Не повернення депозитного вкладу – на що може розраховувати споживач?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення збитків та моральної шкоди з банку який не повернув депозит, а також звільнення вкладника від сплати судового збору при захисті своїх прав в судах

25 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/46977/18, провадження № 61-10305св20 (ЄДРСРУ № 93149944) досліджував питання щодо стягнення збитків та моральної шкоди з банку який не повернув депозит, а також звільнення від сплати від судового збору споживача при захисті свої прав.

Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Згідно пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав.

У статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору. Системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України «Про судовий збір», не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.

Отже, стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить норми про те, що пільги надаються лише за пред`явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, визначив, що ця пільга надається з метою захисту споживачами їх порушених прав.

Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.

Вказаний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її права, має право на їх відшкодування (стаття 10 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Упущена вигода є одним із різновидів збитків, право на відшкодування яких має особа в результаті порушення цивільного права (статті 22 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

У спорах про захист прав споживачів відшкодування моральної шкоди прямо встановлено спеціальним законом, який регулює відносини у сфері захисту прав споживачів.

Ч.5 ст. 653 ЦК України,  передбачено, що у випадку якщо договір змінений або розірваний у зв`язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Згідно ст.1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній особі або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч.ч.3,4 ст.23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.

Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб`єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 ЗУ «Про захист прав споживачів» навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено. Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19).

За таких обставин висновок суду про відсутність у вкладника передбаченої частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» пільги по сплаті судового збору за подання апеляційної, касаційної скарги є помилковим.

Схожі за змістом висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 29 липня 2020 року у справі № 761/736/20 (провадження № 61-8647св20), від 16 вересня 2020 року у справі № 761/877/20 (провадження № 61-10585св20).

ВИСНОВОК: В разі несвоєчасного повернення банківського вкладу, вкладник, як споживач фінансових послуг має право розраховувати на відшкодування моральної шкоди та збитків, а також не зобов’язаний сплачувати судовий збір у разі звернення до суду на всіх етапах судового розгляду.

 

Матеріал по темі: «Стягнення банківського вкладу (депозиту) в судовому порядку»

 

Теги: депозит, проценти, вклад, стягнення вкладу, стягнення коштів, проценти, захист прав споживачів, інфляційні втрати, банк, повернення коштів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Місце відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виконавчий округ та територія на  якій приватний виконавець здійснює діяльність

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/949/20 (ЄДРСРУ № 93149492) досліджував питання щодо виконавчого округу та території на  якій приватний виконавець здійснює діяльність.

Закон України "Про виконавче провадження" є законом, який регулює порядок вчинення виконавчих дій, при цьому детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5, яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 910/5702/19.

Так, згідно з частиною 2 статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

Згідно з частиною 1 статті 22 Закон України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" про початок діяльності приватний виконавець повідомляє Міністерство юстиції України. Пунктом 2 частини 2 цієї статті Закону у повідомленні про початок діяльності обов`язково зазначаються виконавчий округ, на території якого приватний виконавець має намір здійснювати діяльність.

Пунктом 4 частини 2 статті 23 Закону у Єдиному реєстрі приватних виконавців України містяться відомості про виконавчий округ, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність.

Відповідно до частин 1, 2, 3, 6 статті 25 Закону виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя.

Приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ.

Інформація про приватних виконавців виконавчого округу та реквізити їхніх офісів розміщуються у всіх судах та в органах державної виконавчої служби, розташованих у межах відповідного виконавчого округу.

(!!!) Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що і Закон України "Про виконавче провадження" і Закон України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" визначають вимоги (критерії) до місця відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження. При цьому згідно з частиною 3 статті 25 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" право приватного виконавця відкривати виконавче провадження обмежується виконавчим округом, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України.

Зі змісту наведеної норми частини 2 статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" випливає, що якщо місце проживання, перебування боржника - фізичної особи та місцезнаходження боржника - юридичної особи або місцезнаходження майна боржника розташовано в окрузі, в якому приватний виконавець здійснює діяльність та відповідно на яку розповсюджуються відповідна компетенція цього приватного виконавця, він має право прийняти до виконання відповідні виконавчі документи та відкрити виконавче провадження з їх виконання.

Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/2542/19 (ЄДРСРУ № 90566011).

