Встановлення факту публічного правонаступництва ДФС-ДПС

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення факту публічного правонаступництва (переходу адміністративної компетенції) на прикладі ДФС-ДПС без факту остаточної ліквідації суб’єкта владних повноважень як юридичної особи

30 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/4361/17-а, адміністративне провадження № К/9901/23524/20 (ЄДРСРУ № 93928039) досліджував питання щодо встановлення факту публічного правонаступництва.

Згідно з частиною першою статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання.

У статті 1 Закону України від 2 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження»  (далі - Закон №1404-VIII) виконавчим провадженням як завершальною стадією судового провадження і примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) вважається сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені   Конституцією України, цим   Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього   Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього   Закону   підлягають примусовому виконанню.

Згідно із частиною першою та другою статті 15 Закону № 1404-VIII сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ.

Відповідно до абзацу першого частини п`ятої статті 15 Закону № 1404-VIII у разі вибуття однієї зі сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Відповідно до частини першої статті 379 Кодексу адміністративного судочинства України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.

З наведеного нормативного визначення слідує, що виконавче провадження є однією зі стадій судового провадження, яка завершує його. Ця стадія розпочинається з набрання судовим рішенням законної сили або за інших умов, встановлених законом. Сторони судового провадження на стадії виконавчого провадження набувають відповідної процесуальної якості, користуються правами та несуть певні обов`язки, зумовлені статусом сторони. За законом на стадії виконавчого провадження можлива заміна сторони виконавчого провадження. Така заміна є прийнятною, зокрема, у правовідносинах, що допускають правонаступництво. При цьому законодавством встановлено головну умову, за якої тягар боржника може бути перекладено на іншу особу - це вибуття сторони виконавчого провадження.

Згідно з положеннями статті 52 КАС України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив.

Таким чином, процесуальне правонаступництво передбачено не лише у зв`язку зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та реорганізацією суб`єкта господарювання, а й в інших передбачених законом випадках, у тому числі в разі заміни кредитора або боржника в зобов`язанні. Процесуальне правонаступництво в розумінні статті 52 КАС України допускається на будь-якій стадії судового процесу, включаючи стадію виконання судового рішення.

Публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому. При цьому обов`язок по відновленню порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід щодо переходу до правонаступника обов`язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.

У спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, пов`язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувались ліквідованим органом, не можуть бути припинені і підлягають передачі іншим державним органам, за виключенням того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі.

Отже, правонаступництво в сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції.

У такому випадку також відбувається вибуття суб`єкта владних повноважень із публічних правовідносин.

Особливістю адміністративного (публічного) правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов`язків, що відбувається із суб`єктами владних повноважень, сама по собі має бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права.

Отже, коли відбувається публічне правонаступництво, вирішальним є встановлення факту переходу повністю чи частково функцій (адміністративної компетенції) від одного суб`єкта владних повноважень до іншого, а не факту державної реєстрації припинення вибувшого з публічних правовідносин суб`єкта владних повноважень як юридичної особи.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року № 1200 (зі змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25 вересня 2019 року № 846) утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу.

Державна податкова служба та Державна митна служба є правонаступниками майна, прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідних сферах діяльності.

Державна фіскальна служба продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення Державної податкової служби, Державної митної служби та центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов`язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об`єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцевого самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (пункт 2 Постанови № 1200).

Постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» від 19 червня 2019 року № 537 (зі змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25 вересня 2019 року № 846) утворені як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби та реорганізовані деякі територіальні органи Державної фіскальної служби шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної податкової служби.

Згідно з пунктами 3, 4 цієї постанови територіальні органи Державної фіскальної служби, які реорганізуються, продовжують здійснювати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам Державної податкової служби та центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов`язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об`єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцевого самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до   Кримінального процесуального кодексу України.

Територіальні органи Державної податкової служби визначені правонаступниками майна, прав та обов`язків територіальних органів Державної фіскальної служби, що реорганізуються.

Згідно з додатками 1, 2 Постанови № 537 утворено Офіс великих платників податків ДПС. Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби реорганізується шляхом приєднання до Офісу великих платників податків ДПС.

Відповідно до наказу Державної податкової служби України від 28 серпня 2019 року №36 «Про початок діяльності Державної податкової служби України», наказу Офісу великих платників податків ДПС від 29 серпня 2019 року №9, розпочато виконання Офісом великих платників податків ДПС функцій і повноважень Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби, що припиняється.

