Скасування декларації про початок будівництва за інформацією правоохоронних органів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Інформація отримана ДАБК від правоохоронних органів, по своїй суті не є формою державного архітектурно-будівельного контролю

24 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 214/1714/17 (2-а/214/25/18), адміністративне провадження №К/9901/20389/19 (ЄДРСРУ № 87779255) досліджував питання щодо повноважень органів державного архітектурно-будівельного контролю відносно прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів та підстав для скасування декларації про початок будівництва за інформацією правоохоронних органів.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження органів державного архітектурно-будівельного контролю у спірних правовідносинах регламентуються, зокрема, законами України "Про регулювання містобудівної діяльності", "Про основні засади державного нагляду (контрою) у сфері господарської діяльності", Порядком здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року № 553 (далі - Порядок № 553).

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", право на виконання підготовчих робіт (якщо вони не були виконані раніше згідно з повідомленням або зареєстрованою декларацією про початок виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт на об`єктах, що належать до I-III категорій складності, підключення об`єкта будівництва до інженерних мереж та споруд надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників) після реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт.

Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви.

Частина друга статті 39-1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачає, що у разі виявлення інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю факту подання недостовірних даних, наведених у надісланому повідомленні чи зареєстрованій декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, реєстрація такого повідомлення або декларації підлягає скасуванню інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Про скасування повідомлення або декларації замовник письмово повідомляється протягом трьох робочих днів з дня скасування.

Таким чином, реєстрація декларації може бути скасована у разі виявлення інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю факту наведення у ній недостовірних даних, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Так, згідно з абзацами сьомим та восьмим пункту 22 Порядку виконання будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 466 (далі - Порядок № 466), у разі виявлення органом державного архітектурно-будівельного контролю недостовірних даних (встановлення факту, що на дату реєстрації декларації інформація, яка зазначалася в ній, не відповідала дійсності, та/або виявлення розбіжностей між даними, зазначеними у декларації), наведених у зареєстрованій декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, реєстрація такої декларації підлягає скасуванню органом державного архітектурно-будівельного контролю.

Орган державного архітектурно-будівельного контролю скасовує реєстрацію декларації шляхом видачі відповідного розпорядчого акта. Запис про реєстрацію декларації з реєстру виключається Держархбудінспекцією не пізніше наступного робочого дня з дня повідомлення органом державного архітектурно-будівельного контролю про таке скасування.

(!!!) Як вбачається з аналізу наведених правових норм, виключною підставою для скасування декларації про початок будівництва є встановлений факт здійснення самочинного будівництва, зокрема, якщо: 1) будівництво здійснюється на земельній ділянці, що невідведена для цієї мети; 2) будівництво здійснюється за відсутності документа, який дає право виконувати будівельні роботи; 3) будівництво здійснюється за відсутності затвердженого проекту або будівельного паспорту; 4) скасовано містобудівні умови та обмеження.

При цьому, виявлені недостовірні дані, зазначені у деклараціях про початок виконання будівельних робіт або про введення в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, повинні відповідати одній із наступних умов, які дають підстави вважити об`єкт самочинним будівництвом.

Наявність даних, які не свідчать про самочинне будівництво, не є підставою для скасування реєстрації декларації, однак може бути підставою для притягнення до відповідальності іншого характеру.

Аналогічні підходи до застосування зазначених вище актів законодавства викладені, зокрема, Верховним Судом у постановах від 14 березня 2018 року у справі №814/1914/16, 26 червня 2018 року у справі №826/20445/16, від 18 жовтня 2018 року у справі №695/3442/17, від 23 жовтня 2018 року у справі №826/9275/17, від 13 грудня 2018 року у справі №522/6212/17, від 22 січня 2019 року у справі №826/17907/17.

Згідно з частинами першою та другою статті 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 1 Порядку № 553, державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється Держархбудінспекцією та її територіальними органами.

Пунктом 2 Порядку № 553 встановлено, що державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється за дотриманням: вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, проектної документації, будівельних норм, державних стандартів і правил, технічних умов, інших нормативних документів під час виконання підготовчих і будівельних робіт, архітектурних, інженерно-технічних і конструктивних рішень, застосування будівельної продукції; порядку здійснення авторського і технічного нагляду, ведення загального та (або) спеціальних журналів обліку виконання робіт (далі - загальні та (або) спеціальні журнали), виконавчої документації, складення актів на виконані будівельно-монтажні та пусконалагоджувальні роботи; інших вимог, установлених законодавством, будівельними нормами, правилами та проектною документацією, щодо створення об`єкта будівництва.

Відповідно до пункту 5 Порядку № 553, державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом.