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться у межах його виконавчого округу, в іншому випадку - виконавець зобов`язаний повернути виконавчий документ стягувачу. У свою чергу, місце виконання визначається, виходячи із місця проживання/перебування боржника або з місцезнаходження майна боржника.

Аналогічні висновки щодо правомірності прийняття до виконання виконавчих документів за відсутності доказів, які б підтверджували місце проживання, перебування боржника містяться у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 25.06.2019р. у справі № 826/7969/16, від 29.01.2020 по справі №804/476/17,  від 08 квітня 2020 року у справі №804/6996/17  та від 30.04.2020 у справі № 580/3311/19.

Слід також враховувати, що поширення на приватних виконавців дії правила щодо передачі всіх виконавчих проваджень виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, призведе до створення для державних виконавців більш сприятливих умов діяльності, що є неприйнятним з огляду на мету реформи системи примусового виконання рішень - дотримання балансу повноважень приватних і державних виконавців.

Виходячи з наведеного, передача виконавчого документа чи виконавчого провадження від приватного виконавця до іншого приватного чи державного виконавця може здійснюватися лише за заявою чи згодою стягувача.

Такі правові висновки узгоджуються з правовою позицією, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду № 12-197гс18 від 05 грудня 2018 року.

І на останок,  якщо сторона вважає, що з боку виконавця порушується Закон, то  на виконання вимог статті 34 Закону № 1403-VIII Мін`юстом України розроблено Порядок здійснення контролю за діяльністю працівників органів державної виконавчої служби, приватних виконавців, затверджений наказом Мінюсту України від 22 жовтня 2018 року № 3284/5, зареєстрований в Мін`юсті України 22 жовтня 2018 року за №  1195/32647 (надалі - Порядок № 3284/5), яким визначено механізм здійснення Міністерством юстиції перевірок діяльності працівників органів державної виконавчої служби (органів ДВС), приватних виконавців, у тому числі стану додержання Конституції України, вимог законів України, указів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства юстиції України, доручень Міністра юстиції України, та організації роботи щодо їх виконання, дотримання вчинення державними і приватними виконавцями порядку та строків вчинення виконавчих дій, виконання правил діловодства (23 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/10125/19, адміністративне провадження № К/9901/19311/20 (ЄДРСРУ № 91752632).

ВИСНОВОК: Право приватного виконавця відкривати виконавче провадження обмежується виконавчим округом, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиномуреєстрі приватних виконавців України .

 

Матеріал по темі: «Відкриття виконавчого провадження за місцезнаходженням безготівкових коштів»

 

 

Теги: приватний виконавець, частный исполнитель, округ, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Оскарження відмови в приватизації державного майна (підсудність)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору щодо відмови у наданні згоди на приватизацію об`єкта державної власності

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 620/4247/18, адміністративне провадження № К/9901/12632/19 (ЄДРСРУ № 93119051) досліджував питання щодо підсудності спору щодо відмови у наданні згоди на приватизацію об`єкта державної власності.

Відповідно до вимог частини 1 статті 30 Закону України ''Про приватизацію державного і комунального майна'' від 18.01.2018 №2269-VIII (надалі - Закон №2269-VIII), спори щодо приватизації державного або комунального майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, крім випадків, коли сторони погодили передачу таких спорів на вирішення міжнародному комерційному арбітражу відповідно до частини дванадцятої статті 26 цього Закону.

Тому, за загальним правилом спори щодо приватизації державного майна відносяться до юрисдикції господарських судів. Винятки з цього правила можливі, якщо спори щодо приватизації виникають із публічно-правових відносин і тоді, коли ці спори, як чітко через сполучник ''та'' прописано в Законі, віднесені до компетенції адміністративних судів.

До таких спорів законодавець відніс спори, в яких оскаржуються процедурні питання проведення приватизації (тобто, дії відповідного суб`єкта владних повноважень на виконання делегованих йому владно-управлінських функцій під час проведення приватизації державного або комунального майна), що виникають між об`єктом приватизації і державним органом приватизації. В такому випадку відносини між сторонами не є відносинами рівноправних суб`єктів і мають ознаки публічно-правових.

Пунктом 22 частини 1 статті 1 Закону №2269-VIII визначено, що приватизація державного або комунального майна (надалі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до цього Закону можуть бути покупцями.