Отже, з 29 серпня 2019 року Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби втратив повноваження державного органу, який згідно із законом виконує функції, зокрема у сфері реалізації державної податкової політики, тому відповідно, не може здійснювати права та виконувати обов`язки сторони у справі, а відтак, і відповідати за зобов`язання, які на нього покладені, в тому числі й судовими рішеннями, оскільки таке повноваження передано для виконання завдань і функцій новоствореному контролюючому органу у зазначеній сфері, яким є Офіс великих платників податків ДПС.

Отже, з цього моменту відбулося фактичне (компетенційне) адміністративне правонаступництво, оскільки саме норми адміністративного права врегулювали умови та порядок передання адміністративної компетенції від повноважень Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби до Офісу великих платників податків ДПС, а тому факт припинення (ліквідації) юридичної особи не є вирішальним.

Верховний Суд при розгляді цієї справи звертає увагу на наявність конкретної і послідовної практики застосування вищенаведених норм статті 379 Кодексу адміністративного судочинства України Верховним Судом, як судом касаційної інстанції, висновки якого щодо застосування норм права підлягають врахуванню    при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Так, аналогічна позиція вже була висловлена Верховним Судом у постановах від 10 вересня 2020 року справі № 420/5772/18, від 06.10.2020 у справі №804/958/17, від 10 жовтня 2020 року №804/958/17, від 30 листопада 2020 р. у справі № 260/453/19, від 03 грудня 2020 року у справі № 805/2173/16-а.

У разі ж відсутності правонаступників суд повинен залучити до участі у справі орган, до компетенції якого належить ухвалення рішення про усунення порушень прав, свобод чи інтересів позивача. У разі зменшення обсягу компетенції суб`єкта владних повноважень, не пов`язаного з припиненням його діяльності, до участі у справі як другий відповідач суд залучає іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого передані або належать функції чи повноваження щодо вирішення питання про відновлення порушених прав, свобод чи інтересів позивача. Отже, підставою для переходу адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень до іншого (набуття адміністративної компетенції) є події, що відбулися із суб`єктом владних повноважень.

Також, аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постановах від 12.06.2018 у справі № 2а-23895/09/1270, від 13.03.2019 у справі № 524/4478/17, від 20.02.2019 у справі № 826/16659/15.

ВИСНОВОК: Для встановлення факту публічного правонаступництва суб’єкта владних повноважень визначальним є встановлення або припинення первісного суб`єкта або перехід повністю чи частково його функцій (адміністративної компетенції).

 

Матеріал по темі: «Процесуальне правонаступництво у випадку припинення юридичної особи»

Визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним

 

Верховний суд: особливості визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним

28 грудня 2020 року Верховний Суд в рамках справи № 662/826/19, провадження № 61-20147св19 (ЄДРСРУ № 93879776), від 21 грудня 2020 рокув рамках справи № 318/1268/18, провадження № 61-3783св19 (ЄДРСРУ № 93793420), від 08 квітня 2020 року у справі № 368/1817/15, провадження № 61-26593 св 18 (ЄДРСРУ № 8790696 ) досліджував питання щодо особливостей визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним.

Свідоцтво про право на спадщину – це правовстановлюючий документ, що посвідчує виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно.

Фактично свідоцтво не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином. Однак, свідоцтво видається на підтвердження існування права,  яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі.

Чинність документа, в даному випадку свідоцтва, є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв`язку з якою був виданий документ, визнана недійсною,  то такий правочин не породжує в його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 15.10.2019 р. у справі №916/780/18.

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом право на спадкування одержують спадкоємці за законом (стаття 1223 ЦК України).

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу (стаття 1258 ЦК України).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

За правилами частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Стаття 1300 ЦК України передбачає, що за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину.

На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину.

У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18, ЄДРСРУ № 74055079) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18, ЄДРСРУ № 91854868 ) викладено правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

 

Матеріал по темі: «Сповіщення (повідомлення) спадкоємців про наявність заповіту»

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Верховний суд,  Адвокат Морозов

Погашення поручителем заборгованості перед кредитором: податкові наслідки

 

Зменшення зобов'язань боржника у випадку погашення поручителем заборгованості перед кредитором

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/6140/16, адміністративне провадження № К/9901/41613/18 (ЄДРСРУ № 93792620) досліджував питання щодо податкових наслідків у разі погашення поручителем заборгованості перед кредитором за боржника.

Законодавче визначення поворотної фінансової допомоги закріплене у підпункті 14.1.257 пункту 14.1 статті 14 ПК України, а саме поворотна фінансова допомога - сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов'язковою до повернення;

Правові норми договору поруки регулюються статтями 553 - 559 ЦК України.

Статтею 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (частина 2 статті 556 ЦК України).

Отже, до поручителя у разі виконання зобов'язань за боржника переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні.

Порядок оподаткування операцій з борговими вимогами та зобов'язаннями встановлено пунктом 153.4 ПК України.

Відповідно до положень підпунктів 153.4.1, 153.4.2 ПК України основна сума фінансового кредиту не включається до складу податкових доходів боржника при отриманні кредиту та податкових витрат при його поверненні.

При цьому у бухгалтерському обліку операція погашення поручителем заборгованості перед кредитором саму заборгованість не припиняє, змінюється лише кредитор (Дт рахунків 601, 611 або 685). Тому така операція не призводить до зменшення зобов'язань боржника (збільшення активів), а отже, дохід за цією операцією не виникає, оскільки критерії для визнання доходів/витрат згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 5 П(С)БО 15, п 5 П(С)БО 16 не виконуються.

ВИСНОВОК: Відповідно операції за договором поруки не мають податкових наслідків в цілях оподаткування податком на прибуток, адже погашення поручителем заборгованості перед кредитором і подальше відшкодування боржником заборгованості перед поручителем, не збільшують доходи/витрати підприємства, а отже сплачені кредитору поручителем зобов`язання боржника по кредитному договору не є поворотною фінансовою допомогою.

Аналогічний висновок вказаний у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 березня 2019 року у справі № 2а-0770/3659/12, адміністративне провадження №К/9901/3884/18 (ЄДРСРУ № 80583242).

 

 

 

ППР зі сплати за землю не прийшло до 1 липня поточного року…

 

Податкове рішення зі сплати за землю не прийшло до 1 липня поточного року… контролюючим органом пропущені строки…нічого страшного – все одно плати!!!

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/5357/17, адміністративне провадження № К/9901/52670/18 (ЄДРСРУ № 93792347) досліджував аспект законності щодо нарахування фізичним особам сум плати за землю після 1 липня поточного року.

Відповідно до п.п. 54.3.3 п. 54.3 ст. 54 Податкового кодексу України контролюючий орган зобов’язаний самостійно визначити суму грошових зобов’язань, якщо згідно з податковим та іншим законодавством особою, відповідальною за нарахування сум податкових зобов’язань з окремого податку або збору є контролюючий орган.

Якщо згідно з нормами ст. 54 ПКУ сума грошового зобов’язання розраховується контролюючим органом, платник податків не несе відповідальності за своєчасність, достовірність і повноту нарахування такої суми, проте несе відповідальність за своєчасне та повне погашення нарахованого узгодженого грошового зобов’язання і має право оскаржити зазначену суму в порядку, встановленому ПКУ (п. 54.5 ст. 54 ПКУ.

Обчислення суми податку з об’єкта/об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості (п. 266.7 ст. 266 ПКУ).

Відповідно до абзацу 1 пункту 286.5 статті 286 ПК України нарахування фізичним особам сум плати за землю проводиться контролюючими органами (за місцем знаходження земельної ділянки), які надсилають платнику податку у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу.

Податкові повідомлення-рішення повинні бути складені у письмовій формі, відповідним чином підписані та у випадках, передбачених законодавством, завірені печаткою такого контролюючого органу.

Відповідно до п. 42.2 ПКУ документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному п. 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику). Плата за землю фізичними особами сплачується протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення (п. 287.5 ПКУ).

У разі якщо вручити податкове повідомлення-рішення неможливо через помилку, допущену контролюючим органом, податкове повідомлення-рішення вважається таким, що не вручено платнику податків (19 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/8020/14, адміністративне провадження №К/9901/8360/18).

Більше того, якщо податкові повідомлення-рішення не направлялися за юридичною/податковою адресою платника, то немає підстав вважати такі документи належним чином врученими в розумінні ст. 42 ПК, а грошові зобов'язання, визначені у вказаних податкових повідомленнях-рішеннях, не набули статусу узгоджених, що, відповідно до п. 59.1 ст. 59 ПК, виключає право контролюючого органу надсилати податкову вимог (11 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/18377/14, адміністративне провадження №К/9901/6754/18 (ЄДРСРУ № 82947492)).

Втім п. 126.3 ст. 126 ПК України імперативно  встановлює, що у разі якщо контролюючий орган не надіслав (не вручив) фізичній особі податкове/податкові повідомлення-рішення з податку на майно у строки, встановлені відповідними нормами цього Кодексу, фізичні особи звільняються від відповідальності, передбаченої цим Кодексом за несвоєчасну сплату податкового зобов’язання.

Надалі, п. 287.9 ст. 287 «Строк сплати плати за землю» ПК України також дублює вказану вище норму і у разі якщо контролюючий орган не надіслав (не вручив) податкове (податкові) повідомлення-рішення у строки, встановлені статтею 286 цього Кодексу, фізичні особи звільняються від відповідальності, передбаченої цим Кодексом за несвоєчасну сплату податкового зобов’язання.

«…ПКУ не передбачено відповідальність за несвоєчасну сплату фізичною особою податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у разі якщо податкове повідомлення-рішення з такого податку не надіслане за податковою адресою платника рекомендованим листом з повідомленням про вручення або не вручене йому або його представнику особисто» - Головне управління ДПС у Полтавській області.

Однак Верховний суд вважає, що пропуск податковим органом встановленого абзацом 1 пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України строку (до 1 липня поточного року) нарахування та надсилання податкового повідомлення-рішення не спростовує наявність у платника податкового обов`язку здійснити сплату відповідних грошових зобов`язань.

Аналогічний висновок наведено в постанові Верховного Суду від 28 лютого 2020 року у справі №804/4231/16 (К/9901//40891/18, ЄДРСРУ № 87963174).

 

Матеріал по темі: «Обов`язок зі сплати земельного податку у власника нерухомістю»

 

Право учасника на отримання інформації про діяльність товариства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Учасник господарського товариства має право одержувати інформацію про діяльність товариства, а отже її ненадання є порушенням Закону

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/73/20 (ЄДРСРУ № 93783768) досліджував питання щодо права учасника господарського товариства на отримання  інформації про діяльність товариства.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Частиною 2 статті 7 названого Закону встановлено, що ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 116 Цивільного кодексу України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

За положеннями п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасники товариства мають, зокрема, право отримувати інформацію про господарську діяльність товариства.

Частиною 1 ст. 43 вказаного Закону визначено, що товариство зобов`язано зберігати такі документи: 1) протокол зборів засновників товариства (рішення одноосібного засновника); 2) статут товариства та зміни до статуту; 3) протоколи загальних зборів учасників; 4) документи товариства, що регулюють діяльність органів товариства, та зміни до них; 5) положення про філії (представництва) товариства у разі їх створення (відкриття); 6) протоколи засідань наглядової ради товариства та колегіального виконавчого органу товариства, накази і розпорядження виконавчого органу товариства; 7) аудиторські висновки та результати надання інших аудиторських послуг; 8) річну фінансову звітність; 9) документи звітності, що подаються відповідним державним органам; 10) документи, пов`язані з випуском емісійних цінних паперів; 11) інші документи, передбачені законодавством, статутом товариства, рішеннями загальних зборів учасників, наглядової ради та виконавчого органу товариства; 12) документи, що підтверджують права товариства на майно; 13) документи бухгалтерського обліку.

Відповідно до ч. 4 ст. 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" товариство забезпечує кожному учаснику (його представнику) доступ до документів, визначених частиною першою цієї статті.

Згідно з ч. 5 ст. 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" протягом 10 днів з дня надходження письмової вимоги учасника товариства виконавчий орган товариства зобов`язаний надати такому учаснику копії відповідних документів, визначених частиною першою цієї статті. За підготовку копій документів товариство може встановлювати плату, розмір якої не може перевищувати розмір витрат на виготовлення копій документів та витрат, пов`язаних з пересиланням документів поштою.

(!!!) Одержання учасником господарського товариства інформації про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та законом, є необхідним для реалізації таким учасником своїх корпоративних прав, зокрема, правомочностей на участь в управлінні господарською організацію.

Відтак внаслідок невиконання господарським товариством свого обов`язку з надання учаснику господарського товариства на його вимогу інформації про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та законом, можуть бути визнані порушеними як право учасника товариства на інформацію, так і його корпоративні права.

Такої ж позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 21.01.2020 у справі №906/157/19 (ЄДРСРУ № 87056246).

За положеннями ч. 5 ст. 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" передумовою для надання запитуваних документів, визначених частиною першою цієї статті, є дія учасника товариства у вигляді  надання письмової вимоги про надання таких документів.

При цьому відсутність визначеного способу надання інформації не може бути достатньою підставою для відмови Товариства надати його учаснику інформацію про свою діяльність у спосіб, в який просить учасник.

Крім того, Суд зауважує, що ч. 5  ст. 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" передбачає один із способів надання учаснику документів - пересиланням їх поштою.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №904/3679/17 та підтримана 03 грудня 2020 року в рамках справи № 910/13808/19 (ЄДРСРУ № 93373105).

У п.5.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.05.2019 у справі № 910/16744/17 зазначено, що Законом не передбачений такий спосіб захисту цивільних прав або інтересів, як визнання незаконною бездіяльності суб`єкта цивільних правовідносин, адже задоволення відповідної вимоги не здатне призвести до захисту прав, а лише може бути використане для захисту інших прав або інтересів. Тому, встановлення певних обставин не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу, оскільки розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарського товариства.

Якщо учасники товариства вважають свої корпоративні права порушеними внаслідок бездіяльності виконавчого органу товариства (директора), вони не позбавлені права (разом з іншими учасниками) у будь-який час ініціювати питання щодо скликання позачергових зборів учасників товариства з метою належного реагування на факт неправомірних дій керівника товариства.

З урахуванням викладеного, вимога учасника про визнання незаконними дій виконавчого органу товариства не відповідає способам захисту прав, встановленим чинним законодавством, і, як наслідок, не приводить до поновлення порушеного права позивача, а тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

ВИСНОВОК: Ненадання  учаснику Товариства, документів, що містять інформацію про господарську діяльність вказаного товариства, які останнє зобов`язано зберігати відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 та ч. 3 ст. 43 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» є порушенням ч. 5 ст. 43 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та корпоративних прав позивача.

 

P.s. Посилання скаржника на ймовірну недобросовісність дій позивача та загрозу зловживання отриманою інформацією, не спростовують того факту, що позивач є чинним учасником Товариства і він має безумовне право на отримання визначеної законом інформації щодо діяльності товариства.

 

Податкова перевірка на підставі наказу виданого в рамках ухвали слідчого судді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належний захист прав платника податків при проведенні податкової перевірки на підставі наказу виданого в рамках ухвали слідчого судді

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/3053/19, адміністративне провадження № К/9901/34059/19 (ЄДРСРУ № 93829255) досліджував питання, щодо захисту прав платника податків при проведенні податкової перевірки на підставі наказу виданого в рамках ухвали слідчого судді.

Відповідно до підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України податкові органи, серед іншого, мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Пунктом 75.1 статті 75 ПК України передбачено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Згідно з підпунктом 78.4 статті 78 ПК України керівник контролюючого органу приймає рішення про проведення документальної позапланової перевірки, яке оформлюється наказом, у якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи  платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці  адреса об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися (пункт 81.1   статті   81 ПК України).

Крім того, пунктом 75.1 статті 75 ПК України визначається, що документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень та виключно у випадках та у порядку, що визначені цим Кодексом.

Відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки або постанови органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчого, прокурора, винесену ними відповідно до закону {Підпункт 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 виключено на підставі Закону № 466-IX від 16.01.2020}

Ухвала слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення документальної позапланової виїзної перевірки, не передбачена пунктом 78.1 статті 78 ПК України як обставина для проведення позапланової перевірки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду  від 18 листопада 2020 року у справі № 813/5892/15, предметом перегляду якої був наказ на проведення перевірки, прийнятий на підставі положень підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, звернуто увагу на те, що ухвала слідчого судді та наказ контролюючого органу на проведення документальної позапланової виїзної перевірки мають різну правову природу та різні правові наслідки.

Зокрема, порядок проведення перевірок контролюючими органами визначається спеціальним податковим законодавством, що зумовлює виокремлення суб`єктів таких правовідносин (контролюючий орган як суб`єкт владних повноважень та платник податків), зміст правовідносин (здійснення суб`єктом владних повноважень функцій, що передбачені законодавством), а також можливість оскаржити відповідний наказ контролюючого органу в порядку адміністративного судочинства.

Ухвала слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення перевірки, може бути оскаржена в порядку кримінального судочинства, що підтверджується зокрема, правовою позицією Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах, що  викладена в постанові від 23 травня 2018 року у справі № 243/6674/17-к.

Основною метою проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства відповідно до пункту 75.1 статті   75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України, як слідує зі змісту ухвали слідчого судді є отримання інформації, що може мати суттєве значення для встановлення істини у кримінальному провадженні.

З урахуванням зазначеного Суд, зважаючи на висновки, зроблені у згаданій вище постанові Великої Палати Верховного Суду, дійшов висновку, що оскаржуваний наказ  виданий відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України та на підставі ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової виїзної перевірки саме з метою збору доказів у межах кримінального провадження, а не для виконання контролюючим органом визначених ПК України повноважень.

(!!!) Беручи до уваги зазначене, а також практику Великої Палати Верховного Суду щодо апеляційного оскарження ухвал про надання дозволу на проведення позапланової перевірки в межах кримінального судочинства, оскаржуваний наказ, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні не може бути предметом самостійного оскарження в суді.

Зважаючи на правові висновки, висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 813/5892/15, суд дійшов висновку, що позовну вимогу про визнання протиправним та скасування наказу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у цій справі слід тлумачити в контексті частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію не лише адміністративних судів, а взагалі не підлягають судовому розгляду.

ВАЖЛИВО:  Отже, наказ на податкову перевірку виданий на в рамках ухвали слідчого судді «з метою збирання доказів у кримінальному провадження» не підлягає жодному оскарженню.

Разом з цим слід враховувати, що положення КПК України не відносять до компетенції слідчого судді вирішення питання щодо надання дозволу на проведення перевірки, а стаття 132 КПК України не передбачає такого заходу кримінального провадження, не регламентує порядок розгляду таких клопотань, обсяг доказування при розгляді такого клопотання, критерії, за якими слідчий суддя повинен визначати достатність підстав для надання дозволу на проведення перевірки (Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 6 березня 2018 року в рамках справи № 243/6674/17-к, провадження № 51-499км17, ЄДРСРУ № 72670536).

Крім того, сплив строку дії ухвали постановленої в порядку кримінально-процесуального законодавства для забезпечення кримінального провадження в частині збирання доказів, свідчить про припинення дії такої для осіб, яких вона стосувалась і вчинення будь-яких дій на реалізацію такої, поза межами строку у ній зазначеному, не має правових підстав. Отже, позапланова податкова перевірка у кримінальному провадженні поза строком дії ухвали, якою її призначено -  є незаконною ( 28 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №812/1212/17, адміністративне провадження №К/9901/46913/18 (ЄДРСРУ № 76221882).

Разом з цим  Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 травня 2018 року (справа № 243/6674/17-к, провадження № 13-16сво18) зазначила, що суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття провадження за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланових перевірок, що не передбачено положеннями норм КПК, повинен керуватися приписами ч. 6 ст. 9 цього Кодексу щодо застосування загальних засад кримінального провадження, визначених ч. 1 ст. 7 КПК, до яких, зокрема, віднесено і забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7, ст. 24 КПК).

Таким чином, згідно із цим висновком апеляційні суди зобов`язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок (17 грудня 2020 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 757/19486/17к,  провадження № 51-1633км18 (ЄДРСРУ № 93794990).

ВИСНОВОК:

1.   Наказ на податкову перевірку платника податків, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні на підставі ухвали слідчого судді, не може бути предметом самостійного оскарження в жодному суді;

2. З урахуванням вказаного, а саме неможливістю оскарження наказу на податкову перевірку, правильною є тактика – оскарження ухвали слідчого судді (навіть якщо її оскарження не передбачено вимогами КПК).

Матеріал по темі: «Наслідки скасування рішення суду, яке було підставою для податкової перевірки»

 

 

Теги: податкова перевірка, слідчий суддя, клопотання слідчого, прокурора, призначення позапланової перевірки, дотримання податкового, валютного законодавства, оскарження ухвали слідчого судді, судова практика, Адвокат Морозов

АвтоНЕпросто: придбання товарів у групах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи мітить ознаки пірамідальної схеми – придбання авто у групах?

22 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 396/1620/18, провадження № 61-2959св19 (ЄДРСРУ № 93709020)досліджував питання щодо придбання авто у групах.

ТОВ «АВТО ПРОСТО» відповідно до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 19.01.2012 року № 40 було зареєстровано у державному реєстрі фінансових установ згідно з вимогами закону та отримало ліцензію на здійснення діяльності (надання фінансової послуги) щодо «придбання товарів у групах» у Національній комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринку фінансових послуг.

Отже, потрібно враховувати, що предметом договору є не купівля-продаж автомобіля, а надання учаснику фінансової послуги з адміністрування фінансових активів для придбання автомобіля за рахунок об`єднаних періодичних платежів учасників групи, в зв`язку з чим ТОВ «АВТО ПРОСТО» не є постачальником автомобіля та не визначає його ціну, а лише надає послуги, спрямовані на його придбання та оплату.

Визначення щомісячних внесків та інших платежів відповідно до ціни автомобіля, встановленої постачальником в останній день кожного місяця, не призводить до дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживача та відповідає умовам ринку, обраному позивачем порядку придбання автомобіля та інтересам інших учасників системи, а тому не є несправедливими умовами у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 червня 2020 року у справі № 604/1022/17 (провадження № 61-43929св18), від 22 травня 2020 року у справі № 482/1398/19 (провадження № 61-1378св20), від 22 травня 2019 року у справі № 285/1777/17 (провадження № 61-39721св18), від 16 травня 2019 року у справі № 405/2770/17 (провадження № 61-30767св18), від 17 квітня 2019 року у справі № 357/13841/16-ц (провадження № 61-30638св18), від 30 жовтня 2019 року у справі № 141/480/17 (провадження № 61-31528св18), від 21 січня 2020 року у справі № 590/1087/17 (провадження № 61-37322св18), від 04 грудня 2019 року у справі № 468/1082/16 (провадження № 61-1340св17).

Аналіз пункту 7 частини третьої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави для висновку, що поняття «пірамідальна схема» у розумінні цієї норми має такі обов`язкові ознаки: а) здійснення сплати за можливість одержання учасником компенсації; б) компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів схеми; в) відсутність продажу або споживання товару.

Таким чином, для кваліфікації «пірамідальної схеми» необхідна наявність усіх зазначених ознак.

Відсутність вказаних ознак виключає можливість визнання схеми як «пірамідальної», тобто такої, що порушує норми чинного законодавства України.

Так, пірамідальній схемі властива сплата за можливість одержання окремим учасником компенсації, яка повинна надаватися за рахунок залучення цим учасником схеми інших споживачів.

Зазначений правовий висновок щодо застосування статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» висловлений у постановах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі № 6-40цс13 та від 25 червня 2014 року у справі № 6-74цс14 і підстав для відступлення від цієї правової позиції немає.

Укладені між сторонами договори у рамках системи придбання товарів у групах не є утворенням та розвитком пірамідальних схем у розумінні пункту 7 частини третьої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки ТОВ «Авто Просто» надає споживачам послуги на основі системи, кінцевим результатом якої на підставі договору з учасниками групи є отримання автомобіля всіма учасниками, а споживачі сплачують кошти саме за одержання послуги, яка споживається в процесі її виконання. Крім того, кожний учасник отримує автомобіль відповідно до платежів, здійснених ним самим, та продовжує сплачувати за автомобіль до повної виплати.

Такий правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 380/63/16-ц (провадження № 14-230цс18).

Якщо укладений сторонами правочин передбачає одержання споживачем необхідного йому товару, визначає умови (схему фінансування тощо), за яких такий товар може бути одержаний (у тому числі закріплює відповідні права та обов`язки сторін), то до такого правочину не може бути застосовано визначення «пірамідальної схеми».

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду України № 6-40цс13 від 11.09.2013 та від 25.06.2014 у справі № 6-74цс14, постановах Верховного Суду від 23.09.2019 року провадження №61-28568св18 справа № 371/240/17, від 25.09.2019 року провадження №61-15646св18 справа № 521/18102/16-ц .

ВИСНОВОК: В разі якщо споживач після ознайомлення з умовами договору погодився із запропонованими умовами, протягом 14 днів із дня його підписання не звертався з вимогою про розірвання договору, на виконання умов зазначеного правочину, сплачував кошти, що також свідчить про розуміння та визнання ним умов договору, суд відмовить в задоволенні позовних вимог у зв`язку з їх недоведеністю.

Зазначене відповідає висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі № 405/2770/17-ц,від 15 липня 2020 року в справі № 204/7352/17, від 17 вересня 2020 року у справі № 695/3295/18.

Матеріал по темі: «Придбання автомобіля по системі «періодичних внесків»