Згідно з пунктами 6, 7 Порядку № 553, плановою перевіркою вважається перевірка, що передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю, який затверджується керівником відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю.

Позаплановою перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, окрім іншого, вимога правоохоронних органів про проведення перевірки.

Пунктом 16 зазначеного Порядку № 553 встановлено, що за результатами державного архітектурно-будівельного контролю посадовою особою інспекції складається акт перевірки відповідно до вимог, установлених цим Порядком.

Відповідно до пункту 17 Порядку № 553, у разі виявлення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, крім акта перевірки, складається протокол разом з приписом усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил або приписом про зупинення підготовчих та будівельних робіт, які виконуються без повідомлення, реєстрації декларації про початок їх виконання або дозволу на виконання будівельних робіт.

Згідно з пунктом 9 Порядку № 553, державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється у присутності суб`єктів містобудування або їх представників, які будують або збудували об`єкт будівництва.

Слід також вказати, що зазначення недостовірних відомостей в декларації про початок виконання будівельних робіт та здійснення будівництва на підставі проектної документації, яка не відповідає вимогам чинного законодавства, є самостійними видами правопорушення у сфері містобудівної діяльності, відповідальність за вчинення яких передбачена Законом України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності».

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 липня 2019 року у справі № 826/5607/17 та від 14 листопада 2019 року у справі № 826/5055/16.

ВАЖЛИВО: Виходячи із системного аналізу наведених правових положень, можна дійти до висновку про те, що державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється у формі планових і позапланових перевірок, за його результатами посадовою особою органу державного архітектурно-будівельного контролю складається акт перевірки, а у разі виявлення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, крім акта перевірки, складається протокол разом з приписом про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності.

Вказаний порядок здійснення державного архітектурно-будівельний контролю має бути дотриманий також у випадку застосування заходів, визначених частиною другою статті 39-1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (скасування декларації про початок будівництва та декларації про готовність завершеного об`єктом будівництва до експлуатації).

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постанові від 26 червня 2018 року у справі № 826/20445/16, від 14 березня 2018 року № 814/1914/16.

ВИСНОВОК: Інформація отримана від правоохоронних органів, по своїй суті не є формою державного архітектурно-будівельного контролю, а тому не може бути підставою для прийняття рішення про скасування реєстрації декларацій.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постанові від 17 жовтня 2019 року у справі № 826/4151/16 (адміністративне провадження № К/9901/9928/18, № К/9901/9933/18, ЄДРСРУ № 85032178).

Матеріал по темі: «Державний архітектурно-будівельний контроль суб`єктів містобудування»

Теги: дабі, державний архітектурно-будівельний контроль, суб`єкти містобудування, відповідальність забудовника, замовник будівництва, будівельник, застройщик, судова практика, Адвокат Морозов

Інформація для страхової щодо ТЗ переміщених через митний кордон

Адвокат Морозов (судовий захист)

Надання страховій компанії інформації щодо переміщення через митний кордон України транспортних засобів без дозволу осіб, яких вона стосується

24 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18961/18, адміністративне провадження №К/9901/11400/19 (ЄДРСРУ № 87779605) досліджував питання щодо правомірності надання страховій компанії інформації щодо переміщення через митний кордон України транспортних засобів без дозволу осіб, яких вона стосується.

З першу необхідно вказати, що Конституційний Суд України у своєму рішенні №1-рп/2015 від 31.03.2015 зазначив, що із змісту частини другої статті 469 МК України вбачається, що таке правопорушення може бути вчинене у формі певних дій (зміна стану, користування, розпорядження) чи бездіяльності (невжиття певних заходів) щодо товарів, митне оформлення яких не закінчено або які перебувають на тимчасовому зберіганні під митним контролем чи поміщені в режим митного складу. Будь-який інший митний режим, у тому числі тимчасового ввезення, не зазначений у вказаних положеннях Кодексу.

Із системного аналізу наведених положень МК України та рішення Конституційного Суду України № 1-рп/2015 від 31.03.2015, Верховний Суд дійшов висновку, що користування або розпорядження транспортними засобами особистого користування, які ввезені з метою транзиту через митну територію України, не є адміністративним правопорушенням, передбаченим у частині другій статті 469 МК України ( 01 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 689/1980/16-а, адміністративне провадження №К/9901/18538/18 (ЄДРСРУ № 76851005).

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 11 МК України інформація, що стосується державної митної справи, отримана органами доходів і зборів, може використовуватися ними виключно для митних цілей і не може розголошуватися без дозволу суб`єкта, осіб чи органу, що надав таку інформацію, зокрема, передаватися третім особам, у тому числі іншим органам державної влади, крім випадків, визначених цим Кодексом та іншими законами України.

Положеннями частини другої вказаної статті закріплено, що інформація щодо підприємств, громадян, а також товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що переміщуються ними через митний кордон України, що збирається, використовується та формується органами доходів і зборів, вноситься до інформаційних баз даних і використовується з урахуванням обмежень, передбачених для інформації з обмеженим доступом.

Статтею 56 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 року №1961-IV передбачено, що підрозділи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні особи та громадяни зобов`язані безоплатно надавати на запит страховиків та Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - «МТСБУ) інформацію, якою вони володіють, у тому числі конфіденційну, з обмеженим доступом та таку, що містить персональні дані, що пов`язана з страховими випадками з обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності або з подіями, що були підставою для подання потерпілими вимог про відшкодування шкоди МТСБУ. Територіальні органи Міністерства внутрішніх справ України також надають безоплатно страховикам та МТСБУ на їх запити відомості про реєстрацію транспортних засобів, з власниками яких ці страховики укладають договори обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, а органи Національної поліції - відомості про дорожньо-транспортні пригоди, що мали місце (пункт 56.1).

Страховики та МТСБУ зобов`язані дотримуватися встановлених законом режиму захисту та обробки конфіденційної інформації, що отримується, а також порядку її використання (пункт 56.2).

У статті 6 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» дано визначення поняття страхового випадку. Так, страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого.

Відповідно до приписів статті 1 вказаного Закону забезпечений транспортний засіб - транспортний засіб, зазначений у чинному договорі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, за умови його експлуатації особами, відповідальність яких застрахована (пункт 1.7).

Водночас згідно приписів пункту 1.4 зазначеної норми особами, відповідальність яких застрахована є страхувальник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом. Володіння забезпеченим транспортним засобом вважається правомірним, якщо інше не встановлено законом або рішенням суду.

Частиною четвертою статті 380 МК України передбачено, що тимчасово ввезені транспортні засоби особистого користування можуть використовуватися на митній території України виключно громадянами, які ввезли зазначені транспортні засоби в Україну, для їхніх особистих потреб.

Згідно з положеннями пункту 10.4 статті 10 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», під час в`їзду на територію України власник транспортного засобу, який зареєстрований в іншій країні, зобов`язаний мати на весь термін перебування такого транспортного засобу на території України сертифікат міжнародного автомобільного страхування "Зелена картка" або внутрішній договір страхування цивільно-правової відповідальності.

З аналізу положень статті 6, пунктів 1.4, 1.7 статті 1 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» випливає, що обов`язковою умовою визначення страхового випадку є подія ДТП за участю саме забезпеченого транспортного засобу. Водночас транспортний засіб є забезпеченим лише у тому випадку, коли його експлуатує особа, яка правомірно ним володіє.

Отже, під час розслідування страхового випадку страховик вирішує питання чи правомірно особа, під керуванням якої сталася ДТП, володіє транспортним засобом.

З викладеного випливає, що інформація про правомірність володіння особою транспортним засобом є складовою процесу встановлення події страхового випадку у розумінні Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Факт правомірності володіння транспортним засобом, зареєстрованим в іншій країні, особою яка зазначена у договорі обов`язкового страхування цивільно - правової відповідальності може бути встановлено, у тому числі, шляхом отримання інформації з митної справи щодо ввезення на митну територію України такого транспортного засобу. Тому, маючи на меті встановити обставини щодо страхового випадку, які можуть бути підтверджені чи спростовані інформацією, що наявна у митній справі, страховик обґрунтовано звернувся до ДФС України із запитами про надання такої інформації.

Стосовно доводів скаржника про те, що запитувана інформація не може бути надана без дозволу осіб, яких вона стосується (чим і обґрунтована відома у наданні інформації), необхідно зазначити таке.

Дійсно, частина перша статті 11 МК України визначає, що інформація, що стосується державної митної справи не може розголошуватися без дозволу осіб, які таку інформацію надали. Разом з тим, приписами цієї норми встановлено винятки з такого правового регулювання - це, зокрема, випадки, визначені іншими законами України.

Такий випадок передбачений пунктом 56.1 статті 56 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», а саме: підрозділи державної влади зобов`язані безоплатно надавати на запит страховиків інформацію, якою вони володіють, у тому числі конфіденційну, з обмеженим доступом та таку, що містить персональні дані, що пов`язана з страховими випадками. Цьому праву страховика кореспондує його обов`язок дотримуватися встановлених законом режиму захисту та обробки конфіденційної інформації, що отримується, а також порядку її використання.

ВИСНОВОК:  Верховний суд вказує, що ДФС  безпідставно відмовив страховику в наданні запитуваної інформації, оскільки не звернув уваги на винятки, встановлені частиною першою статті 11 МК України, під які підпадають випадки, передбачені пунктом 56.2 статті 56 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Заявлення відводу судді не є доказом спроби тиску чи впливу на суд

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заявлення відводу судді не суперечить положенням процесуального законодавства, та не є доказом спроби тиску чи впливу на суддю

Суть справи: Доводи касаційної скарги зводяться до того, що твердження колегії суду апеляційної інстанції, що подання заяв про відвід є способом втручання у діяльність суддів та намагання впливати на результат розгляду справи є помилковим, адже право на заявлення відводу є законним правом позивача, наданим процесуальним законом. Постановлення окремої ухвали, в якій зазначено, що дії представників позивача мають ознаки злочину, передбаченого статтею  376 Кримінального кодексу України є суб`єктивною думкою колегії суддів та спонукають органи внутрішніх прав до незаконного порушення кримінального провадження. Вказаними діями суддями було порушено  положення Кодексу суддівської етики. Підставою для відводу суддів стало, на думку представників позивача, зневажливе, упереджене та принизливе ставлення колегії суддів, яке негативно вплинуло на довіру  представників до колегії. Крім того, підставою для відводу також стала отримана від представника відповідача, під час позапроцесуальної розмови, інформація про вирішення питання про задоволення апеляційної скарги за допомогою «телефонного права».

Верховний Суд України в постанові від 31 травня 2017 року у справі № 21-3473а16 висловив правову позицію, згідно з якою до вирішення суддею заяви про відвід цей суддя не може вчиняти будь-яких інших процесуальних дій, пов`язаних із подальшим рухом справи.

Головна мета відводу - гарантування безсторонності суду, зокрема, щоб запобігти упередженості судді (суддів) під час розгляду справи.

Відповідно до пункту 8 частини другої статті 236 Кодексу адміністративного судочинства України суд має право зупинити провадження у справі в разі надходження заяви про відвід - до вирішення питання про відвід (Постанова Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 серпня 2019 року по справі № 826/6636/18, адміністративне провадження №К/9901/4986/19 (ЄДРСРУ № 83943312).

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом від 13 серпня 2019 року у справі № 2-а-2106/11, адміністративне провадження №К/9901/54069/18 (ЄДРСРУ № 83632478).

Незалежність судової влади є головною умовою забезпечення верховенства права, ефективного захисту прав і свобод людини та громадянина, юридичних осіб, інтересів суспільства й держави.

Незалежність і недоторканність суддів гарантуються статтями 126 та 129 Конституції України.

Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється.

Наведене свідчить про закріплену на законодавчому рівні незалежність суддів та захист їх від впливу та втручання будь-яких осіб чи державних органів.

У той же час, реалізація принципу верховенства права, визначеного у статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, є неможливою без забезпеченої можливості доступу особи до незалежного, неупередженого суду, провадження в якому відповідає вимогам справедливого судового розгляду.

Право на розгляд справи безстороннім судом, встановленим законом, гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Однією із процесуальних гарантій цього права є забезпечення процедури відводу судді у ситуації, коли суддя має особистий інтерес у результаті розгляду справи, має конфлікт інтересів або іншим чином упереджений відносно будь-якої особи, яка бере участь у справі.

Безсторонність суду як відсутність упередженості необхідно оцінювати у кожному конкретному випадку відповідно до суб`єктивного та об`єктивного критеріїв. Так, суб`єктивний критерій визначається на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, а за об`єктивним критерієм підлягають дослідженню питання, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу. Відповідно до об`єктивного критерію має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують сумніви щодо відсутності безсторонності суддів. У цьому зв`язку навіть зовнішні ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі.

При вирішенні справи «Biluha v. Ukraine» Європейський суд з прав людини у пункті 49 рішення з посиланням на свою усталену практику зазначає, що наявність безсторонності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. За суб`єктивним критерієм беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у цій справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності.

У пункті 52 цього ж рішення щодо об`єктивного критерію зазначено, що при вирішенні питання, чи є у справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» зазначено, що у деяких випадках, коли може бути важко забезпечити докази для спростування презумпції суб`єктивної безсторонності судді, вимога об`єктивної безсторонності забезпечує ще одну важливу гарантію (див. «Пуллар проти Сполученого Королівства», 10.06.1996, § 32 , Звіти 1996-III).

У зв`язку з цим, навіть отримане враження щодо безсторонності судді має важливе значення, бо, іншими словами, «правосуддя повинно не лише здійснюватися; але й виглядати таким, що здійснюється». На кону стоїть довіра, яку суди в демократичному суспільстві повинні вселяти громадськості (див. «Де Куббер проти Бельгії», 26.10.1984, § 26, Серія А, № 86).

Таким чином, звернення осіб, які беруть участь у справі, до суду із необґрунтованими клопотаннями та заявами про відвід може свідчити про зловживання процесуальними правами, наданими чинним законодавством.

Однак, необґрунтований, на думку суду, сумнів позивача в неупередженості та об`єктивності суддів є підставою для відмови у задоволенні заяви про відвід. При цьому, таке суб`єктивне ставлення сторони у справі чи його представників до поведінки судді та заявлення у зв`язку з цим відводу, не є порушенням закону та підставою для прийняття окремої ухвали.  Заявлення відводу судді не суперечить положенням процесуального законодавства, та не є доказом спроби тиску чи впливу на суддю (24 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/721/14, адміністративне провадження №К/9901/8806/18,К/9901/8811/18,К/9901/8815/18 (ЄДРСРУ № 87779593).

Теги: відвід, отвод, заявлення відводу судді, отвод судей, сумнів, неупередженість, задоволення заяви про відвід, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення зобов’язання внаслідок ліквідації боржника не припиняє дії поруки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови за яких припинення дії основного зобов’язання внаслідок ліквідації боржника, не припиняє дії поруки

04 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/39477/16-ц, провадження № 61-31954св18 (ЄДРСРУ № 86333458) досліджував питання щодо умов за яких припинення дії основного зобов’язання внаслідок ліквідації боржника, не припиняє дії поруки.

Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Відповідно до частини другої статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 756/15191/14-ц (провадження № 61-12398св18) зроблено висновок, що «при укладенні договору поруки, поручитель приймає на себе всі ризики, пов`язані з невиконанням зобов`язання боржником, у тому числі й ті, що виникають унаслідок припинення боржника з його подальшим виключенням із реєстру. Оскільки покладення на особу, яка забезпечує виконання зобов`язання, цих ризиків відбулося за договором, укладеним поручителем саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка забезпечує виконання зобов`язання, і після припинення боржника (юридичної особи). Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка забезпечує виконання зобов`язання, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути окремо урегульовано в договорі між нею і кредитором.

Тому сам факт ліквідації боржника за основним зобов`язанням з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за основним зобов`язанням не є підставою для припинення поруки, якщо кредитор за основним зобов`язанням до внесення запису до відповідного реєстру про припинення боржника (юридичної особи) реалізував своє право на стягнення заборгованості з поручителя, пред`явивши до нього позов».

Більш детально вказане питання розкрито 18 грудня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі по справі № 750/2697/14, провадження № 61-11523св19 (ЄДРСРУ № 86504895).

Суд вказав, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

За статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За положеннями статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

У силу статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Згідно із статтею 554 ЦК України поручитель має нести цивільно-правову відповідальність за порушення кредитором взятих на себе зобов`язань,  у зв`язку з чим суди обґрунтовано встановили наявність правових підстав для стягнення кредитної заборгованості із поручителів.

Частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, установленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої  статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов`язання не встановлено або встановлено моментом пред`явлення вимоги), якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

(!!!) Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, зокрема і застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Припинення основного зобов`язання внаслідок ліквідації юридичної особи-боржника за цим зобов`язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи-боржника.

Наявний чинний запис про ліквідацію чи припинення юридичної особи- боржника у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не свідчить про припинення основного зобов`язання та  договорів поруки, оскільки моментом реалізації кредитором права на захист порушеного права є звернення до суду із позовом до моменту ліквідації боржника.

При укладенні договору поруки поручитель приймає на себе всі ризики, пов`язані з невиконанням зобов`язання боржником, у тому числі й ті, що виникають унаслідок припинення боржника з його подальшим виключенням із реєстру. Оскільки покладення на особу, яка забезпечує виконання зобов`язання, цих ризиків відбулося за договором, укладеним поручителем саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка забезпечує виконання зобов`язання, і після припинення боржника (юридичної особи). Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка забезпечує виконання зобов`язання, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути окремо урегульовано в договорі між нею і кредитором.

Факт ліквідації боржника за основним зобов`язанням з унесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за основним зобов`язанням не є підставою для припинення поруки, якщо кредитор за основним зобов`язанням до внесення запису до відповідного реєстру про припинення боржника (юридичної особи) реалізував своє право на стягнення заборгованості з поручителя, пред`явивши до нього позов.

Таким чином, враховуючи, що позивач звернувся до суду з даним позовом до ліквідації боржника, тому ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов`язання поручителів, оскільки моментом реалізації кредитором права на захист порушеного права є звернення до суду із позовом до проведення ліквідації боржника.

ВИСНОВОК: Отже, якщо право на стягнення з поручителя заборгованості шляхом звернення до суду з позовом було реалізоване кредитором до ліквідації боржника, то ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов`язання поручителя.

Матеріал по темі: «Реалізація права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки»

Проблемні питання застосування Верховним судом практики ЄСПЛ у податкових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Проблемні питання застосування Верховним судом практики ЄСПЛ у податкових спорах

Преамбула Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

В свою чергу, стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"  вказує, що суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Крім того, відповідно до приписів частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).

З урахуванням вказаного, слід виділити рішення ЄСПЛ, які найчастіше використовуються в судовій практиці, зокрема у податкових спорах та умовно поділити їх на групи:

•   Справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06) в яких ЄСПЛ дійшов висновку про презумпцію правомірності дій платника податків за наявності суперечливих нормативних актів;
•      Справи «Булвес» АД проти Болгарії» (2009 рік, заява №3991/03), «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії» (2010 рік, заява №6689/03), «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» (заява №36985/97), «Полторацький проти України» від 29.04.2003 (заява №38812/97) в яких ЄСПЛ дійшов висновку про правило «індивідуальної юридичної відповідальності», тобто платник податків не повинен нести відповідальність за порушення допущені його контрагентами;
•     Справа «Інтерсплав» проти України» (2007 рік, заява №803/02) «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (22414/93), «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02) щодо несвоєчасного бюджетного відшкодування податковими органами України та надання відповідного ефективного судового захисту.

Є також рішення ЄСПЛ не настільки розповсюджені, але від того є не менше важливими, зокрема:

•   Справи «Устименко проти України» від 06.10.2015 р., «Brumarescu v. Romania» від 28.11.1999 р., «Ryabykh v. Russia» від 24.07.2003 р. в яких визначено принцип правової визначеності (res judicata), тобто принцип остаточності судового рішення;
•      Справи «Руїс Торіха проти Іспанії» (заява №18390/91) від 23.11.1994 року, «Суомінен проти Фінляндії» (заява №37801/97) від 01.07.2003 року, «Бендерський проти України» (№ 22750/02), «Проніна проти України» (№ 63566/00), «Петриченко проти України» (№ 2586/07) – принципи обґрунтованості/вмотивованості судового рішення;
•     Справа «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» від 07.07.1989 року, «Олександр Шевченко проти України» (заява N 8371/02) від 26.04.2007, та «Трух проти України» (заява № 50966/99) від 14.10.2003 - сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (рішення у справі) та демонструвати готовності брати  участь  на всіх етапах судового розгляду;
•   Справа «Креус проти Польщі» від 19.06.2011 «право на суд» не є абсолютним, воно може обмежуватися державою, в тому числі фінансовими засобами (обов’язковість сплати судового збору);
•       Справи «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» від 23 жовтня 1996 року; «Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії» від 19 грудня 1997 року щодо умов прийнятності касаційної скарги, після перегляду в апеляційній інстанції.

Верховний суд дуже влучно справляється з суперечливістю та бланкетністю правових норм в діючому законодавстві, перекриваючи існуючи недоліки судовою практикою ЄСПЛ, яка до речі, приймається для всіх держав учасниць, що по суті вже є правовою дилемою, адже законодавства країн-учасників суттєво відрізняється, таким чином може існувати не тільки проблема перекладу.

Між тим, за допомогою практики  ЄСПЛ, наприклад вирішена проблема  надмірного формалізму, який виражений в повернені апеляційної скарги без розгляду у зв’язку із поданням її безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 297 Кодексу адміністративного судочинства України), а не через суд першої інстанції ( п.п. 15.5 пункту 15 частини першої Розділу VII Перехідних положень КАС України).

Правові позиції з цього приводу висловлені Верховним Судом від 28 серпня 2018 року по справі №804/6135/16, від 19 квітня 2019 року по справі №337/2020/18, від 15 березня 2019 року по справі № 2-а-7354/08 та ін.

Іншим  прикладом вирішення суперечливості законодавства є Постанова  Верховного суду від 27 листопада 2019 в рамках справи № 160/3114/19 (№К/9901/25439/19) відносно подвійної сплати ЄСВ самозайнятою особою, яка в той же час є найманим працівником, що взагалі  суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Вирішена правова дилема стосовно суперечностей по сплаті  ЄСВ платником податків розташованого на території населеного пункту, де проводилася антитерористична операція, оскільки  ч. 2 статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» зобов’язує платника єдиного внеску своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок, однак п. 9-4 вказаного Закону №2464-VI звільняє платників єдиного внеску від цього обов’язку на період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану (Постанова Верховного суду від 25 жовтня 2019 року по справі № 805/432/17-а).

Ще аналогічний приклад це податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об`єктів нежитлової нерухомості та транспортний податок за 2015 рік, який  був встановлений Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 № 71-VIII та набрав чинності 01.01.2015 р., а отже суперечить п.п. 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України, за змістом якого зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Оскільки плановим періодом для застосування цього рішення є 2016 рік, то податок за 2015 рік є неправомірним (Постанови Верховного суду від 22 жовтня 2019 року по справі № 805/3904/16-а та від 10 вересня 2019 року по справі № 808/52/17).

Отже, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (Постанова Верховного Суду від 05 грудня 2019 року по справі № 260/358/19).

ПІДСУМОК: Багатогранність правових норм, складність податкового законодавства та  багаторазове внесення змін законодавцем дає змогу контролюючому органу приймати рішення опираючись на бланкетну (відсилочну) норму, однак інша, рівнозначна норма закону або вимоги прикінцевих чи перехідних положень податкового законодавства, передбачають зовсім іншу модель поведінки платника податків, а звідси і дій контролюючого органу, а отже практика ЄСПЛ при суперечливості правових норм національного законодавства відіграє вирішальну роль у податкових спорах.

В той же час, суперечливість вже у правозастосуванні викликають інші справи ЄСПЛ, зокрема «Булвес» АД проти Болгарії» (2009 рік, заява №3991/03), «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії» (2010 рік, заява №6689/03), «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» (заява №36985/97).

Так, у вказаних справах, як і у ст. 61 Конституції України, закріплено правило індивідуальної юридичної відповідальності.

Здавалось, вказане правило закріплено в нормах прямої дії, однак в непоодиноких випадках Верховний суд враховує лише певний контекст та посилається на один із пунктів рішення ЄСПЛ, упускаючи із виду інший, а отже фактично не бачить правову картину цілковито.

Наприклад в рішеннях від 02 грудня 2019 року по справі № 804/729/17, від 28 жовтня 2019 року по справі № 280/5058/18 суд посилається на п. 65 рішення Європейського суду з прав людини "Булвес АД" проти Болгарії" де зазначено, що «…з метою попередження зловживань може бути розумним передбачати у національному законодавстві вимоги особливої обачливості для платників ПДВ і  на  переконання колегії суддів, у разі нехтування платником податків своїм обов`язком щодо ретельної перевірки наданих йому від продавця первинних документів останній не може претендувати на формування податкового кредиту за таких обставин».

В той же час, суд не враховує п. 71 цього ж рішення у справі «Булвес АД проти Болгарії» де ЄСПЛ зазначив, що «компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов`язків».

Таким чином, Європейський суд з прав людини чітко визначив правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто, добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення законодавства його контрагентом. Вказаний підхід до визначення недопустимості порушення майнових прав особи знайшов своє продовження у праві Європейського Союзу, зокрема у Шостій Директиві від 17.05.1977 № 77/388/EU щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту.

Так, ще у 1976 році Рішенням «Енгель та інші проти Нідерландів» ЄСПЛ наголосив, що поняття «кримінального обвинувачення» у значенні статті 6 Конвенції має «автономне» значення і не залежить від того, чи пов`язано обвинувачення та застосовані санкції з кримінальним правопорушенням відповідно до національного законодавства, чи ні.

В контексті цього, непотрібно також забувати і про декриміналізацію законодавцем ст. 205 Кримінального кодексу України («Фіктивне підприємництво») на яку припадає левова частка кримінальних проваджень і яка була підґрунтям для необґрунтованого тиску на платників податків. 

ПІДСУМОК: Проблемним питанням на думку автора є те, що суд застосовує «Букву Закону», а не «Дух Закону», тобто цитує певні витяги з текстів цих процесуальних документів без врахування цілковитого змісту рішення ЄСПЛ, яке направлено навпаки на індивідуалізацію відповідальності в сфері податкового контролю.

Необхідно також підкреслити, що дуже важливий важелем у сфері податкових спорів є справа «Інтерсплав» проти України (2007 рік, заява №803/02), оскільки в ній ЄСПЛ чітко наголосив, що за певних обставин «легітимне очікування» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., якщо для такого права в національному законодавстві існує достатнє підґрунтя ( «Суханов та Ільченко проти України» від 26.06.2014, заяви № 68385/10 та № 71378/10, § 35)).

Своє відображення вказана практика ЄСПЛ знайшла в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2019 по справі № 826/7380/15 де суд дійшов висновку про те, що ефективним способом захисту, який забезпечить поновлення порушеного права позивача в такій ситуації, є безпосереднє стягнення з Державного бюджету України через орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, на користь платника заборгованості бюджету з відшкодування податку на додану вартість  (Постанови Верховного суду від 26 листопада 2019 року по справі № 818/7/16, від 05 вересня 2019 року по справі № 18/671/16).

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: На думку автора, проблемним питанням в застосуванні практики Європейського суду з прав людини у податкових спорах є відсутність узагальнення та роз’яснення рішень в правозастосовній судовій практиці, а отже єдиним правовим механізмом для остаточної правової визначеності та вирішення даної проблеми є структурованість,  конкретизація та роз’яснення моделі поведінки в тих чи інших правовідносинах на рівні касаційного перегляду судових рішень.

Джерело : https://femida.ua/wp-content/uploads/2020/02/femida-2020-online_1-kopyya-stysnuto.pdf?fbclid=IwAR1sHja0XalsWxczLJsgPr06zPPpMt2ASi0k7je1mffRxVd6Pq13RBgnM9o

Теги: журнал, феміда юа, фемида юа, Адвокат Морозов, Проблемні питання застосування Верховним судом практики ЄСПЛ у податкових спорах, судова практика, Верховний суд,

Поліцейські зупинили автомобіль – заявляйте право на правову допомогу!!!

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність постанови поліцейського складеної на місті зупинки транспортного засобу без надання права водію скористатися правовою допомогою адвоката?

18 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 524/9827/16-а, адміністративне провадження №К/9901/20742/18 (ЄДРСРУ №87657275) досліджував правомірність  постанови поліцейського складеної на місті зупинки ТЗ без надання права водію скористатися правовою допомогою адвоката.

Відповідно до ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Згідно з частиною першою статті 122 КУпАП встановлена адміністративна відповідальність за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками, що тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п`ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів.

Згідно ст. 222 КУпАП органи Національної поліції розглядають справи про такі адміністративні правопорушення, зокрема, про порушення правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту.

Пунктом 11 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі.

Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року № 3353, встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (із змінами та доповненнями, далі - ПДР України).

Пунктами 1.3 та 1.9. ПДР України встановлено, що учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Справи, які віднесено до компетенції Національної поліції відповідають вимогам ч. 4 ст. 258 КУпАП - постанова у справі про адміністративне правопорушення виноситься на місці вчинення правопорушення. Працівники підрозділів Національної поліції мають право виносити постанову у справах про адміністративні правопорушення з порушенням ПДР на місці вчинення правопорушення.

Відповідно до ст. 283 КУпАП - розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Відповідно до ст.276 КУпАП - справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення.

Словосполучення «на місці вчинення правопорушення» та «за місцем його вчинення» - не є тотожними та мають різне цільове спрямування.

Вказане вбачається з Рішення Конституційного суду України від 26 травня 2015 року № 5-рп\2015, в якому зазначено, що: «Аналіз положень глави 22 Кодексу в системному зв'язку з положеннями його глави 17 вказує на те, що підстав для ототожнення місця вчинення адміністративного правопорушення з місцем розгляду справи про таке правопорушення немає, а словосполучення «на місці вчинення правопорушення» і «за місцем його вчинення», які містяться у статтях 258, 276 Кодексу, мають різне цільове спрямування і різний правовий зміст. Зокрема, словосполучення «за місцем його вчинення», застосоване у положенні частини першої статті 276 Кодексу, за якою «справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення», вказує на місцезнаходження органу, уповноваженого законом розглядати справу про адміністративне правопорушення у межах його територіальної юрисдикції згідно з адміністративно-територіальним устроєм України».

Згідно зі ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно ст. 268 КУпАП особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.

У відповідності до частини другої статті 271 КУпАП інтереси потерпілого може представляти представник - адвокат, інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

У наведених положеннях КУпАП визначено систему правових механізмів щодо забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на стадії розгляду уповноваженим органом (посадовою особою) справи про адміністративне правопорушення, зокрема, з метою запобігти безпідставному притягненню такої особи до відповідальності. Водночас вказані положення є законодавчими гарантіями об'єктивного і справедливого розгляду справи про адміністративне правопорушення, реалізація яких можлива лише у разі, якщо між стадією складення протоколу про адміністративне правопорушення і стадією розгляду відповідної справи по суті існуватиме часовий інтервал, достатній для підготовки до захисту кожному, хто притягається до адміністративної відповідальності.

В рамках даної справи  було встановлено, що під час розгляду справи про адміністративне правопорушення водій виявив бажання скористатись правовою допомогою, про що надав інспектору відповідне письмове клопотання, однак, інспектором не вжито жодних дій щодо надання водію можливості реалізувати своє право на отримання правової допомоги.

Вказаними  діями інспектор порушив права особи, яка притягалася до адміністративної відповідальності, а тому і порушено порядок розгляду справи про адміністративне правопорушення, що є підставою для скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення.

ВИСНОВОК: Якщо поліцейським розглянуто справу на місці зупинки транспортного засобу без надання права водію скористатися правовою допомогою адвоката – постанова підлягає скасуванню незалежно від вини водія.

Матеріал по справі: «Правова (не) можливість оскарження протоколу патрульної поліції»