Згідно з абзацом 2 частини 1 статті 10 Закону №2269-VIII, порядок приватизації державного і комунального майна передбачає формування та затвердження переліків об`єктів, що підлягають приватизації.

Частиною 7 статті 11 Закону №2269-VIII передбачено, що заяви про включення об`єктів права державної власності до відповідного переліку об`єктів великої або малої приватизації, що підлягають приватизації, подаються потенційними покупцями до державних органів приватизації за місцезнаходженням об`єкта, що приватизується, у порядку, що встановлюється Фондом державного майна України. Державні органи приватизації протягом трьох днів після надходження заяви звертаються щодо надання згоди на включення такого об`єкта до переліку об`єктів державної власності, що підлягають приватизації, до уповноважених органів управління державним майном, крім випадків, коли орган приватизації є уповноваженим органом управління державним майном або уповноважений орган управління самостійно ініціював включення такого об`єкта до переліку об`єктів державної власності, що підлягають приватизації. Уповноважені органи управління державним майном надають згоду на приватизацію об`єкта державної власності або вмотивовану відмову протягом 15 днів з моменту надходження звернення від державних органів приватизації.

Таким чином, суб`єкт приватизації, який звернувся до суду з позовом про оскарження рішення відповідача, прийнятого ним як органом уповноваженим управляти державним майном, яке стосується відмови у наданні згоди на приватизацію об`єкта державної власності, що означає те, що переданий позивачем на вирішення суду спір є спором щодо приватизації державного майна, який повинен розглядатись за правилами господарського судочинства.

З огляду на характер спірних правовідносин, участь у цьому спорі суб`єкта владних повноважень не змінює його правової природи та не дозволяє стверджувати, що такий спір є публічно-правовим, оскільки будь-яких владних управлінських функцій у відношенні позивача відповідач 1 не здійснював та приймаючи оскаржуване рішення діяв виключно як орган, що уповноважений управляти державним майном.

Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №813/2616/18.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 1 грудня 2009 року у справі № 21-1506во09, у якій суд вказав, що господарські суди на загальних підставах вирішують, зокрема, спори, пов`язані з приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), у тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого самоврядування та органів приватизації.

Вказана позиція також підтверджена Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 29 січня 2019 року у справі № 805/2495/17-а, від 25 березня 2020 року у справі № 826/11186/18, в яких Велика Палата скасувала рішення адміністративних судів першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження у справі, оскільки спір у правовідносинах, що є подібними до тих, що виникли у справі, яка розглядається, не належить до юрисдикції адміністративних судів, а має розглядатися за правилами господарського судочинства.

Аналогічна правова позиція також міститься, зокрема, у постановах Верховного Суд від 20 травня 2019 року у справі № 815/5631/15, від 6 листопада 2019 року у справі № 826/367/16, від 15 листопада 2019 року у справі № 816/460/16, від 16.06.2020 у справі №260/374/19 (ЄДРСРУ № 90349417).

 

Матеріал по темі: «Особливості спадкування не приватизованої квартири»

 

Обов’язок по встановленню споживачам лічильників газу

Адвокат Морозов (судовий захист)

За чий рахунок проводиться фінансування робіт з оснащення споживачів  лічильниками газу?

23 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 212/3482/18, провадження № 61-22896св19 (ЄДРСРУ № 93053668) в черговий раз досліджував питання щодо встановлення споживачам лічильників газу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 214/2435/17 (провадження № 14-347цс18) зроблено висновок, що «зі змісту статті 6 Закону № 3533-VI вбачається обов`язок встановлення відповідними суб`єктами господарювання - газорозподільними організаціями лічильників для такої категорії споживачів природного газу, як населення у вигляді приладів обліку природного газу, що дозволяють визначати обсяги споживання газу кожним окремим споживачем. При цьому таких споживачів не зобов`язано відшукувати джерела фінансування вказаних приладів та робіт, оскільки відповідне фінансування уже закладено у тариф на оплату спожитого газу. Стаття 6 Закону № 3533-VI визначає обов`язок газорозподільної організації встановити саме квартирні прилади обліку газу в багатоквартирному будинку. Оскільки позивачі сплачували за газопостачання за встановленими тарифами, в яких були передбачені витрати на встановлення лічильників газу, у тому числі безпосередньо індивідуальних, то відповідач зобов`язаний надавати послуги, які оплачені позивачами, та відповідно до частини першої статті 6 Закону № 3533-VI зобов`язаний забезпечити встановлення лічильників газу для населення, що проживає у квартирах, у яких газ використовується тільки для приготування їжі, - до 01 січня 2018 року, так як розгляд справи по суті завершився до внесення змін щодо строку встановлення лічильників таким споживачам. Законним, обґрунтованим та справедливим є висновок суду першої інстанції про задоволення позову, а саме: визнання за позивачами права на забезпечення індивідуальними безкоштовними газовими лічильниками за рахунок газопостачальної організації».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справі № 524/7637/16-ц (провадження № 14-470цс19) вказано, що «відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» фінансування робіт з оснащення лічильниками газу населення здійснюється за рахунок: коштів суб`єктів господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території; коштів відповідного бюджету; інших джерел, не заборонених законодавством. Питання щодо визнання права на забезпечення та встановлення споживачам індивідуальних газових лічильників суб`єктами господарювання, що здійснюють розподіл природного газу, було предметом розгляду Великою Палатою Верховного Суду у справі № 214/2435/17 (провадження № 14-347цс18). За результатом розгляду вказаної справи було прийнято постанову від 07 листопада 2018 року та викладено такі правові висновки. Зі змісту статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» № 3533-VI вбачається обов`язок встановлення відповідними суб`єктами господарювання - газорозподільними організаціями лічильників для такої категорії споживачів природного газу, як населення у вигляді приладів обліку природного газу, що дозволяють визначати обсяги споживання газу кожним окремим споживачем. При цьому таких споживачів не зобов`язано відшукувати джерела фінансування вказаних приладів та робіт, оскільки відповідне фінансування уже закладено у тариф на оплату спожитого газу. Стаття 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» № 3533-VI визначає обов`язок газорозподільної організації встановити саме квартирні прилади обліку газу в багатоквартирному будинку. Таким чином, позивач правомірно просив встановити йому індивідуальний газовий лічильники, а не загальнобудинковий, як на те наполягав відповідач, тому у газопостачальної організації не було законних підстав для нарахування йому об`ємів природного газу в розмірі граничної місячної норми споживання на одну особу, визначеному в Додатку № 10 до Кодексу газорозподільних систем».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 червня 2020 року в справі № 212/7490/17-ц (провадження № 61-1511св19) вказано, що «вирішуючи питання про те, за чий рахунок повинно проводитись фінансування робіт з оснащення позивачів лічильниками газу, апеляційний суд правильно вважав, що, саме, на відповідача покладено обов`язок встановлення лічильників газу, лише він повинен вживати заходів щодо залучення інших джерел фінансування цих робіт і покладання такого обов`язку на споживачів є неправомірним. При цьому, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що до спірних правовідносин необхідно застосувати положення статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» в редакції на час розгляду справи, а не на час виникнення спірних правовідносин, де зазначався строк встановлення газових лічильників для населення, що проживає у квартирах та приватних будинках, в яких газ використовується тільки для приготування  жі - до 01 січня 2018 року, а так як відповідачем було відмовлено у встановленні таких лічильників, - позовні вимоги позивачів підлягають задоволенню в повному обсязі, як законні та обґрунтовані. Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 214/2435/17. Враховуючи те, що за час розгляду справи в Закон України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» були внесені зміни, зокрема і в статтю 6 цього Закону, якою передбачається строк встановлення газових лічильників для населення, що проживає у квартирах та приватних будинках, в яких газ використовується тільки для приготування їжі - до 01 січня 2021 року, апеляційним судом правильно застосовано указаний Закон оскільки спірні правовідносини є триваючими».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2020 року в справі № 210/5132/19 (провадження № 61-4893св20) зазначено, що «стаття 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» визначає обов`язок газорозподільної організації встановити лічильники газу для населення, що проживає у квартирах, в яких газ використовується тільки для приготування їжі, до 01 січня 2021 року. Аналіз положень вказаного Закону свідчить про те, що Оператор ГРМ звільняється від обов`язку встановити лічильник газу для населення лише у випадку відмови побутового споживача від встановлення Оператором ГРМ лічильника газу чи самостійного встановлення побутовим споживачем лічильника газу із подальшою компенсацією таких витрат за рахунок коштів, які ними сплачуються за тарифом на розподіл природного газу. Із урахування наведеного відмова встановити індивідуальні лічильники позивачам суперечить вимогам законодавства, порушує права позивачів».

Аналогічна правова позиція застосована у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2020 року у справі № 213/1958/17, провадження № 61-5710св19 (ЄДРСРУ № 92335023).

Також необхідно вказати, що саме на оператор газорозподільної системи покладений обов`язок встановлення лічильників газу, лише він повинен вживати заходів щодо залучення інших джерел фінансування цих робіт і покладання такого обов`язку на споживачів є неправомірним.

Вказаний правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у справі № 755/18006/15-ц від 04 липня 2018 року.

Окрім цього, сам факт пред`явлення подібного позову свідчить про наявність спору між сторонами, вирішення якого не може ставитися у залежність від відсутності досудового звернення позивачів до відповідача та отримання відповідної відмови. У такому випадку суди повинні дати правову оцінку діям відповідача.

Аналогічна позиція висловлена у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду: від 20 липня 2020 року у справі № 212/1796/18 (провадження № 61-23124св19), від 08 липня 2020 року у справі № 210/5132/19 (провадження № 61-4893св20), від 04 березня 2020 року у справі № 211/2131/18 (провадження № 61-22726св19).

ВИСНОВОК: Відмова оператора газорозподільної системи встановити індивідуальні лічильники споживачам суперечить вимогам частини першої статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу».

 

P.s. Згідно статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Системне тлумачення статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дозволяє зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб як споживачі серед переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають або позбавлені. Оскільки така пільга встановлена спеціальною нормою (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів), що закріплена в законі, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.

Звільнення споживачів від сплати судового збору має відбуватися не тільки у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), але й на наступних стадіях цивільного процесу (при подачі апеляційної та касаційної скарги). Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.

Аналогічний висновок зроблений і в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц.

 

Матеріал по темі: «Відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води»

 

Поділ майна одного із подружжя, яке за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поділ майна подружжя, яке було власністю одного з подружжя, але за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох

23 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 399/322/16-ц, провадження № 61-15049св18 (ЄДРСРУ № 93053613) якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (аналогічні положення містить стаття 62 СК України).

Нагальна проблема, що  при цьому обмежуються саме права особистої власності одного з подружжя, а відтак зменшується обсяг правомочностей колишнього одноособового власника.

Тому у самому законі, статті 62 СК України передбачені умови, за яких таке втручання у право власності буде не лише законним, але і необхідним з точки зору забезпечення інтересів іншого, не власника, з подружжя та гарантуватиме дотримання балансу інтересів кожного з подружжя.

Зі змісту статті 62 СК України вбачається, що  втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

ВАЖЛИВО: Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зробила висновок, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що  первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Тобто суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від  08 листопада 2017 року (провадження № 6-1447цс17) та підтриманий Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 21 жовтня 2020 року у справі № 343/763/18, провадження № 61-15390св19 (ЄДРСРУ № 93014744).

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

(!!!) У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач мала довести, що у збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені її окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Із системного аналізу норм статей 57, 60, 63, 66-68,70 СК України вбачається, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю незалежно від участі кожного з подружжя у її виникненні, і право визначати порядок здійснення права спільної сумісної власності та частки кожного з подружжя при поділі майна є рівними.

Ці вимоги застосовуються і у разі, якщо особиста приватна власність одного з подружжя зазнала перетворень і збільшилась у вартості, однак таке збільшення не було істотним, то інший з подружжя, не власник, має право на частину збільшення вартості такого майна, якщо воно пов`язане з вкладенням у об`єкт особистої приватної власності спільних коштів подружжя  за час шлюбу.

Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

Для застосування правил, передбачених статтею 62 СК України, збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об`єкта.

Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Разом із цим за змістом указаної постанови істотність збільшення вартості майна одного із подружжя передбачає, що доля первинної власності стає незначною, співмірно малою за остаточною ціною. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інші чинники не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат у майно, тобто вирішальне значення мають шляхи та способи збільшення такої вартості, яка має бути доведена тим з подружжя, хто претендує на таке майно.

ВИСНОВОК № 1: Застосування вказаних норм не виключає можливості визнання права спільної сумісної власності на об`єкт права особистої приватної власності одного з подружжя з подальшим визначенням часток при поділі такої власності лише з урахуванням особистих і спільних майнових та трудових затрат кожного з подружжя.

 

23 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 520/14543/15-ц, провадження № 61-3002св20 (ЄДРСРУ № 93053655) досліджував питання щодо поділу майна, що належить дружині і чоловіку на праві спільної сумісної власності зокрема з підстав визнання приватного майна спільним.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

(!!!) До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року в справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України № 1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки.

У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію про те, що зазначені норми свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості.

Аналогічна правова позиція підтримана 21 жовтня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 283/1251/16-ц, провадження № 61-7178св20 (ЄДРСРУ № 92458132).

ВИСНОВОК № 2: Таким чином, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

 

Матеріал по темі: «Презумпція спільної часткової та сумісної власності»

 

Теги: виділ часток, спільна сумісна власність, спільна часткова власність, поділ нерухомого майна, співвласник, ідеальні частки, грошова компенсація, технічний паспорт, судово – будівельна експертиза, юрист Днепр, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Оскарження рішення медико-соціальних експертних комісій (МСЕК)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикція та повноваження на оскарження рішення медико-соціальних експертних комісій (МСЕК)

16 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  21/1524/17, провадження № 11-1040апп19 (ЄДРСРУ № 91702660) досліджував питання щодо юрисдикції та повноважень на оскарження рішення МСЕК.

Медико-соціальну експертизу проводять медико-соціальні експертні комісії, з яких утворюються в установленому порядку центри (бюро), що належать до закладів охорони здоров`я при МОЗ Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров`я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій. Рішення медико-соціальних експертних комісій є обов`язковими для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, реабілітаційними установами незалежно від типу і форми власності та можуть бути оскаржені до суду в установленому законодавством порядку.

Можливість оскарження в судовому порядку рішень медико-соціальних експертних комісій передбачена й у пункті 9 частини першої статті 19 КАС України. Цією ж статтею передбачено, що такі справи розглядаються в порядку адміністративного судочинства.

Водночас відповідно до положень КАС України обов`язковою умовою щодо віднесення конкретної справи до юрисдикції адміністративних судів є те, що однією зі сторін у такій справі виступає суб`єкт владних повноважень, який здійснює владні управлінські функції відносно особи, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною публічно-владних управлінських функцій.

Згідно з пунктом 24 Положення про медико-соціальну експертизу медико-соціальна експертна комісія видає особі, яку визнано особою з інвалідністю або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, довідку та індивідуальну програму реабілітації і надсилає у триденний строк виписку з акта огляду комісії органові, у якому особа з інвалідністю перебуває на обліку як отримувач пенсії чи державної соціальної допомоги (щомісячного довічного грошового утримання), що призначається замість пенсії, та разом з індивідуальною програмою реабілітації - органові, що здійснює загальнообов`язкове державне соціальне страхування, виписку з акта огляду комісії про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках та потреби в наданні додаткових видів допомоги.

Відповідно до пункту 3 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальна експертиза проводиться з метою встановлення інвалідності хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) за направленням відповідного лікувально-профілактичного закладу охорони здоров`я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності документів, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлене захворюваннями, наслідками травм або вродженими вадами, які спричиняють обмеження нормальної життєдіяльності особи.

Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що рішення медико-соціальних експертних комісій спрямовані на забезпечення реалізації державної політики у сфері реабілітації інвалідів, створення правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їхніх потреб у відновленні здоров`я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності і стосуються виключно зазначених у таких рішеннях осіб.

Отже, медико-соціальна експертна комісія є суб`єктом владних повноважень лише у вертикальних відносинах з особами, стосовно яких прийнято відповідне рішення.

Оскільки, за загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, тому що це означатиме позов держави до неї самої, за винятком передбачених процесуальним законодавством «компетенційних спорів» (п. 40)

Вказана правова позиція зазначена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.09.2020 у справі № 821/1524/17.

ВИСНОВОК: За змістом вказаної норми на справи щодо оскарження рішень ВЛК та МСЕК поширюється юрисдикція адміністративних судів, а суб’єктом оскарження є лише особа по відношенню до якої прийняте рішення.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже викладала правову позицію з питань юрисдикції спорів щодо оскарження рішень органу МСЕК, зокрема, у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 526/2339/17 та від 26 червня 2019 року у справі № 201/11696/18.

 

Нові докази та нововиявлені обставини: різниця та відмінності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: різниця та відмінності нововиявлених від нових  обставин

24 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/7612/16-а(2-а/320/282/16), адміністративне провадження № К/9901/6600/20 (ЄДРСРУ № 93052865) досліджував питання щодо нововиявлених та нових обставинах.

Перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами є окремою процесуальною формою судового процесу, яка визначається юридичною природою цих обставин та є процесуальним засобом перевірки правильності судових постанов, ухвал, що має забезпечувати їх законність і обґрунтованість, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними своїх повноважень на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, а також і на виконання завдань і досягнення мети адміністративного судочинства.

Стаття 361 КАС України встановлює вичерпний перелік підстав для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами з тим, щоб відповідно до принципу юридичної визначеності забезпечити стабільність судових рішень.

Відповідно до частини 2 статті 361 КАС України, підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є:

1) істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи;

2) встановлення вироком суду або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправильного перекладу, фальшивості письмових, речових чи електронних доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного рішення у цій справі;

3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, яке підлягає перегляду.

З аналізу наведеної статті вбачається, що нововиявлені обставини - це факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення прав і обов`язків осіб, що беруть участь у справі, тобто юридичні факти. Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення, та породжують процесуальні наслідки, впливають на законність і обґрунтованість ухваленого без їх врахування судового рішення.

Тобто, за своєю юридичною природою нововиявлені обставини є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які покладено в основу судового рішення.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 06 лютого 2018 року № 816/4947/14, від 13.02.2018 року № 815/756/14, від 14 травня 2019 року у справі № 826/14797/15.

До нововиявлених обставин належать факти об`єктивної дійсності, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного розв`язання спору.

Необхідними та загальними ознаками нововиявлених обставин є:

- існування цих обставин під час розгляду та вирішення справи і ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява;

- на час розгляду справи ці обставини об`єктивно не могли бути відомі ні заявникові, ні суду;

- істотність цих обставин для розгляду справи (тобто коли врахування цих обставин судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

(!!!) Нововиявлені обставини відрізняються від нових обставин, обставин, що змінилися, та нових доказів за часовими ознаками, предметом доказування та істотністю впливу на судове рішення.

Нова обставина, що з`явилася або змінилася після розгляду справи, не є підставою для перегляду справ. Не вважаються нововиявленими нові обставини, які виявлені після ухвалення судом рішення, а також зміна правової позиції суду в інших подібних справах. Не можуть вважатися нововиявленими ті обставини, що встановлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами чи іншими особами, які беруть участь у справі. Обставини, що виникли чи змінилися після ухвалення судом рішення, а також обставини, на які посилався учасник судового процесу у своїх поясненнях, касаційній скарзі, або які могли бути встановлені в разі виконання судом вимог процесуального закону, теж не можуть визнаватися нововиявленими.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 06 березня 2018 року у справі № 2а-23903/09/1270, від 3  квітня 2018 року у справі № 477/1012/14-а, від 30.01.2020 у справі №127/2-а-4944/11, від 18 травня 2020 року у справі №  904/8052/16 (ЄДРСРУ № 89319157), від 10 вересня 2020 року у справі № 910/7084/16 (ЄДРСРУ № 91465953), від 15 жовтня 2020 року справа № 910/7083/16 (ЄДРСРУ № 92252545).

Також необхідно розрізняти нові докази та докази, якими підтверджуються нововиявлені обставини, оскільки нові докази не можуть бути підставою для перегляду судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами. Процесуальні недоліки розгляду справи (зокрема, неповне встановлення фактичних обставин справи) не вважаються нововиявленими обставинами, проте можуть бути підставою для перегляду судового рішення в апеляційному або касаційному порядку.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладена, зокрема, у постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 552/137/15-ц, від 26 червня 2019 року у справі №493/410/15-а та від 12 серпня 2020 року у справі № 826/17305/15 (ЄДРСРУ № 90926934), від 07 вересня 2020 року у справі № 820/5989/15 (ЄДРСРУ № 91353771).

Матеріал по темі: «Верховний суд: відмінність нововиявлених від нових обставин»

 

 

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов