеного, доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року по справі №524/10054/16.

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.

ВИСНОВОК № 1: Поділ майна між «незареєстрованим подружжям» відбувається спочатку шляхом встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а тому вимога немайнового характеру (встановлення факту спільного проживання осіб без реєстрації шлюбу) є обов’язковою у подібного роду спорах.

 

Поділ майна подружжя, яке істотно збільшилося у своїй вартості

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України доводить, що об`єктами права спільної сумісної власності подружжя, що підлягають поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого  з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України, у разі поділу майна, що       є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно зі статтею 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач має довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність (22 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 206/5629/19, провадження № 61-598 св 22 (ЄДРСРУ № 104896737).

Втручання у право власності може бути визнано обґрунтованим та здійсненим із дотриманням балансу інтересів подружжя у разі наявності  у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що привели до істотного збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у кожній конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом   з урахуванням усіх її обставин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зазначила, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному  з подружжя на праві приватної власності, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальним правилом мають враховуватися здійснені капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не створюватиме підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт у такому разі не зазнає і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість особистого майна однієї зі сторін.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених витрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає їх істотними, то інший з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення вартості має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилася, не є підставою для визнання його спільним майном.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інші чинники, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що за статтею 62 СК України не визнаються підставами для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу (20 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/457/17-ц, провадження № 61-114св22 (ЄДРСРУ № 104885923).

Примітка: Покращення стану житлового будинку та вкладені у це кошти дають підстави позивачу звертатись до відповідача з вимогою про компенсацію вкладених ним особистих затрат.

Визначення частки права власності подружжя в новобудові здійснюється відповідно до часток вкладу у зведення будівлі у період шлюбу. А сам по собі факт оформлення права власності на новобудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

ВИСНОВОК №2: Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

 

Матеріал по темі: «Поділ боргового зобов`язання між колишнім подружжям»

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Порушення правил носіння та перевезення вогнепальної зброї

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Адміністративна відповідальність за порушення громадянами правил зберігання, носіння або перевезення нагородної, вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів

Положеннями ст.ст. 1 та 2 Закону України «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України» передбачено, що громадяни України можуть брати участь у відсічі та стримуванні збройної агресії РФ та/або інших держав, у тому числі отримати вогнепальну зброю і боєприпаси у порядку встановленому Законом, і застосування такої зброї цивільними особами здійснюється відповідно до правил, встановлених для військовослужбовців.

Окрім цього, 29 грудня 2021 р. за № 1448 Урядом затверджено «Порядок застосування членами добровольчих формувань територіальних громад особистої мисливської зброї та набоїв до неї під час виконання завдань територіальної оборони».

Відповідно до вказаного Порядку під час перенесення або перевезення особиста мисливська зброя членів добровольчих формувань може бути у зарядженому стані та поза спеціальним чохлом, кейсом, футляром тощо, але виключно під час виконання ними завдань територіальної оборони.

Втім адміністративна відповідальність за ч.1 ст.191 КУпАП настає за порушення правил зберігання, носіння або перевезення нагородної, вогнепальної мисливської чи холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду і бойових припасів громадянами, які мають відповідний документ дозвільного характеру, виданий уповноваженим державним органом на зберігання зазначеної зброї.

Стаття 191 КУпАП за своїм змістом є бланкетною адміністративно-правовою нормою, тобто нормою, яка лише називає або описує правопорушення, а для повного визначення його ознак відсилає до інших нормативно-правових актів, що наповнює норму ст.191 КУпАП більш конкретним змістом для встановлення тих ознак, які мають значення для правильної правової кваліфікації зазначеного діяння.

Серед ознак суті такого адміністративного правопорушення обов`язково повинно бути посилання на конкретний нормативно-правовий акт, яким встановлюються відповідні правила та якого не дотрималась особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, порушивши тим самим законодавчі приписи.

ВАЖЛИВО: Не зазначення у протоколі змісту норми відповідного закону чи підзаконного акту, у порушенні вимог якої обвинувачується особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, позбавляє її можливості ефективного захисту від пред`явленого обвинувачення, тобто є порушенням права на захист.

Виходячи із аналізу змісту ст.256, 278 КУпАП, при виявленні недоліків в протоколі про адміністративне правопорушення, складеному всупереч вимогам ст. 256 КУпАП, або в інших матеріалах, що перешкоджають або унеможливлюють об`єктивний розгляд справи, особа, що провадить підготовку до розгляду справи, повертає матеріали справи відповідному органу, що порушив провадження в адміністративній справі для належного оформлення.

Постановою Пленуму Верховного Суду України за № 14, від 23 грудня 2005 року, визнано правильною практику судів, які вмотивованими постановами повертають протоколи про адміністративні правопорушення, складені без дотримання вимог, передбачених ст. 256 КУпАП, відповідному правоохоронному органу для належного оформлення.

Так, об`єктивна сторона адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.191 КУпАП, полягає у порушенні правил зберігання, носіння або перевезення нагородної, вогнепальної мисливської чи холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду і бойових припасів.

Вказані правила регламентуються Інструкцією про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів, затвердженою наказом МВС України №622 від 21 серпня 1998 року.

Відповідно до п. 8.1. Інструкції дозвільна система, що здійснюється органами поліції, поширюється на бойову нарізну військових зразків зброю або виготовлену за спеціальним замовленням, охолощену, нейтралізовану, несучасну, спортивну, мисливську вогнепальну зброю, бойові припаси до зброї, основні частини зброї, пневматичну, холодну зброю, пристрої та патрони до них, що належать підприємствам, установам, організаціям, суб`єктам господарювання та громадянам.

Відповідно до п. 1 Положення «Про дозвільну систему» дозвільна система - це особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку І використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян.

За змістом пункту 2 цього Положення передбачено, що до предметів, матеріалів і речовин, підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система, належать: вогнепальна зброя (нарізна воєнних зразків, несучасна стрілецька, спортивна, навчальна, охолощена, мисливська нарізна і гладкоствольна), бойові припаси до неї, холодна зброя, (арбалети, мисливські ножі тощо), пневматична зброя калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів.

Згідно п/п 2.3.2. п. 2.3. Інструкції дозволи видаються УП ГУНП на придбання, зберігання та носіння мисливської нарізної, гладкоствольної зброї, пневматичної, холодної, охолощеної зброї, пристроїв громадянами України.

З прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» №580-VІІІ повноваження з видачі та анулювання дозволів на придбання, зберігання, носіння, перевезення і використання зброї покладено на органи Національної поліції, які до врегулювання на законодавчому рівні повноважень застосовують норми Інструкції № 622 (16 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/2396/19, адміністративне провадження №К/9901/36476/19 (ЄДРСРУ № 88832480).

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що дозволи на придбання, зберігання та носіння мисливської нарізної, гладкоствольної зброї, пневматичної, холодної, охолощеної зброї, пристроїв громадянами України видають управління (відділи) превентивної діяльності Головного управління національної поліції за умови подання відповідних документів. При цьому, Інструкцією № 622 визначено перелік підстав, за наявності яких органи поліції не мають права видавати дозволи на придбання, зберігання та носіння зброї (04 квітня 2022 року Восьмий апеляційний адміністративний суд у справі № 140/5408/21 пров. № А/857/69/22 (ЄДРСРУ № 103870802).

Згідно п. 12.4 зазначеної Інструкції, придбана мисливська вогнепальна нарізна, гладкоствольна зброя, основні частини зброї, охолощена, пневматична зброя, холодна зброя, пристрої протягом десяти днів з дня придбання мають бути зареєстровані в органах поліції за місцем проживання власника з одержанням дозволу на її зберігання та носіння, а пунктом 12.2 встановлено перелік документів, які необхідні для одержання громадянами в органах поліції дозволу на придбання мисливської вогнепальної нарізної, гладкоствольної зброї, пневматичної зброї, холодної та охолощеної зброї громадянами.

Відповідно до п. 8.8 глави 8 розділу II Інструкції - мисливська вогнепальна зброя - вогнепальна зброя, що відповідає вимогам, установленим до мисливської зброї технічним регламентом, а за його відсутності - національним (галузевим) стандартом.

До мисливської вогнепальної зброї належать: мисливські гвинтівки, карабіни та штуцери, гладкоствольні рушниці, гладкоствольні рушниці із свердловиною «парадокс» з нарізами 100-140 мм на початку або в кінці ствола, мисливські рушниці зі свердловиною «сюпра», комбіновані рушниці, що мають поряд з гладкими і нарізні стволи.

Згідно п. 12.13 глави 12 розділу II вказаної Інструкції - під час перенесення або перевезення вогнепальна, пневматична зброя має бути у розрядженому стані та знаходитися у спеціальному чохлі, кейсі, футлярі тощо. Під час перенесення або перевезення зброї та боєприпасів до неї, основних частин зброї, пристроїв та патронів до них власник зобов`язаний мати при собі дозвіл органу поліції на право зберігання та носіння такої зброї, основних частин зброї та пристроїв.

ВИСНОВОК: Зважаючи на викладене вбачається, що  будь-яка цивільна особа повинна неухильно виконувати вимоги Інструкції щодо погодження (зберігання, носіння, перевезення) зі зброєю, адже за її невиконання передбачена відповідальність, яка буде встановлена судом … якщо звісно в протоколі не будуть допущенні процесуальні помилки, які і повинен виявити Адвокат.

 

P.s. Вибухові пристрої згідно п. 1, 2 «Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об`єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» затверджених Постановою Верховної Ради України від 17.06.1992 №2471-XII не можуть перебувати у власності громадян.

 

Матеріал по темі: «Зброя для цивільних осіб у період воєнного стану»

 

теги: оружие, зброя, зброя для цивільних, застосування зброї, самооборона, напад, збройна агресія, воєнний стан, Верховная Рада, Кабінет Міністрів, Адвокат Морозов

Відстрочка від призову на військову службу для викладачів ВУЗів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відстрочка від призову на військову службу для викладачів ВУЗу, які не мають вченого звання та/або наукового ступеня

Відповідно до абзацу третього частини другої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають також:

• наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають вчене звання та/або науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів професійної (професійно-технічної) освіти, закладів загальної середньої освіти, за умови що вони працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах професійної (професійно-технічної) чи загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки.

(!!!) Таким чином, для того щоб викладач ВУЗу отримав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період останній повинен відповідати наступним критеріям:

• бути науковим або науково-педагогічним працівником закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій;
• мати вчене звання та/або науковий ступінь;
• працювати в ВУЗі не менш як на 0,75 ставки.

З урахуванням вказаної дискримінації 05.05.2022 р. на сайті  Верховної Ради України з’явився законопроект № 7352 «Проект Закону про внесення змін до статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" щодо відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації науковим, науково-педагогічним та педагогічним працівникам», який призначений вирішити вказану прогалину.

Так, пояснювальна записка до вищевказаного Законопроекту передбачає, що чинною редакцією Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не охоплюються педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, а також наукові та науково-педагогічні працівники, які працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки, але не мають вченого звання та/або наукового ступеня у зв’язку з об’єктивними обставинами.

Так, чинна редакція закону не враховує такі категорії наукових та науково-педагогічних працівників:

1) які не мають вченого звання у зв’язку з відсутністю деяких об’єктивних обставин (наприклад, стаж викладання не менше п’яти років для присвоєння вченого звання доцента відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України №13 від 14.01.2016 року «Про затвердження Порядку присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам);

2) які працюють на посадах доцента та професора, але без вчених звань професора або доцента;

3) з вченим званням старшого наукового співробітника;

4) працюють на посадах старших викладачів і викладачів без вченого звання та наукового ступеня на основному місці роботи;

5) працюють на посадах викладачів після завершення навчання на третьому рівні вищої освіти, але до захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософії (PhD) у зв’язку з різними обставинами (наприклад, неможливість формування разової спеціалізованої ради, період між поданням документів та захистом тощо).

Окрім наведеного, згідно з даними Міністерства освіти і науки України, станом на 01 січня 2020 року у закладах вищої освіти працювали близько 4500 педагогічних працівників, на яких право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації не поширюється.

При цьому, наразі для України є актуальним питання збереження її педагогічного (викладацького) та наукового кадрового потенціалу. Вбачається, що одним з важливих напрямів у відбудові України є розвиток інновацій та наукоємних галузей економіки, що потребує відповідного кадрового забезпечення.

За таких умов виникає необхідність в усуненні в законодавстві України прогалин, які дискримінують окремі категорії наукових, науковопедагогічних і педагогічних працівників в частині права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.

Законопроєктом пропонується:

1) усунути вимогу щодо обов’язкової наявності в наукових та науковопедагогічних працівників закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій вченого звання та/або наукового ступеня;

2) поширення права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на педагогічних працівників закладів вищої та фахової передвищої освіти, які працевлаштовані за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки.

 

P.s. Головне науково-експертне управління Верховної ради України погоджується з вказаним законопроектом, але наголошує, що законопроект не включений до Плану законопроектної роботи Верховної Ради України на 2022 рік, затвердженого постановою Верховної Ради України від 15.02.2022 № 2036-IX.

 

Матеріал по темі: «Студенти та викладачі не підлягатимуть призову під час мобілізації»

 

Теги: відстрочка від призову, військову службу, викладачів ВУЗу, вчене звання , науковий ступень, закон, мобілізація, Адвокат Морозов

Повернення малолітньої дитини до держави постійного проживання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та порядок повернення малолітньої дитини до держави постійного проживання відповідно до Гаазької Конвенції 1980 року

Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлено цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані положеннями Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної 25 жовтня 1980 року в м. Гаага (далі - Гаазька Конвенція 1980 року), до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей».

У статті 3 Гаазької конвенції визначено, що переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо:

1.      a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та

2.      b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування. Права піклування, згадані в пункті a, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Слід вказати, що незаконність утримування дитини є лише фактом, який встановлюється у мотивувальній частині судового рішення, за доведеності якого, з урахуванням інших встановлених по справі згідно Конвенції обставин, суд ухвалює відповідне рішення про повернення або відмову у поверненні дитини.

Така правова позиція узгоджується із постановою Верховного суду  від 14 липня 2021 року у справі № 335/8156/19.

(!!!) Статті 3, 12, 13, 20 Гаазької Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання.

Суд може відмовити в поверненні дитини у наступних випадках:

• якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частини першої статті 13);
• або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12);
• або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13);
• або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості,при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13);
• або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Відповідно до статті 12 цієї Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини.

Згідно із статтею 8 Гаазької Конвенції будь-яка особа, установа або інший орган, які стверджують, що дитина була переміщена або утримується з порушенням прав піклування, може звернутися з заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.

Договірна держава визначає Центральний орган для виконання функцій, покладених Конвенцією на такі органи (стаття 6 Гаазької Конвенції).

Цілі цієї Конвенції досягаються шляхом співпраці компетентних органів в державах-учасницях. В Україні Центральним органом для виконання передбачених Конвенцією функцій, а також співробітництва з іноземними центральними органами визначено Міністерство юстиції, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції.

Функції та механізм взаємодії залучених до її виконання органів влади визначається Порядком.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Частиною першою статті 9 Конвенції про права дитини передбачено,що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонічний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 8 цієї Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2021 року у справі № 565/1739/20, провадження № 61-15901св21 (ЄДРСРУ № 102149186).

Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

У § 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

При цьому, при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини.

Стосовно питання про взаємозв`язок між Конвенцією про права дитини та Гаазькою Конвенцією ЄСПЛ уже зазначав, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов`язання, які накладаються статтею 8 на Договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції (справа «Ignaccolo-Zenide», § 95; «Iglesias Gil та A.U.I. проти Іспанії», № 56673/00, § 51; та «Maumousseau та Washington», § 60) і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (справи «Maire», § 72; «Maumousseau та Washington», і «Neulinger та Shuruk», § 132), а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних у відносинах між Договірними державами (справа «Demir та Baykara проти Туреччини», № 34503/97, § 67).

Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема Конвенції про права дитини та Гаазької Конвенції, беручи до уваги їх мету та наслідки для захисту прав дітей та батьків.

Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у таких питаннях, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами, що стоять на кону: інтереси дитини, батьків та громадського порядку (справа «Maumousseau та Washington», § 62), беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу і що цілі попередження та негайного повернення відповідають певній концепції «найкращих інтересів дитини».

(!!!) Згідно зі статтею 12 Гаазької Конвенції суд відмовляє у повернення дитини, якщо з моменту утримання пройшло більше одного року і дитина прижилася у новому середовищі.

Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій Конвенції виключення, зокрема, у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди (22 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 521/16839/18, провадження № 61-10338св21, ЄДРСРУ № 102149491).

Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дітей за існування встановленого судом на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дітей поставить їх під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.

Указане узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 квітня 2021 рокуу справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року у зв`язку із встановленням ЄСПЛ у рішенні у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при вирішенні судом справи.

ВИСНОВОК: Гаазька конвенція визначає вичерпний перелік обставин, за наявності яких судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, а обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини  конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову щодо заборони дитині перетинати кордон України»

 

Забезпечення позову шляхом заборони на відчуження майна у віндикаційному позові

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість вжиття судом заходів забезпечення позову шляхом накладення заборони на відчуження майна у віндикаційному позові

20 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/6830/21, провадження № 61-18799св21 (ЄДРСРУ № 104827676) досліджував питання щодо можливості вжиття судом заходів забезпечення позову шляхом накладення заборони на відчуження майна, у тому числі у справах про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).

Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується забороною вчиняти певні дії.

Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.

Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів.

Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову (12 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 568/525/21, провадження № 61-14463св21, ЄДРСРУ № 102562716).

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що:

• між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову;
• з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Подібні правові висновки сформульовано Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20), від 20 лютого 2019 року у справі № 754/4437/18 (провадження № 61-47464св18), а також Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 13 грудня 2021 року у справі № 367/3765/20 (провадження № 61-549св21).

Втім слід враховувати, що у частині десятій статті 150 ЦПК України передбачено, що не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

Отже, тотожність позовних вимог заходам забезпечення позову має наслідком відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову та відповідно скасування оскаржених судових рішень.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 727/3757/21 (провадження № 61-10529св21), від 22 вересня 2021 року у справі № 752/24015/20 (провадження № 61-6265св21).

У рішенні від 19 березня 1997 року заява № 18357/91 у справі «Горнсбі проти Греції» (Case of Hornsby v. Greece) Європейський суд з прав людини, практика якого відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судом як джерело права, зазначив, що «право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін».

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у т.ч. задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Можливість вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення заборони на відчуження майна, у тому числі у справах про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), узгоджується з усталеною практикою розгляду подібних справ Верховним Судом, зокрема, справи № 175/1480/21 (провадження № 61-15020св21, постанова від 09 грудня 2021 року), справи № 161/13664/20 (провадження № 61-1680св21, постанова 31 березня 2021 року), справи № 757/63060/19-ц (провадження № 61-844св21, постанова від 11 березня 2021 року).

Верховний суд також звертає увагу на те, що вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення заборони на відчуження спірної квартири, з метою недопущення перереєстрації прав на це майно та зміни його титульного володільця під час судового розгляду справи, жодним чином не створює відповідачеві перешкоди у користуванні цією квартирою.

Крім того, заходи забезпечення позову є тимчасовими і в разі вирішення між сторонами спору можуть бути скасовані судом.

ВИСНОВОК: Захід забезпечення позову шляхом накладення заборони на відчуження об`єкту житлової нерухомості у віндикаційному позові відповідає характеру спірних правовідносин.

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову щодо заборони дитині перетинати кордон України»

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов